Читать книгу Шлях королів - Брендон Сандерсон - Страница 12

Шаллан спішно йшла цеглисто-жовтогарячим коридором, стеля та верхня частина стін якого були тепер вкриті плямами через проведене Джасною Душезаклинання. Вона лишень сподівалася, що картини на стінах не постраждали.

Попереду з’явилася невелика група паршменів, що несли ганчірки, відра й драбини, лаштуючись відмивати кіптяву. Коли вона проходила повз них, ті мовчки вклонилися. Паршмени вміли говорити, проте рідко користувалися цим умінням. Багато хто справляв враження німих. У дитинстві розводи на їхній схожій на мармур шкірі здавалися їй красивими. Та це було ще до того, як батько категорично заборонив їй проводити час у їхньому товаристві.

Дівчина зосередила увагу на своєму завданні. Як вона переконає Джасну Холін, одну з найвпливовіших жінок у цілому світі, змінити свою думку щодо її опіки? Адже та вочевидь була вперта: вона роками противилася спробам конгрегацій щодо примирення.

Шаллан знову опинилася в широкій головній печері з її височезною кам’яною стелею та метушливими, гарно вдягненими відвідувачами. Їй було страшно, але мигцем побачений Душезаклинач манив її за собою. За останні роки її родина, Дім Давар, збагатилася й зажила слави. Цим вони передусім завдячували батьковим талантам політика – його багато хто ненавидів, та все ж притаманна йому безжальність дала неабиякі плоди. Свою роль відіграли й статки, отримані внаслідок відкриття кількох багатих покладів мармуру на землях Даварів.

Шаллан ніколи не втаємничували в сімейні справи настільки, щоб у неї з’явилися підозри стосовно того, звідки бралося таке багатство. Щоразу, коли одна з каменоломень виснажувалася, батько йшов разом із маркшейдером і розвідував нові поклади. І лише детально поспілкувавшись з останнім, Шаллан та її брати дізналися правду: використовуючи заборонений Душезаклинач, батько потихеньку створював їх. Не такі великі, щоби викликати підозри, але достатні для забезпечення необхідними коштами на просування його політичних цілей.

Ніхто не знав, звідки він роздобув фабріал, який зараз лежав у її захищеному капшуку. Він був у неробочому стані: отримав пошкодження того страшного вечора, коли помер її батько. «Не думай про це», – зусиллям волі наказала собі дівчина.

Вони занесли Душезаклинач на ремонт до ювеліра, але він так і не запрацював. Їхній дворецький – одна з довірених осіб батька, радник на ім’я Луеш, – умів користуватися цим пристроєм, однак у нього також нічого не вийшло.

Сума батькових боргів і фінансових зобов’язань виявилася просто нечуваною. Вони не мали особливого вибору. У родини залишалося трішки часу – можливо, з рік, – після чого ситуація з простроченими виплатами мала стати катастрофічною, а батькова відсутність – надто помітною. Перший та останній раз у житті самітний родинний маєток у глушині став їхньою перевагою, оскільки його розташуванням можна було пояснити затримки з доставкою кореспонденції. Її брати напускали туману, писали листи від батькового імені та кілька разів з’являлися на публіці, поширюючи чутки, ніби ясновельможний Давар затіває щось грандіозне.

І все це заради того, щоби дати їй час утілити в життя свій зухвалий план. Розшукати Джасну Холін. Стати її підопічною. Дізнатися, де вона тримає Душезаклинач. А тоді підмінити його несправним.

Маючи фабріал, вони зможуть створювати нові поклади й відновлять сімейні статки. Зможуть створювати їжу, щоби годувати феодальне військо. Маючи на руках достатньо грошей для сплати боргів і роздачі хабарів, вони могли оприлюднити факт батькової смерті й не зазнати краху.

Шаллан трохи затрималася в головному коридорі, обдумуючи свій наступний хід. Те, що вона планувала, було дуже ризикованим. Їй треба буде вчасно втекти, щоб уникнути звинувачень у крадіжці. Хоч вона й багато про це думала, однак усе ще не уявляла, як влаштувати цю справу. Усі знали, що в Джасни багато ворогів. Мав бути якийсь спосіб звалити на них «поломку» фабріала.

Але це буде потім. А поки що Шаллан просто мусила переконати Джасну взяти її під опіку. Будь-який інший результат був неприйнятний.

Шаллан нервово склала руки в жесті, що означав прохання про допомогу: її покрита захищена рука зігнулася поперек грудей, торкаючись ліктя вільної – піднятої догори та з витягнутими пальцями. До неї підійшла повна жінка, вбрана в туго накрохмалену білу сорочку зі шнурівкою та чорну спідницю, за якими можна було безпомильно розпізнати мажордома.

Вона присіла в реверансі.

– Ваша Світлосте?

– У Паланеум, – сказала дівчина.

Та кивнула й повела Шаллан далі, у глибини довгого коридору. У більшості жінок довкола – включно зі служницями – волосся було прибране, і вона відчувала, як впадає в око її власне, розпущене. Його насичений рудий колір змушував дівчину ще сильніше виділятися.

Незабаром довгий коридор став круто спускатися вниз. Та коли минуло ще півгодини, виявилося, що вона все ще чула звук далеких дзвоників у себе за спиною. Напевно, саме за це тутешні люди їх так любили: навіть у підземеллях Конклаву можна було чути зовнішній світ.

Служниця провела Шаллан до дивовижних на вигляд двостулкових сталевих дверей. Тоді вклонилася дівчині, і та кивком голови відпустила її.

Шаллан не могла не замилуватися красою тих дверей: поверхню покривала різьба у вигляді складних узорів правильної форми – з колами, лініями та ґліфами. Це було щось на кшталт мапи, розділеної на дві половини там, де двері відчинялися. На жаль, вона не мала часу роздивитися всі деталі, а тому поминула їх.

За дверима виявилася величезна кімната, від самих розмірів якої перехоплювало подих. Стіни з гладенької скелі спиналися високо вгору: через тьмяне освітлення вона не могла сказати, на яку саме висоту, проте бачила мерехтіння далеких вогників. Їхні вертикальні поверхні вкривали дюжини маленьких балконів, схожих на приватні ложі в театрі. З багатьох лилося м’яке світло. Чутно було лише звуки перегортуваних сторінок і неясний шепіт. Шаллан здійняла захищену руку до грудей: у цих величних покоях вона почувалася крихітною.

– Ваша Світлосте? – звернувся до неї молодий мажордом, підходячи ближче. – Ви щось шукаєте?

– Певно, нове відчуття перспективи, – з відсутнім виглядом сказала Шаллан. – Як…

– Цю кімнату називають Завісою, – тихо пояснив служник. – Вона передує самому Паланеуму. Обоє існували ще до того, як було засноване місто. Дехто вважає, що ці покої були висічені в скелі самими Співцями зорі.

– А де книги?

– До Паланеуму вам ось сюди, – жестом вказав служник, підводячи її до ряду дверей з іншого боку кімнати.

Пройшовши крізь них, вона опинилася в меншій залі, поділеній на частини товстими кришталевими перегородками. Шаллан підійшла до найближчої з них і провела рукою. Поверхня кришталю була шорстка, мов тесана скеля.

– Створено за допомогою Душезаклинача? – запитала вона.

Її супутник ствердно кивнув. Позаду нього пройшов ще один слуга, вказуючи дорогу старезному подвижнику. Як і більшість із них, той мав поголену голову й довгу бороду. Його просте сіре вбрання було підперезане коричневим поясом. Слуга провів його за ріг, і Шаллан заледве могла розгледіти їхні силуети з іншого боку – мов тіні, що плавали в кришталі.

Вона ступила крок уперед, але служник стиха кашлянув:

– Мені знадобиться ваш вхідний талон, Ваша Світлосте.

– А скільки він коштує? – вагаючись, запитала Шаллан.

– Тисячу сапфірових броамів.

– Так дорого?

– Численні лікарні Його Величності потребують значних коштів на їхнє утримання, – вибачливо сказав чоловік. – А Харбрант тільки й може торгувати, що рибою, дзвониками й інформацією. На два перші товари в нас навряд чи є монополія. Але третій… що ж, у Паланеумі зберігається найбагатша колекція фоліантів і сувоїв у всьому Рошарі. Навіть більша, ніж у Святому анклаві у Валаті. Як виявив останній підрахунок, наше зібрання налічує понад сімсот тисяч окремих текстів.

У її батька було рівно вісімдесят сім книг. Шаллан перечитала їх усі по кілька разів. Скільки ж усього можуть вмістити сімсот тисяч книжок? Вага такого об’єму інформації приголомшила її. Дівчина відчула сильне бажання пробігти поглядом по тих прихованих полицях. Вона змогла би місяцями просто читати назви.

Але ні. Може, після того, як забезпечить майбутнє братів, як фінансові справи родини покращаться, вона ще повернеться. Можливо.

Вона почувалася так, ніби, помираючи з голоду, відмовлялася від свіжого фруктового пирога.

– Де б я могла зачекати, – запитала вона, – якщо той, хто мені потрібен, зараз усередині?

– Ви можете скористатися однією з ніш для читання, – запропонував служник із полегшенням у голосі. Він, певно, боявся, що та влаштує сцену. – Для цього не потрібен вхідний талон. У нас є носії-паршмени, які можуть підняти вас на вищі яруси, якщо забажаєте.

– Дякую, – сказала Шаллан, повертаючись спиною до Паланеуму. Вона знову відчула себе дитиною, яку замкнули в кімнаті, не дозволяючи побігати в саду через батькову параноїдальну тривожність. – А для Її Світлості Джасни вже зарезервована ніша?

– Я можу дізнатися, – відповів служник, ведучи її назад до Завіси з її далекою, невидимою стелею. Він поспішив геть, щоби переговорити з кимось, залишивши Шаллан стояти біля входу до Паланеуму.

Вона могла забігти всередину. Непомітно прослизнути…

Але ні. Брати дражнили її за полохливість, проте не вона втримувала дівчину. Там, поза сумнівом, була охорона, а тому спроба ввірватися всередину неминуче виявилася б не просто марною, а ще й позбавила б її будь-яких шансів змусити Джасну передумати.

Переконати її, проявити свої таланти. Сама думка про це викликала в неї відразу. Шаллан ненавиділа протиборство. За юних літ вона почувалася крихкою кришталевою статуеткою, що зберігається за склом буфета для посуду – дивитися можна, а торкатися – зась. Єдина донька, остання пам’ять про кохану дружину ясновельможного Давара. Їй усе ще здавалося дивним, що саме вона взяла на себе відповідальність після… Після того випадку… Після…

Її обступили спогади. Нан Балат у синцях, його одяг розірваний. Довгий, сріблястий меч у її руці – такий гострий, що розтинає каміння, мов масло.

«Ні, – промайнуло в голові Шаллан. Спершись спиною об кам’яну стіну, вона гарячково стискала у руках портфель. – Ні. Не треба згадувати минуле».

Вона думала знайти розраду в малюванні, і пальці потяглися до портфеля у пошуках паперу й олівців. Та перш ніж устигли їх видобути, повернувся служник.

– Її Світлість Джасна й справді просила, щоби для неї підготували читальну нішу, – сказав він. – Можете почекати там, якщо бажаєте.

– Так, дякую, – мовила Шаллан.

Служник підвів її до затіненої вигородки, де на міцній дерев’яній платформі стояли четверо паршменів. Служник і Шаллан ступили на неї, і ті потягли за мотузки, пропущені через закріплений зверху блок, рухаючи платформу вгору по кам’яній шахті. Єдиним джерелом освітлення були броамові сфери в кожному з кутків стелі ліфта. Аметисти, що давали м’яке, фіолетове світло.

Їй потрібен був план. Джасна Холін не справляла враження людини, яка легко змінює свою думку. Шаллан повинна здивувати, вразити її.

Вони піднялися приблизно на сорок футів над долівкою, і служник махнув паршменам, щоб ті зупинилися. Шаллан прослідувала за мажордомом по темному коридору до одного з невеличких балкончиків, що виступали зі стін уздовж усієї Завіси. Він був круглим, мов башточка, і мав кам’яну загорожу, що сягала їй по пояс й увінчувалася дерев’яними поручнями. Інші зайняті ніші поблискували різними кольорами, оскільки для їхнього освітлення використовувалися сфери. У темряві величезного простору здавалося, що вони просто висіли в повітрі.

У ніші стояли довгий і вигнутий кам’яний стіл, вбудований просто в загорожу балкона, один стілець і кришталева чаша, яка більше нагадувала кубок. Шаллан вдячно кивнула служникові, і той залишив її саму. Відтак вона видобула жменю сфер і кинула їх у чашу, освітлюючи балкон. Вона зітхнула, сідаючи на стілець і кладучи свій портфель на столик. Тоді розщібнула на ньому ремені, шукаючи собі заняття й намагаючись придумати що-небудь – хоч би там що, – аби переконати Джасну.

«Передусім, – вирішила вона, – мені треба зібратися з думками».

Шаллан витягнула з портфеля пачку цупкого паперу для малювання, набір вугільних олівців різної довжини, кілька пензлів і сталевих пер, чорнило й акварельні фарби. Наостанок дістала свій менший блокнот, переплетений у вигляді книжки, що містив ескізи краєвидів, які вона зробила впродовж тижнів, проведених на борту «Усолоди вітру».

Це були простенькі малюнки, які вартували для неї більше, ніж ціла скриня сфер. Шаллан узяла зі стосу аркуш, тоді обрала п’ятикутний вугільний олівець і повертіла його у пальцях. Вона заплющила очі й викликала в пам’яті образ Харбранта, яким запам’ятала його в ту мить, коли їхній корабель тільки-но пришвартувався. Хвилі, що набігають на дерев’яні палі, запах солі в повітрі, матроси, які лазять по вантах і збуджено перегукуються між собою. І саме місто, що здіймається схилом угору, будинки, які громадяться один на одний, щоб і дещиці землі не пропало марно. А ще далекі дзвоники, чиє подзенькування тихо розноситься у повітрі.

За мить вона розплющила очі й взялася малювати. Пальці рухалися самі по собі, спершу накидаючи грубші лінії. Схожа на розпадину долина, у якій розташоване місто. Порт. Тут – квадрати, що стануть будинками, а там – коса лінія, що позначає ту горбисту магістраль, яка веде до Конклаву. Поступово, одну за одною, вона додавала деталі. Тіні на місці вікон. Лінії, щоби промалювати дороги. Подоби людей та екіпажів, щоби передати сум’яття запруджених вулиць.

Колись вона читала, як працюють скульптори. Багато хто бере звичайну кам’яну брилу й спочатку надає їй невиразної форми. Тоді обробляє її знову й знову, за кожним заходом висікаючи все нові елементи. Малювала вона за цим же принципом: спочатку жирні лінії, потім деякі деталі, тоді ще більше – і так до найтонших штрихів. Шаллан ніколи не вчилася графіки: просто робила так, як підказували почуття.

Місто під її рукою набувало форми. Вона умовляла його постати – лінія за лінією, штрих за штрихом. Що б вона без цього робила? Напруження полишало тіло, немов збігало її пальцями, всотуючись в олівець.

За роботою вона забувала про час. Інколи вона ніби впадала в транс, і все довкіл відступало. Її пальці немов рухалися на власний розсуд. Малюючи, набагато легше думалося.

Їй знадобилося не так багато часу, щоби перелити свій Спогад на аркуш. Вона піднесла його до очей – вдоволена, заспокоєна, з ясною головою. Закарбований у пам’яті образ Харбранта зник із її свідомості: вона вивільнила його в ескіз. І в цьому теж було щось від розслаблення. Розум ніби перебував у постійній напрузі, втримуючи Спогади, доки не траплялася нагода використати їх.

Далі вона намалювала Ялба, який стоїть у жилеті на голе тіло й, активно жестикулюючи, втовкмачує щось невисокому рикші, котрий підвіз її до Конклаву. Вона працювала й усміхалася, згадавши привітний голос моряка. Зараз він, напевно, вже повернувся на «Усолоду вітру». Адже дві години минули? Здається, так.

Її завжди більше захоплювало малювати тварин і людей, аніж предмети. Перенесення живої істоти на папір якось бадьорило. Місто складалося з ліній і клітинок, а людина – з кіл і кривих. Чи вдасться їй правильно зобразити ту усмішку на Ялбовому обличчі? Чи зуміє вона передати його ліниву вдоволеність, те, як він залицяється до жінки, набагато вищої від нього за суспільним становищем? І рикшу з його тонкими пальцями та взутими в сандалії ногами, у довгому лапсердаку й мішкуватих штанях. Його дивну мову, проникливий погляд, хитрий план зі збільшення чайових: він ж пропонував не просто поїздку, а цілу екскурсію.

Малюючи, вона відчувала, що працює не лише з вугільним олівцем і папером. При створенні портрета основним інструментом виступала душа. Існують рослини, від яких можна відщипнути крихітний кусочок – листок чи частинку стебла, – посадити його й виростити їхню точну копію. Коли в неї залишався Спогад про людину, вона немов брала садові ножиці та відділяла пагін її душі, а тоді висаджувала і плекала його на альбомному аркуші. З вуглини проростали сухожилля, із товщі паперу – кістки, з чорнила – кров, із шерхлості аркуша – шкіра. Із рухів її пальців поставав ритм, такт, і шкрябання олівця здавалося звуками подиху тих, кого вона зображала.

Біля ватману закопошилися спрени творення, придивляючись до її роботи. Вважалося, що – як і решта спренів – вони завжди поруч, але зазвичай невидимі. Інколи вдавалося принадити їх, а інколи – ні. У малюванні це залежало від майстерності.

Спрени творення були середніх розмірів, завбільшки з її палець, і світилися тьмяним сріблястим світлом. Вони постійно змінювали подобу, набуваючи нових форм – зазвичай тих речей, що їх нещодавно бачили. Вази, людини, стола, колеса, цвяха. Завжди того ж сріблястого кольору, завжди того ж малесенького розміру. Вони точно копіювали форму предметів, але дивно їх пересували. Стіл котився, мов колесо, а ваза розбивалася і склеювалася знову.

Малювання Шаллан назбирало їх із півдюжини: привабило актом творчості – так яскраве полум’я притягує спренів вогню. Вона навчилася не звертати на них уваги. Ті були нематеріальними: варто було лишень торкнутися когось із них рукою, як його фігурка розмазувалась – розповзалася, мов розсипаний пісок, – а потому знову з’являлася. Проте на дотик не відчувалося нічого.

Нарешті, задоволена, вона підняла аркуш, щоби помилуватися. На ньому пишалися детально промальовані Ялб і рикша, з натяками на метушливе місто позаду. Вона правильно вловила вираз їхніх очей. А це найважливіше. Кожній із Десяти сутностей відповідала певна частина людського тіла: кров – рідині, волосся – дереву тощо. Очі співвідносилися з кришталем і склом, адже вони – вікна в людський розум і душу.

Дівчина відклала аркуш убік. Дехто збирав трофеї. Інші збирали зброю чи щити. Багато хто збирав сфери.

А Шаллан збирала людей. Людей і цікавих істот. Напевно, так сталося через те, що значна частина її юності пройшла неначе в ув’язненні. Вона розвинула в собі звичку запам’ятовувати обличчя, щоби згодом відтворити їх на папері. Це почалося після того, як батько застав її за малюванням садівників. Його дочка? Малює портрети темнооких? Він просто оскаженів – це був один із тих нечастих випадків, коли жертвою його горезвісної вдачі стала донька.

Після того людей вона зображала лише на самоті, а решту часу, не криючись, малювала комах, ракоподібних і рослин, що їх бачила в садах маєтку. Батько не заперечував проти цього (адже зоологія й ботаніка – годящі для жінки заняття) і заохочував її обрати природничу історію своїм Покликанням.

Вона взяла третій незайманий аркуш. Він, здавалося, благав замалювати його. Чистий папір був усього лише потенційною можливістю, від якої ні холодно ні жарко, доки не скористаєшся з неї. Немов повністю заряджена сфера, заслана в монастир капшука без можливості прислужитися своїм світлом.

«Замалюй мене».

Довкола аркуша зібралися спрени творення. Поводились тихо, немовби вичікували, сповнені цікавості. Шаллан заплющила очі й уявила Джасну Холін: вона стоїть перед заблокованими дверима, а на її руці поблискує Душезаклинач. У коридорі напружена тиша, і лиш чутно, як плаче, пошморгуючи носом, дитина. Почет, що затамував подих. Занепокоєний король. Безмовне благоговіння.

Шаллан розплющила очі й почала енергійно малювати, цілеспрямовано поринаючи в забуття. Що менше вона буде в «зараз» і що більше в «тоді», то кращим вийде ескіз. Два інші малюнки були підготовчими вправами – цей мав стати шедевром дня. Захищеною рукою вона тримала планшет із закріпленим на ньому аркушем, а права літала над ним, час від часу беручи інший олівець. М’яка вуглина для насиченої, густої чорноти, як-от прекрасне волосся Джасни. Тверда – для світло-сірих відтінків, як-от могутні хвилі світла, випромінювані самоцвітами Душезаклинача.

На кілька довгих хвилин Шаллан знов опинилася в тому коридорі й спостерігала за тим, чого не мало би бути: як єретичка повеліває однією з найсвященніших сил на всьому білому світі. Силою зміни в чистому вигляді, силою, за допомогою якої Всемогутній створив Рошар. У нього було ще одне ім’я, вимовляти яке могли лише вуста подвижників: Елітанатіль – «Той, Що Перетворює».

Шаллан знову вдихала запах цвілі в коридорі. Чула, як скімлить дитина. Відчувала, як гупотить її серце в очікуванні. Скоро брила трансформується. Висмокче Буресвітло з самоцвіту Джасни й поступиться своєю сутністю, ставши чимось новим. У Шаллан перехопило подих.

А тоді спогад розплився – і вона знову опинилася в тихій, м’яко освітленій ніші. Тепер аркуш вкривало бездоганно точне зображення тієї сцени, виконане в чорних і сірих тонах. Горда постать принцеси, котра звернула свій погляд на камінь, вимагаючи скоритися її волі. Це й справді була вона. З інтуїтивною впевненістю художника Шаллан усвідомлювала, що це була одна з найкращих робіт, які їй будь-коли вдавалося створити. На свій дуже скромний лад вона зробила те, на що конгрегації так і не спромоглися, – підкорила Джасну Холін. Тілом пробіг дрож ейфорії. Навіть якщо ця жінка знову відмовить їй, один факт залишиться незмінним: Джасна Холін стала частиною колекції Шаллан.

Дівчина витерла пальці спеціальною ганчірочкою, а тоді піднесла сторінку перед обличчя. Вона мимохіть помітила, що приманила вже дві дюжини спренів творення. Доведеться покрити аркуш живицею древофанерника, щоб закріпити вугіль і запобігти його розмазуванню, – у портфелі був її невеличкий запас. Та спочатку вона хотіла як слід роздивитися малюнок і зображену на ньому постать. Яка вона – Джасна Холін? Точно не з тих, кого можна залякати. Вона була жінкою аж до самих кісток, магістром жіночих наук, проте аж ніяк не відзначалася тендітністю.

Така жінка оцінить цілеспрямованість Шаллан. Вона вислухає ще одне прохання про опіку, якщо лише подати його належним чином.

Джасна також була раціоналісткою, жінкою, якій ставало сміливості заперечувати існування самого Всемогутнього, базуючись на власних умовиводах. Вона оцінить силу, однак лише якщо в її основі лежатиме логіка.

Шаллан кивнула сама собі, взяла четвертий аркуш і пензель для письма з тонким кінчиком, тоді струснула й відкрила каламар із чорнилом. Джасна вимагала доказів її вмінь з логічного мислення й письма. Що ж, хіба є кращий спосіб продемонструвати їх, аніж викласти своє прохання на папері?

«Ваша Світлосте Джасно Холін, – написала Шаллан, виводячи літери так акуратно й красиво, як лише вміла. Можна було би скористатися пером з очеретини, але пензель для письма був спеціально призначений для витворів мистецтва, а її лист якраз і мав стати одним із них. – Ви відхилили моє прохання. Я приймаю Ваше рішення. Однак, як відомо кожному, хто має належну підготовку у сфері проведення наукових досліджень, жодне припущення не повинне сприйматися як аксіоматичне». Насправді ця максима зазвичай формулювалася так: «жодне припущення – крім того, що стосується існування Всемогутнього, – не може розглядатися як аксіоматичне». Але її варіант мав більше сподобатися Джасні.

«Учена має бути готовою переглянути свої теорії, якщо результати експериментальних досліджень спростовують їх. Я маю надію, що Ви підходите до ухвалення рішень за цим же принципом: як до попередньо отриманих результатів, що можуть підлягати уточненню у світлі нововідкритих фактів.

Із нашої короткої розмови я зрозуміла, що Ви високо цінуєте наполегливість. Ви похвалили мене за те, що я не припинила розшукувати Вас. Висновуючи з цього, я гадаю, що Ви не сприймете мого листа як ознаку поганого тону. Прошу Вас потрактувати його як доказ мого палкого бажання стати Вашою підопічною, а не як вияв зневаги до висловленого Вами рішення».

Шаллан торкнулася губів верхнім кінчиком пензля, обдумуючи наступну фразу. Спрени творення повільно розтанули й зникли. Вона чула, ніби існують спрени логіки, схожі на крихітні буряні хмарки – їх притягують особливо переконливі аргументи, – проте сама їх ніколи не бачила.

«Ви очікуєте доказів того, що я гідна Вашої опіки, – вела далі Шаллан. – Я б дуже хотіла продемонструвати, що рівень моєї підготовки кращий, ніж виявила наша співбесіда. На жаль, у мене немає підстав апелювати до цього. Моя здатність до розуміння не вільна від недоліків. Це очевидно й не створює жодних розумних засад для дискусій.

Але людське життя – це не звичайна собі логічна головоломка: для прийняття вдалих рішень неоціненним є контекст індивідуального досвіду. Мої знання з логіки не дотягують до Ваших стандартів, однак навіть мені відомо, що в раціоналістів існує правило: не слід залучати логіку в якості абсолютного мірила там, де задіяні люди. Адже ми не тільки мислячі істоти.

З огляду на це суть моєї аргументації зводиться до того, щоби продемонструвати причини мого неуцтва. Не тому, що я шукаю собі виправдання, а тому, що хочу пояснити. Ви висловили невдоволення стосовно того, що в особи на кшталт мене такий невідповідний рівень підготовки. Куди дивилася моя мачуха? Де були мої наставниці? Чому моєю освітою опікувалися так недбало?

Факти не дають підстав для того, щоби пишатися ними. Я мала дуже небагато наставниць і практично не здобула освіти. Мачуха намагалася цьому зарадити, проте їй самій бракувало необхідних знань. Це таємниця за сімома печатями, однак у багатьох провінційних веденських родинах манкірують належним навчанням жінок.

Ще коли я була малою, то мала трьох різних наставниць, проте жодна з них не затримувалася довше, ніж на кілька місяців, після чого залишала дім, посилаючись на батьків важкий характер і невихованість. Тож у плані освіти я опинилася полишеною на власну волю. Що могла, дізнавалася з книг, заповнюючи прогалини завдяки перевагам своєї допитливої вдачі. Та я, звичайно ж, не можу рівнятися ерудицією з тими, хто здобув повноцінну – і недешеву – освіту.

Чому це є аргументом на користь того, щоби Ви прийняли мене? Тому що все, що я засвоїла, дісталося мені ціною величезних особистих зусиль. Те, що іншим подавали на блюдці, я мала виривати з боєм. Гадаю, що з огляду на це моя освіта, якою б обмеженою вона не була, має додаткову цінність. Я поважаю Ваші рішення, але прошу переглянути одне з них. Яку б із підопічних Ви краще воліли мати? Ту, котра здатна повторювати правильні відповіді, тому що їх втлумачила їй щедро оплачувана наставниця, чи ту, якій доводилося боротися за кожну дещицю своїх знань?

Запевняю Вас, що одна з них цінуватиме Ваші уроки куди вище, ніж інша».

Шаллан відняла пензель від аркуша. Тепер, коли вона ще раз обдумала свої аргументи, ті здалися їй непереконливими. Виставила напоказ своє невігластво і чекає, що Джасна схопить її в обійми? Та все ж скидалося на те, що так і треба було діяти, хоча цей лист і був брехнею. Брехнею, зітканою з правд. Насправді вона прибула не для того, щоби долучитися до знань Джасни. Вона збиралася її обікрасти.

Шаллан відчула докори сумління – вона ледь не схопила аркуш і не зіжмакала його. Від кроків у коридорі в неї завмерло серце. Вона скочила на ноги й заметушилася, притискаючи захищену руку до грудей. Гарячково підбирала слова, щоб пояснити Джасні Холін свою присутність.

У коридорі замерехтіло світло, чергуючись із тінями, і в нішу несміливо зазирнула незнайома постать, тримаючи на долоні одну-єдину білу сферу замість ліхтарика. Це була не Джасна. Там стояв чоловік років двадцяти із хвостиком, у простому сірому вбранні. Подвижник. Шаллан дещо заспокоїлася.

Чоловік помітив її. У нього було вузьке обличчя й проникливі блакитні очі. Коротко підстрижена борода прямокутної форми, поголена голова.

– Ой, вибачте, Ваша Світлосте, – проговорив він тоном освіченої та вихованої людини. – Я гадав, що це ніша Джасни Холін.

– Ви не помилилися, – сказала Шаллан.

– Он як. А ви теж її чекаєте?

– Так.

– Ви будете дуже сильно заперечувати, якщо я почекаю разом із вами?

У нього був легкий гердазійський акцент.

– Звичайно, ні, подвижнику.

Вона кивнула йому на знак пошани, а тоді спішно зібрала свої речі, звільняючи для нього місце.

– Я не можу зайняти ваш стілець, Ваша Світлосте! Я принесу собі інший.

Вона підняла руку, протестуючи, але той уже вийшов. Він повернувся за кілька секунд, несучи стілець з іншої ніші. Чоловік був високий і худорлявий, а також – як, дещо знітившись, вирішила Шаллан – досить привабливий. Її батько мав у своєму володінні лише трьох подвижників – і всі як один старенькі. Вони мандрували його землями, навідувалися в села, проповідуючи простолюду та допомагаючи досягти Віх його Слави та Покликань. Їхні обличчя були в її колекції портретів.

Подвижник опустив стілець, але сідати не квапився, поглядаючи на стіл.

– От так-так! – здивовано промовив він.

На якусь мить Шаллан подумала, що той читає її листа, і відчула безрозсудний напад паніки. Але подвижник розглядав три малюнки, що лежали в узголів’ї столу в очікуванні на лак.

– Це ви намалювали, Ваша Світлосте?

– Так, подвижнику, – відповіла Шаллан і потупила очі.

– До чого ці формальності? – сказав той, нахиляючись уперед і поправляючи окуляри, щоби краще роздивитися її роботу. – Можете називати мене брат Кабсал або просто Кабсал. Серйозно, усе гаразд. А вас як звати?

– Шаллан Давар.

– Присягаюся золотими ключами Веделедева, Ваша Світлосте! – сказав брат Кабсал, опускаючись на стілець. – Це Джасна Холін навчила вас так вправно орудувати олівцем?

– Ні, подвижнику, – сказала вона, так і не сідаючи.

– І знов офіціоз, – проговорив він, усміхаючись до неї. – Скажіть, невже я такий страшний?

– Мене виховували в дусі пошани до подвижників.

– Що ж, особисто я вважаю, що пошана – як гній: нанесіть його помірним шаром – і вруна буятимуть, та варто перестаратися – і залишиться лише сморід.

Його очі зблиснули.

Це що ж, подвижник – слуга Всемогутнього – тільки-но говорив про гній?

– Подвижник – це представник самого Всемогутнього, – сказала вона. – Виявляти недостатньо поваги до вас означає не шанувати і Його.

– Ясно. То як ви б відреагували, якби вам явився тут сам Всемогутній? Протокольним пієтетом і поклонами?

Вона замислилася.

– Гадаю, ні.

– Ага-а. А як би ви відреагували?

– Підозрюю, що волала би від болю, – відказала вона, занадто легко вибовкуючи свою думку. – Адже писано є: «Слава Всемогутнього така, що кожен, хто узрить його, відразу ж спопеліє».

Подвижник засміявся:

– І справді мудрі слова. Але прошу вас, сядьте.

Повагавшись, вона скорилася.

– Здається, ви ще сумніваєтеся, – сказав він, беручи до рук намальований нею портрет Джасни. – Що мені зробити, щоб ви розслабилися? Залізти на цей стіл і станцювати джигу?

Вона здивовано закліпала очима.

– Заперечень немає? – сказав брат Кабсал. – Ну що ж…

Він поклав портрет і став вилазити на стілець.

– Будь ласка, не треба, – мовила Шаллан, виставляючи вперед вільну руку.

– Точно?

Він кинув на стіл оцінювальний погляд.

– Так, – спішно відказала Шаллан, уявляючи собі, як подвижник розгойдується на ньому, оступається, падає з балкона і, пірнувши в порожнечу, опиняється на підлозі за десятки футів під ними. – Будь ласка! Обіцяю більше вас не поважати!

Фиркнувши від сміху, він зістрибнув зі стільця, сів і по-змовницькому нахилився до неї.

– Погроза джигою на столі майже завжди спрацьовує. За весь час мені довелося втілити її в життя лише раз, коли я програв заклад брату Лганіну. Подвижник-настоятель нашого монастиря ледве не зомлів із переляку.

Сама того не бажаючи, Шаллан усміхнулася.

– Але ви подвижник, вам заборонено мати власність. На що ж ви закладалися?

– На два глибокі понюхи аромату чемерника, – відповів брат Кабсал, – і сонячне тепло на шкірі, – він усміхнувся. – Інколи ми досить винахідливі. Роками маринуючись у монастирі, мимоволі таким станеш. Але ж ви збиралися пояснити мені, де навчилися так майстерно володіти олівцем.

– Тренуючись, – сказала Шаллан. – Підозрюю, що, зрештою, всі саме так і вчаться.

– І знову мудрі слова. Я починаю сумніватися, хто ж із нас подвижник. Але ви безперечно вчилися у когось.

– У Дандоса Маслоклятвеного.

– О-о-о, якщо когось і можна назвати великим графіком, то це його. Хм, не те щоб я сумнівався у правдивості слів Вашої Світлості, проте ви заінтригували мене: як же це Дандос Геральдін міг бути вашим наставником із малювання, якщо – наскільки мені відомо – він страждає від хронічного й невиліковного захворювання, яке зазвичай іменують смертю. І то вже цілих триста років.

Шаллан зашарілася.

– У мого батька була книга його повчань.

– І ви навчилися цьому, – сказав Кабсал, знову беручи малюнок зі столу, – по книзі.

– Ну… так… а що?

Він ще раз глянув на портрет.

– Мені варто більше читати.

Шаллан мимоволі засміялася з виразу подвижникового обличчя й залишила собі Спогад про те, як він сидить, розглядаючи її малюнок, потирає одним пальцем заросле підборіддя, а в його рисах проступає суміш здивування й захоплення.

Поклавши картину на стіл, він приємно всміхнувся.

– У вас є лак?

– Є, – відповіла вона, дістаючи з портфеля флакон, оснащений розпилювачем із грушею – на кшталт тих, у яких зазвичай бувають парфуми.

Він узяв цю невеличку пляшечку, провернув затискач на шийці, струснув її і випробував лак на тильній стороні долоні. Тоді вдоволено кивнув і потягнувся до малюнка.

– Неприпустимо наражати такий шедевр на небезпеку бути затертим.

– Я сама можу залакувати його, – мовила Шаллан. – Вам не варто завдавати собі клопоту.

– Це не клопіт, а честь. Крім того, я подвижник. А ми не знаємо, куди себе подіти, якщо не крутимося під ногами в інших і не виконуємо за них роботи, з якою вони й самі могли б упоратися. Краще просто зробити мені цю приємність, – відповів він і взявся наносити лак, акуратно прискаючи на аркуш.

Вона заледве стримувалася, щоб не вихопити малюнка. На щастя, подвижник був обережний, і лак лягав рівномірно. Очевидно, він мав досвід.

– Ви з Джа Кеведу, правда ж?

– Визначили за волоссям? – запитала вона, підносячи руку до своїх рудих кучерів. – Чи за акцентом?

– За ставленням до подвижників. Веденська церква – найконсервативніша з усіх. Я бував у вашій чарівній країні двічі, і хоча ваша їжа добре приживається в моєму шлунку, проте всі ті поклони й розшаркування, якими ви осипаєте подвижників, були мені неприємні.

– Можливо, вам варто було кілька разів станцювати на столі.

– Я подумував про це, – сказав він, – але мої брат і сестра в подвижництві, ваші земляки, попадали би мертвими від сорому. Для мене було би нестерпно мати на совісті такий тягар. Всемогутній не виявляє поблажливості до тих, хто вбиває його слуг.

– Гадаю, він з осудом ставиться до вбивства як такого, – відповіла вона, все ще слідкуючи, як той наносить лак. Дивно було бачити, що хтось інший працює над її малюнком.

– А що думає про ваш талант Її Світлість Джасна? – запитав він, не припиняючи роботи.

– Гадаю, що їй байдуже, – відповіла Шаллан і скривилася, пригадавши свою розмову з нею. – Не схоже, щоби вона аж надто високо цінувала образотворчі мистецтва.

– І я чув те саме. На жаль, це один з її нечисленних недоліків.

– А інший – та суща дрібниця, що вона єретичка?

– Точно, – погодився Кабсал, усміхаючись. – Мушу зізнатися, що, заходячи сюди, я очікував не на по-, а на зне-вагу. А як ви потрапили до її оточення?

Шаллан здригнулася, вперше усвідомивши, що брат Кабсал, очевидно, прийняв її за одну з фрейлін принцеси. А може, за підопічну.

– Тьху ти, – прошепотіла вона.

– Перепрошую?

– Схоже, я мимоволі ввела вас в оману, брате Кабсал. Я ніяк не пов’язана з Її Світлістю Джасною. Принаймні поки що. Я намагалася домогтися, щоби вона взяла мене під свою опіку.

– Он воно як, – сказав він, закінчуючи лакування.

– Вибачте.

– За що? Ви не зробили нічого поганого, – він дмухнув на малюнок, а тоді повернув його, показуючи їй. Лак був нанесений ідеально, без єдиного патьоку. – Чи не могли би ви дещо зробити для мене, дитя моє? – попросив він, відкладаючи аркуш убік.

– Так, будь-що.

Почувши це, той здивовано звів брову.

– Будь-що припустиме, – виправилася дівчина.

– І хто ж це припускатиме?

– Гадаю, що я.

– Шкода, – сказав він, підводячись. – Доведеться обмежити себе. Чи не були б ви така люб’язна повідомити Її Світлість Джасну, що я заходив, але не дочекався її?

– Ви з нею знайомі?

І які ж це справи могли бути у гердазійського подвижника та Джасни, несосвітенної безбожниці?

– Ну, я б так не сказав, – відповів той. – Хоча сподіваюся, їй знайоме моє ім’я, оскільки я неодноразово просив аудієнції.

Шаллан кивнула, підводячись.

– Гадаю, ви хочете спробувати навернути її?

– Вона просто унікальний екземпляр – по-справжньому міцний горішок. Не думаю, що зміг би жити в мирі з собою, якби хоча б не спробував переконати її.

– Нам хотілося б, щоб ви все ж таки жили, – зауважила Шаллан, – бо інакше ми знову зіткнемося з вашою бридкою звичкою замалим не вбивати подвижників.

– Це точно. У будь-якому разі я гадаю, що особисто передане вами повідомлення може виявитися дієвим там, де письмові звернення залишилися без уваги.

– Я… сумніваюся…

– Ну, якщо вона відмовиться, то це лише означатиме, що я повернусь, – усміхнувся він. – І сподіваюся, з цього також випливатиме, що ми зустрінемося знову. Тож я з нетерпінням чекаю на це.

– Як і я. І ще раз вибачте за непорозуміння.

– Ваша Світлосте! Прошу – не беріть на себе відповідальності за мої припущення.

Шаллан теж усміхнулася:

– Я не ризикну брати на себе відповідальність за вас, брате Кабсал, – у жодній мірі і з жодного приводу. Та все ж почуваюся якось не дуже.

– Минеться, – відказав він, зблиснувши блакитними очима. – Та все ж я зроблю все від мене залежне, щоби ви, так би мовити, «одужали». Скажіть, що ви любите? Крім, звичайно, вшанування подвижників і малювання чудових картин.

– Варення.

Він схилив голову набік.

– Воно смачне, – пояснила дівчина, знизавши плечима. – Ви запитали, що я люблю. Ну от, варення.

– Отже, домовилися.

Подвижник ступив у темний коридор, копирсаючись у кишені мантії в пошуках сфери, щоб освітити шлях. За кілька секунд він зник з-перед очей.

Чому він не дочекався повернення Джасни? Шаллан похитала головою. Тоді залакувала два інші малюнки. Щойно ті просохли й вона спакувала їх у портфель, як у коридорі знову почулися кроки, і дівчина впізнала голос Джасни.

Залишивши лист на столі, Шаллан поспішливо зібрала свої речі і відійшла в бокову частину ніші, де й вирішила чекати. За мить увійшла Джасна Холін у супроводі невеликої групи служників.

Вигляд у неї був невдоволений.