Читать книгу Шлях королів - Брендон Сандерсон - Страница 11

Твлакв повипускав із кліток усіх рабів заразом. Тепер він не боявся, що хтось утече чи що невільники піднімуть бунт: позаду в них була гола пустка, а попереду – понад сотня тисяч озброєних солдатів.

Каладін зліз із фургона. Вони перебували в одній зі схожих на кратери формацій, зубчаста стіна якої здіймалася трохи далі на схід. Рослинність була відсутня, і його босі ноги ковзали по гладкій скельній породі. У западинах стояли калюжі дощової води. Повітря було чистим і свіжим, а над головою світило яскраве сонце, хоча через характерну для Сходу підвищену вологість повітря він постійно почувався мокрим.

Довкола виднілися сліди армії, яка давно стоїть на одному місці, адже ця війна точилася від самої смерті короля, тобто майже шість років. Про ту ніч, коли дикуни-паршенді вбили Його Величність Ґавілара, ходила сила-силенна чуток.

Повз них проходили загони солдатів, орієнтуючись по дороговказах у вигляді намальованих на кожному перехресті кругів. Хоча табір був напхом напханий довгими кам’яними бункерами, наметів теж було більше, ніж Каладін розгледів зверху. Бо якщо кожне укриття будувати з каменю – Душезаклиначів не настачишся. Після смороду невільничого каравану місцевий запах здавався приємним, особливо до болю знайомі аромати вичиненої шкіри та змащеної зброї. Однак багато хто з солдатів мав неохайний вигляд. Не те щоби вони були брудними, але й над-то дисциплінованими не виглядали: валандалися зграями по табору, порозстібавши мундири. Дехто тицяв у бік рабів пальцями, потішаючись із них. То це й була армія великого князя? Ті елітні підрозділи, що воювали за честь Алеткару? Це до її рядів Каладін так прагнув вступити?

Блут і Таґ уважно спостерігали, як Каладін шикувався в шеренгу разом з іншими невільниками, хоч той і не планував жодних вибриків. Момент був непідходящим: він-бо бачив, як поводяться найманці, коли поряд солдати регулярної армії, тож дратувати їх не випадало. Обоє щосили грали свою роль, випнувши груди й тримаючись за руків’я зброї. Вони з силою штовхонули кількох рабів на їхні місця, а одному зацідили палицею в живіт, обклавши брудною лайкою.

Але Каладіна не займали.

– Королівське військо, – озвався наступний за ним невільник. Це був той самий чоловік зі смаглявою шкірою, котрий розмовляв із ним про втечу. – Я гадав, нас запроторять працювати в копальнях. А тут буде непогано: прибиратимемо нужники чи ремонтуватимемо дороги.

Дивні амбіції: мріяти про чистку нужників чи роботу під пекучим сонцем! Каладін сподівався чогось більшого. Сподівався. Саме так: як виявилося, він усе ще міг сподіватися. Потримати спис у руках. Зійтися з ворогом у двобої. Ось яке життя влаштувало б його.

Твлакв розмовляв зі світлоокою жінкою в малиновій сукні, що скидалася на важливу персону. Її темне волосся було зібране доверху та заплетене в складну зачіску, у якій поблискували заряджені аметисти. Вона була дуже схожа на Ларал – принаймні на ту, якою вона стала під кінець. Жінка, ймовірно, належала до четвертого чи п’ятого дану й була дружиною та писаркою одного з офіцерів.

Твлакв почав був нахвалювати свій товар, але жінка звела вгору тендітну руку.

– Я бачу, що купую, – проказала вона з по-особливому плавною, аристократичною вимовою. – Хочу сама їх оглянути.

У супроводі кількох солдатів вона попрямувала вздовж шеренги. Крій її сукні слідував моді алетійської знаті: суцільний відріз шовку – зверху вужчий, підігнаний по фігурі, а знизу елегантні спідниці. Плаття застібалося з боків – від талії до шиї, де його увінчував невеличкий, розшитий золотом комірець. Ліва манжета була довшою і ховала захищену руку. Каладінова мати просто носила рукавичку, що здавалося йому значно практичнішим.

Висновуючи з виразу її обличчя, жінка була не надто вражена вибором.

– Ці люди кволі та змарнілі від голоду, – сказала вона, беручи тоненький жезл, що подала їй молода помічниця. Вона скористалася ним, щоби відкинути волосся з лоба одного з рабів і роздивитися його тавро. – Ти просиш два смарагдові броами за голову?

Твлакв укрився потом.

– Сторгуємося за півтора.

– А нащо вони мені? Замазур на подобу твоїх я і близько не підпущу до їжі, а решту роботи в нас виконують паршмени.

– Якщо ваша милість невдоволені, я запропоную свій товар іншим великим князям…

– Ні, – мовила вона і вдарила раба, бо той злякано відсахнувся, щойно вона взялася оглядати його. – Один із чвертю. Вони валитимуть для нас ліс у північних хащах… – забачивши Каладіна, вона замовкла. – Ти ба. А ця особина значно краща за решту товару.

– Я так і думав, що цей раб вам сподобається, – проговорив Твлакв, підходячи до неї. – Він цілком…

Жінка підняла свій жезл і зробила тому знак замовкнути. На губі у неї була невеличка виразка. Їй пішов би на користь мелений корінь лай-трави.

– Оголи торс! – наказала вона.

Каладін глянув їй просто в блакитні очі та відчув непоборне бажання плюнути в обличчя цієї жінки. Але ні. Ні, він не міг собі цього дозволити. Не тоді, коли в нього був шанс. Він висмикнув руки зі своєї схожої на мішок одежини, і її верхня частина повисла на поясі, відкриваючи груди.

Попри вісім місяців рабства, його мускулатура була куди кращою, ніж у решти.

– Чимало шрамів як для такого молодого, – задумливо промовила аристократка. – Ти з колишніх солдатів?

– Так.

Спрен підлетіла до жінки й почала вдивлятися в її обличчя.

– Найманець?

– Армія Амарама, громадянин другого нану, – відповів Каладін.

– Колишній громадянин, – миттю втрутився Твлакв. – Він був…

Жінка знову скористалася жезлом, щоби змусити того замовкнути, і гнівно блиснула очима.

Тоді відкинула жезлом Каладінове волосся й оглянула тавро.

– Ґліф «шаш», – сказала вона й зацмокала язиком. До неї підскочило кілька ближніх солдатів, ухопившись за руків’я мечів. – У мене на батьківщині рабів, котрі заслуговують на нього, просто страчують.

– Їхнє щастя, – відказав Каладін.

– А як ти опинився тут?

– Декого вбив, – відповів Каладін, старанно готуючись брехати. «Будь ласка… – звернувся він подумки до Вісників. – Молю». Чимало води спливло відтоді, як він востаннє про щось їх просив.

Жінка звела брову.

– Я вбивця, Ваша Світлосте, – продовжив Каладін. – Напився й наробив дурниць. Але списом я орудую не гірше за інших. Візьміть мене до війська вашого ясновельможного. Дозвольте знову воювати.

Вийшло не надто переконливо, та ця аристократка ніколи б не дозволила йому вдруге стати в стрій, якби гадала, що він дезертир. Краще вже зажити слави вбивці з необережності.

«Будь ласка…» – вкотре подумав він. Знову стати солдатом. На мить це здалося йому найбажанішою річчю з усіх, що він коли-небудь хотів. Краще вже загинути в бою, ніж животіти, випорожнюючи нічні посудини.

Обіч нього до світлоокої підступив Твлакв. Він глянув на Каладіна й зітхнув.

– Він дезертир, Ваша Світлосте. Не слухайте його.

«Ні!»

Каладін відчув, як вибух палаючої люті спопеляє його надію. Він простягнув руки до Твлаква. Задушити цю погань, а тоді…

Щось ляснуло його по спині. Він застогнав, втратив рівновагу й завалився на одне коліно. Аристократка відступила назад і стривожено притисла захищену руку до грудей. Один із солдатів ухопив Каладіна й знову підняв на ноги.

– Що ж, – нарешті сказала вона, – шкода…

– Я можу битися, – проричав Каладін, перемагаючи біль. – Дайте мені списа. Дозвольте мені…

Вона підняла свій жезл, роблячи знак замовкнути.

– Ваша Світлосте, – втрутився Твлакв, уникаючи погляду Каладіна. – Я б не довірив йому зброї. Він не лише вбивця, він ще й не виконує наказів і зчиняє бунти проти господарів. Я не можу продати його як закріпаченого солдата. Совість не дозволить, – і трішки помовчавши, додав: – Та й решта невільників з його фургона – чи не збив він їх із пуття своїми балачками про втечу? Моя честь вимагає, щоби я повідомив вас про це.

Каладін заскрипів зубами. Він відчував спокусу звалити з ніг солдата за спиною, вихопити в нього списа й провести останні секунди життя, протикаючи ним огрядне черево Твлаква. Чому? Яке рабовласникові діло до того, як ставитимуться до Каладіна в цій армії?

«Не треба було мені шматувати мапу, – подумав він. – За образу віддячують частіше, ніж за доброту». Одна із батькових приказок.

Жінка кивнула й рушила далі.

– Покажіть мені, хто їхав із ним, – мовила вона. – Через вашу чесність я все ж візьму їх. Мостовій обслузі бракує людей.

Зраділий Твлакв з готовністю кивнув. Однак перш ніж рушити з місця, він на мить затримався й нахилився до Каладіна.

– Я не можу покластися на твою хорошу поведінку. І командири цієї армії зроблять винним торговця, який не сказав усього, що знав. Я… мені шкода, – проговорив він і почимчикував геть.

Каладін видав гортанний рик, а тоді вирвався з рук солдатів, однак залишився стояти в шерензі. Так тому й бути. Що рубати дерева, що будувати мости, що служити в армії. Яке це мало значення? Він просто житиме далі. У нього відібрали свободу, родину, друзів і – найдорожче – мрії. Що ще вони могли йому зробити?

Оглянувши товар, аристократка взяла в помічниці дошку для письма й зробила кілька швидких нотаток на прикріпленому до неї папері. Твлакв дав їй бухгалтерську книгу, у якій було зазначено, яку саме частину рабського боргу погасив кожен із невільників. Каладін мигцем побачив, що згідно з записами жоден із них нічого не сплатив. Не інакше, як Твлакв підробив їх. З нього станеться.

Цього разу Каладін збирався погодитися на те, щоб уся його платня йшла на покриття боргу. Нехай покорчаться, коли він нарешті змусить їх викласти карти на стіл. Цікаво, що вони робитимуть, якщо він і справді впритул наблизиться до виплати боргу? Напевно, він так ніколи і не дізнається: залежно від розміру плати мостобудівника, для цього могло знадобитися від десяти до п’ятдесяти років.

Світлоока направила більшість рабів валити ліс. Із півдюжини найбільш охлялих потрапили на роботу в їдальні – всупереч тому, що вона говорила раніше.

– А цих десятьох, – сказала аристократка, вказуючи жезлом на Каладіна та решту рабів із його фургона, – відправте в команди мостонавідників. Скажіть Ламарілу та Ґазу, що ось цей високий заслуговує на всю повноту їхньої гостинності.

Солдати засміялися, й один із них штурханами погнав невільників уперед по стежці. Каладін стерпів: у цих людей не було причин для ніжності, і він не дасть їм приводу для ще більшої жорстокості, адже якщо солдати-громадяни й ненавиділи когось іще сильніше, ніж найманців, то це дезертирів.

Ідучи, куди вели, він не міг не помітити прапора, що майорів над табором. На його полотнищі був той самий символ, що й на мундирах солдатів: жовтий диґліф у формі башти й молота на темно-зеленому полі. Це було знамено великого князя Садеаса, верховного правителя рідного округу Каладіна. Що ж привело його сюди – іронія долі чи посмішка фортуни?

Солдати байдикували й валандалися без діла – навіть ті, хто, здавалося, був на посту. Вулиці табору вкривали купи сміття. Траплялися численні цивільні: повії, жінки-робітниці, бондарі, свічкарі та доглядачі худоби. Навіть діти бігали по вулицях цього напівміста-напівтабору.

Були й паршмени: носили воду, рили канави, тягали мішки. Це здивувало його. Хіба вони не воювали з паршменами? І хіба ніхто не побоювався, що ті можуть підняти повстання? Здавалося, ні. Ці паршмени працювали з тією ж старанністю, що й ті, яких він бачив у Гартстоуні. Може, вони й мали на свій лад рацію. Алеті воювали проти алеті, коли він служив у армії на батьківщині. То чому б і паршменам не бути по обидва боки конфлікту?

Солдати провели Каладіна аж до північно-східної околиці табору, і такий похід зайняв чимало часу. Хоча всі створені за допомогою Душезаклинача кам’яні казарми виглядали однаково, зовнішня межа укріплення утворювала ламану лінію, мов гірське пасмо. Старі звички спонукали його запам’ятати дорогу. В одному місці височенна кам’яна стіна була зруйнована незліченними великобурями, і з-за неї відкривався широкий вид у східному напрямку. Ця відкрита територія була годящою місциною для зосередження армії перед тим, як вона мала спуститися схилом униз й опинитися на самих Розколотих рівнинах.

З північного краю поля розташовувався окремий, допоміжний табір із кількома дюжинами казарм і складом деревини у центрі, в якому було повно теслярів. Вони валили ті кремезні дерева, що їх Каладін бачив на рівнинах із того боку, знімали з них волокнисту кору й розпилювали на дошки. Інша бригада теслярів складала з цих дощок громіздкі конструкції.

– Ми теж будемо теслярами? – запитав Каладін.

Один із солдатів зареготав.

– Ви будете поповненням для мостонавідників, – відповів він і показав туди, де на камінні в затінку казарми сиділа групка чоловіків жалюгідного вигляду, котрі пальцями брали їжу з дерев’яних мисок і відправляли до рота. Їжа до болю нагадувала баланду, якою годував їх Твлакв.

Один із вояків знову штовхнув Каладіна вперед, і той, спотикаючись, спустився некрутим схилом й опинився біля казарми. За ним надійшла черга решти дев’ятьох невільників, яких солдати гнали, мов стадо худоби. Ніхто з тих, що сиділи біля казарми, навіть не глянув на них. На чоловіках були шкіряні жилети й грубі штани. На декотрих ще й нечисті сорочки зі шнурівкою замість ґудзиків, в інших проглядали голі груди. Брудні та жалюгідні, вони недалеко втекли від рабів, хоча їхня фізична форма й була трохи кращою.

– Ґазе, новобранці! – гукнув один із солдатів.

Чоловік, який ліниво сидів у затінку дещо осторонь від тих, котрі їли, повернув у їхню сторону обличчя – на ньому було стільки шрамів, що борода росла кущиками. Одного ока йому бракувало – наявне було карим, – проте він не завдавав собі клопоту носити пов’язку. Білі аксельбанти на плечах видавали в ньому сержанта, а підтягнута жилавість, як знав Каладін із досвіду, свідчила про те, що на полі бою він почувався як удома.

– Ці здохляки? – кинув Ґаз, підходячи до них і щось жуючи. – Та стріла нахромить їх і полетить далі!

Ближній до Каладіна солдат стенув плечима й на додаток ще раз штовхнув його в спину.

– Її Світлість Гашал веліла передати, щоби для цього ти вигадав щось особливе. А щодо решти – дивися сам.

Ґаз обвів невільників очима. Зрештою глянув на Каладіна.

– Я маю військову підготовку, – сказав Каладін. – Отримав в армії ясновельможного Амарама.

– А мені плювати, – урвав його Ґаз і справді сплюнув убік щось чорне.

Каладін завагався, але проводовжив:

– Коли Амарам…

– Знову ти за своє! – гарикнув Ґаз. – Ну служив ти в якогось пересічного феодала – і що, я маю бути вражений?

Каладін зітхнув. Він стикався з людьми такого типу й раніше – молодшими сержантами без надії на підвищення. Єдиною насолодою в їхньому житті була влада над іншими, ще жалюгіднішими за них. Що ж, будь що буде.

– На тобі тавро раба, – фиркнув Ґаз. – Сумніваюся, що ти коли-небудь тримав у руках списа. Так чи інак, а доведеться тобі, ваше благороддя, виявити поблажливість і приєднатися до нас.

Каладінова спрен пурхнула донизу й уважно оглянула Ґаза, а тоді заплющила одне око, передражнюючи його. Не знати чому, та, забачивши її, хлопець усміхнувся. Ґаз невірно витлумачив його усмішку. Він нахмурився й зробив крок уперед, тицяючи в того пальцем.

У ту ж мить табором рознісся голосний спів сурм. Теслярі попідводили голови, а солдати, котрі супроводжували Каладіна, прожогом кинулися до центру укріплення. Невільники за спиною хлопця схвильовано заозиралися.

– Прародителю бур! – вилаявся Ґаз. – Мостонавідники! Ану повставали, бовдури! Уперед! – він копняками піднімав тих, хто ще доїдав.

Ті відшпурювали свої миски й хутко зводилися на ноги. Замість належних черевиків на них були примітивні сандалії.

– Гей ти, ваше благороддя, – сказав Ґаз, жестом вказуючи на Каладіна.

– Я не казав…

– А мені плювати, що ти там – поглинь тебе Геєна – казав! Ти в команді Четвертого мосту, – він тицьнув пальцем у бік групи чоловіків, які саме кудись направлялися. – Решті ждати он там! Я розподілю вас пізніше. І жвавіше перебирайте ногами, бо я вас за них попідвішую!

Каладін знизав плечима й підтюпцем побіг навздогін своїй команді мостонавідників – одній із багатьох, що висипáли з казарм чи виринали з проходів. Схоже, що їх було таки чимало. Близько п’ятдесяти казарм, нехай у кожній чоловіків із двадцять-тридцять, тож виходило… що в цій армії було приблизно стільки ж мостонавідників, скільки й солдатів у всьому Амарамовому війську.

Команда Каладіна перетнула будівельний майданчик, огинаючи штабелі дощок і купи тирси, і підійшла до великої дерев’яної конструкції. Скидалося на те, що вона пережила кілька великобур і побувала в битвах. Дірки та вм’ятини, розкидані по всій її довжині, були підозріло схожими на сліди від стріл. То це і є той «міст», що його вони «наводитимуть»?

«Так», – подумав Каладін. Дерев’яний міст – близько тридцяти футів завдовжки, вісім футів завширшки. Його передня й задня частини мали ухил донизу. Перил не було. Дошки були товстими, а центр укріплювали грубезні балки. І таких мостів стояло сорок чи п’ятдесят у ряд. Напевно, по одному на кожну казарму, тобто по загону на міст? Довкола збиралися близько двадцяти загонів мостової обслуги.

Ґаз роздобув собі дерев’яного щита й блискучу булаву, але для інших такого спорядження не знайшлося. Він швидко проінспектував групи мостонавідників і спантеличено зупинився біля команди Четвертого мосту.

– А де ваш старший? – запитав він.

– На тому світі, – відказав один з чоловіків. – Кинувся в Безодню Честі вчора ввечері.

Ґаз вилаявся.

– То у вас командири й на тиждень не затримуються? Буря на ваші голови! Вишикуватися! Я бігтиму поряд із вами. Слухати мої команди! Нічого, підберемо вам іншого, щойно з’ясується, хто ж залишиться в живих, – Ґаз вказав на Каладіна. – Ти, вельможне сім’я, будеш позаду. А решта – ворушіться! Бо я – буря на ваші голови – не збираюся знову отримувати прочухана через таких йолопів, як ви. Пішли! Хутчіш!

Решта взялися й стали піднімати міст. У Каладіна не залишалося вибору, окрім як зайняти своє місце у хвості. Він трохи помилився у своїх розрахунках: скидалося на те, що кожна команда налічувала від тридцяти п’яти до сорока чоловіків. Поперек мосту вистачало місця для п’яти – три під настилом і два по боках, а вздовж – для восьми, хоча в його команді був некомплект.

Каладін долучився до роботи, і міст нарешті підняли. Найвірогідніше, для його спорудження використовували найлегші породи деревини, та все ж готова конструкція була, хай їй буря, важкою. Каладін покректував, піднімаючи її на достатню висоту, а тоді майнув під настил. Решта теж кинулися до своїх місць по всій довжині мосту й помалу опустили його собі на плечі. Добре, що під днищем були хоч спеціальні держаки, за які його можна було тримати.

В інших членів команди плечі жилетів були підшиті м’якою набивкою, яка слугувала для амортизації та вирівнювання різниці у зрості. Каладіну не видали жилета, тож дерев’яний держак тиснув йому на голе плече. Він нічого не бачив: зі спіднього боку настилу була виїмка для голови, і це перекривало огляд у всіх напрямках. Ті, хто стояв скраю, бачили більше: він підозрював, що їхні місця вважалися найбажанішими.

Дерево пахло оліфою та потом.

– Пішли! – долинув приглушений голос Ґаза, який стояв збоку.

Команда зрушила з місця й побігла підтюпцем. Каладін пихтів. Він не бачив, куди прямує, і лише щосили намагався не перечепитися, коли мостонавідники спускалися східним схилом на Розколоті рівнини. За лічені хвилини Каладін уже обливався потом і лаявся собі під ніс, а деревина натирала йому плече – просто вгризалася в нього. Незабаром із рани засочилася кров.

– Бідолашний дурник, – долинув голос збоку.

Каладін глянув управо, але огляд перекривали держаки.

– Ти… – задихаючись, ледь вимовив він. – Це ти мені?

– Не треба було дратувати Ґаза, – продовжив чоловік, і його голос звучав ніби з порожнечі. – Він інколи дозволяє новачкам бігти з зовнішнього боку. Хоч і рідко.

Каладін спробував щось відповісти, та йому вже забило дух. Він гадав, що перебуває в кращій формі, але ж він провів вісім місяців, харчуючись баландою, терплячи побої та перечікуючи великобурі в льохах, що протікали, брудних хлівах або клітках. Навряд чи він був той же, що й колись.

– Глибоко вдихни й видихни, – сказав приглушений голос. – Зосередься на кроках. Рахуй їх. Це допомагає.

Каладін прислухався до поради. Він чув, що поруч біжать інші мостонавідні команди. А ззаду долинали знайомі звуки маршу піхоти та цокання копит по каменю. Армія йшла за ними.

Під ногами весь час траплялися скелебруньки та невеликі пасма сланцекірки, і він спотикався об них. Ландшафт Розколотих рівнин виявився ламаним, нерівним, рваним – часто траплялися місцини, де оголена гірська порода виходила на поверхню. Саме тому мости й не були оснащені колесами: по такій пересіченій місцевості носії пересувалися значно швидше.

Незабаром його ноги перетворилися на суцільну рану. Невже не можна було видати йому черевики? Від болю він міцно стиснув зуби й продовжував бігти. Це просто чергова робота. Він витримає, він не здасться.

Звуки глухих ударів. Він ступає по деревині. Це стаціонарний міст, перекинутий через прірву між двома плато Розколотих рівнин. За лічені секунди Каладінова команда опинилася по інший його бік, і він знову відчув під ногами каміння.

– Ворушіться! Ворушіться! – горлав Ґаз. – Не знижувати темпу, буря на ваші голови!

І вони бігли вперед, а за їхніми спинами армія ступила на міст: розлігся тупіт сотень чобіт, що ступали по дереву. Збігла ще дещиця часу, і кров з Каладінового плеча заструмувала по тулубу вниз. Дихати стало мукою, у боці болісно кололо. Він чув, як сильно засапалися інші – у тісному просторі під настилом ці звуки здавалися особливо гучними. Що ж, не один він мучиться. Хоч би чимшвидше добутися на місце.

Та ці надії були марні.

Наступна година перетворилася на справжні тортури, гірші за будь-які побої, що їх він зазнав у дні рабства, і за будь-яку рану, що її він отримав на полі бою. Здавалося, їм просто не буде кінця. Каладін туманно пригадував, що бачив стаціонарні мости, ще коли дивився на ці рівнини з-за ґрат фургона. Вони з’єднували плато там, де прірви були найвужчими, а не там, де було би зручніше подорожнім. А це означало, що їм часто доводилося відхилятися в північному чи південному напрямках, перш ніж продовжити рух на схід.

Члени команди бурчали, лаялися, стогнали, а тоді замовкли. Вони перетинали міст за мостом, одне плато за іншим. Каладін так і не зміг роздивитися жодної прірви. Він просто біг – усе далі й далі. Ніг не відчував. Але біг. Він знав, що варто лишень зупинитися, і його вибатожать. Здавалося, що плече стерлося до кісток. Він пробував рахувати кроки, та був занадто змучений навіть для цього.

Проте не припиняв бігти.

Нарешті Ґаз змилувався й наказав їм зупинитися. Каладін закліпав очима й зупинився, спотикнувшись і ледь не завалившись додолу.

«Віра!» – проревів Ґаз.

Мостонавідники підкорилися команді. Руки Каладіна заледве слухалися його – вони ж бо стільки часу пробули в одному положенні, тримаючи настил.

«Майна!»

Чоловіки відійшли вбік, і ті, хто був під днищем, тепер взялися за міст із боків. Було важко й незручно, та, видно, члени обслуги мали достатню практику. Опускаючи, вони зуміли втримали міст, і той не перевернувся.

«Штовхай!»

Розгублений Каладін відступив на крок назад, а решта вхопилися за міст із боків або ззаду. Вони були на краю прірви, над якою не було постійного моста. Обабіч них інші мостонавідні команди теж штовхали свої мости вперед.

Хлопець озирнувся через плече. Це була армія із двох тисяч чоловіків, вбраних у темно-зелене та біле. Дванадцять сотень темнооких списників, кілька сотень кавалеристів на дорогих конях рідкісних порід. За ними великий загін важкоозброєних піхотинців і світлоокі у важких обладунках, з булавами та квадратними сталевими щитами.

Здавалося, вони навмисно обрали місце, де провалля було вузьким, а одне плато – трохи вищим за інше. Міст був удвічі довшим, аніж ширина розколини. Ґаз вилаяв Каладіна, і той долучився до решти чоловіків, котрі зі скреготом штовхали міст по нерівній кам’янистій поверхні. Коли міст із глухим звуком вдарився об плато з протилежного боку прірви та став на місце, мостонавідники відступили, даючи дорогу кавалерії, яка на рисях перетнула його.

Каладін був настільки змучений, що навіть не дивився в той бік, а впав на каміння й лежав там горілиць, дослухаючись до звуків солдатських ніг, що гупали по настилу. Тоді повернув голову вбік. Решта мостонавідників також лежали. Між різними командами походжав Ґаз і, відкинувши щита на спину, хитав головою й бурчав щось про те, які вони всі нікчеми.

Каладін не хотів підводитись: кортіло й далі лежати там, вдивляючись у небо та забувши про все на світі. Але військовий досвід підказував, що це могло спричинити судоми. І тоді зворотний шлях виявиться ще важчим. Той досвід… він належав іншій людині, з іншого життя. Заледве не з днів мороку. Може, Каладін і не був більше тим чоловіком, та він усе ще міг дослухáтися до його порад.

А тому, застогнавши, він примусив себе сісти й взявся розтирати м’язи. Солдати перетинали Міст номер чотири, високо тримаючи списи й виставивши вперед щити. Ґаз дивився на них із неприхованою заздрістю, а навколо його голови танцювала Каладінова спрен. Попри втому, хлопця на мить узяли ревнощі: чому вона докучала тому пустобреху, а не йому?

За кілька хвилин Ґаз помітив Каладіна й спідлоба кинув на нього сердитий погляд.

– Він дивується, чому ти не лежиш, – промовив знайомий голос. Чоловік, котрий раніше біг поряд, тепер лежав на землі неподалік і дивився в небо. Він був старшим за Каладіна та мав – на додачу до м’якого, дружелюбного голосу – бите сивиною волосся й видовжене обличчя, обтягнуте загрубілою шкірою. І виглядав не менш змореним, ніж сам Каладін.

Каладін продовжував розтирати ноги, підкреслено не звертаючи уваги на Ґаза. Потім відірвав кілька шматків від свого мішкуватого лахміття й перев’язав ними ступні ніг і плечі. На щастя, за вісім місяців рабства він звик ходити босоніж, тож ушкодження виявилися не такими вже й страшними.

Коли він упорався, мостом проходили останні солдати. За ними їхало декілька світлооких вершників у сяючих латах. У центрі скакав величного вигляду чоловік у начищеній червоній Сколкозбруї. Вона відрізнялася від тих, які Каладін бачив раніше – вважалося, що кожен такий обладунок був унікальним витвором мистецтва, – проте справляла таке саме враження. Багато оздоблена, зі щільно підігнаних пластин, увінчана красивим шоломом із відкритим забралом.

І все ж видавалася чимось чужорідним. Вона була створена в іншу епоху – у ті далекі часи, коли по землях Рошару ступали боги.

– Це король? – запитав Каладін.

Мостонавідник з обвітреним обличчям стомлено засміявся:

– Авжеж, щоб не часом!

Каладін повернувся до нього й нахмурився.

– Якби це був король, – додав чоловік, – то це означало б, що ми з тобою в армії ясновельможного Далінара.

Каладін невиразно пригадував це ім’я.

– Він великий князь, так? Дядько короля?

– Ага. Найкращий із людей, найшанованіший Сколкозбройний у всій королівській армії. Кажуть, він ніколи не порушував слова.

Каладін презирливо чмихнув носом. Практично те саме говорили й про Амарама.

– Ти, хлопче, повинен мріяти про те, щоби потрапити до війська великого князя Далінара, – сказав старший чоловік. – Там немає мостонавідних команд. А якщо і є, то не такі.

– Годі валятися, крєм’ячки! – проревів Ґаз. – Ану підйом!

Мостонавідники застогнали, через силу зводячись на ноги. Каладін зітхнув. Короткий перепочинок лише виявив, наскільки змореним він був.

– Скоріше б назад, – пробурмотів він.

– Назад? – перепитав чоловік із загрубілим обличчям.

– А хіба ми не повертаємося?

Його новий приятель здавлено засміявся.

– Хлопче, ми ще й близько не на місці. І радій, що ми не там. Бо тоді розпочнеться найгірше.

І кошмар вступив у другу фазу. Вони перетнули міст, втягли його за собою і знову завдали собі на намуляні, скривавлені плечі. Знову підтюпцем побігли по плато і, досягши протилежного краю, так само опустили міст і навели його через іншу прірву. Армія пройшла по ньому, й усе треба було починати спочатку.

І так повторювалося з добру дюжину разів. Між перебіжками їм перепадало трохи відпочити, та Каладін був такий змучений і спрацьований, що цих коротких перерв не вистачало. Він заледве встигав віддихатися, як його знову змушували піднімати міст.

Вони мали працювати в темпі. Мостонавідники могли відпочивати, доки армія перетинала чергове провалля, але повинні були надолужити цей час завдяки бігу по плато – поминаючи шеренги солдатів, – щоби добутися до наступної розколини раніше за армію. У якийсь момент новий знайомий із загрубілим обличчям попередив його, що в разі, якщо моста не виявиться на належному місці достатньо швидко, після повернення до табору їх відшмагають канчуками.

Ґаз командував, на чім світ стоїть лаяв мостонавідників, роздавав копняки, якщо ті рухалися надто повільно, але, крім цього, і за холодну воду не брався. Каладін дуже скоро відчув кипучу ненависть до цього кощавого чоловіка з пошрамованим обличчям. Дивно: раніше він не відчував нічого подібного до інших своїх сержантів. Така в них була робота – лаяти солдатів і, як уже можеш, підбадьорювати.

Однак не це обурювало Каладіна. Ґаз відправив його на завдання без сандалій і жилета. Попри накладені пов’язки, на пам’ять про цей день у нього залишаться шрами. До ранку його тіло настільки задерев’яніє та вкриється синцями, що він навряд чи зможе пересуватися.

Вчинок Ґаза характеризував того як нікчемного задираку. Він міг втратити мостовика, ризикував успіхом цілої операції – і все через хапливу образу.

«От бурепокидьок», – подумав Каладін, скеровуючи свою ненависть до Ґаза на те, щоби вона допомогла йому подолати це випробування. Кілька разів після того, як вони штовхали міст уперед на належне місце, Каладін знесилено падав, більше не сподіваючись підвестися. Та коли Ґаз знову наказував уставати, хлопець якимось дивом зводився на ноги. Бо інакше б Ґаз переміг.

Чому їм доводилося проходити крізь усе це пекло? Заради чого? Чому вони стільки бігали? Адже вони повинні захищати свій міст, свій вантаж, свою безцінну ношу. Вони повинні тримати на своїх плечах небо й бігти… Вони повинні…

Його свідомість затьмарювалася. Ноги, що біжать. Раз-два, раз-два, раз-два.

– Стій!

Він зупинився.

– Віра!

Він здійняв руки вгору.

– Майна!

Він відійшов убік, а тоді опустив міст.

– Штовхай!

Він штовхнув.

– Умри!

Останній наказ Каладін щоразу подумки віддавав собі сам. Він горілиць повалився на кам’янисту землю, і скелебрунька, що росла поблизу, спішно втягнула своє гудиння, яке той зачепив. Він заплющив очі, не маючи більше сил думати про судоми, – занурився в транс, у напівсон, що пролетів для нього як одна мить.

– Встати!

Він уставав, нетвердо тримаючись на скривавлених ногах.

– Переходь!

Він переходив, не звертаючи уваги на смертоносну прірву під ногами.

– Тягни!

Він хапався за міст і втягував його за собою на інший бік провалля.

– Помінятися місцями!

Каладін розгублено стояв. Він не зрозумів цієї команди: Ґаз іще ніколи її не віддавав. Військо шикувалося в шеренги, рухаючись із тією сумішшю безтурботної грайливості та позірної розслабленості, яку часто відчувають солдати перед боєм. Зі скелі проклюнулося кілька спренів очікування – схожих на червоні стрічки, що виростали із землі й майоріли на вітрі, – і загойдалися поміж воїнів.

Битва?

Ґаз ухопив Каладіна за плече й штовхнув його в напрямку передньої частини мосту.

– Новачки починають свою кар’єру звідси, ваше благороддя, – сказав сержант, злостиво посміхаючись.

Каладін мовчки підняв міст разом з іншими та звів його над головою. Крім стандартних держаків, спереду був ще й пропил якраз на рівні його обличчя, і крізь нього було видно назовні. Усі мостонавідники помінялися місцями: ті, котрі раніше бігли спереду, опинилися ззаду, а ті, що були ззаду – включно з Каладіном і чоловіком із загрубілим обличчям, – перейшли наперед.

Він не питав, нащо це треба. Йому було байдуже. Хоча спереду виявилося краще: тепер він бачив, куди ступає, і бігти стало легше.

Краєвид на плато виглядав типово для важкопрохідних буреземель: там-сям латками траплялася трава, але камінь був занадто твердим, і вона не могла як слід укорінитися. Бульбашкоподібні скелебруньки траплялися частіше: вони вкривали все плато, маскуючись під валуни завбільшки з людську голову. Багато з них порозкривалися, випустивши гудиння, схоже на товсті зелені язики. Декілька навіть цвіло.

Після стількох годин, коли він страждав від задухи в тісному просторі під настилом, бігти спереду було майже насолодою. Чому вони віддали таке чудове місце новачку?

– Таленелат’Елін, страдник зі страдників, – наляканим голосом промовив чоловік праворуч від нього. – Кепські справи. Вони вже вишикувалися! Ох, і дістанеться ж нам…

Каладін примружився, зосереджуючи погляд на щоразу ближчому проваллі. На іншому його боці стояли шеренги воїнів, чия чорна шкіра була вкрита темно-червоними розводами. На них були дивні іржаво-жовтогарячі обладунки, що захищали передпліччя, груди, голови та ноги. Його затуманеному розумові знадобився якийсь час, щоб усвідомити.

Паршенді.

Вони не скидалися на звичайних робітників-паршменів. Ці були набагато м’язистіші, набагато масивніші. Міцної солдатської статури, і в кожного з-за спини виглядала зброя. У декотрих були темно-червоні чи чорні бороди з уплетеними в них камінцями. Обличчя інших – чисто поголені.

Каладін побачив, як воїни з першої шеренги опустилися на одне коліно. У їхніх руках були короткі луки з наготованими стрілами й напнутими тятивами. Не довгі, з яких стріляють на далеку відстань, цілячи високо, а короткі, із загнутими вперед кінцями – з них стріляють прямо, швидко й сильно. Якраз годяща зброя для того, щоби перебити обслугу, перш ніж та встигне навести міст.

«Бо тоді розпочнеться найгірше…»

Й ось настав справжній кошмар.

Ґаз відстав та так і залишився позаду, горлаючи їм звідти, щоби не збавляли темпу. Каладінові інстинкти настирливо підказували, що треба чимшвидше забиратися з лінії вогню, проте сила інерції мосту тягла його вперед – простісінько в роззявлену пащеку звіра, всіяну гострими іклами.

Знемога та біль відступили, і від страху Каладін знову прийшов до тями. Мости неслися вперед, і з-під них лунали крики. Волання тих, хто біг назустріч смерті.

Лучники випустили стріли.

Перший залп поцілив у Каладінового приятеля із загрубілим обличчям, який завалився додолу з одразу трьома стрілами, що стирчали з нього. Чоловік ліворуч від Каладіна також упав – той навіть не встиг роздивитися його обличчя. Опинившись на землі, він заверещав від болю: стріла лише поранила його, та справу довершили ноги мостонавідників. У міру того, як довкола падали люди, міст помітно важчав.

Паршенді спокійно натягнули тятиви й дали другий залп. Боковим зором Каладін помітив, як поруч безсило борсалася інша команда. Здавалося, паршенді зосереджували вогонь на окремих із них, тож цю групу мостонавідників накрив справжній шквал стріл, випущених не одною дюжиною лучників. Люди в перших трьох рядах повалилися замертво, збиваючи з ніг тих, котрі бігли ззаду. Міст накренився, а тоді пішов юзом, видаючи огидний, навіть нудотний звук: під ним опинилися тіла вбитих і розчавлених.

Повз Каладіна просвистіли стріли та вбили інших двох мостонавідників, котрі були з ним у першій лінії. Ще кілька вп’ялося в деревину зовсім близько від нього, й одна розітнула шкіру на щоці.

Він закричав. Від страху, шоку, болю – від межового сум’яття. Ніколи ще він не почувався таким беззахисним на полі бою. Він наступав на ворожі укріплення, біг уперед під градом стріл, але завжди відчував, що якоюсь мірою контролює ситуацію. Тоді у нього був спис, у нього був меч, він міг дати відсіч.

Але не цього разу. Мостонавідники скидалися на свиней, яких гнали на заріз.

Лучники вистрілили втретє, і ще одна з двадцяти команд опинилася долі. Хмари стріл летіли й з алетійського боку і, приземляючись, потрапляли в паршенді. Команда Каладіна майже впритул наблизилася до прірви. Він бачив чорні очі паршенді по той бік розколини, міг розгледіти риси їхніх худих, крапчастих облич. Усюди довкола нього волали від болю мостонавідники, яких ворожі стріли просто викошували з-під настилів. Із гуркотом повалився ще один міст – його більше не було кому тримати.

Ззаду долетів викрик Ґаза:

– Піднімайте й опускайте, ідіоти!

Мостонавідна команда незграбно зупинилася, й у цей момент паршенді дали новий залп. Люди позад Каладіна заволали. Стрільбу перервала хмара стріл, що прилетіли у відповідь з алетійського боку. І хоч від шоку він утратив здатність відчувати, рефлекси підказували йому, що робити. Опустити міст і приготуватися штовхати.

Однак без прикриття залишилися ті мостонавідники, які перебували в задніх рядах і до цього часу почувалися в безпеці. Паршендійські лучники, очевидно, знали про це: вони приготувалися й випустили останній залп. Хвиля стріл обрушилась на міст – із півдюжини чоловіків упало, забризкавши темне дерево кров’ю. З нього несподівано з’явилися страхокузьки – вертляві та фіолетові – і зароїлися в повітрі. Міст накренився: тепер, коли вони раптом втратили стількох людей, штовхати його стало набагато важче.

Каладін перечепився, і міст почав вислизати з рук. Він упав на коліна і відлетів до краю прірви, над якою завис, заледве встигнувши схопитися. Так він і балансував: одна рука розгойдувалася над проваллям, а інша міцно стискала його край. У перенапруженій голові запаморочилося, коли він глянув углиб тієї прямовисної розколини, у темряву внизу. Висота манила його. Він завжди любив лазити по високих скелях разом із Тіеном.

Слідуючи інстинкту, Каладін знову втягнув своє тіло на плато, відповзши назад. Група прикритих щитами піхотинців зайняла їхні місця і штовхала міст. Поки дружні лучники перестрілювалися з ворожими, солдати спромоглися навести міст через прірву, важка кавалерія прогримкотіла по ньому і врізалася в паршендійські ряди. Чотири мости повалилися, але шістнадцять стояли в ряд, уможливлюючи проведення масованої атаки.

Каладін намагався зрушити з місця, відповзти від мосту. Але просто впав там, де й був, оскільки тіло відмовлялось коритися йому. Він не мав навіть сили перевернутися на живіт.

«Я повинен піти… – змучено думав він. – Піти й перевірити – може, чоловік із загрубілим обличчям ще живий… Перев’язати йому рани… Врятувати».

Але не міг. Не міг рухатися. Не міг думати. На його сором, він просто дозволив собі заплющити очі й поринути в забуття.

* * *

– Каладіне.

Він не хотів розплющувати очі. Прокинутися означало повернутися до того жахливого світу болю. Світу, в якому беззахисних, виснажених людей примушували наступати на шеренги лучників. Той світ був кошмаром.

– Каладіне! – жіночий голос звучав м’яко, наче шепіт, та все ж наполегливо. – Вони збираються покинути тебе. Вставай! Ти помреш!

«Немає сил… Немає сил повертатися… Облиш мене».

Щось ляпнуло його по обличчю – легенький ляпанець енергії, який ніби жалив. Він зіщулився. Це було ніщо порівняно з іншими ранами, але чомусь виявилося набагато дієвішим. Він підняв руку, відмахуючись. Цього поруху було достатньо, щоби струсити з себе останні рештки заціпеніння.

Каладін спробував розплющити очі. Одне не розплющувалося: туди збігла кров із розрізаної щоки і присохла довкола повіки. Сонце стояло в іншому місці. Сплили години. Він застогнав і підвів тулуб, витираючи з ока кров, що запеклася. Земля довкола нього була всипана тілами. У повітрі стояв запах крові й дечого ще менш запашного.

Двоє жалюгідних на вигляд мостонавідників по черзі трясли кожне тіло, шукаючи живих, а тоді стягували з трупів жилети й сандалії, полохаючи крєм’ячків, що вже копошилися біля мертвих тіл. Вони б не стали перевіряти Каладіна. На ньому не було нічого, що могло б їх зацікавити. Залишили б його серед трупів на цьому плато, наче човна на мілині.

Каладінова спрен вітру пурхала в повітрі довкола нього, і в її рухах вгадувалася тривога. Він потер щелепу в тому місці, де вона дала йому ляпанця. Більші спрени на зразок неї могли пересувати невеличкі предмети і несильно щипатися зарядами енергії. І цим ще сильніше дратували.

Цього разу це майже напевно врятувало Каладіну життя. Він застогнав, одночасно відчувши біль майже в усьому тілі.

– У тебе є ім’я, духу? – запитав він, через силу зводячись на зранені ноги.

На іншому плато, куди перебралася армія, солдати обнишпорювали трупи паршенді, чогось шукаючи. Може, підбирали спорядження? Скидалося на те, що військо Садеаса перемогло. Принаймні живих паршенді було не видно. Усі вони або загинули, або втекли.

Плато, на якому відбулася битва, здавалося достоту таким самим, як і ті, що їх вони перетнули. Єдине, що вирізняло його, це якась велика грудка… чогось у його центрі. Вона скидалася на велетенську скелебруньку – напевно, якась хризаліда чи мушля у добрих двадцять футів заввишки. З одного боку її розрубали, виставивши напоказ вкриті слизом нутрощі. Він не помітив її під час атаки: тоді його увагу без залишку поглинули лучники.

– Ім’я, – сказала спрен вітру, і в її голосі чулася відстороненість. – Так, у мене є ім’я.

Вона здавалася здивованою, коли глянула на Каладіна.

– А чому в мене є ім’я?

– Звідки мені знати? – відказав Каладін, примушуючи себе зробити крок уперед. Ноги просто горіли від болю. Він заледве кульгав.

Мостонавідники, які були поблизу, здивовано витріщилися на нього, та він не звернув на них уваги й далі шкандибав через плато, доки не знайшов трупа, на якому все ще були жилет і сандалії. Це був той самий чоловік із загрубілим обличчям, який так по-дружньому ставився до нього. Тепер із його шиї стирчала стріла. Хлопець не глянув у його нажахані очі, які безтямно дивилися в небо, а натомість розжився вбранням – шкіряним жилетом, такими ж сандаліями та сорочкою на шнурівці з червоними плямами крові. Каладін відчував відразу до самого себе, але він не збирався розраховувати на те, що одяг видасть Ґаз.

Він опустився на землю й використав чистіші частини сорочки на те, щоби змінити свої імпровізовані пов’язки, а тоді одягнув жилет і сандалії, намагаючись якомога менше рухатися. Задув легкий вітерець і поніс геть запах крові та голоси солдатів, що перегукувалися між собою. Кавалерія вже шикувалася, ніби не могла дочекатись повернення.

– Ім’я, – сказала спрен, проходячи повітрям і зупиняючись біля його обличчя. Вона знову набула подоби молодої дівчини – з тендітними ніжками та в сукні з вільно спадаючими складками. – Сильфрена.

– Сильфрена, – повторив Каладін, зав’язуючи ремінці сандалій.

– Сил, – сказала дух і схилила голову набік. – От потіха. Схоже, тепер у мене є і пестливе ім’я.

– Мої вітання, – проговорив Каладін і, похитуючись, знову звівся на ноги.

Віддалік, збоку від нього, вперши руки в боки й закинувши щита за спину, стояв Ґаз.

– Гей, ти! – гукнув він, тицяючи пальцем у Каладіна. І тоді жестом вказав на міст.

– Ви що, жартуєте? – здригнувся Каладін, дивлячись на залишки мостонавідної команди: у ній залишилося менше половини людей, що зібралися довкола мосту.

– Або неси, або залишайся тут, – відрубав Ґаз. Здавалося, він був чимось сильно роздратований.

«Він гадав, що мене вб’ють, – дійшло до Каладіна. – Тому й не подбав про жилет чи сандалії. Я ж біг у першому ряду». Він був єдиним з усіх мостонавідників переднього краю, хто залишився в живих.

Каладін ладен був сісти й дозволити їм піти без нього. Та перспектива померти від спраги на безлюдному плато теж не видавалася привабливою. І Каладін пошкутильгав до мосту.

– Не бійся, – сказав йому один з мостонавідників. – Тепер нам дозволять іти повільно, частенько зупиняючись перепочити. І дадуть кількох солдат на підмогу: щоби підняти міст, треба щонайменше двадцять п’ять чоловіків.

Каладін зітхнув і зайняв своє місце. Кілька невдах із числа солдатів долучилися до них. Разом вони підняли міст у повітря. Він був страшенно важкий, та все ж вони якось на це спромоглися.

Каладін ішов, відчуваючи внутрішнє заціпеніння. Він гадав, що життя нічого більше не могло йому зробити – нічого гіршого, ніж тавро раба з ґліфом «шаш», нічого страшнішого, ніж втрата всіх близьких на війні, нічого жахливішого, ніж коли підводиш тих, кого поклявся захищати.

Та виявилось, що він помилявся. Була ще одна річ, яку вони могли йому заподіяти. Остання мука, яку світ приберіг спеціально для Каладіна.

І називалася вона «Міст № 4».