Читать книгу Шлях королів - Брендон Сандерсон - Страница 23

Десять ударів серця.

Один.

Рівно стільки часу було потрібно, щоби прикликати Сколкозбройця. Якщо Далінарове серце аж вистрибувало з грудей, цей час скорочувався. Якщо билося спокійно – чекати доводилося довше.

Два.

На полі битви здавалося, що ці удари розтягувалися на цілу вічність. На бігу він натягнув шолома.

Три.

Одним помахом передньої кінцівки прірводемон розтрощив міст, на якому було напхом напхано солдатів і членів почту. Люди волали, звалюючись у прірву. Сколкозбруя пришвидшила його біг, і Далінар ринувся вперед услід за королем.

Чотири.

Прірводемон височів, наче гора з тісно зчеплених щиткових пластин кольору темно-фіолетового чорнила. Далінар розумів, чому паршенді називали цих істот богами. Потвора мала вигнуту клиноподібну морду й пащу, повну всіяних шипами жувалець. Хоча монстр віддалено скидався на ракоподібне, це був аж ніяк не вайлуватий, сумирний чал. Із його широких плечей стирчали чотири грізні клешні – кожна завбільшки з коня, – а дюжиною менших ніг чудовисько чіплялося за край плато.

П’ять.

Хітин заскреготів по каменю, щойно тварюка остаточно вибралася на плато й швидким рухом клешні вхопила тяглового чала.

Шість.

– До бою! До бою! – кричав Елгокар, біжучи попереду Далінара. – Лучники, вогонь!

Сім.

– Відволікайте його від беззбройних! – гукнув Далінар своїм солдатам.

Монстр розколов панцир чала – шматки розміром із тацю з грюкотом посипалися на плато, – тоді запхав тварину собі в пащеку та став придивлятися до писарок і супровідних осіб, які розбігалися в різні боки. Чал перестав ревіти, лише коли страховисько з хрумкотом роздушило його між щелепами.

Вісім.

Далінар переплигнув через скелястий уступ і пролетів п’ять ярдів, перш ніж гупнув ногами об землю, здійнявши в повітря уламки каменю.

Дев’ять.

Прірводемон видав огидний верескливий рев – протрубив чотирма голосами, що озивалися луною, накладаючись один на одного.

Лучники натягнули тятиви. Відразу попереду Далінара Елгокар викрикував команди, і його синій плащ розвівався на вітрі.

Далінарова долоня аж затремтіла в очікуванні.

Десять!

І тут Сколкозброєць – Присяжник, – згустившись із імли, матеріалізувався в його руці, щойно в грудях удесяте глухо стукнуло серце. Від вістря до ефеса в ньому було шість футів довжини, що робило такий меч непридатним для того, на кому нема Сколкозбруї. Але Далінарові він був якраз упору. Великий князь володів Присяжником із юності, зв’язавши себе з ним обітницею, ще коли йому сповнилося двадцять Ридань. Лезо було довге й трішки вигнуте, у п’ядь завширшки, його прикрашали хвилясті зазубрини біля руків’я. Загин на кінці Присяжника нагадував гачок риболова, і всю поверхню клинка вкривали краплини холодної роси.

Цей меч був частиною його сутності. Далінар відчував, як лезом пробігали потоки енергії, немовби воно саме рвалося до бою. Той, хто ніколи не кидався в гущу битви – у Сколкозбруї та зі Сколкозбройцем, – не знав справжнього життя.

– Роздратуйте його! – кричав Елгокар, і його Сколкозброєць – Сонцебудитель – вистрибнув з імли просто йому в руку. Він був довгий і тонкий, із великою гардою у вигляді поперечки, оздоблений по боках гравіруванням із десяти основних ґліфів. Король не бажав, щоби монстр утік – Далінар чув це в його голосі. Великий князь більше хвилювався за солдатів і членів почту – ця ловитва й так уже пішла далеко не за планом. Можливо, варто якомога довше відволікати страховисько, щоб усі мали час утекти, а потому відступити, давши йому можливість смачно пообідати чалами та свиньми.

Монстр знову видав багатоголосий рев і з розмаху опустив клішню прямо в гущу солдатів. Розляглися людські крики, хрускіт кісток і чавкання роздушених тіл.

Лучники дали залп, цілячи в голову. Сотня стріл здійнялися в повітря, проте лише декілька вп’ялися у м’яку м’язисту плоть між хітиновими пластинами. Позад них Садеас кричав зброєносцям, щоби ті подали йому великостріл. Далінар не міг собі дозволити отак чекати: страхітливе й оскаженіле чудовисько громадилося перед ним і вбивало його людей. З луком треба півдня морочитися. Це була робота для Сколкозбройця.

Верхи на Чистокровному повз нього промчав Адолін. Юнак одразу ж кинувся по жеребця, замість того щоби спішитися, як це зробив Елгокар. Проте сам Далінар мусив залишатися з королем. Решта коней – навіть бойових – схарапудилися, та не Адолінів білий ришадіум. Через мить і його Баский був як тут, підрисивши до Далінара. Той ухопив повіддя і, відштовхнувшись підсиленими Сколкозбруєю ногами, здійнявся в повітря й застрибнув у сідло. Сила його приземлення могла би переламати хребет звичайному коневі, але Баский був із міцнішого тіста.

Елгокар опустив забрало, і боки його шолома оповила імла.

– Тримайтеся позаду, Ваша Величносте, – на скаку гукнув Далінар. – Дайте нам з Адоліном трохи вимотати його.

Великий князь звів руку догори й також опустив своє забрало. Фіксуючи його, він побачив, що з боків шолома заклубочився туман, і для Далінара вони стали прозорими. І попри те, що оглядова щілина все одно була необхідною, адже крізь бокові стінки видно не краще, ніж через немите скло, все ж ця напівпрозорість вважалася однією із найдивовижніших властивостей Сколкозбруї.

Далінар дістався тіні, яку відкидало страховище. Довкола метушилися солдати, стискаючи списи. Їх не готували до бою з монстрами у тридцять футів заввишки, тож переконливим доказом їхньої звитяги було вже те, що вони однаково шикувалися, намагаючись відволікти увагу чудовиська від лучників, а також від людей із почту, які розбігалися врізнобіч.

Злива стріл відскакувала від панцира монстра, завдаючи більшої шкоди солдатам унизу, ніж йому самому. Далінар звів угору вільну від вуздечки руку, прикриваючи оглядову щілину, і заблукана стріла із дзенькотом відскочила від шолома.

Адолін відступив, коли тварюка з розмаху зацідила по загону лучників, розмазавши їх по каменю однією зі своїх клішень.

– Беру на себе ліву, – приглушено долинув крізь шолом його голос.

Далінар кивнув, забираючи вправо, галопом промчав повз групу приголомшених солдатів і знову виїхав під промені сонця, у той час як прірводемон заніс увінчану клішнею передню кінцівку для нового удару. Далінар підскакав прямо під неї, перехопив лівою рукою Присяжника і, тримаючи його на відльоті, рубонув по одній із ніг прірвомонстра, що скидалися на стовбури дерев.

Сколкозброєць перетяв товстий хітин так легко, що Далінарова рука майже не відчула спротиву. Як і зазвичай, цей меч не різав живої плоті, хоча й знеживив кінцівку не менш надійно, ніж якби відрубав її. Вона сковзнула, ставши змертвілою та непотрібною.

Монстр заричав усім своїм нутряним багатоголоссям. На іншому боці Далінар розгледів Адоліна, який якраз черконув по ще одній нозі.

Смикнувшись, чудовисько повернулося до Далінара. Обидві підтяті кінцівки безживно волочилися. Монстр був довгий і вузький, немов рак, – і з пласким хвостом. Він пересувався на чотирнадцяти ногах. Скільки ж їх треба було знеживити, щоби звалити його додолу?

Далінар розвернув Баского і понісся назустріч Адоліну, чия блакитна Сколкозбруя сяяла на сонці, а за спиною розвівався плащ. Описавши широкі півкола, вони помінялися місцями, і кожен рвонув до нової кінцівки.

– Зустрічай свою смерть, тварюко! – гукнув Елгокар.

Далінар обернувся. Король розшукав свого жеребця та спромігся змусити його коритися. Месник хоч і не належав до ришадіумів, але був верховою твариною найкращого шинського заводу. Сівши на скакуна, Елгокар кинувся в наступ і заніс над головою Сколкозбройця.

Що ж, заборонити йому битися було не в Далінаровій владі. Нічого, Сколкозбруя захистить його, аби лиш він невпинно рухався.

– По ногах, Елгокаре! – крикнув йому великий князь.

Проте король не звернув на нього уваги, цілячись прямісінько в грудину. Далінар вилаявся та пришпорив Баского, а монстр у цей час завдав нового удару. Елгокар повернув коня в останню мить і, припавши до сідла, пірнув під помах страшного лаписька. Клішня прірводемона з тріском гепнула об каміння. Схибивши, той злютовано заревів, і цей звук луною прокотився розколинами.

Король круто розвернув коня і, наче вітер, промчав повз Далінара.

– Дурню, я відволікаю його! Чого не атакуєш?! – гукнув він на скаку.

– Піді мною ришадіум! – крикнув Далінар у відповідь. – Я відволікатиму його – я швидший!

Та племінник знову не звернув уваги на його слова. Далінар зітхнув. Що характерно, Елгокара не можна було втримати. Вступати з ним у суперечку зараз означало лише гаяти час і людські життя, тож великий князь зробив, як веліли. Копита Баского зацокотіли по кам’янистій землі, і Далінар ще раз зайшов збоку, щоби завдати нового удару. Усю увагу чудовиська привернув на себе Елгокар, тож його дядько зміг наблизитися та рубонути Сколкозбройцем по ще одній кінцівці.

Монстр видав лункий чотириголосий рев і повернувся до Далінара. Але в цю мить мимо проскакав Адолін, прямуючи до іншого боку, і спритним ударом перетяв чергову ногу. Вона підігнулась. Водночас донизу продовжував сипатися град стріл, оскільки лучники не припиняли посилати їх.

Страховище затряслося, збите з пантелику одночасними атаками з усіх сторін. Сили потроху полишали монстра, і Далінар звів руку догори в командному жесті. Він наказував решті піхоти відступити до павільйону. Розпорядившись таким чином, великий князь прослизнув уперед і знеживив іще одну ногу. Тепер мінус п’ять. Можливо, був саме час дати чудовиську пошкутильгати геть: добити його означало наражати людські життя на непотрібну небезпеку.

Він гукнув до короля, котрий скакав, тримаючи Сколкозбройця на відльоті, неподалік. Племінник глянув на нього, але добре не розчув. Прірводемон продовжував маячити перед ними, й Елгокар круто розвернув Месника вправо, у бік Далінара.

Зненацька щось тихо ляснуло, і за мить король і сідло перекидьки злетіли в повітря. Через різкий поворот коня тріснула, не витримавши, сідельна попруга, адже під вагою закованого у Сколкозбрую вершника непереливки доводиться як коневі, так і сідлу.

Далінар, якого охопив гострий напад страху, натягнув повіддя Баского. Елгокар гупнувся на землю, впустивши Сколкозбройця. Меч знову перетворився на імлу та зник. У цьому полягав один із захисних механізмів: щоб не потрапити до ворожих рук, клинки зникали, якщо лише власник, випускаючи їх, подумки не наказував залишитися.

– Елгокаре! – гукнув Далінар. Король покотився, намотуючи плащ на своє тіло, а тоді затих і якусь мить лежав напівпритомний. На одному плечі обладунок тріснув, і звідти сочилося Буресвітло. Проте Сколкозбруя повинна була амортизувати удар. З ним усе буде добре.

Якщо лише…

Над королем нависла клішня.

Знову відчувши напад панічного страху, Далінар розвернув Баского, щоби ринутись на захист короля. Але ж йому не встигнути! До того часу ця тварюка…

Розколовши хітин, у голову прірводемона вп’ялася гігантська стріла. З рани цівкою забила лілова кров, і монстр затрубив у агонії. Далінар обернувся в сідлі.

Позаду стояв Садеас у своїй червоній Збруї та саме брав із рук зброєносця ще одного масивного дротика. Він натягнув тятиву і з пронизливим тріском всадив товстого цурпалка в плече потвори.

Віддаючи йому належне, Далінар підняв угору свого Присяжника. Садеас подякував, ледь здійнявши лук. Вони не були друзями, навіть терпіти не могли один одного.

Але вони захистять короля. От що об’єднувало їх.

– Відійдіть у безпечне місце! – гукнув Далінар королеві, проносячись мимо. Елгокар, похитуючись, звівся на ноги й кивнув.

Великий князь мчав уперед. Він повинен був відволікти увагу тварюки на достатній час, щоб Елгокар встиг утекти. У ціль потрапили ще кілька Садеасових стріл, але монстр більше не звертав на них уваги. Його млявість кудись зникла, а ревіння стало гнівним, диким, несамовитим. Саме зараз він і справді починав лютувати.

Це була найнебезпечніша стадія ловитви: надалі навіть мови не могло бути про те, що прірводемон утече. Тепер він ганятиметься за ними, доки не переб’є усіх або сам не загине.

Клішня гепнула об землю зовсім близько від Баского, і в повітря злетіли уламки каменю. Далінар низько пригнувся, завбачливо виставивши поперед себе Сколкозбройця, і перетяв іще одну ногу. З іншого боку Адолін зробив те саме. Тепер потворі бракувало семи ніг – рівно половини. Скільки ж іще чекати, доки вона завалиться? Зазвичай на цьому етапі ловитви з прірвомонстра стирчало вже кілька дюжин стріл. Проте складно сказати, як бути мисливцю, якщо такої попередньої підготовки нема. А крім того, він ще ніколи не полював на такого велетня.

Далінар розвернув Баского, намагаючись упасти в око тварюці. Залишалось лише сподіватися, що Елгокар устиг…

– Гей ти, бог! – проревів раптом голос останнього.

Далінар застогнав, озирнувшись через плече. Король і не думав про втечу. Він крокував до чудовиська, тримаючись однією рукою за бік.

– Я кидаю тобі виклик, монстре! – пронизливо закричав Елгокар. – Я прийшов по твоє життя! Вони уздрять, як падуть їхні боги, та побачать труп свого державця біля моїх ніг! Я викликаю тебе!

«Геєно вогненна, що за дурень!» – подумав Далінар, розвертаючи Баского.

У руці Елгокара знову матеріалізувався Сколкозброєць. Він атакував, цілячи монстрові в груди, а з розтрісканих пластин на його плечі сочилося Буресвітло. Король наблизився й завдав удару по корпусу, відрубавши шматок хітину: Сколкозброєць відітнув його наче людське волосся або нігті. Тоді Елгокар всадив лезо у груди страховища, намагаючись поцілити в серце.

Тварюка заревіла й стрепенулася, струснувши з себе Елгокара. Він заледве втримав у руці меча. Монстр крутнувся, шмагонувши при цьому хвостом у напрямку Далінара. Той вилаявся та смикнув повіддя, щоби різко розвернути Баского, але хвіст насувався занадто швидко й просто врізався в коня. І за один удар серця Далінар покотився по землі, а Присяжник, вислизнувши з його пальців, залишив довгу борозну на кам’янистому ґрунті й перетворився на імлу.

– Батьку! – долинув здалеку голос.

Далінар розпластався на камінні, відчуваючи запаморочення. Він підняв голову й побачив, як Баский зводиться на ноги. На превелике щастя, кінь нічого собі не зламав, хоч на одну ногу й ступав обережно. З подряпин на його тілі сочилася кров.

– Геть! – наказав Далінар. Ця команда була покликана відіслати тварину в безпечне місце. На відміну від Елгокара, Баский його слухався.

Великий князь важко зіп’явся на ноги. Зліва долинув скреготливий звук, і Далінар обернувся саме вчасно, щоби хвіст почвари влучив йому простісінько в груди, відкинувши назад.

Світ перед очима знову захитався, а метал юзом пішов по камінню під акомпанемент какофонії звуків.

«Ні!» – подумав він, виставивши вниз долоню в латній рукавиці, а тоді рвучко підвівся, за допомогою інерції ковзання підкинувши себе у вертикальне положення. Небо завертілося, а потім щось ніби виправилося, неначе Збруя сама знала, де саме в неї низ. Приземлившись, він усе ще ковзав по камінню, яке скреготіло під його ногами.

Відновивши рівновагу, він кинувся до короля, на бігу повторно розпочинаючи процес прикликання Сколкозбройця. Десять ударів серця. Ціла вічність.

Лучники продовжували давати залпи, і чимало їхніх стріл уже стирчали з морди прірводемона. Той не звертав на них уваги, хоча дротики Садеаса, здається, відволікали його. Адолін перетяв іще одну ногу, і страховисько непевно захиталося – адже вісім з його чотирнадцяти ніг волочилися, не приносячи жодної користі.

– Батьку!

Обернувшись, Далінар побачив, як Ренарін – вбраний у цупку синю військову форму холінського зразка, довгий сюртук якої защібався аж під шию, – скакав через кам’янисте пустище.

– Батьку, ти в порядку? Я можу чимось допомогти?

– Дурний хлопчисько! – крикнув йому Далінар і, показуючи рукою, додав: – Геть!

– Але…

– Ти без Зброї та без Збруї! – проревів батько. – Миттю назад, доки цілий!

Ренарін зупинив свого чалого коня.

– ГЕТЬ!

І син послухався. Далінар розвернувся й побіг до Елгокара, а Присяжник якраз матеріалізувався з імли в його очікувально протягнутій руці. Король продовжував наносити удари, цілячи в живіт тварюки, – фрагменти плоті, чорніючи, відмирали, щойно в них потрапляв Сколкозброєць. Якби він сторчма увігнав меча в правильному місці, можна було би зупинити серце чи легені, але доки монстр тримався вертикально, зробити це не виходило.

Адолін – як завжди, сповнений рішучості – спішився біля свого правителя. Він намагався вкоротити прірводемону клішні, рубаючи їх мечем, коли той завдавав ударів. На жаль, клішень було аж чотири, а Адолін тільки один. Дві з них налетіли на нього водночас, і хоч від одної він відтяв чималий кусок, проте не бачив іншої, що неслася до його спини.

Далінарове «стережись!» пролунало запізно. Сколкозбруя дзвякнула, коли страхітлива клішня підкинула Адоліна в повітря. Він описав дугу та впав, прокрутивши сальто. Дякувати Вісникам, його Збруя не розкололася, але нагрудник і бокова пластина вкрилися широкими тріщинами, з яких клубилися пасма білого диму.

Заледве усвідомлюючи, що відбувається, Адолін покотився, розмахуючи руками. Він був живий.

Тепер не час думати про нього. Елгокар залишився сам.

Монстр знову завдав удару, вгативши об землю поблизу короля й збивши того з ніг. Королівський клинок щез, й Елгокар долілиць повалився на каміння.

Усередині Далінара щось змінилося. Усі обмеження зникли. Інші тривоги стали безглуздими. Синові його брата загрожувала небезпека.

Він підвів Ґавілара: лежав, упившись вином, поки його брат боронив своє життя. Далінар мав би бути там і захистити його. Лише дві речі нагадували йому про дорогого серцю брата, дві речі, що їх міг захищати Далінар, сподіваючись хоч якоюсь мірою спокутувати свою провину: Ґавіларове королівство та Ґавіларів син.

Елгокар залишився сам, і йому загрожувала небезпека.

Усе інше не мало значення.

* * *

Оглушений Адолін струснув головою, відтак підняв забрало й зробив ковток свіжого повітря, щоби прояснилося в мізках.

Битва. Вони билися. Він чув, як волали люди, тряслися скелі, й усе це перекривав жахливий розкотистий рев. У ніс шибонуло якоюсь пліснявою. Кров великопанцирника.

«Прірводемон!» – згадав він. Ще до того, як у голові прояснилося, Адолін знову розпочав прикликати Сколкозбройця та змусив себе зіп’ятися накарачки.

Чудовисько височіло майже поряд – темна тінь, що застувала небо. Щойно в очах перестало розпливатися, він побачив, що король лежить долі, а його обладунок тріснув від удару, якого той зазнав.

Прірводемон заніс велетенську клішню, готуючись обрушити її на котрогось із мисливців. Адолін раптом усвідомив, перед лицем якої катастрофи вони опинилися. Король загине на звичайному полюванні. Держава розповзеться по швах, великі князі погрузнуть у чварах, щойно порветься та одна-єдина слабка ланка, яка втримує їх укупі.

«Ні!» – приголомшено подумав усе ще напівпритомний Адолін, намагаючись хоч якось просуватися вперед.

І тоді він побачив батька.

Далінар рвонув до короля, несучись із такою швидкістю та благородством рухів, на які не спромігся би жоден смертний – навіть у Сколкозбруї. Він перестрибнув скелястий уступ, тоді підпірнув під націлений у нього помах клешні й ковзнув по камінню. Інші воїни гадали, ніби дещо тямлять у Сколкозбройцях зі Сколкозбруями, але Далінар Холін… хай і нечасто, але ділом доводив, що в них іще молоко на губах не обсохло.

Великий князь випростався й підстрибнув – так само рухаючись уперед – і пролетів у лічених дюймах над другою клішнею, яка розтрощила на друзки скелястий уступ позаду нього.

Усе це зайняло лише мить. Один подих. Третя клішня вже обрушувалася на короля, і Далінар, дико скрикнувши, стрибнув уперед. Він випустив з рук Сколкозбройця – той упав на землю і щез, – прослизнув під падаючу клішню, звів догори руки і…

І перехопив клішню. Далінар зігнувся під цим ударом і припав на одне коліно. Від зіткнення щитка об броню повітря сповнилося лунким дзвоном.

Але він перехопив її.

«Прародителю бур!» – подумав Адолін, дивлячись, як його батько стоїть над королем, вгинаючись під немислимою вагою монстра, багатократно більшого за нього. Приголомшені лучники перестали давати залпи. Садеас опустив свого великостріла. У грудях Адоліна перехопило подих.

Далінар утримував клішню, не поступаючись чудовиську силою – постать, закута в темно-сріблястий обладунок, який, здавалося, майже світився. Над його головою тварюка трубно заревла, і той відповів могутнім, непокірливим риком.

У ту мить Адолін зрозумів, що бачить його. Чорношипа, з яким він мріяв битися пліч-о-пліч. Броня Далінарових рукавиць і наплічників пішла тріщинами, і по старовинному обладунку розповзлася світна павутина. Адолін нарешті стріпонувся й заворушився. «Я повинен допомогти!»

Сколкозброєць матеріалізувався в його руці, і він, пересилюючи себе, якось добрався до боку страховиська й рубонув по найближчій до себе нозі. Пролунав тріск. Позбувшись стількох кінцівок, тварюка не могла триматися на тих, що залишалися, а надто через те, що з усієї сили старалася роздушити Далінара. Тож решта ніг із правого боку з нудотливим тріском підломилися, бризнувши ліловою сукровицею, і монстр завалився набік.

Земля задвигтіла так, що Адолін ледь не впав на коліна. Далінар відштовхнув убік тепер уже мляву клішню. З численних тріщин його обладунку парувало Буресвітло. Поруч нього підвівся із землі король: з моменту його падіння минули лічені секунди.

Елгокар зіп’явся на ноги та глянув на поваленого монстра, відтак повернувся до свого дядька, Чорношипа.

Далінар удячно кивнув Адолінові, а тоді різким жестом вказав на те, що при бажанні можна було назвати шиєю істоти. Елгокар махнув головою, тоді прикликав свого Сколкозбройця й глибоко всадив його в плоть чудовиська. Позбавлені виразу зелені очі тварюки почорніли й зморщилися, а в повітря звився димок.

Приєднавшись до батька, Адолін спостерігав, як Елгокар увігнав меча в грудину прірводемона. Тепер, коли той був мертвий, Сколкозброєць міг різати його плоть. Знов заюшила лілова сукровиця. Елгокар відкинув клинка й запустив підсилені Збруєю руки в рану, порпаючись там і зрештою щось намацавши.

Він вирвав яхонтосерце чудовиська – величезний самоцвіт, що росте всередині кожного прірводемона. Хоч і горбкуватий та негранований, проте це був смарагд чистої води завбільшки з людську голову – найкрупніше яхонтосерце з усіх, що коли-небудь бачив Адолін, хоча навіть невеличкі з них вартували цілого статку.

Елгокар високо здійняв свій моторошний трофей, довкола нього з’явилися золоті спрени слави, а солдати вибухнули тріумфальними криками.