Читать книгу Шлях королів - Брендон Сандерсон - Страница 9

– Чому ти не плачеш? – запитала спрен.

Каладін сидів, розвернувшись спиною в куток клітки та потупивши очі. Дошки настилу, на які падав його погляд, покололися, ніби хтось намагався видряпати їх голими нігтями. Розщеплена частина днища була вкрита темними плямами в тих місцях, де суха, сірого кольору деревина увібрала в себе кров. Даремна, примарна спроба втекти.

Фургон котився далі. Кожного дня одне й те ж саме. Він прокидався змученим і розбитим після переривчастого сну на голих дошках – без сінника чи ковдри. Потім, фургон за фургоном, рабів по черзі випускали, і ті шкутильгали з кайданами на ногах, маючи трошки часу, щоб розім’ятися та справити нужду. Відтак їх пакували назад, давали вранішню порцію баланди, і фургони котилися далі – аж до обідньої зупинки. Потім знову їхали. Тоді вечірня баланда, а після неї ківшик води перед сном.

Тавро «шаш» на лобі в Каладіна було так само вкрите тріщинами й кровоточило. Добре хоча б, що дах фургона давав тінь, затуляючи від сонця.

Спрен вітру знову перетворилася на імлу й летіла за кліткою на колесах, мовби крихітна хмаринка. Вона наблизилася до Каладіна, і від цього поруху в її передній частині проступили контури обличчя, ніби зустрічний вітер трохи розігнав туман, і з-під нього проглянуло щось істотніше – повітряно-прозоре, жіночне й кутасте. І з напрочуд допитливими очима. У жодного з бачених ним раніше спренів таких не було.

– Вночі інші плачуть, – сказала вона, – а от ти – ні.

– А чого плакати? – запитав він, відкидаючи голову на ґрати позаду. – Що це змінить?

– Не знаю. А чому люди плачуть?

Він усміхнувся й заплющив очі:

– Постав це запитання Всемогутньому, маленька. Але не мені.

Через вологість Східного літа з його чола градом котився піт і, просочуючись у рану, ятрив її. Залишалося сподіватись, що незабаром природа знову втішить їх кількома тижнями весни. Погоди й пори року не можна було передбачити. Спробуй дізнайся, скільки вони триватимуть, хоча зазвичай тяглість кожної з них складала декілька тижнів.

Фургон котився далі. Через деякий час Каладін відчув на своєму обличчі сонячне світло. Розплющив очі. З-під даху клітки падали сонячні промені. Отже, друга чи третя година пополудні. А де ж обідня миска баланди? Ухопившись однією рукою за сталеві ґрати, Каладін підвівся. Він не міг розгледіти Твлаква, який правив чалами першого фургона, – лише пласколицього Блута на передку заднього. Найманець був одягнений у брудну сорочку зі шнурівкою спереду та крислатий капелюх від сонця. Спис і палиця лежали на лаві поряд нього. Меча він не мав: цього не міг собі дозволити навіть Твлакв – не тоді, коли вони так близько від земель алеті.

Трава так само розступалася перед фургонами: ховалася перед самими їхніми колесами, а після того, як вони проїжджали, – знову виповзала. Довколишній пейзаж був поцяткований дивними кущами, яких Каладін не міг розпізнати. У них були товсті стовбурці та стебла, вкриті зеленими колючками. Щойно фургони під’їжджали надто близько, їхні голки ховалися в стебла, залишаючи по собі лише покручені, мов черви, стовбури з вузлуватими гілочками. Вони всівали горбистий краєвид, підносячись над вкритими травою скелями, мов мініатюрні вартові.

Фургони просто їхали далі, хоч було вже добре за полудень. «Чому ми не зупиняємося на обід?» – подумав Каладін.

Нарешті головний фургон зупинився. Услід за ним, захитавшись, стали й інші два, а червонопанцирні чали завовтузилися та заворушили щупальцями. Ці скринеподібні тварини мали опуклі, тверді, мов камінь, щитки та товсті червоні ноги, що скидалися на стовбури дерев. Каладін чув, ніби своїми клешнями вони завиграшки можуть перекусити людині руку. Та чали, особливо одомашнені, були покірними, і за всю його службу в армії він ніколи не стикався з тим, щоби вони завдали комусь більшої шкоди, ніж несміливий щипок.

Блут і Таґ позлазили з фургонів і підійшли до Твлаква. Работорговець стояв, зіп’явшись на передок своєї клітки на колесах, – однією рукою прикриваючи очі від білого сонячного світла, а в іншій тримаючи аркуш паперу. Зчинилася суперечка. Твлакв наполегливо махав рукою в той бік, у який вони їхали, і тицяв пальцем в аркуш паперу.

– Що, Твлакве, заблукав? – гукнув до нього Каладін. – То помолися Всемогутньому – нехай виведе тебе на правильний шлях. Подейкують, що в нього особливе ставлення до работорговців. У Геєні навіть є для вас окрема комірчина.

Один із рабів по ліву руку від Каладіна – той самий чоловік із довгою бородою, який розмовляв із ним кілька днів тому, – боком подався назад, не бажаючи, щоби його помітили поряд із невільником, котрий провокує хазяїна.

Твлакв завагався, а тоді різко махнув найманцям рукою, щоб вони замовкли. Потім цей огрядний чоловік зіскочив з передка фургона й підійшов до Каладіна.

– Гей, ти, дезертире, – гукнув він, наближаючись. – Алетійські армії ходять цими землями в походи. Тобі, бува, не знайома ця місцевість?

– Покажи мапу, – відповів той.

Твлакв знову засумнівався, але зрештою простягнув її Каладінові. Той просунув руку крізь ґрати й ухопив папір. А тоді, навіть не глянувши на нього, миттю розірвав надвоє. За лічені секунди він розшматував мапу на сотні клаптів просто на очах заціпенілого від страху Твлаква.

Работорговець загукав найманців, але доки ті з’явилися, у руках Каладіна вже було дві жмені конфеті, яким він осипав новоприбулих.

– Щасливого Середпразника, покидьки, – встиг кинути він, поки паперові сніжинки все ще кружляли в повітрі довкола них. А тоді повернувся та перейшов у інший бік клітки, де й опустився на настил обличчям до них.

Твлакв стояв, як громом приголомшений, – йому просто відібрало мову. Тоді побагровів і, тицяючи пальцем у бік Каладіна, прошипів щось своїм поплічникам. Блут ступив був крок у напрямку клітки, але відразу ж передумав. Він глянув на Твлаква, знизав плечима й відійшов убік. Твлакв повернувся до Таґа, але той лише похитав головою і тихо щось пробурмотів.

Показившись кілька хвилин через найманців-боягузів, Твлакв обійшов навколо фургона й наблизився до місця, де сидів Каладін. Коли чоловік заговорив, його голос звучав навдивовижу спокійно:

– Бачу, ти не дурень, дезертире. Ти зумів стати для мене безцінним. Інші раби нетутешні, та й сам я ніколи не бував у цих краях. Тож можеш торгуватися. Чого ти хочеш в обмін на те, щоби стати нашим провідником? Як щодо того, аби я щодня давав тобі зайву порцію їжі, – якщо, звичайно, ти зумієш її заслужити?

– Ти хочеш, щоби я вів караван?

– Скажімо так: твої вказівки не будуть зайвими.

– Добре. Тоді спочатку знайди путящий стрімчак.

– Ти що, хочеш вилізти на нього та як слід озирнутися довкола?

– Ні, – сказав Каладін, – просто так мені буде звідки скинути тебе.

Твлакв роздратовано поправив шапчину й зализав назад довгу білу брову.

– Ти ненавидиш мене. Це добре. Ненависть надасть тобі сили, і я зможу дорого тебе продати. Але ти не зможеш помститися мені, якщо в мене не буде шансу доправити тебе на невільничий ринок. Я не дам тобі втекти. Але, може статися, хтось інший дасть. Бачиш: у твоїх інтересах, щоб я тебе продав.

– Я не хочу мститися, – сказав Каладін.

Повернулася спрен вітру, котра на якийсь час відлучалася, щоб роздивитися один із дивних кущів. Вона приземлилася прямо в повітрі й узялася походжати довкола обличчя Твлаква, уважно вивчаючи його. Проте той, здавалося, просто не бачив її.

Работорговець насупився:

– Не хочеш помсти?

– Вона не приносить полегшення, – відповів Каладін. – Я засвоїв цей урок ще давним-давно.

– Давним-давно? Дезертире, тобі не більше вісімнадцяти.

Майже вгадав: йому було дев’ятнадцять. Невже від часу, коли він вступив до Амарамового війська, минуло лише чотири роки? Каладіну здавалося, що відтоді він постарів на добру дюжину.

– Ти молодий, – вів далі Твлакв, – і міг би спробувати втекти від своєї долі. Бувало й таке, що люди поверталися до життя навіть із тавром раба на лобі. Адже можна виплатити свою вартість, розумієш? Чи переконати одного з хазяїв, щоби дав тобі свободу. Ти міг би знову стати вільним – це не так уже й малоймовірно.

Каладін презирливо пирхнув:

– Ні, Твлакве, мені не стати вільним від цих тавр. Ти сам добре знаєш, що я намагався втекти десять разів, знову і знову, – і кожна спроба закінчувалася невдачею. Адже не самі лише ґліфи на моєму лобі змушують твоїх найманців бути насторожі.

– Але ж поразка в минулому не означає, що немає шансу в майбутньому.

– Мені кінець. І начхати, – він глянув на работорговця: – А крім того, ти й сам не віриш своїм словам. Не думаю, що людина на кшталт тебе могла би спокійно спати вночі, якби й справді думала, що раби, яких вона продала, можуть одного дня знову стати вільними й податися на пошуки свого старого друга.

Твлакв засміявся:

– Може, що й так, дезертире. Можливо, і твоя правда. А може, я просто думаю, що якби тобі й випало знов опинитися на волі, ти би будь-що намагався вистежити того, хто колись продав тебе в рабство, – га? Ясновельможного Амарама – хіба ні? Його смерть була би мені попередженням, і я встиг би дати драла.

Як він дізнався? Де почув про Амарама? «Я знайду його, – подумав Каладін, – я власноруч випущу йому кишки. Я відкручу йому голову. Я…»

– Угу, – сказав Твлакв, вдивляючись в обличчя Каладіна, – здається, ти прибріхував, коли казав, ніби не жадаєш помсти. Ясно.

– Звідки ти знаєш про Амарама? – запитав Каладін, кинувши на нього сердитий погляд. – Відтоді я пройшов через півдюжини рук.

– Людям ротів не позашиваєш. А работорговці – народ балакучий. Бач, ми мусимо дружити між собою, бо інші нас на дух не терплять.

– Тоді ти знаєш, що мене затаврували не за дезертирство.

– Ха! Проте ми маємо вдавати, що це правда, – втямив? Винні в тяжких злочинах погано продаються. Через той ґліф «шаш» на твоєму лобі за тебе й так важко буде взяти хорошу ціну. А якщо я не зможу тебе продати, тоді… словом, тобі не сподобається. Тож ми гратимемо в цю гру разом. Я скажу, що ти дезертир. А ти мовчатимеш. Усе дуже просто…

– Це незаконно.

– Тут тобі не Алеткар, – відказав Твлакв, – і його закони тут не діють. Крім того, дезертирство було вказане як офіційна причина твого продажу в рабство. Скажеш, що все було інакше, – і нічого не наживеш, окрім слави брехуна.

– І головного болю для тебе.

– Але ж ти щойно сказав, що не хочеш мститися мені.

– Може, ще захочу.

Твлакв засміявся:

– Ні, якщо ти й досі цього не захотів, то вже, напевно, і не захочеш! А крім того, хіба ти не погрожував скинути мене зі скелі? Тому гадаю, ти все ж захотів. Але зараз нам конче треба вирішити, як бути далі. Адже мою мапу спостигла передчасна смерть.

Каладін повагався, тоді зітхнув.

– Нічим не можу допомогти, – щиро зізнався він, – я теж тут уперше.

Твлакв насупився. Тоді нахилився ближче до клітки, вдивляючись в обличчя Каладіна, – хоч і з безпечної відстані. За хвилину він похитав головою:

– Я вірю тобі, дезертире. Шкода. Що ж, покладуся на власну пам’ять. А та мапа все одно нікуди не годилася. Я майже радий, що ти її порвав, бо й самому не раз кортіло зробити те саме. Якщо раптом я надибаю де-небудь портрети своїх колишніх дружин, то неодмінно потурбуюся, щоби вони потрапили тобі до рук, і тоді матиму зиск із твоїх унікальних талантів.

І він неспішно покрокував геть.

Каладін провів його поглядом, а тоді вилаявся собі під ніс.

– Ти чого? – запитала спрен вітру й підійшла до нього, схиливши голову набік.

– Він мені без п’яти хвилин подобається, – сказав Каладін, відкинувши голову на ґрати.

– Але… після того, що він зробив…

Каладін стенув плечима.

– Я не сказав, що Твлакв не покидьок. Просто він із тих покидьків, що викликають симпатію, – він задумався, а тоді скривився. – Вони найгірші з усіх: коли їх убиваєш, то врешті-решт почуваєшся винним.

* * *

Під час великобур фургон протікав. Воно й не дивно: Каладін давно підозрював, що Твлакв узявся за работоргівлю, підхльостуваний ударами лихої долі. Він би залюбки торгував чим-небудь іншим, але щось – може, брак коштів або необхідність спішно покинути звичне середовище – змусило його зайнятися цим найменш шанованим ремеслом.

Люди на подобу нього не могли дозволити собі не те що розкіш – навіть прийнятну якість. Вони заледве встигали розраховуватися з боргами. Звідси й діряві дахи фургонів. Накладні боковини були досить міцними, щоби протистояти вітрам великобур, але про комфорт доводилося забувати.

Твлакв ледь не проґавив моменту, коли належало готуватися до чергового погіршення погоди. Очевидно, мапа, яку подер Каладін, також містила таблицю з датами великобур, куплену в якогось мандрівного буревартівника. Бурю можна спрогнозувати математичним способом: колись Каладіновому батькові це правило за розвагу, і він угадував точну дату вісім разів із десяти.

Дошки гриміли об ґрати клітки, коли вітер шмагав по фургону, тряс і розхитував його, немов той став іграшкою в руках незграбного велетня. Деревина скрипіла, і крізь тріщини проникали струмені льодяного дощу. Крізь них також пробивалися спалахи блискавок, супроводжувані перекотами грому. У рабів тільки й було світла, що від тих заграв.

Іноді блискавиці не супроводжувались громом, і тоді раби стогнали від жаху, бо уява малювала їм Прародителя бур, примари Загублених Променистих чи Спустошувачів – усіх тих, хто, як вважалося, бродить у напівтемряві буремних днів і ночей. Вони збилися в купу в дальньому кінці фургона, гріючи один одного теплом свого тіла. Каладін не став їм заважати й сидів сам, спершись спиною об ґрати.

Він не вірив у побрехеньки про істот, що приходять із бурями. Якось за часів служби в армії йому довелося перечікувати кілька великобур під краєм кам’яного звису або під ще якимось імпровізованим прихистком. Що й казати, охочих залишатися надворі під час грози такої сили не знаходилося, але інколи вибору просто не було. Усі ті, хто з’являється в бурю – хоч би й сам їхній Прародитель, – і близько не становили такої смертельної небезпеки, як здійняті ураганом у повітря уламки скель і гілки дерев. Проте найбільшу загрозу являла собою «буряна стіна» – первинний шквал вітру та води. Що довше вдавалось протриматися після нього, то слабшала буря, аж доки на завершальному етапі не перетворювалася на звичайну мжичку.

Ні, його нітрохи не лякали Спустошувачі, що рискали в пошуках поживи з людської плоті. Він хвилювався, як би не трапилося чогось із Твлаквом. Работорговець перечікував грозу в тісному дерев’яному укритті, вбудованому в днище їхнього фургона. На перший погляд, це було найбезпечніше місце в усьому каравані, проте якийсь нещасливий випадок – кинутий вітром валун чи обвал фургона – міг спричинити його смерть. А тоді, як добре розумів Каладін, Блут і Таґ повтікають, так і залишивши їх у замкнених клітках із закріпленими боковинами. Тож раби повільно помиратимуть від голоду й зневоднення, живцем запікаючись на сонці у своїх коробках.

Буря продовжувала лютувати, струшуючи фургон. Інколи такі вітри здавалися живими істотами. А хто візьметься стверджувати, що це не так? Узяти хоча би спренів вітру: їх що, притягують його пориви чи вони самі і є тими поривами? Душами тієї сили, яка наразі так завзято старалася розтрощити їхній фургон?

Однак ця сила – одухотворена чи ні – зазнала невдачі, адже фургони стояли прикуті ланцюгами до ближніх валунів, а їхні колеса були заблоковані. Пориви вітру зробилися млявішими. Перестали спалахувати блискавки, а барабанний бій дощу, який доводив до сказу, змінився тихим постукуванням. Лише раз за всю поїздку сталося так, що один із фургонів перекинувся у великобурю. Але як сам фургон, так і раби всередині нього залишилися цілими, відбувшись кількома тріщинами або ж, відповідно, синцями.

Раптом дерев’яна боковина справа від хлопця затряслася, а тоді відвалилася – це Блут повідкривав запори. Найманець був убраний у шкіряний плащ, що захищав від негоди, а з крисів його капелюха збігали потоки води. Натомість ґрати – та й тих, хто перебував за ними – він, навпаки, підставляв під струмені, що лилися з неба. Дощ був холодний, хоча й не такий пронизливо-льодяний, як у самий розпал бурі. Каладіна та скупчених долі невільників миттю забризкало з голови до ніг. Твлакв завжди наказував знімати бокові панелі ще до того, як дощ припинявся: він казав, що тільки так можна хоч трохи позмивати з рабів їхній сморід.

Блут засунув дерев’яного щита на належне йому місце під днищем фургона, а далі зняв і два інші. Перегородка в передній частині клітки, якраз позад лави візника, не знімалася.

– Щось зарано ти їх ховаєш, Блуте, – сказав Каладін, бо до «позбувайла» – етапу наприкінці великобурі, коли дощик м’яко окроплював землю, – було ще далеченько. Лило наче з відра, та й вітер вряди-годи жвавішав.

– Хазяїн хоче, щоби сьогодні ви були чистими, мовби свині в дощ.

– Чому? – запитав Каладін, зводячись на ноги, від чого з його коричневого дрантя струмками полилася вода.

Та Блут і вухом не повів. «Напевно, ми наближаємося до кінцевої точки маршруту», – подумав хлопець, оглядаючи довколишній пейзаж.

Протягом кількох останніх днів горби остаточно поступилися місцем нерівним скелястим відкладенням, поцяцькованим крихкими стрімчаками й зазубреними обрисами, утвореними в процесі невпинного вивітрювання. Кам’янисті схили, на які падало найбільше сонячного проміння, поросли травою, а в затінку буяла інша флора. У ті проміжки часу, що безпосередньо наставали за великобурями, земля просто кишіла життям. Поліпи скелебруньок розкривалися й випускали своє гудиння. Інші види повзучих рослин, в’ючись, вигулькували з ущелин й активно всотували вологу. Розпускалося листя кущів і дерев. Крєм’ячки усіх видів вовтузилися в калюжах, насолоджуючись бенкетом. У повітрі дзижчали комахи, зі схованок вилазили ракоподібні – краби й багатоноги. Здавалося, що самі скелі оживали.

Каладін помітив, як угорі над його головою промайнули з півдюжини спренів вітру, чиї напівпрозорі тільця немов силкувалися наздогнати останні повіви великобурі – а може, навпаки, планерували, користуючись ними. Біля рослин з’явилися крихітні вогники – життєкузьки або ж спрени життя, що на вигляд скидалися на світні зелені порошинки чи рої крихітних напівпрозорих комах.

Здибивши свої волосоподібні колючки, що попереджають про зміну вітру, бортом фургона проповз багатоніг, чиє довгасте тіло оснащене не одною дюжиною пар лапок. І хоч у цьому не було нічого дивного, проте Каладін ніколи не бачив багатонога, чий пурпурний панцир був би аж такого темного відтінку. Куди ж Твлакв вів караван? Цілинні схили довколишніх пагорбів здавались ідеальними для землеробства. У пору слабших бур, що настає після Ридання, варто лишень удобрити їх живицею вагобрубка змішаною з лавісовим насінням – і за якихось чотири місяці весь схил укриють більші за людську голову поліпи, що аж потріскуватимуть від зерна всередині.

Незграби-чали неспішно переміщувалися туди-сюди, ласуючи скелебруньками, слимаками, а також меншими ракоподібними, що повиповзали після бурі. Таґ і Блут спокійно припрягали худобин до фургонів, коли зі своєї водонепроникної схованки виліз сердитий на вигляд Твлакв. Работорговець натягнув шапку та вбрався в темно-чорний плащ, щоб захиститися від дощу. Він рідко коли полишав укриття до того, як буря повністю припинялася, і це могло означати лиш одне: йому не терпілося чимшвидше дістатися до місця призначення. Невже вони були так близько до узбережжя? Воно було чи не єдиним місцем на всіх Нічийних пагорбах, де траплялися міста.

За лічені хвилини фургони знову котилися по нерівній землі. Каладін відкинувся спиною на ґрати – небо вже вияснилося, а буря перетворилася на чорну пляму на західному обрії. Сонце принесло з собою жадане тепло, і невільники грілися під його промінням, а з їхньої одежі скрапувала вода й потоками збігала назовні крізь задню стінку хиткої клітки.

Незабаром до Каладіна підлетіла напівпрозора стрічка світла. Ще трохи – і він сприйматиме присутність цього спрена як належне. Під час бурі вона була кудись зникла, але тепер знову повернулася – як і завжди.

– Я бачив твоїх товаришів, – знічев’я сказав Каладін.

– Товаришів? – перепитала спрен, набуваючи подоби молодої дівчини. Вона взялася походжати в повітрі довкола нього й час від часу кружляла, ніби пританцьовуючи під якийсь нечутний ритм.

– Спренів вітру, – пояснив Каладін, – тих, що летять услід за бурею. Ти впевнена, що не хочеш приєднатися до них?

З палким бажанням в очах вона глянула в західному напрямку.

– Ні, – зрештою сказала вона, і далі танцюючи, – мені й тут непогано.

Каладін стенув плечима. Вона вже не пустувала так сильно, як колись, а він більше не дозволяв собі дратуватися через її присутність.

– Тут поблизу є інші, – сказала вона, – такі само, як ти.

– Раби?

– Не знаю. Люди. Не ці, що тут. Інші.

– Де?

Крутнувши напівпрозорим білим пальчиком, вона тицьнула ним у східному напрямку:

– Там. Їх багато. Дуже-дуже багато.

Каладін підвівся. Він і гадки не мав, що спрени розбираються в тому, як вимірюються відстань і кількість. «Так… – примружив очі Каладін, вдивляючись у горизонт. – Це дим, але ж чи з коминів?» Вітерець доніс до нього й запах. Якби не дощ, він би, ймовірно, занюхав його раніше.

Та хіба не все одно? Де бути рабом, а вільним все одно не стати. Він змирився зі своєю долею. Так він тепер і житиме: ні тривог, ані турбот.

Та все ж він зацікавлено вглядався вперед, поки фургон виїжджав на схил пагорба, поступово даючи рабам змогу як слід роздивитися картину, що поставала перед їхніми очима. То було не місто, а дещо набагато більше, дещо величніше. То був гігантський військовий табір.

– Великий Прародителю бур… – прошепотів Каладін.

Десять армій стояли бівуаком на знайомий йому алетійський манір – у формі кола, залежно від рангу конкретного з’єднання: обозники по краях, за ними кільце найманців, солдати-громадяни ближче до центру та світлоокі офіцери в самій середині. Військо облаштувалось у величезних скельних заглибленнях, подібних до кратерів – тільки краї були більш нерівними, зазубреними. Мов розбиті яєчні шкаралупи.

Вісім місяців тому Каладін полишив достоту таку саму армію, тільки Амарамове військо було значно менше. Натомість це займало милі й милі кам’янистої рівнини, далеко простягаючись як у північному, так і в південному напрямках. У повітрі гордо майоріло не менше тисячі знамен із не менш як тисячею диґліфів, що позначали різні роди. Із зовнішнього боку табору траплялися й намети, проте більшість воїнів були розміщені у великих кам’яних казармах. Отже, без Душезаклиначів не обійшлося.

Над табірною стоянкою просто перед ними вився прапор, який Каладін бачив у книжках. Темно-синій із білими ґліфами «хох» і «лініл», стилізованими під меч поряд із короною. Дім Холін. Королівська династія.

Передчуваючи недобре, Каладін глянув у далину по інший бік бівуаку. Пейзаж на схід від нього виглядав достеменно так, як про нього й оповідалося в дюжині різних історій про кампанію короля проти зрадників-паршенді. Скільки сягало око, простилалася величезна й розтріскана скеляста рівнина – така широка, що іншого краю було не побачити, – поколота й порізана крутими проваллями та розколинами у двадцять, а то й тридцять футів завширшки. Вони були такими глибокими, що ховалися в темряві, утворюючи зубчасту мозаїку нерівних плато – як величеньких, так і крихітних. Розлога рівнина скидалася на таріль, яку спочатку розбили, а потім осколки знову склали докупи, позалишавши між ними трохи вільного простору.

– Розколоті рівнини, – прошепотів Каладін.

– Що? – запитала спрен вітру. – Що таке?

Приголомшений Каладін похитав головою:

– Я роками домагався, щоб мене направили сюди. Цього хотів Тіен – принаймні наприкінці. Потрапити сюди, щоб воювати в армії короля…

І ось Каладін був тут. Нарешті. Суто випадково. Через абсурдність ситуації його розбирав сміх. «Я мав би допетрати, – подумав він, – мав би здогадатися. Ми їхали не в бік узбережжя й тамтешніх міст. Ми їхали сюди – де йде війна».

На цій території діяли алетійські закони й правила, тож він гадав, що Твлакв триматиметься подалі від таких місць. Але ж і ціни тут обіцяли бути найвищими.

– Розколоті рівнини? – перепитав один із рабів. – Справді?

Інші юрмилися довкола, роздивляючись нову місцевість. Через раптове збудження, що охопило їх, вони, здавалося, забули про страх перед Каладіном.

– Так, це дійсно Розколоті рівнини, – сказав іще один чоловік. – Це королівське військо.

– Може, тут ми знайдемо справедливість, – озвався інший.

– Я чув, ніби слуги з королівського палацу живуть не згірше за найбагатших купців, – втрутився й третій. – Ймовірно, і до рабів там ставляться краще. Ми житимемо у воринських землях – нам навіть платитимуть.

Це була чиста правда. За виконану роботу невільникам належало видавати невеличку платню – половину від того, що отримав би вільний, а ця сума вже була меншою від тієї, яку зажадав би за ту ж працю повноправний громадянин. Та це було краще, ніж нічого, й алетійське законодавство юридично закріплювало таку практику. Лише подвижникам не треба було платити – але вони й так не могли мати нічого у власності. Їм – і паршменам. Але ж ті були радше тваринами, ніж людьми.

Раб міг витрачати свої заощадження на покриття боргу перед господарем і після багаторічної праці викупити себе з неволі – принаймні теоретично. Чоловіки продовжували гомоніти, доки фургони з’їжджали схилом униз, але Каладін перебрався у задню частину клітки. Він бо підозрював, що нібито надана рабам можливість сплатити свою вартість була не більше, ніж хитрим трюком, розрахованим на те, щоби тримати їх у покорі. Адже борг невільника був величезним – набагато більшим, ніж та ціна, за яку його купували, – і таку суму практично неможливо було погасити.

Від попередніх хазяїв він завжди вимагав, щоби платню видавали йому на руки. Та вони знаходили сотню способів ошукати його – то виставляли рахунок за житло, то за їжу. І всі світлоокі були такими. Рошон, Амарам, Катаротам… Кожен світлоокий, із яким коли-небудь стикався Каладін, – хоч у дні свободи, хоч із тавром на лобі – незмінно виявлявся розбещеним до самих кісток, попри всю його позірну красу й вишукані манери. Вони скидалися на гниючі трупи, загорнуті в дорогі шовкові савани.

Решта рабів і далі балакали про королівську армію та справедливість. «Справедливість, – подумав Каладін, відкидаючись на ґрати. – Не впевнений, що така штука існує». Та все ж його мозок активно працював. Ось воно, королівське військо – армії всіх десяти великих князів, які прийшли, щоби виконати Пакт помсти.

Якщо на світі й залишалася якась річ, що про неї він усе ще дозволяв собі помріяти, то це про можливість потримати в руці списа. Знову битися, ще раз спробувати віднайти в собі ту людину, якою він колись був. Людину, якій не байдуже.

Якщо цим мріям і судилося збутися, то тільки тут.