Читать книгу Шлях королів - Брендон Сандерсон - Страница 25

Через чотири години після бою з прірводемоном Адолін усе ще наглядав за очищенням території. Під час битви монстр зруйнував міст, що вів назад до військових таборів. На щастя, з іншого боку провалля залишалася група солдатів, які тепер подалися по мостонавідну команду.

Адолін ходив між вояків, збираючи донесення, а передвечірнє сонце повільно схилялося до горизонту. У повітрі висів цвілий, пліснявий сморід – запах крові великопанцирника. Сама тварюка з розпанаханою грудиною лежала там, де й повалилася. Кілька солдатів поралися коло неї, знімаючи щиток, в оточенні цілого полчища крєм’ячків, що позлазилися поласувати тушею. Ліворуч від Адоліна на нерівній поверхні плато довгими рядами лежали поранені, підклавши під голову плащі й сорочки замість подушок. Лікарі з Далінарової армії надавали їм допомогу. Княжич подумки благословив батька за те, що завжди бере їх із собою – навіть на позірно безпечну вилазку на кшталт цієї.

Він пішов далі, усе ще закований у Сколкозбрую. Військо могло добутися назад до табору й кружним шляхом, адже з іншого боку плато зберігся міст, що вів далі, углиб Рівнин. Можна було вирушити в східному напрямку, а тоді розвернутися. Однак Далінар кинув клич залишатися на місці й потурбуватися про поранених, витрачаючи на відпочинок ті кілька годин, які мало зайняти очікування на мостонавідників, чим викликав справжнє сум’яття в Садеаса.

Адолін глянув у бік павільйону, звідки доносився дзвінкий сміх. Декілька крупних рубінів яскраво світилися, насаджені на кінчики тонких паль із вигадливими золотими зубцями, що й утримували камені на місці. Це були фабріали, які випромінювали тепло без будь-яких ознак горіння. Він не розумів принципу їхньої дії – знав лише, що для функціонування найбільш вражаючих із них необхідні були великі самоцвіти.

І знову те саме: інші світлоокі насолоджувалися відпочинком, поки він працював. Та цього разу він не мав нічого проти. Для нього було би немислимо радіти життю після такого лиха. Власне, справжньої катастрофи. Підійшов світлоокий офіцер невисокого рангу, який приніс остаточний перелік втрат. Із ним була дружина, яка й зачитала його, після чого обоє пішли геть, залишивши княжича стояти зі списком у руці.

Загалом недорахувалися п’ятдесяти чоловіків убитими та вдвічі більше пораненими. Багатьох із них Адолін знав особисто. Коли королю повідомили попередню оцінку кількості жертв, він просто відмахнувся від цих смертей, зауваживши, що за свою доблесть загиблі воїни отримають високі чини в небесному Воїнстві Вісників. Здавалося, він якось дуже швидко та зручно забув, що й сам опинився би поміж них, якби не Далінар.

Адолін шукав очима батька. Той стояв на краю плато й знову дивився на схід. І що він хотів там розгледіти? Княжич уже не раз ставав свідком незвичайних учинків батька, але цей здавався особливо драматичним. Ось він стоїть перед здоровенним прірводемоном, не даючи тому вбити свого племінника, і його Сколкозбруя аж сяє. Цей образ навіки закарбувався в пам’яті Адоліна.

У присутності Далінара інші світлоокі раптом стали обережніші на поворотах, і впродовж кількох останніх годин Адолін не чув жодного натяку на його слабкість – навіть від людей Садеаса. Проте він боявся, що це ненадовго. Далінар і справді бував героєм, але надто рідко. Мине кілька тижнів, і люди знову забалакають про те, як нечасто той бере участь у вилазках на плато та що він втратив колишній запал.

Адолін мимоволі відчув, що жадає повторення. Сьогодні, коли Далінар ринувся на захист Елгокара, він знову став таким, як оповідалося в легендах про його молодість. Адолін волів, щоби той чоловік повернувся. Королівство потребувало його.

Княжич зітхнув і відвернувся. Треба було подати королю рапорт про остаточне число загиблих. Найімовірніше, його візьмуть на кпини, але, можливо – доки він чекатиме своєї черги, – йому вдасться підслухати Садеаса. Адолін усе ще відчував, що випускає з уваги щось важливе стосовно цього чоловіка. Дещо, очевидне його батькові, проте непомітне для нього самого.

Тож, подумки готуючись до насмішок, він попрямував до павільйону.

* * *

Зчепивши за спиною заковані в броню руки, Далінар дивився на схід. Десь там, у самому серці Рівнин, розміщувалася військова база паршенді.

Алеткар воював уже майже шість років, ведучи затяжну облогу. Стратегію блокади запропонував сам Далінар, оскільки для завдання удару безпосередньо по паршендійській базі довелося б отаборитися на Рівнинах, переживати просто неба великобурі та покладатися на велику кількість ненадійних мостів. Одна програна битва – й алеті могли б опинитися в оточенні без жодної надії повернутися на укріплені позиції.

Проте Розколоті рівнини могли стати пасткою і для паршенді. Східна й південна крайки були непрохідними: плато в тих місцях зазнали настільки сильної ерозії, що багато з них були заледве не шпилями, і паршенді не могли подолати відстань між ними. Рівнини були оточені горами, а на межі між першими та другими рискали зграї прірводемонів – здоровенних і небезпечних.

Подітися паршенді було нікуди: алетійська армія тіснила їх із заходу та півночі, про всяк випадок виславши розвідників ще й у південному та східному напрямках. Далінар доводив, що у противника закінчаться припаси. І тоді йому доведеться або, підставляючись під удар, намагатися відступити з Рівнин, або атакувати алеті в їхніх добре укріплених військових таборах.

Це був чудовий план. За винятком того, що Далінар не подумав про яхонтосерця.

Він відвернувся від провалля й побрів через плато. Йому дуже кортіло піти й перевірити, як там його люди, але слід було продемонструвати довіру до Адоліна. Зараз командував його син, і він якнайкраще з цим упорається. Здавалося, що той якраз і збирався подати Елгокарові остаточні донесення.

Дивлячись на сина, Далінар усміхнувся. Той був нижчий за батька, і мав пістряве, біляво-чорне волосся. Його світлу половину він успадкував від матері – принаймні так сказали Далінару. Сам він не пам’ятав тієї жінки. Вона була вирізана з його пам’яті, залишивши по собі дивні прогалини й затуманені фрагменти. Інколи в нього виходило пригадати цілий епізод, усі учасники якого вимальовувалися ясно й чітко, а от її образ розпливався. Він навіть не пам’ятав її імені. Коли хтось інший згадував його у розмові, воно одразу ж вислизало з пам’яті, як-от грудочка масла зісковзує із занадто гарячого ножа.

Він не став заважати Адоліну подавати донесення й підійшов до туші прірводемона. Вона лежала, завалившись набік, – з вигорілими очима й роззявленою пащекою. Язика не було – лише прикметні для великопанцирника дивної форми зуби та складна й заплутана система щелеп. Кілька пласких пластинчастих різців, щоб розгризати й дробити панцирі, а також менші за розміром жувальця, щоби здирати з них плоть і пропихати глибше в горлянку. Поблизу порозкривалися скелебруньки та випустили своє гудиння, щоб вихлебтати та злизати кров страховиська. Існує якийсь таємничий зв’язок між мисливцем і впольованою здобиччю, і Далінар завжди відчував дивну меланхолію, вбивши таку величну істоту, як прірводемон.

Більшість яхонтосердець добувалися зовсім не так, як сьогоднішнє. Дивний життєвий цикл прірводемонів включав періоди, коли ті мігрували в західну частину Рівнин, де плато були розлогіші. Там вони видиралися якомога вище й заляльковувалися в кам’янисті кокони в очікуванні настання великобурі.

У цей період вони ставали вразливими. Варто було лишень добутися на потрібне плато, розбити кокон молотами чи розрубати Сколкозбройцем і готово – вирізай яхонтосерце. Легкий спосіб заробити цілий статок. А монстри приходили часто, нерідко кілька разів на тиждень, аж допоки не наступало надто сильне похолодання.

Далінар окинув поглядом здоровенну тушу. Крихітні, майже невидимі кузьки вилітали з тіла тварини та зникали в повітрі. Вони скидалися на пасма диму, які, буває, звиваються вгору з ґнота щойно погашеної свічки. Ніхто не міг сказати, спренами чого вони були – їх просто помічали біля трупів щойно вбитих великопанцирників.

Він похитав головою. Яхонтосерця повністю змінили хід цієї кампанії. Паршенді теж їх потребували – причому так сильно, що аж зі шкури пнулися. Війна за контроль над популяцією великопанцирників була не позбавлена сенсу, адже паршенді не могли поповнювати свої ряди новобранцями, як робили це алеті. Тож боротьба за яхонтосерця була прибутковим і тактично грамотним способом утримання облоги.

Із настанням вечірніх сутінків Далінар помітив, як по всіх Рівнинах заблищали вогники. То були багаття сторожових веж, з яких солдати видивлялися, чи не повзе який прірводемон заляльковуватися. Вони чатуватимуть усю ніч, хоча монстри рідко коли з’являлися в цей час доби. Розвідники долали провалля за допомогою жердин для стрибків та легко переміщалися з одного плато на інше, не потребуючи жодних мостів. Забачивши прірводемона, вони подавали сигнал, і починалися перегони – алеті проти паршенді. Зайняти плато й утримувати його достатньо довго, щоби здобути яхонтосерце, або ж вибити звідти ворога, якщо той виявився швидшим.

Кожен великий князь потребував цих яхонтосердець. Утримувати багатотисячне наймане військо було недешевим задоволенням, а одне-єдине яхонтосерце могло покрити його видатки за кілька місяців. Крім того, що крупнішим був самоцвіт, використовуваний у процесі Душезаклинання, то меншав ризик, що він трісне. Величезні камені, добуті з великопанцирників, надавали приладові практично необмеженого потенціалу. Тож великі князі відчайдушно суперничали. Хто першим діставався до кокона – той і бився з паршенді за оволодіння яхонтосерцем.

Вони могли би встановити чергу, та це було б не по-алетійському. Змагальність усмоктувалася з молоком матері. Згідно з воринським віровченням, після смерті найкращі воїни отримують священний привілей приєднатися до Вісників і спільно битися проти Спустошувачів, щоби повернути собі Ідилічні палаци. Великі князі були союзниками, але заразом і конкурентами. Віддати яхонтосерце іншому… ну, знаєте, це було б неподобством. Краще поборотися. І те, що розпочиналося як війна, перетворилося на змагання. На смертельний спорт – але ж саме він і подобається найбільше.

Далінар полишив тушу позаду себе. Він розумів усі етапи процесу, що розгортався впродовж цих шести років. Деякі з них навіть наближав. І лише тепер почав хвилюватися. Прогрес у скороченні чисельності паршендійців був очевидним, але первинна мета кампанії – помста за вбивство Ґавілара – майже відійшла в забуття. Алеті валандалися без діла, забавлялися та били байдики.

Хоч вони й винищили чимало паршенді – зі строю вибуло не менше чверті ворожих воїнів, виходячи з первинної оцінки їхньої чисельності, – це зайняло аж надто багато часу. Облога тривала вже шість років і цілком могла розтягтися ще на шість. Ця думка не давала йому спокою. Очевидно, паршенді очікували на цю блокаду. Вони підготували склади з продовольством і всім миром перебралися на Розколоті рівнини, де отримали змогу використовувати ці прокляті Вісниками прірви й плато в якості сотень кріпосних ровів і фортифікаційних споруд.

Елгокар посилав парламентарів, вимагаючи відповіді: за що паршенді вбили його батька? Проте так її і не отримав. Ті взяли на себе відповідальність за смерть Ґавілара, не надавши жодних пояснень. Останнім часом скидалося на те, що Далінар залишився єдиним, кого ця історія все ще цікавила.

Великий князь звернув убік. Елгокарів почет перемістився в павільйон, де насолоджувався вином і закусками. Великий, відкритий із боків намет був пофарбований у фіолетовий та жовтий кольори, і парусина брижилася під легким вітерцем. За словами буревартівників, існувала невеличка вірогідність того, що сьогодні ввечері або, може, вночі приспіє чергова великобуря. Дай-то Всемогутній, щоб армія вчасно повернулася до табору, якщо таке й справді станеться.

Великобурі. Видіння.

«Об’єднай їх…»

Чи й справді він вірить у те, що бачив? Чи й справді гадає, що сам Всемогутній промовляв до нього? Він, Далінар Холін, Чорношип, грізний воєначальник?

«Об’єднай їх».

Із павільйону вийшов Садеас. Він зняв шолома, оголивши кучму густого чорного волосся, яке, звиваючись, спадало йому на плечі. Закована в Сколкозбрую, його постать справляла сильне враження – у латах він однозначно виглядав набагато краще, ніж в одному з тих сміховинних шовково-мереживних костюмів, що якраз були в моді.

Зустрівшись поглядом із Далінаром, він ледь кивнув. «Я свою справу зробив», – говорив цей кивок. Трохи прогулявшись, Садеас повернувся в павільйон.

Отже, той пам’ятав, для чого на це полювання запросили Ваму. Доведеться Далінару розшукати його. Великий князь попрямував до павільйону. Адолін і Ренарін тихенько стояли біля короля. Чи подав уже хлопчина свій рапорт? Схоже було, що Адолін – уже вкотре – намагався підслухати розмову Садеаса з королем. Треба буде Далінарові якось цьому зарадити: синова особиста ворожнеча з цим вельможею була на свій лад зрозумілою, проте не приносила жодної користі, крім шкоди.

Садеас невимушено бесідував з Елгокаром. Далінар рушив був у напрямку Вами – цей великий князь перебував у задній частині павільйону, – але йому завадив король.

– Далінаре, – звернувся до нього правитель, – ходи-но сюди. Тут ось Садеас розповідає мені, що здобув три яхонтосерця лише за кілька останніх тижнів!

– Так і було, – відказав Далінар, наближаючись.

– А скільки виборов ти?

– Включно з сьогоднішнім?

– Ні, – відповів монарх, – раніше.

– Жодного, Ваша Величносте, – зізнався великий князь.

– Уся справа в Садеасових мостах, – промовив король, – вони ефективніші за твої.

– Може, я й не маю чим похвалитися впродовж цих кількох тижнів, – холодно сказав Далінар, – зате в минулому моя армія здобула не менше перемог, аніж інші.

«А ваші яхонтосерця нехай хоч Геєна поглине – я й оком не змигну».

– Можливо, – парирував Елгокар. – Але що ти робив останнім часом?

– Був зайнятий іншими важливими справами.

Садеас звів брову.

– Важливішими за війну? Важливішими за помсту? Хіба таке можливо? А чи ти просто шукаєш виправдання?

Далінар кинув на іншого великого князя різкий погляд. Той лише стенув плечима. Вони були союзниками, але не друзями. Принаймні тепер.

– Тобі варто перейти на такі ж мости, як у нього, – порадив Елгокар.

– Ваша Величносте, – відказав Далінар, – його мости марнують багато життів.

– Але при цьому вони швидкі, – спокійним тоном кинув Садеас. – Покладатися на оснащені колесами мости – це дурість, Далінаре. Пересувати їх по такій пересіченій місцевості – справа повільна та марудна.

– У Кодексі сказано, що генерал не має права вимагати від солдата того, чого не зробив би сам. Скажи мені, Садеасе: ти би побіг на вилазку в перших рядах своїх мостонавідників?

– Їхньої каші я теж не став би їсти, – сухо відповів Садеас. – Як і копати канави.

– Не зарікайся, життя би змусило, – парирував Далінар. – Але з мостами інша історія. Прародителю бур, їм навіть заборонено прикриватись латами чи щитами. А сам би ти пішов у бій без Сколкозбруї?

– Мостонавідники виконують дуже важливу функцію, – огризнувся Садеас. – Відволікають увагу паршендійських лучників від моїх бійців. Спочатку я пробував видавати їм щити. І знаєш, що виходило? Ворог переставав звертати на них увагу й кожен залп натомість летів у моїх солдатів і коней. З’ясувалося, що варто лише подвоїти кількість команд, котрі беруть участь у вилазці, і максимально звільнити їх від баласту – жодних там обладунків або щитів, які уповільнювали б їх, – і толку стає набагато більше. Втямив, Далінаре? Беззахисна мостова обслуга – занадто спокуслива мішень для супротивника, щоби стріляти в когось іще! Звісно, під час кожного штурму ми втрачаємо кілька команд, але рідко коли аж так багато, щоб завадити нам. Паршенді знову й знову стріляють по них: здається, вони з якоїсь причини гадають, що винищення мостонавідників завдає нам непоправної шкоди. Так ніби беззахисна людина, яка несе моста, становить для армії таку ж цінність, що й закований у Сколкозбрую лицар, – Садеас похитав головою від явної сміховинності такої думки.

Далінар нахмурився. «Брате, – написав йому Ґавілар, – підбери найважливіші слова, які лишень може сказати чоловік»… Цитата зі старовинної книги «Шлях королів». Вона категорично суперечить тому, до чого хилив зараз Садеас.

– І попри все, – тим часом той вів далі, – ти аж ніяк не можеш заперечувати високої ефективності мого методу.

– Інколи, – відказав Далінар, – мета не виправдовує засобів. Те, яким чином здобута перемога, важить не менше, ніж вона сама.

Не вірячи власним вухам, Садеас глянув на Далінара. Навіть Адолін і Ренарін, які підійшли ближче, здавалися приголомшеними батьковим твердженням. Такий спосіб мислення був абсолютно чужим справжньому алетійцеві.

Через свої видіння та слова з тієї книги, які останнім часом крутилися в його голові, Далінар почувався не надто по-алетійському.

– Мета виправдовує будь-які засоби, ясновельможний Далінаре, – сказав Садеас. – Перемога в змаганні варта яких завгодно жертв і зусиль.

– Це війна, а не турнір, – відповів Далінар.

– Усе наше життя – один великий турнір, – мовив Садеас, махнувши рукою. – Усі стосунки між людьми – це серія поєдинків, у яких одні виграють, а інші зазнають поразки. А декого взагалі розбивають у пух і в прах.

– Мій батько – один із найуславленіших воїнів Алеткару! – відрубав Адолін, встряючи в їхню суперечку. Король звів на нього брову, проте не поспішав долучатися до розмови. – І ти, Садеасе, на власні очі бачив, що він тільки-но зробив, поки сам ти зі своїм луком ошивався аж ген біля павільйону. Мій батько стримав монстра. А ти – боя…

– Адоліне! – втрутився Далінар. Усе це заходило надто далеко. – Опануй себе.

Той зціпив зуби і виставив руку вбік, немов йому кортіло прикликати Сколкозбройця. Ренарін зробив крок уперед і м’яко торкнувся братового п’ястка. Адолін неохоче відступив назад.

Із зарозумілою посмішкою на вустах Садеас обернувся до Далінара.

– Один син заледве здатен стримувати себе, а інший – жива недолугість. То ось кого ти залишиш після себе – га, старий друзяко?

– І я пишаюсь ними обома, що б ти там собі не думав, Садеасе.

– Баламута я ще можу зрозуміти, – відказав вельможа. – Колись ти й сам був гарячою головою, а яблучко від яблуньки… Але як бути з іншим? Ти ж бачив, як він вискочив сьогодні на поле бою. Меча з піхов не витягнув, лука не прихопив. Та він просто нікчема!

Ренарін зашарівся й опустив очі. Адолін скинув голову, знову відставив руку вбік і ступив крок у напрямку Садеаса.

– Адоліне! – застеріг його Далінар. – Я сам розберуся.

Син перевів погляд на батька. Його блакитні очі палали люттю, проте Сколкозбройця він так і не прикликав.

Далінар перемкнув свою увагу на Садеаса й тихо мовив, підкреслюючи кожне слово:

– Садеасе, мені, звичайно ж, здалося, ніби щойно ти привселюдно – та ще й у присутності короля – назвав мого сина нікчемним. Звісно, ти б такого не сказав, оскільки подібна образа змусила б мене прикликати Сколкозбройця й пролити твою кров. Розтоптати Пакт помсти. Спричинити смертельний поєдинок між двома найвпливовішими союзниками короля. Ясно, що ти не вчинив би так по-дурному. Очевидно, мені просто почулося.

Запала глибока мовчанка. Садеас зволікав із відповіддю. Він не бажав відступатися від своїх слів і витримував погляд Далінара, але все ж таки вагався.

– Можливо, – тихо відповів Садеас, – ти й справді не розібрав сказаного. Я не міг образити твого сина. Це було б… нерозумно з мого боку.

Утупивши один в одного очі, вони, здавалось, досягли порозуміння, і Далінар кивнув. Садеас зробив те саме – короткий ствердний помах голови. Вони не дозволять своїй взаємній ненависті стати загрозою для короля. Шпильки – це одне, а образи, за які викликають на дуель, – зовсім інше. Не можна було наражатися на таку небезпеку.

– Що ж… – сказав Елгокар.

Він був не проти, щоби великі князі суперничали, змагаючись за вплив і визнання. Король вважав, що це лише йде їм на користь, і мало хто докоряв йому – адже таким був загальноприйнятий спосіб правління. Проте Далінарові він усе менше й менше подобався.

«Об’єднай їх»…

– Гадаю, цей інцидент вичерпано, – додав король.

Адолін, котрий стояв обіч нього, виглядав невдоволеним, немов і справді сподівався, що батько прикличе Сколкозбройця й зіткнеться з Садеасом. У Далінара й самого кров закипала в жилах, Запал спокушав його, проте князь не давав йому волі. Ні. Не тут. Не зараз. Не тоді, коли вони потрібні Елгокару.

– Напевно, ви маєте рацію, – промовив Садеас. – Хоч я й сумніваюся, що цій суперечці між мною та Далінаром коли-небудь прийде кінець. Принаймні доти, доки він знову не навчиться поводитись, як годиться чоловікові.

– Я сказав, досить уже, Садеасе, – вгамував його монарх.

– Кажете, досить уже? – пролунав голос когось новоприбулого. – Я гадаю, що одного-єдиного Садеасового слова «уже досить» для кожного.

Дотепник пробирався крізь королівський почет, тримаючи в руці чашу з вином. При боці в нього теліпався срібний меч.

– Дотепнику! – вигукнув Елгокар. – Коли ти сюди дістався?

– Я наздогнав мисливців перед самою битвою, Ваша Величносте, – сказав той, уклоняючись. – Хотів був поговорити з вами, але прірводемон випередив мене. Я чув, що ваша бесіда з ним вийшла досить жвавою.

– Але ж виходить, що ти прибув багато годин тому! Що ти робив увесь цей час? Як я міг не помітити тебе?

– У мене були… деякі справи, – відказав Дотепник. – Та я не міг проґавити це полювання й допустити, щоби вам бракувало мене.

– Поки що я непогано справлявся без тебе.

– Та все ж були не-Дотепою, – зауважив жартівник.

Далінар приглядався до вбраного в чорне чоловіка. І що він за один, цей Дотепник? Розуму в нього не відбереш. Та все ж він надто вільнодумний, як недавно продемонстрував випадок із Ренаріном. Дотепник справляв дивне враження, і Далінар ніяк не міг розкусити його.

– Ясновельможний Садеасе, – мовив штукар, потягуючи вино. – Мені надзвичайно шкода бачити вас тут.

– А я гадаю, – сухо кинув Садеас, – що в глибині душі ти радієш. Адже я завжди приношу тобі стільки втіхи.

– На жаль, це правда, – відказав Дотепник.

– На жаль?

– Саме так. Бачите, Садеасе, з вами занадто легко. Брати вас на глум під силу навіть темному й недоумкуватому хлопчику на побігеньках – та ще й із неабиякого перепою. Мені немає чого п’ястися: сама ваша натура немов насміхається з моїх кпинів. І зрештою виходить, що через вашу непролазну тупість я видаюся неумійком.

– Послухайте, Елгокаре, – не витримав Садеас. – Чи так уже конче ми повинні терпіти цього… цю істоту?

– А мені він подобається, – сказав Елгокар, усміхаючись, – бо звеселяє мене.

– За рахунок тих, хто відданий вам.

– Рахунок? – втрутився Дотепник. – Та ви ніколи й сфери мені не заплатили. Але ні, прошу вас, навіть не пропонуйте. Я не можу прийняти ваших грошей, оскільки знаю, скільком іще ви маєте заплатити, щоб отримати бажане.

Садеас почервонів, але стримався.

– Жарт про повій, Дотепнику? І це все, на що ти здатний?

Той знизав плечима.

– Я прагну засвідчити істину, де б не стикнувся з нею, ясновельможний Садеасе. У кожного своє призначення. Я задаю перцю, а ви перчите, якщо котрась дає.

Садеас заціпенів, а тоді з червоного став багровим.

– Ти просто жалюгідний блазень.

– Ну, якщо Дотепник – блазень, то людям можна лише поспівчувати. Пропоную вам от що, Садеасе. Якщо, відкривши рота, ви не скажете нічого сміховинного, я дам вам спокій до кінця тижня.

– Що ж, я мислю, це буде не так уже й складно.

– І ви зразу ж сіли в калошу, – зітхнувши, мовив Дотепник. – Адже сказали «я мислю», а я не уявляю собі нічого сміховиннішого, ніж вас – мислячого. А як щодо тебе, юний княжичу Ренаріне? Твій батько хоче, щоб я дав тобі спокій. А ти можеш відкрити рота і сказати хоч щось несмішне?

Погляди присутніх звернулися до Ренаріна, який стояв позаду брата. Молодший княжич мовчав, широко відкривши очі, спантеличений загальною увагою. Далінар почав хвилюватися.

– Хоч щось несмішне, – повільно проговорив Ренарін.

Дотепник засміявся.

– Овва – гадаю, така відповідь мене задовольнить. Дуже винахідливо. Якщо ясновельможний Садеас якось утратить самовладання й нарешті вб’є мене, ти зможеш претендувати на вакантну посаду Дотепника. Схоже, твої мізки працюють у правильному напрямку.

Ренарін збадьорився, і це ще більше затьмарило настрій Садеаса. Далінар пильно стежив за великим князем: рука того саме потяглася до ефеса. Не Сколкозбройця – його Садеас не мав. Але носив при боці звичайного меча світлооких. У його руках це була грізна зброя – Далінар не раз бився пліч-о-пліч із Садеасом і знав, наскільки майстерно той нею володіє.

Дотепник ступив уперед.

– То як, Садеасе? – тихо запитав він. – Зробите Алеткару послугу, вибавивши його від присутності нас обох?

Вбивство королівського Дотепника не заборонялося законом. Але вчинивши його, Садеас заразом позбувся би титулу та земель. Більшість вважали такий обмін надто нерівноцінним, щоби піти на цей крок відкрито. Звичайно, якби хтось спромігся вбити Дотепника так, щоб ніяких свідків і кінці в воду, – тоді зовсім інша справа.

Садеас повільно забрав долоню з руків’я меча, коротко кивнув королю і відійшов пріч.

– Дотепнику, – мовив Елгокар. – Садеас користується моєю прихильністю. Не треба його так мучити.

– Я не згоден, – відказав той. – Бути у фаворі в короля – для більшості це й так достатня мука. Але не для нього.

Король зітхнув і перевів погляд на Далінара.

– Я маю піти й заспокоїти Садеаса. Але все хотів тебе запитати: чи з’ясував ти щось у тій справі, про яку я згадував раніше?

Далінар похитав головою.

– Мою увагу поглинули потреби армії. Але я займуся цим просто зараз, Ваша Величносте.

Правитель кивнув і поспішив услід Садеасу.

– Про що це він, батьку? – запитав Адолін. – Усе ще ввижаються шпигуни?

– Ні, – відповів Далінар, – тут дещо новеньке. Я незабаром тобі покажу.

Великий князь глянув на Дотепника. Вбраний у чорне чоловік почергово хрускав суглобами пальців, дивлячись на Садеаса, а потому подався геть.

– Мені він до вподоби, – повторив Адолін.

– Можливо, колись я і погоджуся з тобою, – сказав Далінар, потираючи підборіддя. – Ренаріне, – продовжив він, – принеси мені рапорти про поранених. Адоліне, ходімо зі мною. Треба перевірити те, про що говорив король.

Обидва сини виглядали спантеличеними, але зробили, як велів батько. Далінар попрямував по плато в тому напрямку, де лежала туша прірводемона.

«Що ж, давай подивимось, чим спричинене твоє занепокоєння цього разу, племіннику», – подумав він.

* * *

Адолін крутив у руках довгого ременя – майже у п’ядь завширшки, у палець завтовшки та з нерівним, обірваним кінцем. Це була попруга королевого сідла – шкіряний пас, що затягувався під кінським животом. Під час битви вона несподівано тріснула, так що сідло – а з ним і вершник – злетіли долі.

– Ну, і що ти думаєш? – запитав Далінар.

– Не знаю, – відповів Адолін. – Вона не виглядає зношеною, та гадаю, все ж відслужила своє, бо інакше б не тріснула, адже так?

Із задумливим виглядом Далінар знову взяв ремінь із синових рук. Небо вже темніло, а солдати й досі не привели мостонавідної команди.

– Батьку, – запитав Адолін, – а чому Елгокар попросив нас зайнятися цим? Він що, хоче, щоби ми всипали конюхам за неналежний догляд за його сідлом? Чи, може … – Адолін замовк, несподівано збагнувши сенс батькового мовчання. – Король вважає, що попругу підрізали навмисно, так?

Далінар кивнув. Він вертів ремінь у вкритих бронею пальцях, й Адолін приблизно уявляв собі, що той про все це думає. Попруга могла сильно зноситися й тріснути, особливо натягнута під вагою вершника у Сколкозбруї. Ремінь порвався якраз у місці з’єднання з сідлом, тобто там, де конюхи цілком могли не помітити тріщини. Таким було найраціональніше пояснення. Та якщо глянути на всю цю історію трохи підозріливішими очима, могло здатися, що не обійшлося тут без якогось підлого трюку.

– Батьку, – мовив Адолін, – у нього розвивається справжня параноя. Ти й сам це знаєш.

Далінар мовчав.

– Він бачить найманого вбивцю в кожній тіні, – вів далі Адолін. – Попруги тріскали, тріскають і будуть тріскатись. Та це не означає, що хтось зазіхав на його життя.

– Якщо король занепокоєний, – відказав Далінар, – ми повинні розібратися з цим. Лінія розриву з одного боку рівніша, так ніби хтось підрізав ременя, щоби той луснув, коли натягнеться.

Адолін нахмурився.

– Може, й так, – сам він цього не помітив. – Однак лишень поміркуй над цим, батьку. Навіщо комусь різати його попругу? Якщо на вершнику Сколкозбруя, падіння з коня йому нічим не загрожує. Якщо це й був замах на життя, то напрочуд недолугий.

– Якщо мала місце спроба вбивства, – відповів Далінар, – нехай навіть і недолуга, тоді нам є про що хвилюватися. Це сталося, коли ми його охороняли, а королівського коня готували наші конюхи. Ми повинні прояснити цю справу.

Адолін застогнав, і якась частина його невдоволення прорвалася назовні.

– Довкола вже й так шепчуться, що ми стали улюбленцями й особистими охоронцями короля. А що говоритимуть, коли поповзуть чутки, що ми ретельно розслідуємо кожен виплід його параноїдальної уяви, яким би абсурдним він не був?

– Мені завжди було байдуже, хто й що балакає.

– Ми гайнуємо весь свій час на бюрократичну тяганину, доки інші здобувають багатство та славу. Ми рідко беремо участь у вилазках на плато, тому що зайняті дурнею на кшталт цієї! Ми маємо бути там, на полі битви, якщо збираємося наздогнати Садеаса!

Далінар дивився на сина і все більше хмурнішав, тож Адолін прикусив язика, перш ніж із нього зірвалася чергова філіппіка.

– Бачу, що розмова в нас уже не про порвану попругу, – зауважив Далінар.

– Я… Мені шкода. Я говорив, не подумавши.

– Напевно, так і було. Але, знову ж таки, мені, ймовірно, треба було це почути. Я помітив, що тобі не надто сподобалося, як я щойно утримав тебе від сутички з Садеасом.

– Я знаю, що ти його також ненавидиш, батьку.

– Ти знаєш менше, ніж гадаєш, – сказав Далінар. – За хвилину ми спробуємо цьому зарадити. Але зараз, присягаюсь… ця попруга й справді виглядає так, наче її попсували. Можливо, ми щось упускаємо. Це могло бути частиною якогось масштабнішого задуму, але щось пішло не так, як планувалося.

Адолін мовчав. Усе це здавалося аж надто притягнутим за вуха, але якщо в цілому Рошарі й існував прошарок людей, що полюбляв саме такі, максимально заплутані, змови, то це алетійські світлоокі.

– Гадаєш, це робота одного з великих князів?

– Усе може бути, – відповів Далінар, – та я сумніваюся, що його смерть комусь із них наруч. Допоки править Елгокар, вони ведуть цю війну, як самі хочуть, і лише набивають свої калитки. Він не висуває до них жодних вимог. Якраз такий король їм і потрібен.

– Люди подекуди прагнуть посісти трон заради самих лише почестей.

– Щира правда. Коли повернемося, розвідай, чи не нахвалявся хтось аж надто сильно останнім часом. З’ясуй також, чи Ройон усе ще сердиться на Дотепника за ту образу під час бенкету минулого тижня, і нехай Талата прогляне контракти, які запропонував королеві великий князь Бетаб за використання його чалів. Попереднього разу в текст «вкралося» формулювання, яке підкріпило б його претензії на престол при виборі наступника. Він просто знахабнів відтоді, як поїхала твоя тітка Навані.

Адолін кивнув.

– Спробуй також відстежити походження попруги, – мовив Далінар. – Покажи її лимареві – нехай скаже, що він думає про цей розрив. Розпитай конюхів, чи не помітили вони чогось підозрілого, й уважно пильнуй, чи не муляють комусь із них у кишені невідомо звідки роздобуті сфери, – він помовчав. – І збільш удвічі охорону короля.

Адолін обернувся й глянув на павільйон. Звідти якраз виходив Садеас. Княжич примружив очі:

– А чи не думаєш ти…

– Ні, – перебив його Далінар.

– Садеас – справжній в’юн.

– Сину, ти повинен позбавитися цієї нав’язливої ідеї. Він любить Елгокара, чого не скажеш про більшість інших. Він один із небагатьох, кому я довірив би безпеку короля.

– Скажу тобі прямо, батьку, що я б не зробив того самого.

Якусь мить Далінар мовчав.

– Ходімо зі мною, – він передав Адоліну сідельну попругу й попрямував через плато в напрямку до павільйону. – Хочу показати тобі дещо, пов’язане з Садеасом.

Адолін покірно рушив услід. Вони пройшли повз освітлений павільйон. Усередині темноокі служники подавали наїдки та напої, а жінки сиділи й писали повідомлення чи хроніки битви. Світлоокі збуджено й просторікувато перемовлялися між собою, вихваляючи хоробрість короля. Їхній одяг був темних чоловічих тонів: червонувато-коричневий, темно-синій, кольору лісової зелені або насичено цеглисто-жовтогарячий.

Далінар підійшов до великого князя Вами, котрий стояв надворі в оточенні власного почту світлооких. На ньому була стильна довга брунатна мантія з численними прорізами, з-під яких проглядала яскраво-жовта шовкова підкладка. Це був дещо приглушений варіант актуальної моди – не настільки нарочитий, як повністю шовкове вбрання. Адоліну сподобався такий фасон.

Сам Вама був круглолицим, лисіючим чоловіком. Залишки його коротко підстриженого волосся стирчали догори, а очі були світло-сірі. Князь мав звичку мружити їх, що він і зробив, коли підійшли Далінар із сином.

«Що відбувається?» – подумав Адолін.

– Ясновельможний, – сказав Далінар, звертаючись до Вами, – я прийшов переконатися, що про ваш комфорт подбали.

– Я би почувався максимально комфортно, якби ми могли негайно пуститися у зворотний шлях, – Вама люто зиркнув за сонце, що ховалося за обрій, немов ганив його за якусь провину. Такий поганий настрій узагалі-то був невластивий йому.

– Я впевнений, що мої люди поспішають з усіх сил, – промовив Далінар.

– Ми б не забарилися аж так допізна, якби ви весь час не затримували нас по дорозі сюди, – відказав Вама.

– Обережність не буває зайвою, – відповів Далінар. – До речі, про обережність: існує дещо, про що я хотів би переговорити з вами. Чи не могли б ви кілька хвилин побесідувати зі мною й сином наодинці?

Вама насупився, однак дозволив Далінарові відвести себе вбік від почту. Адолін рушив услід, почуваючись усе більше й більше спантеличеним.

– А ця тварюка була здоровенною, – мовив Далінар до Вами, киваючи в бік поверженого прірводемона. – Найбільшою з усіх, які я бачив.

– Гадаю, що так.

– Я чув, ніби ваші нещодавні вилазки на плато увінчались успіхом, і ви самостійно здобули кілька залялькованих прірводемонів. Вас можна привітати.

Вама стенув плечима:

– Упольовані нами особини були невеличкі. Нічого схожого на те яхонтосерце, яким заволодів сьогодні Елгокар.

– Маленьке яхонтосерце все ж краще, ніж нічого, – ввічливо сказав Далінар. – Ходять чутки, ніби ви плануєте укріпити стіни вашого військового табору.

– Гм? Так. Залатати кілька проломів, покращити оборонні споруди.

– Я неодмінно сповіщу Його Величність, що ви бажаєте оплатити додатковий доступ до Душезаклиначів.

– Душезаклиначів? – обернувся до нього Вама, нахмурившись.

– Вам знадобиться деревина, – спокійним тоном пояснив Далінар. – Адже ви не зможете замурувати отвори у стінах без риштовання. А тут, на цих віддалених рівнинах, – це ще наше щастя, що в нас є Душезаклиначі, щоби створювати прості речі на зразок дерева, хіба не так?

– Ну-у… так, – протяг Вама, усе більше насуплюючись. Адолін перевів погляд із нього на батька. У цієї розмови був якийсь підтекст. Далінар мав на увазі не лише деревину для стін – адже всі великі князі користувалися Душезаклиначами, щоби годувати свої армії.

– Король виявляє надзвичайну щедрість, дозволяючи доступ до своїх Душезаклиначів, – гнув свою лінію Далінар. – Ви згодні зі мною, Вамо?

– Я зрозумів, до чого ви ведете, Далінаре, – сухо промовив великий князь. – Нема потреби й далі тицяти мене носом.

– Я ніколи не користувався славою делікатної людини, Ваша Ясновельможносте. А от в ефективності мені не відмовиш, – відповів Далінар і покрокував геть, махнувши синові, щоб ішов слідом.

Адолін так і зробив, озираючись через плече на іншого великого князя.

– Він прилюдно нарікав на непомірну плату, якої вимагає Елгокар за право користування своїми Душезаклиначами, – тихо сказав Далінар.

Це була основна форма оподаткування, яку король наклав на великих князів. Сам Елгокар не боровся за яхонтосерця і, ясна річ, не здобував їх, окрім як інколи на полюванні. Як і годилося монарху, він тримався осторонь від особистої участі у війні.

– І це означає?.. – не зрозумів Адолін.

– Тож я нагадав Вамі, наскільки сильно він залежить від короля.

– Що ж, гадаю, це важливо. Але до чого тут Садеас?

Далінар не відповів. Він і далі простував по плато, підступаючи до краю урвища. Адолін очікувально слідував за ним. За кілька секунд хтось підійшов до них ззаду, подзенькуючи Сколкозбруєю. На край провалля обіч Далінара ступив Садеас. Забачивши його, Адолін витріщив очі, а Садеас здійняв брову, проте нічого не сказав щодо його присутності.

– Далінаре, – озвався Садеас, звертаючи погляд уперед та окидаючи ним Рівнини.

– Садеасе, – розміреним голосом коротко кинув Далінар.

– Ти говорив із Вамою?

– Так. Він швидко збагнув, до чого я хилю.

– Ще б пак, – у голосі Садеаса промайнула подоба веселості. – Я б на твоєму місці іншого й не чекав.

– Ти сказав йому, що піднімаєш плату за деревину?

Садеас контролював єдиний великий ліс в окрузі.

– Подвоюю, – уточнив Садеас.

Адолін озирнувся через плече. Вама спостерігав за ними, і вираз його обличчя метав блискавиці, мов небо у великобурю. З землі довкола нього – немов бульбашки з гейзера – здіймалися спрени гніву, схожі на невеличкі калюжки киплячої крові. Далінар і Садеас, які об’єдналися, – зміст такого послання був прозорим і недвозначним. «Ага… так ось чому вони запросили його на полювання, – збагнув Адолін, – щоби зманіпулювати ним».

– Гадаєш, це спрацює? – запитав Далінар.

– Упевнений, що так, – відказав Садеас. – Вама швидко стає поступливим, якщо притиснути його до стіни: він зрозуміє, що краще користуватися Душезаклиначами, ніж витрачати цілий статок, щоби протягнути лінію постачання аж із Алеткару.

– Можливо, нам варто повідомити короля про такий стан речей, – мовив Далінар, кидаючи погляд на монарха, котрий стояв у павільйоні, не відаючи про те, що сталося.

Садеас зітхнув:

– Я намагався, проте йому бракує тями для такої роботи. Дай йому спокій, Далінаре, нехай займається своїми справами. У нього на умі великі ідеали справедливості, в ім’я яких він скаче в бій із батьковими ворогами, високо здійнявши меча.

– Здається, останнім часом його менше турбують паршенді, а більше вбивці, які скрадаються в нічній темряві, – сказав Далінар. – Хлопцева зацикленість непокоїть мене. Я не розумію, звідки вона береться.

Садеас засміявся:

– Далінаре, ти серйозно?

– Я завжди серйозний.

– Знаю, знаю. Але ж ти не можеш не бачити, звідки в його параної ростуть ноги!

– З того, як убили його батька?

– З того, як поводиться з ним дядько! Тисяча охоронців? Зупинки на кожнісінькому плато, щоб солдати мали час «убезпечити» наступне? Далінаре, ну чесне слово…

– Обережність не буває зайвою.

– Таку обережність інші називають параноєю.

– Кодекс…

– Кодекс – це добірка ідеалістичної маячні, – перебив його Садеас, – вигаданої поетами, щоб описати, яким, на їхню думку, мав би бути цей світ.

– Ґавілар вірив у ці ідеї.

– То й поглянь, де він через них опинився.

– А де був ти, Садеасе, коли він боронив своє життя?

Той примружив очі:

– Ми що, знову будемо пережовувати минуле? Мов колишні коханці, які випадково зустрілися на бенкеті?

Далінар мовчав. Адолін уже вкотре був спантеличений природою їхніх стосунків. Шпильки були невдавані: досить було лишень глянути в їхні очі, щоби зрозуміти: вони заледве терпіли один одного.

Та водночас ось вони, полюбуйтеся, – не інакше як розробляють і втілюють у життя спільний план, в якому ще одному великому князю відведена роль маріонетки.

– Я захищатиму хлопця по-своєму, – сказав Садеас, – а ти чини, як знаєш. Але не жалійся мені на його одержимість, коли сам же й наполягаєш, щоби він і спати лягав у формі – просто, знаєте, на випадок того, якщо раптом паршенді, усупереч здоровому глузду й попри відсутність прецедентів, вирішать напасти на військові табори. І справді – «звідки вона береться»?

– Ходімо, Адоліне, – сказав Далінар, повертаючись, щоби податися геть.

– Далінаре, – гукнув іззаду Садеас.

Той зупинився, озираючись.

– Ти вже знайшов відповідь? – запитав Садеас. – Чому він написав ті слова?

Далінар похитав головою.

– Ти й не знайдеш її, – додав великий князь. – Це гонитва за химерами, старий друзяко. Вона й терзає твою душу. Я знаю, що відбувається з тобою у великобурі. Твій розум тріщить по швах від усіх тих тягарів, які ти на себе звалив.

Далінар продовжив свій шлях. Адолін поспішав за ним. Про що це вони щойно говорили? Як це – «він» написав? Чоловіки не пишуть. Адолін розкрив було рота, щоби про це запитати, але вчув батьків настрій. Тепер був не час його смикати.

Разом із Далінаром він підійшов до невисокого скелястого пагорка на плато. Вони вибралися на його вершину й глянули звідти на поверженого прірводемона. Далінарові люди продовжували утилізувати його панцир і м’ясо.

Син із батьком постояли там якийсь час, Адоліна переповнювали запитання, але він ніяк не міг знайти спосіб правильно їх сформулювати.

Нарешті Далінар заговорив:

– Чи розповідав я тобі коли-небудь, якими були останні звернені до мене слова Ґавілара?

– Ні, ніколи. Мене завжди цікавило, що саме тоді сталося.

– «Брате, слідуй Кодексу цієї ночі. Вітри навіюють щось дивне» – ось що він мені сказав. Це були його останні адресовані мені слова, і зразу після них він розпочав бенкет, приурочений до підписання угоди.

– Я не знав, що дядько Ґавілар дотримувався Кодексу.

– Він і був першим, хто його мені показав. Ґавілар знайшов десь його, цю реліквію стародавнього Алеткару, ще тоді, коли ми щойно об’єдналися. І почав дотримуватися його незадовго до смерті, – Далінар помовчав, немов йому забракло слів. – То були дивні дні, сину. Джасна та я не знали що й думати про зміни, які відбувалися з Ґавіларом. Я ж бо тоді вважав Кодекс дурістю, навіть той його параграф, який вимагає від офіцера не вживати алкогольних напоїв у часи війни. Особливо його, – голос князя ще більше стишився. – Коли вбивали Ґавілара, я валявся на долівці, п’яний, як чіп. Пам’ятаю голоси тих, хто намагався мене розбудити, але вино геть задурманило мені мізки. Я мав би бути поруч і допомогти йому, – він глянув на Адоліна. – Не можна жити минулим. Бо чинити так – безрозсудність. Я виную себе в смерті Ґавілара, але зараз із цим нічого не вдієш.

Адолін кивнув.

– Сину, я плекаю надію, що, змушуючи тебе дотримуватися Кодексу впродовж досить тривалого часу, допоможу тобі збагнути – як збагнув колись я – усю його важливість. Сподіваюся, тобі не знадобиться такий драматичний приклад, як мені. Так чи інак, ти маєш розуміти. Ти згадуєш про Садеаса, про те, щоби кинути йому виклик, щоби змагатися з ним. А чи знаєш ти, як повівся Садеас у ніч смерті мого брата?

– Він став манком, – відказав Адолін. Садеас, Ґавілар і Далінар були добрими друзями аж до самої смерті короля. Усі це знали. Разом вони підкорили Алеткар.

– Так, – промовив Далінар, – він перебував із королем і почув крики солдатів, що їх атакує Сколкозбройний. Уся ця ідея з манком належала Садеасу – він надягнув одну з Ґавіларових мантій і кинувся навтьоки замість нього. То було суще самогубство, але він пішов на це. Не маючи Збруї, принаджував Сколкозбройного вбивцю кинутися за ним у погоню. Я щиро вважаю, що то був один із найхоробріших вчинків, які коли-небудь здійснював хтось зі знайомих мені людей.

– Але цей план не спрацював.

– Так. І якась частина мене ніколи не пробачить Садеасові того провалу. Я знаю, що це нерозумно, але він мав би залишатися там, із Ґавіларом. Як і я. Ми обоє підвели нашого короля й не можемо вибачити один одному. Проте його й мене все ще об’єднує дещо. Того дня ми поклялися, що захистимо Ґавіларового сина. Байдуже, якою ціною, байдуже, що може між нами статися, – ми захистимо Елгокара. Тож ось чому я тут, на цих Рівнинах. Не заради слави чи багатства. Я давно збайдужів до них обох. Я прибув сюди заради брата, якого любив, і заради племінника, якого люблю безвідносно до його батька. У певному сенсі саме це й розділяє мене та Садеаса – те саме, що й об’єднує. Він-бо гадає, що найкращий спосіб захистити Елгокара – це вбивати паршенді. Тож не жаліє ні себе, ні своїх людей – лише вперед, на ці плато, на битву. Гадаю, якась частина його вважає, що я порушую клятву, не чинячи так само. Проте так Елгокара не захистиш. Йому потрібен надійний трон і союзники, що підтримують його, а не гризня між великими князями. Збудувавши сильний Алеткар, ми краще захистимо його, ніж убиваючи наших ворогів. Такою була мета всього Ґавіларового життя – об’єднати великих князів…

Він замовк. Адолін чекав на продовження, але його не було.

– Садеас, – сказав нарешті княжич. – Мені… дивно чути, що ти називаєш його хоробрим.

– Бо він таким і є. А ще хитрим. Інколи я припускаюся помилки, дозволяючи його екстравагантним шатам і витонченим манерам вводити себе в оману, та недооцінюю його. Проте всередині Садеас хороша людина, сину. Він нам не ворог. Ми інколи сваримося через дрібниці, й обоє буваємо в цьому винні. Але він старається захистити Елгокара, тож я прошу тебе поважати це.

І що на таке відповісти? «Сам ти його ненавидиш, а мене просиш утриматися?»

– Добре, – мовив Адолін, – я ретельно слідкуватиму за собою в його присутності. Але, батьку, я все ж йому не довіряю. Прошу тебе, візьми до уваги хоча б гіпотетичну можливість того, що він не настільки відданий, як ти, і водить тебе за ніс.

– Гаразд, – пообіцяв Далінар, – я поміркую над цим.

Адолін кивнув. Це було хоча б щось.

– А що то він таке сказав під кінець? Про якусь писанину?

Далінар не поспішав із відповіддю.

– Це наша з ним спільна таємниця. Крім нас, лише Джасна й Елгокар знають про неї. Я довгенько роздумував над тим, чи варто тобі про це казати, адже ти займеш моє місце, якщо я загину. Я розповідав тобі про останні слова, які сказав мені брат.

– Просив тебе дотримуватися Кодексу.

– Так. Але це не все, він сказав і ще дещо, просто не усно. Натомість ці слова він… написав.

– Ґавілар умів писати?

– Коли Садеас знайшов тіло короля, він також виявив, що на уламку дошки Ґавіларовою ж власною кров’ю щось нашкрябано. «Брате, – говорилося там, – підбери найважливіші слова, які лишень може сказати чоловік». Садеас заховав той уламок, а Джасна пізніше прочитала нам текст. Якщо він і справді вмів писати – а інші можливості видаються малоймовірними, – то тримав цей ганебний секрет за сімома печатями. Як я й казав, під кінець життя його вчинки здавалися дуже дивними.

– А що це означає? Ці слова?

– Це цитата, – сказав Далінар, – зі старовинної книги під назвою «Шлях королів». У свої останні дні Ґавілар любив, щоби йому читали з цього фоліанта і часто мені про нього говорив. Донедавна я не знав, що ця цитата саме звідти, – Джасна з’ясувала це для мене. Тепер цю книгу прочитали мені вже кілька разів, але поки що я не знайшов нічого, що могло би пояснити, чому він написав саме ці слова, – великий князь помовчав. – Променисті використовували цей текст як своєрідний путівник по життю, як джерело повчань щодо того, як правильно його проживати.

Променисті? «Прародителю бур!» – подумав Адолін. Адже батькові галюцинації… нерідко здавалися якось пов’язаними з Променистими. Тож це був іще один доказ того, що їх породжувало Далінарове почуття провини за смерть брата.

Але чим міг Адолін допомогти йому?

Каміння позаду них заскреготіло під закутими в метал ногами. Княжич обернувся й шанобливо кивнув королю, котрий підходив до них, – усе ще в своїй золотій Сколкозбруї, хоча шолома він уже зняв. Елгокар був на кілька років старшим за Адоліна та мав мужнє обличчя з випнутим носом. Дехто вважав, що в нього істинно королівські манери й гідна монарха постава, а жінки, до думки яких Адолін прислухався, по секрету зізнавалися, що вважають його привабливим.

Звісно, не таким красенем, як Адолін, однак усе ж примітним.

Але їхній правитель був одружений. Його дружина, королева, залишилася в Алеткарі, де займалася чоловіковими справами.

– Дядьку, – мовив Елгокар, – хіба ми не можемо пуститися в дорогу? Я впевнений, що нам, Сколкозбройним, під силу перестрибнути цю прірву. Тож ти і я змогли би незабаром повернутися до таборів.

– Я не залишу своїх людей, Ваша Величносте, – відказав Далінар. – І сумніваюся, що ви захочете впродовж кількох годин поодинці бігти цими плато, підставляючись під удар і не маючи належної охорони.

– Напевно, ти маєш рацію, – відказав король. – Так чи інак, я все ж хотів подякувати тобі за сьогоднішній вияв хоробрості. Схоже, я вкотре завдячую тобі життям.

– Оберігати життя мого правителя – це ще одна звичка, яку я щосили намагаюся культивувати в собі, Ваша Величносте.

– Мені залишається тільки радіти з цього. Ти перевірив те, про що я тебе просив? – Елгокар кивнув на ремінь, що його, як раптом усвідомив Адолін, він усе ще стискав у своїх закованих у броню пальцях.

– Так, – відповів Далінар.

– Ну і?

– Ми не змогли встановити, Ваша Величносте, – мовив Далінар, беручи в сина попругу й передаючи її королю. – Можливо, її і підрізали. З одного боку лінія розриву рівніша. Так ніби пас ослабили, щоби він неминуче луснув.

– Я так і знав! – Елгокар підніс ременя до очей, уважно оглядаючи.

– Ми не лимарі, Ваша Величносте, – вів далі князь. – Треба, щоби фахівці оглянули попругу з обох боків та висловили свою думку. Я доручив Адоліну зайнятися цим.

– Її справді порізали, – сказав Елгокар. – Я чітко це бачу – ось тут, у цьому місці. Тож укотре повторюю тобі, дядьку: хтось намагається мене вбити. Вони хочуть моєї смерті, як колись хотіли і батькової.

– Але ж ви не думаєте, ніби це зробили паршенді, – промовив украй спантеличений Далінар.

– Я не знаю, хто це зробив. Цілком можливо, котрийсь із учасників цього ж полювання.

Адолін насупився. На що це натякає Елгокар? Більшість присутніх на цій ловитві були людьми Далінара.

– Ваша Величносте, – відверто мовив Далінар, – ми розберемося з цим. Але ви маєте готувати себе до думки, що це міг бути просто нещасний випадок.

– Ти не віриш мені, – з категоричністю в голосі сказав Елгокар. – Ніколи мені не віриш.

Далінар зробив глибокий вдих, і Адолін помітив, як його батько бореться з собою, щоби стриматися.

– Я такого не говорив. Навіть потенційна загроза вашому життю надзвичайно мене хвилює. Але я наполягаю, щоби ви не робили поспішних висновків. Як слушно зазначив Адолін, це був би надзвичайно недолугий спосіб зазіхнути на ваше життя. Падіння з коня практично нічим не загрожує вершникові, який має на собі Сколкозбрую.

– Так, але ж це сталося на полюванні, – гнув своє Елгокар. – Можливо, вони хотіли, щоби мене розтерзав прірводемон.

– Ловитва не мала становити для нас загрози, – не здавався Далінар. – Планувалося, що ми обстрілюватимемо великопанцирника з безпечної відстані, а тоді підскачемо ближче й покінчимо з ним.

Примружившись, Елгокар глянув на Далінара, а тоді на Адоліна. На якусь мить здалося, ніби король підозрює їх. Але цей вираз одразу ж зник із його очей. А може, Адолінові просто привиділося? «Прародителю бур!» – подумав він.

Ззаду долинав голос Вами, який гукав короля. Елгокар глянув на нього й кивнув.

– Питання ще не закрите, дядьку, – сказав він Далінарові. – З’ясуй, що й до чого з цією попругою.

– Буде зроблено.

Король віддав йому ременя й пішов, подзенькуючи обладунком.

– Батьку, – одразу ж почав Адолін, – ти помітив…

– Я поговорю з ним про це, – обірвав його Далінар, – підберу момент, коли він трохи заспокоїться.

– Але…

– Я поговорю з ним, Адоліне. А ти займися попругою. Та йди збирай своїх людей, – він кивнув у бік чогось аж ген на заході. – Здається, я бачу мостонавідну команду.

«Нарешті», – подумав Адолін, прослідкувавши за його поглядом. Удалині виднілася невеличка купка постатей, які перетинали плато, високо здійнявши Далінарів стяг, та вели за собою групу обслуги з переносним мостом Садеаса на плечах. Їм знадобився один із них, оскільки його можна було доправити швидше, ніж громіздкі мости Далінара, до яких припрягали чалів.

Адолін поспішив геть, щоби належним чином розпорядитися, хоча ніяк не міг зосередитись: у голові крутились батькові слова, передсмертне послання Ґавілара, а тепер ще й недовірливий погляд короля. Скидалося на те, що йому буде над чим поламати голову під час довгої поїздки назад до таборів.

* * *

Далінар провів поглядом сина, який метнувся виконувати його наказ. Адолінів нагрудник усе ще вкривало павутиння тріщин, хоча Буресвітло вже не сочилося з них. Через деякий час обладунок самовідновиться. Він зберіг би здатність до регенерації, навіть якби був повністю розбитий.

Його хлопчик любив понарікати, та все ж кожен хотів би мати такого сина. До самозречення вірний, ініціативний і з неабияким талантом полководця. Солдати його шанували. Може, він і тримався з ними дещо запанібрата, але таке можна пробачити. Можна було би заплющити очі навіть на його гарячковість, якби він навчився обертати її собі на користь.

Далінар полишив юнака займатися своїми справами, а сам пішов перевірити, як там Баский. Він знайшов свого ришадіума біля конюхів, котрі влаштували імпровізовану загорожу з південного боку плато. Вони перев’язали йому садна, і кінь більше не припадав на одну ногу.

Далінар поплескав велетенського жеребця по шиї, зазираючи в його непроглядно чорні очі. Кінь здавався присоромленим.

– Ти не винен, що я вилетів із сідла, Баский, – сказав Далінар заспокійливим тоном. – Я лиш радію з того, що тобі не надто сильно дісталося.

Він обернувся до ближнього конюха:

– Дай йому сьогодні ввечері більше корму та дві хрусткодині.

– Слухаю, Ваша Ясновельможносте. Але він не їстиме більше належного. Скільки ми не пробували годувати його додатково, а Баский завжди відмовляється.

– Сьогодні їстиме, – запевнив Далінар, знову плескаючи ришадіума по шиї. – Він бере їжу лише тоді, коли відчуває, що заслужив її. Отак-то, синку.

Хлопчина виглядав спантеличеним. Як і більшість конюхів, він гадав, що ришадіум – це просто ще одна порода скакунів. Неможливо вповні збагнути, що це за тварини, доки одна з них не прийме тебе як наїзника. Це як носити Сколкозбрую – абсолютно непередаваний словами досвід.

– Щоби з’їв мені обидві хрусткодині, – сказав Далінар, тицяючи в коня пальцем. – Ти заслужив їх.

Баский невпевнено зафиркав.

– А я кажу, заслужив, – повторив князь. Кінь заіржав, вочевидь вдоволений. Далінар перевірив, як там його нога, а тоді кивнув конюхові:

– Як слід піклуйся про нього, синку. Назад я поїду на іншому.

– Слухаю, Ваша Ясновельможносте.

Йому підібрали скакуна – міцну мишасту кобилу. Далінар із особливою обережністю забрався у сідло. Звичайні коні завжди здавалися йому надто тендітними.

Елгокар виїхав зразу ж за першим загоном, Дотепник обіч короля, а Садеас, як помітив Далінар, скакав, трохи відставши, на безпечній відстані від жартівника.

Обслуга мовчки чекала, відпочиваючи, поки король із процесією перетинали міст. Як і більшість команд Садеаса, вона являла собою мішанину з людського непотребу. Чужинці, дезертири, злодії, вбивці та раби. Багато з них, напевно, заслуговували на покарання, але той жахливий спосіб, у який Садеас згодовував їх м’ясорубці війни, викликав у Далінара відразу. Скільки ще має минути часу, перш ніж він виявиться не в змозі поповнювати мостонавідні команди годящими кадрами? Невже будь-хто з людей, навіть убивця, заслуговував на таку долю?

У пам’яті Далінара мимоволі зринув епізод зі «Шляху королів». Він слухав читані йому уривки з цієї книги частіше, ніж вдавав під час розмови з Адоліном.

«Якось бачив я худого чоловічка, що ніс на спині камінь, більший за його голову, – говорилося в ньому. – Він спотикався під такою вагою, а сонце пекло його голе тіло, адже на ньому була лише пов’язка на стегнах. Непевною ходою ішов він по жвавій вулиці. Люди розступалися перед ним. Не тому, що співчували йому, а тому, що боялися інерції його кроків. Таким, як він, дороги не загороджують.

Правитель подібний до цього чоловіка: він шкандибає вперед, зваливши на плечі вагу цілого королівства. Багато хто розступається перед ним, але так мало тих, хто хоче підійти та допомогти йому нести свій камінь. Вони не бажають долучатися до такої праці, бо інакше приречуть себе на життя, сповнене зайвих тягарів.

Того дня я вийшов із карети, завдав камінь собі на плечі та поніс, допомагаючи чоловічкові. Гадаю, мої охоронці були збентежені. Можна не звертати уваги на нагого бідолаху, але не на короля, котрий поділяє його ношу. Можливо, нам варто частіше мінятися місцями. Якщо люди бачитимуть, що король звалює на себе ношу найнещаснішого з них, можливо, знайдуться й ті, хто захоче допомогти йому з його власним тягарем – зовсім невидимим, та все ж таким застрашливим».

Далінар був приголомшений тим, що пам’ятає цю оповідь слово в слово, хоча, напевно, не мав би. Силкуючись докопатися до смислу передсмертного послання Ґавілара, він наказував читати собі цю книгу чи не щодня впродовж останніх кількох місяців.

Великий князь був розчарований, коли з’ясувалося, що залишена Ґавіларом цитата не має однозначного тлумачення. Та він усе одно продовжував слухати, хоча й намагався не виказувати свого інтересу. Ця книга мала погану славу не тільки тому, що пов’язувалась із Загубленими Променистими. Історії на кшталт тієї, де король працює за чорнороба, належали до її найменш приголомшливих пасажів, адже в інших місцях прямо говорилося, що світлоокі нижчі за темнооких. А це суперечило воринському віровченню.

Так, нічого про це розводитися. Далінар не кривив душею, коли сказав Адолінові, ніби його не обходить, що саме про нього балакають. Та якби чутки стали на заваді його спроможності захистити Елгокара, то почали би становити загрозу, тож він мав бути обережний.

Далінар розвернув кобилу, і її копита зацокотіли по настилу. Тоді кивнув мостонавідникам на знак удячності. Вони були найпослідущими в армії, та все ж несли на собі тягар королів.