Читать книгу Шлях королів - Брендон Сандерсон - Страница 16

Зрештою великобуря вщухла. Впали сутінки того дня, коли загинув хлопчина і коли його полишила Сил. Каладін натягнув сандалії – ті самі, які зняв із чоловіка з загрубілим обличчям у перший день – і підвівся. Пройшов через напхом напхану казарму.

Ліжок не було: мостонавідника належало забезпечити лише тоненькою ковдрою. Кожен сам вирішував, як скористатися нею, – щоби стало м’якше чи тепліше. Хочеш – відлежуй боки, а не хочеш – мерзни. Оце й увесь вибір. Хоча дехто знаходив своїй ковдрі ще й третє застосування. Нею обмотували голову, наглухо ізолюючи очі, вуха та носи. Грали в піжмурки зі світом.

Проте світ усе одно їх знаходив. У цій грі рівні йому не було.

Надворі лило мов із відра, і все ще дув сильний вітер. На західному обрії спалахували блискавки: туди змістився епіцентр бурі. До «позбувайла» залишалося ще з годину, проте той, хто хотів, уже міг спробувати полишити укриття.

Тобто хотіти вийти назовні у великобурю не бажав ніхто. Проте надійшла та найперша мить, коли зробити це стало безпечно. Блискавка більше не била, а вітер не валив із ніг.

Згорбившись від вітру, Каладін пройшов темним складом деревини. Кругом валялися гілляки, наче кості у лігві білошипника, а шорсткі стіни казарми були обклеєні шаром розмоклого листя. Він брьохав по калюжах. Це так студило йому ноги, що він більше не відчував їх. От і добре – адже вони все ще боліли після денної вилазки.

Хвилі крижаного дощу вирували довкола нього: струмені води стікали з волосся, збігали по обличчю й ховалися в кошлатій бороді. Він ненавидів її – особливо те, як чухмарилося від неї в куточках рота. Бороди – мов ті цуценята сокирогончих. Хлопчики мріяли про той день, коли й собі таке заведуть, навіть не підозрюючи, як сильно воно може дратувати.

– Гуляти зволимо, ваше благороддя? – пролунав голос.

Каладін підняв голову й побачив Ґаза, який зібгався в проході між двома казармами неподалік. І що він шукав під дощем?

А-а, он воно що. До підвітряної стіни однієї з казарм був причеплений невеликий металевий козуб, і звідти лилося м’яке, яскраве світло. Не інакше, як Ґаз залишав там свої сфери, щоб ті підзарядилися під час великобурі, а тепер загодя вийшов забрати їх.

Він ризикував. Навіть прив’язаний у захищеному місці, кошик цілком міг зірвати вітер. Дехто вірив, що тіні Загублених Променистих бродять у бурю, крадучи сфери. Може, це була й правда. Та за часів служби в армії Каладін не раз стикався з тим, як люди отримували поранення, у розпал бурі шастаючи околицями в пошуках сфер. Тож не випадало сумніватися, що марновірство зародилося не без допомоги крадіїв із плоті та крові.

Існували й безпечніші способи зарядити сфери. Міняйли брали тьмяні сфери в обмін на заряджені. Або можна було заплатити їм і зарядити свої власні в одному з їхніх потаємних кубел, що надійно охоронялися.

– Що ти тут робиш? – вимогливо допитувався Ґаз. Цей одноокий недомірок притис свій козуб до грудей. – Якщо ти вкрав чужі сфери, я тебе за ноги підвішу.

Каладін відвернувся від нього.

– Буря на твою голову! Підвішу, якщо й не крав! Не думай, що зможеш утекти: вартові стоять навіть у таку погоду. Ти…

– Я йду до Безодні Честі, – тихо відповів Каладін. Через бурю його голос був заледве чутний.

Ґаз стулив пельку. Безодня Честі. Він опустив свою металеву корзинку й нічого більше не сказав. Людям, які йшли тією дорогою, віддавали щось на кшталт останньої шани.

Каладін продовжив свій шлях внутрішнім двором.

– Гей, вельможне сім’я, – гукнув Ґаз.

Каладін обернувся.

– Залиш сандалії та жилет, – сказав сержант. – Не хочу потім посилати когось униз, щоб забрав їх.

Каладін через голову стягнув шкіряний жилет і жбурнув на землю, здійнявши хмару бризок. Тоді в калюжі опинилися сандалії. На ньому залишилися тільки брудна сорочка та коричневі штани з цупкої тканини – одне й друге зняте з покійника.

Каладін ішов крізь бурю до східної околиці складу. Із заходу долинали низькі перекоти грому. Стежка, що спускалася на Розколоті рівнини, була йому тепер добре знайома. Разом із мостовою обслугою він пробігав у цьому напрямку дюжину разів. Битви траплялися не щодня – може, разів зо три на тиждень, – і не всі команди брали участь у кожній вилазці. Але багато штурмів були настільки спустошливими, настільки жахливими, що мостонавідники залишалися в ступорі й решту днів, майже не реагуючи на зовнішні подразники.

У багатьох з них починалися проблеми з ухваленням рішень. Те саме траплялось із солдатами, які переживали шок на полі бою. Каладін на собі відчув наслідки цього. Навіть рішення прийти до прірви далося йому нелегко.

Але кровоточиві очі того безіменного хлопчини не давали йому спокою. Він не стане змушувати себе пройти через щось подібне знову. Не може.

Каладін дістався до підніжжя схилу. Підхоплені вітром потоки дощу шмагали його по обличчю, немов намагаючись загнати назад до табору. Проте він уперто йшов уперед, простуючи до найближчої прірви – Безодні Честі, як називали її мостонавідники, оскільки саме в цьому місці вони могли ухвалити для себе те єдине рішення, яке ще залежало від них. «Почесне» рішення. Смерть.

Не схоже було, щоби тутешні розколини мали природне походження. Конкретно ця спочатку була вузенькою, але, тягнучись далі на схід, ширшала – і глибшала – у неймовірному темпі. Усього за десять футів від початку вона була вже такою широкою, що перестрибнути її ставало важко. Прикріплені до виступів у скелі, тут висіли шість мотузяних драбин із дерев’яними щаблями, по яких мостонавідники зазвичай спускалися вниз, щоби роздягти трупи тих, хто падав у такі прірви під час вилазок.

Каладін окинув поглядом рівнини, проте через темряву й дощ він мало що побачив. Ні, це місце явно виглядало неприродно. Земля тут була розламана. І тепер ламала людей, що на неї прийшли. Каладін проминув драбини й пройшов трохи далі вздовж краю провалля. Тоді сів, звісивши туди ноги, і задивився вниз. Довкола так само падав дощ, і його краплі пірнали в темну глибину.

Обабіч нього найметкіші з крєм’ячків уже повилазили зі своїх нірок і копошилися довкола, об’їдаючи рослини, що всотували вологу. Лірін колись пояснював, що великобуряні дощі багаті на поживні речовини. Буревартівники з Холінара та Веденара довели, що рослини, які поливалися дощовою водою, випереджали в рості тих, що зрошувалися з річки чи озера. І чому вчені так носяться з відкриттями, що давно відомі нескінченним поколінням селян?

Каладін спостерігав, як краплинки води летіли до забуття на дні розколини. Маленькі стрибуни-самогубці. Тисячі за тисячами. Мільйони за мільйонами. Хтозна, що чекає на них там, у темряві? Її не видно, її не осягнути, доки не долучишся до них. Не зістрибнеш у порожнечу, щоби вітер поніс тебе вниз…

– Ти мав рацію, батьку, – прошепотів Каладін, – неможливо зупинити бурю, передмухавши її. Не можна рятувати одних, убиваючи інших. Нам усім треба стати лікарями. Усім до останньої людини…

Він немовби марив. Але дивним чином його свідомість була ясніша, ніж будь-коли за всі останні тижні. Напевно, так впливала ясність перспективи. Багато хто проводив усе життя, силкуючись зазирнути в майбутнє. Що ж, у його майбутньому нічого більше не було. Тож він оглядався назад, думаючи про батька, про Тіена, про рішення.

Колись його життя здавалося простим. Це було ще до того, як він втратив брата, до того, як його зрадили у війську Амарама. Чи повернувся б Каладін назад у ті наївні дні, якби лишень міг? Чи волів би краще вдавати, що все довкола – просто?

Ні. До свого падіння він ішов не так легко, як ці крапельки. Його тіло вкривалося шрамами. Він бився об стіни, кривавлячи обличчя й руки. Сам того не бажаючи, убивав невинних людей. Ходив поруч із тими, чиї серця чорні, мовби вуглини, і захоплювався ними. Він брався й видирався, спотикався й падав.

І ось де опинився. Сягнув кінця всього цього. Розуміючи незмірно більше, та чомусь не почуваючись мудрішим. Каладін звівся на ноги на краю тієї прірви і відчув, як батькове розчарування нависає над ним, немов грозяні хмари над головою.

Він заніс одну ногу над порожнечею.

– Каладіне!

Цей м’який, але пронизливий голос змусив його завмерти. Тріпочучи вверх-униз у повітрі, крізь дощ, який усе слабшав, до нього наближалася напівпрозора постать. Вона стрімко рвалася вперед, тоді йшла на приземлення, потім знову піднімалася вище, немовби несла щось важке. Каладін опустив ногу назад і простягнув руку. Сил безцеремонно всілася на неї – цього разу в образі небесної мурени, яка стискала в пащі щось темне.

Спрен набула знайомої подоби молодої дівчини. Її поділ майорів на вітрі, звиваючись навколо ніг. У руках вона тримала вузький густозелений листок-трійчатку. Чорнотруйник.

– Що це? – запитав Каладін.

Вона виглядала втомленою.

– А ці штуки важкі! – відказала вона, піднімаючи листок. – Я принесла його для тебе.

Каладін узяв листок двома пальцями. Чорнотруйник. Трутизна.

– Навіщо ти принесла це мені? – різко запитав він.

– Я гадала… – промовила Сил, сахаючись. – Ну, ти тоді так беріг ті інші листочки. А потім загубив їх, коли намагався допомогти тому чоловікові з невільничого каравану. Тож я подумала, що ти дуже зрадієш, якщо я принесу тобі інший.

Каладін ледь не засміявся. Вона й гадки не мала, що зробила, принісши йому листок однієї з найбільш смертоносних отруйних рослин в усьому Рошарі, бо хотіла, щоби він зрадів. Це було сміховинно. І мило.

– Усе пішло шкереберть після того, як ти загубив ті листки, – тихо сказала Сил. – До того ти боровся.

– Я зазнав поразки.

Спрен опустилася на коліна й зіщулилася на його долоні. Імлиста спідниця обвила її ніжки. Краплі дощу проходили крізь її тіло, і воно ледь-ледь брижилося.

– То він тобі не подобається? А я так далеко літала… Заледве не загубила себе. Але я повернулася. Я повернулася, Каладіне.

– Чому? – благально запитав він. – Чому тобі не байдуже?

– Тому що, – мовила вона, схиливши голову набік. – Знаєш, а я слідкувала за тобою. Ще в тій армії. Ти завжди знаходив молодих, недосвідчених новобранців і захищав їх, хоч і сам наражався на небезпеку. Я пам’ятаю. Дуже туманно, та все ж.

– Я підвів їх. І тепер вони мертві.

– Без тебе вони загинули б іще швидше. Ти зробив так, що в армії у них з’явилася родина. Я пам’ятаю їхню вдячність. Вона мене передовсім і привабила. Ти допоміг їм.

– Ні, – відказав він, стискаючи в пальцях чорнотруйник. – Усе, чого я торкаюся, чахне й помирає.

Каладін балансував на краю провалля. Удалині пролунав перекіт грому.

– Усі ці люди в мостонавідній команді, – прошепотіла Сил. – Ти міг би допомогти їм.

– Занадто пізно, – він заплющив очі, згадавши хлопчину, який загинув удень. – Занадто пізно. Я не зміг. Вони мертві. Усі вони помруть, і виходу немає.

– То чому б не зробити ще одну спробу? – її голос був тихий, але чомусь перекривав шум бурі. – Адже гірше не стане.

Мостонавідник мовчав.

– Цього разу ти не можеш програти, Каладіне. Ти ж сам так сказав. Усі вони й так загинуть.

Він згадав Тіена і його мертві очі, що дивилися в небо.

– Зазвичай я не розумію, що ти маєш на увазі, коли говориш, – сказала вона, – у мене думки плутаються. Та якщо ти хвилюєшся, щоби не заподіяти людям шкоди, тобі, гадаю, не варто боятися допомагати мостонавідникам. Хіба їх можна ще більше занапастити?

– Я…

– Ще одну спробу, Каладіне, – прошепотіла Сил. – Будь ласка.

Ще одна спроба…

Скупчені в казармі люди, які й ковдру навряд чи можуть назвати своєю. Налякані бурею. Налякані один одним. Налякані тим, що готує наступний день.

Ще одна спроба…

Він згадав, як оплакував смерть незнайомого хлопчини. Парубійка, якому навіть не спробував допомогти.

Ще одна спроба…

Каладін розплющив очі. Він замерз і змок, але відчував, як усередині нього спалахнув крихітний теплий вогник рішучості. Каладін стиснув руку, розчавлюючи в кулаці лист чорнотруйника, а тоді викинув його в прірву. Й опустив іншу руку, на якій сиділа Сил.

Та схвильовано спурхнула в повітря.

– Каладіне?

Він попрямував геть від провалля, ляскаючи босими ногами по калюжах і необачно наступаючи на гудиння скелебруньок. Схил, яким він недавно спустився, був укритий пласкими, сланцеподібними рослинами, які, наче книжки, порозгорталися назустріч дощу. Їхні «палітурки» з’єднувало мереживно-гофроване червоне й зелене листя. Життєкузьки – малесенькі зелені цятки мерехтливого світла, яскравіші за Сил, але крихітні, мовби спори – танцювали між рослинами, ухиляючись від дощових крапель.

Каладін крокував уверх, а вода стікала мимо нього невеличкими струмочками. Добувшись на вершину, він повернувся до мостового двору. Там усе ще нікого не було, окрім Ґаза, котрий прив’язував на місце розірваний брезент.

Каладін пройшов половину відстані, що розділяла їх, допоки Ґаз помітив його. Жилавий сержант нахмурився:

– Що, ваше благороддя, сили в пупі нема довести справу до кінця? Але якщо ти гадаєш, що я віддам…

Раптом слова змінились муканням, неначе його рот заткнули кляпом: це Каладін ринувся вперед і схопив Ґаза за горло. Сержант здивовано підняв руку, але нападник відбив її та підсік його, зваливши з ніг на кам’янистий ґрунт, від чого в повітря здійнялася хмара бризок. Очі Ґаза широко розкрилися від страху та болю, а сила Каладінового хвату на горлі не давала йому дихати.

– Світ щойно змінився, Ґазе, – сказав Каладін, нахиляючись ближче. – Я знайшов свою смерть на дні того провалля. І тепер тобі доведеться мати справу з моїм мстивим духом.

Корчачись, Ґаз несамовито озирався довкола в пошуках підмоги, якої не було. Каладін завиграшки втримував його на землі. Служба мостонавідника вирізнялася однією особливістю: якщо ти досить довго залишався в живих, то м’язи твої неодмінно міцніли.

Каладін трохи послабив тиск на Ґазову шию, даючи тому вхопити повітря, а відтак нагнувся ще ближче:

– Ми все почнемо спочатку, ти і я. Із чистого аркуша. І я хочу, щоби ти одразу ж дещо затямив. Я уже мертвий. Ти не можеш завдати мені болю. Ясно?

Ґаз повільно кивнув, і Каладін дав йому зробити ще один ковток холодного й вологого повітря.

– Міст № 4 – мій, – вів далі Каладін. – Ти можеш ставити перед нами завдання, але командуватиму я. Сьогодні якраз загинув мій попередник, тож тобі все одно треба шукати когось на його місце. Уторопав?

Ґаз знову кивнув.

– Ти швидко вчишся, – мовив Каладін, даючи сержантові змогу безперешкодно дихати. Він зробив крок назад, і Ґаз несміливо зіп’явся на ноги. У його очах проглядала прихована ненависть. Здавалося, він був чимось стурбований – чимось серйознішим за Каладінові погрози.

– Я хочу припинити виплату свого рабського боргу, – продовжив Каладін. – Скільки заробляють мостонавідники?

– Дві світломарки на день, – відказав Ґаз, спідлоба зиркаючи на нього й потираючи шию.

Отже, платня раба має складати половину цієї суми. Одну діамантову марку. Жалюгідні гроші, та Каладін потребуватиме і їх. Йому також необхідно буде тримати Ґаза на гачку.

– Я отримуватиму свою платню на руки, – мовив Каладін, – але кожна п’ята марка діставатиметься тобі.

Ґаз здригнувся й кинув на нього швидкий погляд при тьмяному світлі затягнутого хмарами неба.

– За твої труди, – додав Каладін.

– Які труди?

– Праведні: адже ти – поглинь тебе Геєна – не плутатимешся в мене під ногами.

Ґаз знову кивнув, і Каладін пішов геть. Йому до болю шкода було витрачати гроші на хабар, але сержант потребував невпинного й послідовного нагадування, чому Каладін повинен залишатися в живих. Одна марка що п’ять днів не надто підходила для такої справи, але для людини, готової ризикнути та вийти надвір у розпал великобурі, лиш би вбезпечити свої сфери, її могло виявитись достатньо.

Каладін попрямував назад до тісної казарми Четвертого мосту й відчинив масивні дерев’яні двері. Усередині скупчилися люди – точнісінько такі, як він їх і залишав. Але щось змінилося. Невже вони завжди виглядали настільки жалюгідно?

Так. Виглядали. Це Каладін змінився, а не вони. Він відчув дивне жамевю, немовби дозволив собі забути – хоча б почасти – останні дев’ять місяців. Немов озирнувся назад крізь час і тепер уважно розглядав чоловіка, яким колись був. Того, котрий усе ще бився – і бився на славу.

Каладін не міг знову стати ним – не міг позбутися шрамів, – проте міг учитися в того чоловіка, як-от новий командир відділення вчився у звитяжних генералів минулого. Каладін Буреблагословенний був мертвий, але Каладін Мостонавідник був його кревним. Багатообіцяльним нащадком.

Каладін підійшов до найближчого скоцюрбленого тіла. Чоловік не спав: хіба ж можна було спати у великобурю? Він зіщулився, коли той опустився на коліна біля нього.

– Як тебе звати? – запитав Каладін, а Сил пурхнула донизу й стала вдивлятися в чоловікове обличчя. Той не міг її побачити.

Він був уже в літах, з обвислими щоками, карими очима та коротко підстриженим, битим сивиною волоссям. Його борода була короткою, а на лобі не стояло тавро раба.

– Як тебе звати? – рішучим тоном повторив Каладін.

– Іди ти в бурю, – відказав чоловік і перевернувся на інший бік.

Каладін завагався, а тоді нахилився ближче й тихо проговорив:

– Слухай-но сюди, друже. Або ти скажеш своє ім’я, або я й далі докучатиму тобі. Продовжиш упиратися, і я витягну тебе в таку бурю надвір і підвішу за одну ногу над прірвою – аж доки не скажеш.

Чоловік озирнувся через плече. Каладін повільно кивнув, витримавши його погляд.

– Тефт, – зрештою сказав той. – Мене звати Тефт.

– От бачиш – і зовсім не страшно, – мовив Каладін, простягаючи тому руку. – А я Каладін. Твій командир.

Чоловік повагався, та все ж потиснув простягнуту руку, розгублено наморщивши чоло. Каладін туманно пригадував його. Він уже провів у їхній команді якийсь час, щонайменше кілька тижнів. А до того входив до іншої групи обслуги. Одним із покарань за порушення мостонавідниками табірної дисципліни було переведення до Мосту № 4.

– Відпочинь, – сказав Каладін, відпускаючи Тефтову руку. – Завтра в нас буде важкий день.

– Звідки ти знаєш? – запитав Тефт, потираючи заросле щетиною підборіддя.

– Тому що ми – мостонавідники, – відповів Каладін, підводячись. – У нас кожен день – тяжкий.

Тефт помовчав, а тоді мляво всміхнувся:

– Келек свідок, що так воно і є.

Полишивши його, Каладін рухався далі вздовж ряду скупчених постатей. Він обходив кожного й штурханами чи погрозами змушував називатися. Жоден не відповів одразу ж. Імена були немов останньою їхньою власністю, якої ніхто не хотів позбуватися задешево, хоч вони й виглядали здивованими – а може, навіть підбадьореними – через те, що комусь було до цього діло.

Він хапався за ці імена, кожне подумки повторював, поводячись із ними так, немов ті були коштовними самоцвітами. Ці імена мали значення. Ці люди мали значення. Каладін міг загинути під час наступної вилазки чи не витримати непосильного навантаження й дозволити Амараму здобути остаточну перемогу. Проте, вмостившись на долівці, щоб обміркувати свій план, він відчув, як, випромінюючи тепло, усередині рівно горить той крихітний вогник.

Це було тепло ухвалених рішень і поставленої цілі. Це була відповідальність.

Коли він сидів, пошепки повторюючи імена мостонавідників, Сил опустилася йому на ногу. Вона виглядала підбадьореною. Веселою. Щасливою. Він же почувався зовсім не так – був похмурим, стомленим і мокрим. Він кутався у відповідальність, яку взяв на себе, – відповідальність за цих людей. Тримався за неї так, як скелелаз, котрий, зависнувши над прірвою, хапається за останній прискалочок.

Він знайде спосіб їх захистити.

Кінець першої частини