Читать книгу Шлях королів - Брендон Сандерсон - Страница 15

За дев’ять років до того

Кел увірвався в операційну, і крізь відчинені двері разом із ним проникло сонячне світло. У його десять років по ньому вже було видно, що хлопець виросте високий і худий. Він завжди надавав перевагу своєму зменшувальному імені, Кел, перед повним – Каладін. Коротше ім’я більше йому пасувало. «Каладін» звучало немов ім’я якогось світлоокого.

– Вибач, батьку, – сказав він.

Келів батько, Лірін, обережно затягнув ремінь довкола зап’ястка молодої дівчини, прив’язаної до вузького операційного столу. Її очі були заплющені: Кел пропустив момент, коли їй вводили знеболювальне.

– Про твоє запізнення поговоримо пізніше, – відповів Лірін, фіксуючи іншу руку пацієнтки. – Зачини двері.

Кел зіщулився й зробив, що веліли. Вікна були затемнені та забрані віконницями, тож єдиним джерелом освітлення була велика кругляста ємність, наповнена зарядженими Буресвітлом сферами. Кожна із них являла собою броам, і їхня сукупна кількість становила неймовірну суму, отриману в безстрокову позику від градоправителя Гартстоуна. Каганці мерехтіли, а Буресвітло завжди давало рівне сяйво. Це рятувало людські життя, говорив батько Кела.

Схвильований хлопець підійшов до столу. Молода дівчина, Сані, мала лискуче чорне волосся, без єдиного шатенового чи білявого пасемця. Їй було п’ятнадцять, і її вільну руку вкривала подерта, закривавлена пов’язка. Кел скривився, помітивши, як невміло її наклали: скидалося на те, що смугу тканини відірвали від чиєїсь сорочки й нашвидку намотали.

Голова Сані відкотилася вбік, і дівчина пробурмотіла щось крізь наркотичний транс. На ній була лише біла бавовняна сорочка, і її захищена рука залишалася неприкритою. Старші хлопці з містечка розповідали, масно хихикаючи, як їм вдавалося – так принаймні виходило з їхніх слів – підгледіти за дівчатами в самих сорочках, та Кел не розумів причин такого збудження. Він хвилювався за Сані. Він завжди хвилювався, коли хтось бував поранений.

На щастя, рана не здавалася аж надто жахливою. Якби вона загрожувала життю, батько вже розпочав би операцію, а Келова мати – Гесіна – асистувала б йому.

Лірін підійшов до медичної шафки і дістав кілька маленьких прозорих пляшечок. Він був невисокий і, попри відносну молодість, лисів. На ньому були окуляри, які він називав найдорожчим подарунком із усіх будь-коли отриманих. Він рідко коли діставав їх, окрім як для операцій, адже ті були надто цінними, щоби носити кожного дня. А раптом подряпаються чи поб’ються? Гартстоун був чималим містечком, але його віддалене розташування на півночі Алеткару перетворило б заміну окулярів на проблему.

Кімнату утримували в порядку, щоранку миючи полиці та стіл, і кожна річ незмінно лежала на своєму місці. Лірін говорив, що про людину багато чого можна сказати, висновуючи з вигляду її робочого місця. Воно акуратне чи занехаяне? До інструментів виявляють повагу чи залишають їх розкиданими там і сям? На конторці стояв єдиний у містечку фабріаловий годинник. По центру цей маленький пристрій був оснащений циферблатом, посередині якого світився димчастий кварц – його треба було заряджати, щоб годинник ішов. Ніхто в цілому містечку не переймався через хвилини й години більше, ніж Лірін.

Кел підсунув стільчик, щоби залізти на нього й краще роздивитися. Скоро це йому не знадобиться: день за днем він невпинно підростав. Хлопчик уважно оглянув руку Сані. «З нею все буде добре, – сказав він собі, повторюючи батькові слова. – Хірург має зберігати спокій. Хвилюватися – це тільки гайнувати час».

Такої поради було нелегко дотримуватися.

– Руки, – сказав Лірін, не обертаючись, і продовжував готувати інструменти.

Зітхнувши, Кел зістрибнув зі стільчика й поспішив до таза з теплою та мильною водою, що стояв біля дверей.

– Навіщо це потрібно?

Він хотів чимшвидше взятися до роботи, щоб допомогти Сані.

– Мудрість Вісників, – неуважливо відказав Лірін, знову повторюючи повчання, яке Кел мав би вже й запам’ятати. – Спрени смерті та спрени гниття ненавидять воду. Це відлякає їх.

– А Геммі каже, що це дурня, – мовив Кел. – І що спрени смерті дуже-дуже добре вміють убивати людей. Тож чого б це вони злякалися якоїсь там водички?

– Мудрість Вісників перевершувала нашу здатність до розуміння.

Кел скривився:

– Але, батьку, вони демони. Я чув це від того подвижника, який приходив проповідувати минулої весни.

– Це стосувалося Променистих, – різко поправив Лірін. – Ти знову їх переплутав.

Кел зітхнув.

– Вісників послали вчити людство, – вів далі його батько. – Вони повели нас на бій проти Спустошувачів після того, як ми були скинуті з небес. А Променисті – це лицарські ордени, що вони заснували.

– Які були демонами.

– Які зрадили нас, щойно Вісники пішли, – сказав Лірін, здійнявши палець. – І були вони не демонами, а звичайними людьми, у яких виявилося забагато влади й недостатньо розуму. Так чи інак, а ти повинен завжди мити руки. Хоча спренів смерті й не видно, та все ж ти сам бачиш вплив, який це справляє на гнилокузьок.

Кел іще раз зітхнув і зробив, що сказано. Лірін знову підійшов до столу, несучи тацю з маленькими скляними пляшечками й акуратно розкладеними ножами. Його слова не трималися купи: хоча Лірін турбувався про те, щоби син не плутав Вісників із Загубленими Променистими, Кел на власні вуха чув, як його батько висловлював думку, ніби Спустошувачів не існує. Сміховинно. А хто ж іще винен, коли вночі пропадають речі або на врожай нападають черви-копачі?

Решта жителів містечка вважали, що Лірін проводить забагато часу з книжками та хворими, тому-то й став таким дивним. У його товаристві вони почувалися ні в сих ні в тих – а заодно й у синовому. Кел лише починав усвідомлювати, наскільки болісним бувало відчуття несхожості на інших.

Помивши руки, він застрибнув назад на стільчик. І знову почав хвилюватися, хоч і сподівався, що все пройде добре. За допомогою дзеркала батько сфокусував світло сфер на руку Сані, а тоді обережно розрізав імпровізовану пов’язку хірургічним ножем. Рана не загрожувала життю, але рука й справді була скалічена досить серйозно. Коли два роки тому батько розпочинав навчати його, від таких видовищ хлопця нудило. Але тепер він звик до пошматованої плоті.

От і добре. Кел гадав, що це стане йому в пригоді, коли одного дня він подасться на війну, щоби битися за свого великого князя та світлооких.

Три пальці Сані були зламані, а шкіра на руці – розсічена й подряпана. До рани потрапили скіпки та бруд. Середній палець постраждав найбільше: він був роздроблений і неприродно вивернутий, а з-під шкіри стирчали осколки кістки. Кел обмацав його по всій довжині, вивчаючи поламані фаланги та синці на шкірі. Він обережно витер вологою ганчіркою засохлу кров та бруд і вибрав скалки каменя та скабки, доки батько нарізав нитки для зашивання.

– Середній палець доведеться відтяти, правда? – запитав Кел, перетягуючи його джгутом, щоб зупинити кров.

Батько кивнув, і на його обличчі промайнула тінь усмішки. Він чекав, що Кел це зрозуміє. Лірін часто повторював, що мудрий хірург знає, що відрізати, а що лікувати. Якби ще цей середній палець із самого початку належно вправили… а так – тепер його було не врятувати. Пришити його на місце означало би залишити гноїтися та відмирати.

Саму ампутацію проводив батько. У нього була обережна й точна рука. Підготовка хірурга займала більше десяти років, тож мало сплисти ще чимало часу, перш ніж Лірін дозволив би сину взяти до рук ножа. Натомість Кел витирав кров, подавав батькові інструменти й притримував сухожилля, щоб не плуталися, доки той зашивав рану. Наскільки це було в їхніх силах, вони склали поламані кості, працюючи швидко, проте акуратно.

Батько Кела закінчив накладати останній шов, вочевидь задоволений із того, що йому вдалося врятувати інші чотири пальці. Але батьки Сані сприймуть це інакше. Вони будуть зовсім не в захваті від того, що рука їхньої красуні-доньки залишиться понівеченою. Так бувало майже завжди: спочатку спричинений пораненням страх, а тоді злість на лікаря через його неспроможність творити чудеса. Це тому, казав Лірін, що люди в містечку звикли до його наявності. Для них лікування стало рутиною, а не рідкісною перевагою.

Проте батьки Сані були хорошими людьми. Вони зроблять невелике пожертвування Келовій родині – батькам, йому самому та молодшому братику Тіену, – і їм буде за що купити харчів. Здавалося дивним, що вони виживали завдяки нещастю інших. Можливо, почасти саме через це їх не любили інші жителі містечка.

Тоді Лірін узяв маленький розжарений прутик і припік рану в тих місцях, де швів, на його думку, могло виявитись недостатньо. І наостанок змазав усю руку різким на запах лістеровим жиром, щоб запобігти зараженню: цей жир відлякував гнилокузьок навіть краще, ніж вода та мило. Кел обережно наклав чисту пов’язку, стараючись не змістити поламаних фаланг.

Лірін позбувся ампутованого пальця, і Кел трохи заспокоївся. З нею все буде добре.

– Тобі все ще треба працювати над своїми нервами, синку, – м’яко сказав лікар, відмиваючи руки від крові.

Кел потупив очі.

– Не залишатися байдужим – добре, – вів далі Лірін, – але, як і будь-що інше, це може стати проблемою, якщо заважатиме тобі робити операції.

«Бути аж надто небайдужим – проблема? – подумки огризнувся Кел. – А як щодо патологічної безкорисливості, яка не дозволяє брати гроші за роботу?» Однак сказати це вголос він не наважився.

Тепер треба було навести лад в операційній. Скидалося на те, що Кел проводив півжиття, прибираючи в ній, та Лірін не дозволив би йому піти, доки цього не було зроблено. Він хоча б відчинив віконниці, впускаючи потік сонячного світла. Сані не прокидалася: дози зимника лікарського мало вистачити, щоби тримати її непритомною впродовж іще кількох годин.

– То де ти був? – запитав Лірін, і пляшечки з жиром і спиртом, які він розставляв по місцях, дзенькнули одна об одну.

– Із Джамом.

– Джам на два роки старший за тебе, – мовив лікар, – і я сумніваюся, що він охоче проводить час із хлопцями, набагато меншими за нього.

– Батько взявся тренувати його орудувати палицею, – поквапливо проказав Кел, – тож ми з Тіеном ходили подивитися, чому він навчився, – і зіщулився в очікуванні нотації.

Та Лірін і далі робив своє: по черзі протирав кожен ланцет спочатку спиртом, а тоді жиром, як і заповідала стародавня традиція. Він не обернувся до Кела.

– Батько Джама був солдатом в армії ясновельможного Амарама, – обережно додав Кел.

Ясновельможний Амарам! Шляхетний світлоокий генерал, який оберігав спокій північного Алеткару. Кел так хотів побачити справжнього світлоокого, а не старого шкарбана Вістіова. Воїна, чиє ім’я в усіх на вустах, про якого складають легенди.

– Мені відома історія Джамового батька, – мовив Лірін. – Я вже тричі оперував його скалічену ногу – сувенір на згадку про славне солдатське минуле.

– Але нам потрібні солдати. Ти що, хочеш, щоби тайлени зазіхали на непорушність наших кордонів?

– Тайлена – острівне королівство, – спокійно відказав Лірін, – і воно з нами не межує.

– Отже, вони можуть напасти з моря!

– Там здебільшого живуть купці та ремісники. Кожен тайлен, із яким я мав справу, намагався ошукати мене, та це не зовсім те саме, що й загарбання.

Усі хлопці любили розказувати історії про далекі краї. Та в Кела весь час вилітало з голови, що його батько – єдиний житель містечка, котрий належав до другого нану – замолоду побував аж у Харбранті.

– Ну, з кимось же ми воюємо, – не здавався Кел, беручись мити підлогу.

– Так, – помовчавши, відповів його батько. – Король Ґавілар завжди знаходить для нас супротивника. Тут ти маєш рацію.

– Тож нам потрібні солдати, як я й казав.

– Але лікарі потрібніші, – промовив Лірін і, гучно зітхнувши, обернувся від шафки до Кела. – Синку, ти ледь не плачеш щоразу, як до нас доправляють пацієнта, і скрегочеш зубами від хвилювання навіть під час простих процедур. Звідки ти взяв, що зможеш заподіяти комусь біль?

– Я переборю себе.

– Це чиста дурість. Хто втовкмачив тобі в голову ці думки? З якої такої причини тобі закортіло вчитися, як гамселити інших дрючком?

– Заради честі, батьку, – відповів Кел. – Їй-Всемогутній, хто ж складає легенди про лікарів?!

– Діти тих чоловіків і жінок, чиї життя ми рятуємо, – рівним тоном проказав Лірін, дивлячись Келові в очі. – Ось хто розповість про нас. І не легенди, а правдиві оповідки.

Кел почервонів і зіщулився, а тоді знову взявся скребти підлогу.

– На цьому світі є два типи людей, сину, – суворо мовив батько. – Ті, що рятують життя. І ті, що їх забирають.

– А як щодо тих, хто захищає й обороняє? Хто рятує життя, забираючи їх?

Його батько фиркнув:

– Це все одно, що пробувати зупинити бурю, передмухавши її. Сміховинно. Не можна захистити, вбиваючи.

Кел мовчки скріб підлогу.

Зрештою батько зітхнув, підійшов до нього й, опустившись на коліна, став допомагати.

– Перерахуй властивості зимника лікарського.

– Гіркий смак, – миттю випалив Кел. – Через це його безпечніше зберігати, оскільки зменшується ризик помилково вжити в їжу. Висушену рослину треба розтовкти на порох, змішати з олією й давати з розрахунку одна ложка на десять цегломас ваги пацієнта, якому даєш знеболювальне. Спричиняє глибокий сон упродовж близько п’яти годин.

– А як розпізнати хворого на скрипалеву віспу?

– Нервове збудження, – відказав Кел, – спрага, проблеми зі сном і набряки під пахвами.

– Сину, у тебе така світла голова, – тихо мовив Лірін. – Мені знадобилися роки, щоби вивчити те, що ти засвоїв за лічені місяці. Я відкладаю гроші. Коли тобі виповниться шістнадцять, хочу відправити тебе в Харбрант – учитися в справжніх медиків.

Кел відчув приплив збудження. Харбрант? Та це ж у зовсім іншому королівстві! Його батько побував там як кур’єр, проте медичної освіти не здобував. Вчився у старого Вата з Шорсбруна – найближчого населеного пункту, що за бажанням міг вважатися містечком.

– Ти отримав свій дар від самих Вісників, – сказав Лірін, кладучи руку Келові на плече. – І можеш стати в десять разів кращим хірургом, аніж я. Не плекай тих самих дріб’язкових мрій, що й інші. Наші діди-прадіди важкою працею та великими грішми пробивалися до другого нану, щоби ми з тобою були повноправними громадянами й мали привілей подорожувати. Не марнуй цього на вбивства.

Кел завагався, проте незабаром відчув, що згідливо киває.