Читать книгу Шлях королів - Брендон Сандерсон - Страница 10

Шаллан не очікувала, що Джасна Холін виявиться такою вродливою.

То була велична, зріла краса – як-от можна узріти на портреті якоїсь ученої давноминулих днів. Шаллан раптом усвідомила, що наївно сподівалася зустріти потворну стару діву – одну з тих жорстоких і бундючних святенниць, які колись опікувалися її вихованням. А якою ж іще уявляти собі єретичку, якій добряче за тридцять і яка все ще незаміжня?

Джасна і близько на них не скидалася: висока, струнка, з гладкою шкірою, тонкими чорними бровами й густим волоссям кольору дуже темного онікса. Частину його вона збирала доверху, закручуючи довкола маленької золотої прикраси у формі сувою та заколюючи двома шпильками, а решта вільно спадала ззаду маленькими, пружними кучериками. Навіть укладене й звите, воно все одно сягало їй до плечей, а отже, було тієї ж довжини, що й волосся Шаллан, – майже до пояса.

Її обличчя було радше квадратної форми, а проникливі очі – світло-фіолетовими. Вона слухала, що говорив їй якийсь чоловік у цеглисто-жовтогарячому з білим вбранні – кольорах правлячої в Харбранті королівської династії. Її Світлість Холін була на кілька пальців вищою за нього – очевидно, слава про зріст алетійців не була перебільшеною. Глянувши на Шаллан, Джасна відмітила про себе її присутність і повернулася до перерваної розмови.

Прародителю бур! Ця жінка була сестрою самого короля! Стримана, велична, у бездоганному блакитно-сріблястому вбранні. Як і сукня самої Шаллан, її плаття застібалося з боків і мало високий комір, хоча груди Джасни й були значно повніші. Починаючи від талії, спідниці розширялися донизу та щедрим потоком опускалися на підлогу. Рукави були довгими й пишними, а застібнута на ґудзики манжета лівого ховала її захищену руку.

Вільну руку Джасни прикрашав незвичний ювелірний виріб: дві каблучки та браслет, з’єднані кількома ланцюжками, що утримували на тильній стороні долоні утворюваний коштовним камінням трикутник. Це був Душезаклинач – це слово вживали як на позначення людей, задіяних у відповідному процесі, так і фабріала, що його уможливлював.

Потихеньку, ледь не крадькома, Шаллан стала просуватися ближче, прагнучи краще роздивитися великі, сяючі самоцвіти. Її серце забилося швидше: цей Душезаклинач виглядав достоту так само, як і той, що вона з братами колись знайшла у внутрішній кишені батькового сюртука.

Усе ще занурені в розмову, Джасна й чоловік у цеглисто-жовтогарячому та білому рушили в напрямку Шаллан. Як відреагує Джасна, коли дізнається, що новоспечена підопічна нарешті наздогнала її? Чи сердитиметься на неї за її забарність? Не вона була в тому винна, але ж людям властиво очікувати нерозумних кроків від тих, хто нижчий від них за статусом.

Як і та величезна печера, з якої вона щойно прибула, це приміщення теж було висічене у скелі, але мало багатше оздоблення, включно з вишукано прикрашеними канделябрами із зарядженими Буресвітлом самоцвітами. Більшість із них були фіолетовими гранатами темного відтінку – менш коштовними, якщо порівнювати з іншим камінням. Та навіть попри це кожна з люстр вартувала цілого багатства – з огляду на саму лише кількість блискотливих фіолетових вогників. Проте навіть більше, ніж гранати, Шаллан вразили симетричність композиції та краса структури кристалів, що звисали по краях світильників.

У міру їхнього зближення до Шаллан стали долітати деякі зі слів, сказані Джасною:

– …усвідомлюєте, що цей крок може спричинити небажану реакцію з боку конгрегацій? – мовила вона алетійською. Ця мова дуже близька до рідної для Шаллан веденської, тож іще в дитинстві вона добре засвоїла її.

– Так, Ваша Світлосте, – відповів убраний у королівські кольори чоловік. Він був уже поважних літ і мав ріденьку білу бороду та світло-сірі очі. На його відкритому добродушному обличчі проступало занепокоєння. Голову чоловіка покривав невисокий, циліндричної форми капелюх, колір якого гармоніював із тонами одягу. Багата мантія. Може, це якийсь королівський управник?

Але ні. Ці самоцвіти в нього на пальцях, те, як він тримається, почет світлооких, котрі намагаються вгадати його бажання… «Прародителю бур! – подумала Шаллан. – Не інакше, як це сам король!» Не брат Джасни, Елгокар, а король Харбранта, Тараванджіан.

Шаллан квапливо присіла у відповідному ситуації реверансі, і Джасна це помітила.

– Подвижники мають тут неабиякий вплив, Ваша Величносте, – продовжувала вона спокійним тоном.

– Як і я, – відповів король. – Вам не варто за мене хвилюватися.

– Дуже добре, – сказала Джасна. – Ваші умови цілком прийнятні. Проведіть мене на місце, і я подивлюся, що можна зробити. Щоправда, на шляху туди я, з вашого дозволу, на хвилинку відволічуся – мені треба про декого подбати.

Джасна різко махнула Шаллан рукою, щоби та приєдналася до них.

– Звичайно, Ваша Світлосте, – відказав король. Здавалося, він ставився до співбесідниці з підкресленою шаною. Харбрант був дуже маленьким королівством – власне, всього-на-всього містом, – тоді як Алеткар належав до наймогутніших королівств у світі. Як би там не виходило за протоколом, а з точки зору реального впливу алетійська принцеса безумовно перевершувала його.

Шаллан пришвидшила кроки, щоб наздогнати Джасну, котра йшла трішки позаду короля, тоді як той заговорив до когось зі свого почту.

– Ваша Світлосте, – сказала дівчина, – мене звати Шаллан Давар, і це мені ви призначили аудієнцію. Я глибоко шкодую стосовно того, що не застала вас у Думадарі.

– Це не твоя провина, – відповіла Джасна, легенько змахнувши пальцями. – Я й не очікувала, що ти встигнеш, бо й сама не знала, куди відбуду з Думадарі, коли надсилала тобі того листа.

Джасна не гнівалася, і це був добрий знак. Шаллан відчула, як її хвилювання дещо вляглося.

– Я вражена твоєю завзятістю, дитя моє, – вела далі принцеса. – Чесно кажучи, не думала, що ти зайдеш аж так далеко, вирушивши вслід за мною. Після Харбранта я планувала утримуватись від того, щоб і надалі залишати тобі записки, оскільки вважала, що ти облишиш цю справу. Більшість саме так і чинять уже після перших кількох зупинок.

Більшість? Отже, це було щось на зразок випробування? І Шаллан його успішно пройшла?

– Так, дійсно, – продовжувала Джасна із задумливістю в голосі. – Можливо, я і справді дозволю тобі подати клопотання щодо місця підопічної при моїй особі.

Приголомшена Шаллан заледве не спіткнулася. Клопотання? Але ж хіба вона вже цього не зробила?

– Ваша Світлосте, – проговорила Шаллан. – Я гадала, що… ваш лист…

Джасна кинула на неї пильний погляд:

– Я дала тобі дозвіл на аудієнцію, юна панно. Але не обіцяла взяти тебе в підопічні. Підготовка підопічної та турбота про неї потребують уваги, а зараз у мене нема на це ні часу, ні терпіння. Та якщо вже ти так далеко забралася, я візьму до уваги твоє прохання, але ти маєш розуміти, що в мене суворі вимоги.

Шаллан притлумила невдоволену гримасу.

– Хм, обійшлося без істерики, – зауважила Джасна. – Це добрий знак.

– Істерики, Ваша Світлосте? У світлоокої?

– Це, напевно, здивує тебе, – мовила принцеса сухо, – проте саме лишень належне поводження не забезпечить тобі жаданого місця. Наскільки ґрунтовні твої знання?

– Подекуди досить ґрунтовні, – відповіла Шаллан. А потім, повагавшись, додала: – А подекуди твердження про їхню наявність майже не мають під собою ґрунту.

– Дуже добре, – сказала Джасна.

Король попереду них, здавалося, поспішав, але був такий старий, що навіть ідучи у терміновій справі, пересувався повільно.

– Тоді давай оцінимо їх. Відповідай правдиво й не перебільшуй, оскільки я швидко викрию твою брехню. Але й не напускай на себе вдаваної скромності. У мене бракує терпіння на манірниць.

– Слухаю, Ваша Світлосте.

– Почнемо з музики. Як би ти оцінила свої здібності?

– У мене хороший слух, Ваша Світлосте, – чесно відповіла Шаллан. – Мене навчали грі на цитрі та флейті, але моя сильна сторона – голос. Я навряд чи опинюся серед найкращих співаків, яких ви чули, але й до найгірших мені виявиться далеко. Більшість історичних балад я знаю напам’ять.

– Тоді я хочу почути рефрен зі «Співунки Адрін».

– Тут?

– Я не люблю повторювати свої накази двічі, дитя моє.

Шаллан зашарілася, але почала співати. Це був не найкращий її виступ, проте голос звучав чисто, та й у словах вона не збилася.

– Добре, – сказала Джасна, коли Шаллан зупинилася, щоби набрати повітря. – А як справи з мовами?

Дівчина на хвильку затнулася, силкуючись відволікти свою увагу від несамовитих спроб пригадати наступний рядок. Мови?

– Ви й сама чуєте, що я володію вашою рідною алетійською, – відповіла вона. – А ще досить пристойно читаю по-тайленському й добре розмовляю азішською. Трохи можу говорити й селайською, але читати по-їхньому не вмію.

Джасна нічого на це не відповіла, і Шаллан почала нервувати.

– Письмо?

– Я знаю всі основні, допоміжні та тематичні ґліфи і вмію каліграфічно їх писати.

– Це саме може більшість дітей.

– Зображувані мною охоронні ґліфи справляють досить сильне враження на моїх знайомих.

– Охоронні ґліфи? – перепитала Джасна. – Я ж бо гадала, що ти хочеш стати вченою, а не поборницею дурного марновірства.

– Я з дитинства веду щоденник, – продовжувала Шаллан, – щоби тренувати свої навики письма.

– Мої вітання, – парирувала принцеса. – Якщо раптом мені знадобиться той, хто вміє написати трактат про іграшкового поні чи звіт про випадкову знахідку чудернацького камінчика, я пошлю за тобою. Ти й справді не можеш запропонувати моїй увазі нічого кращого, щоб довести свою майстерність?

Шаллан зашарілася.

– При всій належній повазі, Ваша Світлосте, у вас є власноруч написаний мною лист, який здався вам достатньою підставою для того, щоб призначити мені цю аудієнцію.

– Приймається, – відказала Джасна, кивнувши. – Щоби написати такого листа, треба довгенько вправлятися. Яку підготовку ти маєш із логіки та суміжних мистецтв?

– Я досконало засвоїла основи математики, – відповіла все ще збентежена Шаллан, – і часто допомагала батьку вести простіші підрахунками. Я прочитала повні зібрання праць Тормас, Нашан, Ніалі Справедливої і, звичайно ж, Ногадона.

– А Плаціні?

Кого?

– Ні.

– А як щодо таких імен: Ґабратін, Юстара, Маналіне, Сйасікк, Шаука-дочка-Гасвета?

Шаллан збентежено зіщулилася. Останнє ім’я вочевидь було шинським. Невже серед шинів узагалі траплялися фахівці з логіки? І невже Джасна справді очікує від потенційних підопічних обізнаності з такими маловідомими текстами?

– Усе ясно, – мовила Джасна, – ну, а як у тебе з історією?

Історія. Тут Шаллан зіщулилася ще сильніше.

– Я… Це якраз одна з тих галузей, у яких я не маю достатніх знань, Ваша Світлосте. Мій батько так і не зумів підшукати для мене підходящу наставницю. Але я читала історичні праці з його бібліотеки…

– Які саме?

– Головно повне зібрання «Тем» Барлеші Лган.

Джасна зневажливо махнула вільною рукою.

– Вони заледве варті того часу, який пішов на їхнє написання. У кращому разі це просто популярний переказ загальновідомих історичних подій.

– Мені шкода, Ваша Світлосте.

– Це прикра прогалина. Історія – найважливіше з допоміжних літературних мистецтв. І при цьому видається самоочевидним, що твої батьки мали би приділити особливу увагу цій сфері, якщо вже вони збиралися відправити тебе на навчання до історика – наприклад, до мене.

– У мене особливі обставини, Ваша Світлосте.

– У невігластві немає нічого особливого, панянко Давар. Що довше я живу, то чіткіше усвідомлюю, що воно являє собою природний стан людського розуму. Хоч багато хто лягає кістьми, захищаючи його недоторканність, і навіть очікує, що його зусилля справлять на когось враження.

Шаллан знову зашарілася. Вона й сама усвідомлювала, що подекуди їй бракувало знань, але ж у Джасни були завищені очікування! Проте змовчала, продовжуючи йти поруч із вищою за неї співбесідницею. У цього коридору взагалі був кінець? Вона так розхвилювалася, що навіть не помічала картин, повз які проходила. Вони звернули за ріг, усе глибше занурюючись у гірський схил.

– Що ж, перейдемо до природничих наук, – сказала Джасна невдоволеним тоном. – Чим ти можеш похвалитися в цій царині?

– У мене досить ґрунтовні знання з природничих наук як для дівчини мого віку, – відповіла Шаллан дещо менш невимушено, ніж їй би хотілося.

– Тобто?

– Я здатна компетентно висновувати про предмети, пов’язані з географією, геологією, фізикою та хімією. Поглиблено займалася біологією та ботанікою, оскільки в батьковому маєтку я мала змогу студіювати ці дисципліни з дозволеною мірою самостійності. Та якщо ви гадаєте, що я здатна за п’ять хвилин розв’язати головоломку Фабрісан, то, боюся, будете розчаровані.

– Чи не вважаєш, бува, ти, юна панно Давар, що я не маю права висувати певні здійсненні вимоги до своїх потенційних учениць?

– Здійсненні? Ваші вимоги приблизно такі ж здійсненні, як ті, що висунули Десятьом Вісникам у День випробування! При всій належній повазі, Ваша Світлосте, але ви, здається, хочете, щоби пошукачки опіки приходили з готовим ступенем магістра наук. Якщо як слід покопирсатися, цілком можливо, що в усьому місті знайдеться пара вісімдесятирічних подвижників, які – суто теоретично – зуміли би задовольнити ваші очікування. Вони навіть могли би з’явитися на співбесіду, та, боюся, ці претенденти занадто погано чують, щоби як слід відповідати на ваші запитання.

– Зрозуміло, – сказала Джасна. – А зі своїми батьками ти теж розмовляєш з таким зарозумілим зухвальством?

Шаллан здригнулася. Час, проведений у товаристві моряків, відучив її вчасно прикушувати язика. Хіба ж вона подолала весь цей шлях лише для того, щоб образити Джасну? Дівчина згадала про братів, які там, удома, жили в злиднях, з останніх сил удаючи, ніби все гаразд. Невже їй доведеться повернутися до них ні з чим, так нерозважно змарнувавши цю можливість?

– Ні, я не розмовляла з ними так, Ваша Світлосте. І з Вами не мала би. Прийміть мої вибачення.

– Що ж, принаймні ти маєш достатньо смирення, щоби визнавати свої помилки. Та все ж я розчарована. І чого б це твоя мати вирішила, ніби ти готова до учнівства?

– Моя мати померла, коли я була ще зовсім маленькою, Ваша Світлосте.

– І незабаром твій батько одружився вдруге. Здається, із Маліс Гевельмар?

Її обізнаність змусила Шаллан здригнутися. Так, рід Даварів був старовинним, та все ж цілком посереднім з огляду на силу та впливовість. Тож сам факт того, що Джасна знала ім’я її мачухи, промовисто свідчив про те, з ким дівчина мала справу.

– Моя мачуха нещодавно померла. Вона не відправляла мене до вас в учениці. Я сама вирішила зробити такий крок.

– Прийми мої співчуття, – сказала Джасна. – Можливо, тобі варто було би залишатися з батьком, допомагати в управлінні маєтком і втішати його, а не марнувати мій час.

Чоловіки, котрі йшли попереду, звернули в іще один боковий прохід. Джасна й Шаллан не відставали й опинилися в меншому за розміром коридорі, підлогу якого встеляв червоно-жовтий килим з химерними візерунками, а на стінах висіли дзеркала.

Шаллан обернулася до Джасни:

– Батько не потребує моєї допомоги, – (Що ж, адже вона не брехала). – Проте, як ще раз довела сама ця співбесіда, я дуже потребую вашої. Якщо вас так обурює неуцтво, як ви можете зі спокійною совістю не скористатися з можливості позбавити мене від нього?

– Не ти перша, не ти остання, юна панночко Давар. У цьому році ти вже дванадцята претендентка на мою опіку.

«Дванадцята? – подумала Шаллан. – І це за один рік?» А вона ще гадала, що жінки тримаються подалі від Джасни через її вороже ставлення до конгрегацій.

Вони дісталися кінця вузького коридорчика й знову звернули за ріг, як раптом – на превеликий подив Шаллан – наткнулися на місце, де зі стелі обвалився великий уламок скелі. Біля нього стояла з дюжина стривожених на вигляд королівських слуг. Що трапилося?

Висновуючи з усього, основну масу дрібних камінців устигли прибрати, проте дірка, що зяяла в стелі, виглядала лиховісно. Крізь неї не проглядало небо, адже вони весь час спускалися, тож, імовірно, тепер перебували глибоко під землею. Важелезний камінь, вищий за зріст середньої людини, обрушився, перекривши приступ до дверей ліворуч від них. Пробратися повз нього та потрапити до кімнати було абсолютно неможливо. Шаллан здалося, що вона чує якісь звуки, що долинали з іншого боку дверей. Король підступив ближче до каменя та щось говорив заспокійливим тоном. Видобувши з кишені хустинку, він витер піт зі свого старечого чола.

– Ось вона – небезпека проживання в будівлі, яка висічена в скелі, – мовила Джасна, виходячи наперед. – Коли це сталося?

Очевидно, її не запрошували до міста спеціально через це – король усього лише вирішив скористатися її присутністю.

– Під час нещодавньої великобурі, Ваша Світлосте, – відповів монарх. Він похитав головою, і його рідкі й обвислі сиві вуса затремтіли. – Придворні архітектори могли б спробувати пробити нові двері до кімнати, та це зайняло би багато часу, а чергова великобуря має грянути вже за кілька днів. Крім того, спроба проробити отвір у стіні може спричинити новий обвал стелі.

– Я гадала, що Харбрант захищений від великобур, Ваша Величносте, – промовила Шаллан, мимоволі змушуючи Джасну виразно поглянути на неї.

– Саме місто захищене, молода панно, – відказав король. – Але кам’яній горі за нашими спинами добряче дістається. Інколи від цього з протилежного боку сходять лавини, і тоді, буває, увесь схил аж дрижить, – він кинув погляд на стелю. – Обвали трапляються дуже рідко, і ми вважали цю частину приміщення цілком безпечною, але…

– Але скеля є скеля, – докінчила за нього Джасна. – І при цьому неможливо встановити, чи не залягає десь під самою її поверхнею слабка жила, – вона оглянула моноліт, що обвалився зі стелі. – Це буде непросто. Найімовірніше, мені доведеться залишитися без дуже цінного фокального самоцвіту.

– Я… – почав був король, знову витираючи чоло. – Якби лишень у нас був Сколкозброєць…

Порухом руки Джасна зробила йому знак помовчати.

– Це не було спробою переглянути умови нашої угоди, Ваша Величносте. Доступ до Паланеуму того вартий. Нам знадобляться мокрі ганчірки. І нехай більшість слуг переберуться в інший кінець коридору. Вам варто було б і самому там зачекати…

– Я залишусь тут, – сказав король, спричиняючи численні заперечення з боку його почту, а надто від здорованя у чорній шкіряній кірасі – напевно, охоронця. Монарх звів догори вкриту старечими зморшками руку, і в коридорі запанувала тиша. – Я не ховатимуся, мов боягуз, коли моя внучка опинилась у пастці.

Не дивно, що він був такий схвильований. Джасна не стала сперечатися з ним, і з виразу її очей Шаллан зрозуміла, що принцесі було байдуже, ризикував той життям чи ні. Те саме, очевидно, стосувалося й самої дівчини, оскільки Джасна не наказала їй відійти. Тут з’явилися служники зі зволоженими клаптями тканини й роздали їх присутнім. Принцеса відмовилася взяти один собі. Натомість король та охоронець піднесли ганчірки до облич, затуляючи рот і ніс.

Свій клапоть Шаллан узяла. Але що з ним робити? Через шпарину між каменем і стіною двійко слуг передали кілька вологих ганчірок заблокованим за дверима. Опісля ж усі прислужники спішно попрямували в інший кінець коридору.

Джасна копирсалася, з усіх боків оглядаючи камінь.

– Панно Давар, – звернулася вона до дівчини, – який би метод ти використала, щоби визначити масу цього каменя?

Шаллан кліпнула очима:

– Що ж… Гадаю, я би запитала у Його Величності – адже не випадає сумніватися, що придворні архітектори вже вирахували її.

Джасна схилила голову набік:

– Гідна відповідь. І справді вирахували, Ваша Величносте?

– Так, Ваша Світлосте Холін, – відповів король. – Вона становить близько п’ятнадцяти тисяч кавалів.

Джасна глянула на Шаллан:

– Очко на твою користь, панночко Давар. Учена на те й учена, щоби не гаяти часу, повторно встановлюючи вже відомі істини. Це якраз той урок, який я інколи забуваю.

Від цих слів у Шаллан просто виросли крила. Вона ж бо вже мала змогу переконатися, що у Джасни нелегко заслужити таку похвалу. То, може, вона ще не визначилась остаточно, як бути з дванадцятою претенденткою?

Джасна підняла вільну руку. На тлі смаглявої шкіри зблиснув Душезаклинач. Шаллан відчула, як удари її серця пришвидшилися. Вона ніколи не бачила процесу Душезаклинання на власні очі. Подвижники за жодних обставин не користувалися фабріалами при сторонніх, тож вона й гадки не мала, що в батька він також був, – аж доки той не знайшовся серед його речей. Звичайно ж, у неробочому стані. У цьому й крилася одна з найголовніших причин, що привели її у Харбрант.

Величезні самоцвіти, якими був оснащений Душезаклинач Джасни, здалися Шаллан чи не найбільшими з усіх, які вона коли-небудь бачила, – і кожен вартував багатьох сфер. Серед них був димчастий кварц – чистий глянсуватий темний камінь. Був діамант. А третім самоцвітом був рубін. Усі вони були ограновані, адже такий камінь здатен усотувати більше Буресвітла, від чого вони набули овальної форми. Їхні численні грані іскрилися.

Джасна заплющила очі й притисла руку до кам’яної брили. Відтак підняла голову та повільно вдихнула. Самоцвіти на тильній стороні її долоні несамовито засіяли – особливо димчастий кварц, яскраве світло якого просто сліпило.

Шаллан затамувала подих. Єдине, на що в неї стало відваги, це частіше кліпати очима, закарбовуючи побачене в пам’яті. Настала довга, немов розтягнута, хвилина, коли нічого не відбувалося.

А тоді Шаллан на мить вловила якийсь звук, низький і монотонний, наче далекий хор голосів тягнув одну-єдину чисту ноту.

Рука Джасни занурилася в камінь.

І камінь зник.

Почувся якийсь сплеск, і в коридорі звився клуб густого чорного диму. Він засліпив Шаллан. Їй здалося, що це був дим тисячі вогнищ, який ніс із собою запах горілого дерева. Вона квапливо піднесла вологу ганчірку до обличчя й повалилася на коліна. З якоїсь дивної причини у дівчини заклало вуха, ніби вона щойно спустилася з великої висоти. Їй довелося зглитнути, щоби позбавитися цього відчуття.

Шаллан міцно заплющила очі, що почали сльозитися, і затримала дихання. У вухах шуміло.

Помалу все минуло. Коли вона знову розплющила очі, то побачила, що зіщулені король та охоронець привалилися до стіни неподалік від неї. Залишки диму все ще клубочилися під стелею, і в коридорі відчувався його різкий запах. Джасна стояла із заплющеними очима, не звертаючи уваги на дим, як і на те, що її одяг та обличчя вкрив наліт сажі, сліди якої залишилися й на стінах.

Шаллан колись читала про таке, та її все ще охоплював благоговійний трепет. Джасна перетворила брилу на дим, а оскільки густина каменю набагато переважає густину диму, то в результаті такої трансформації відбувся його інтенсивний викид – радше навіть вибух.

Отже, це правда: у Джасни дійсно був справний Душезаклинач. Та ще й такий потужний. Дев’ять із десяти Душезаклиначів були придатними лише для обмеженого набору трансформацій: перетворити камінь на воду чи зерно, а повітря чи тканину – на типові однокімнатні кам’яні будинки. Але потужніший фабріал – такий, як у Джасни – міг здійснити будь-яку трансформацію: у буквальному сенсі перетворити що завгодно на що завгодно. Як же, напевно, дратує подвижників те, що така могутня, така священна реліквія перебуває в руках людини, яка не входить до їхніх лав! Та ще й єретички!

Шаллан звелася на ноги, усе ще притискаючи ганчірку до рота й дихаючи вологим, зате не забрудненим сажею повітрям. Вона знову зглитнула, й у вухах вкотре стрельнуло – це тиск у коридорі повертався до нормальних показників. За мить по тому король прожогом кинувся у приступну тепер кімнату. Маленька дівчинка, а також кілька її няньок та інших придворних слуг сиділи по той бік дверей і заходилися в кашлі. Король схопив дівчинку на руки. Вона була замалою для рукава скромності.

Джасна розплющила очі й одразу ж закліпала ними, немов якусь мить не могла зорієнтуватися, де перебуває. Вона глибоко вдихнула, проте не закашлялася, а всміхнулася, наче запах диму приносив їй задоволення.

Відтак повернулася до Шаллан і вп’ялася у неї поглядом.

– Ти все ще чекаєш на відповідь. Боюся, тобі не сподобається те, що я скажу.

– Але ж ви ще не закінчили перевіряти мою підготовку, – мовила Шаллан, примушуючи себе набратися хоробрості. – Адже доти ви не станете виносити остаточне рішення.

– Не закінчила? – запитала Джасна, спохмурнівши.

– Ви не поставили жодних запитань стосовно жіночих мистецтв. Залишили осторонь живопис і графіку.

– Я завжди вважала їх марною тратою часу.

– Але ж і вони – мистецтва, – сказала доведена до відчаю Шаллан: саме в цій царині її здобутки були найбільшими! – Багато хто вважає, що образотворчі мистецтва – найвитонченіші з усіх. Я принесла свою папку з малюнками. І хотіла би показати вам своє вміння.

Джасна стулила губи.

– Образотворчі мистецтва – вияв легкодумності. Я зважила факти, дитя моє, і прийняти тебе не можу. Мені шкода.

У Шаллан обірвалося серце.

– Ваша Величносте, – звернулася Джасна до короля. – Я хотіла би піти до Паланеуму.

– Просто зараз? – запитав король, притискаючи до грудей онучку. – Але зараз у нас буде бенкет…

– Я ціную ваше запрошення, – відказала Джасна, – але мені нічого так не бракує, як часу.

– Так, звичайно, – відповів король. – Я особисто вас проведу. Дякую за все, що ви для нас зробили. Коли я довідався, що ви запросили в’їзну візу… – і продовжив базікати, звертаючись до Джасни, яка мовчки йшла вслід за ним по коридору, залишивши Шаллан позад себе.

Та прибрала з обличчя клапоть тканини і притисла до грудей портфель. Шість місяців гонитви – і все заради цього? Від досади вона так стиснула ганчірку, що з-поміж пальців закапала чорна від сажі вода. Їй хотілося плакати. Вона б, напевно, саме так і зробила, якби все ще залишалася тією дитиною, якою була шість місяців тому.

Та відтоді багато що змінилося. А головне – змінилися вона. Якщо в неї нічого не вийде, то й Дім Давар не вистоїть. Шаллан відчула, що її рішучість подвоїлася, хоч вона й не змогла втримати кілька гірких сльозинок, що виступили в куточках очей. Ні, вона не здасться. Принаймні доти, доки Джасна не буде змушена закувати її в кайдани й не вимагатиме від властей, щоби ті вишпурнули її з міста.

На диво твердим кроком вона рушила в тому ж напрямку, у якому зникла Джасна. Шість місяців тому вона посвятила братів у свій продиктований відчаєм план. Вона стане підопічною Джасни Холін – ученої та єретички. Але не заради освіти. Не заради престижу. А для того, щоби дізнатися, де та зберігає свій Душезаклинач.

І тоді Шаллан вкраде його.