Читать книгу Шлях королів - Брендон Сандерсон - Страница 24

Того ранку, який настав після прийнятого у великобурю рішення, Каладін подбав про те, щоби прокинутися раніше за інших. Він відкинув ковдру й пройшовся кімнатою, сповненою скулених під ряднами клубків. Він не почувався схвильованим, але був сповнений рішучості. І готовий боротися знову.

Він розпочав цю боротьбу з того, що розчинив двері назустріч новому дню. Позад нього залунали стогони й прокляття – то прокидалися змучені мостонавідники. Узявши руки в боки, Каладін розвернувся до них. Наразі команда Четвертого мосту налічувала тридцять чотири людини. Їхня кількість весь час коливалася, але для підняття мосту потрібно було щонайменше двадцять п’ять чоловіків. Хоч на одного менше – і міст неминуче перекинеться. Таке інколи траплялося навіть тоді, коли носіїв було більше.

– Підйом! Шикуйсь! – крикнув Каладін у кращих традиціях свого військового минулого й сам злякався тієї владності, яка бриніла в його командному голосі.

Мостонавідники закліпали заспаними очима.

– Це означає, – гаркнув Каладін, – усім вийти з казарми й стати в шеренги! І ви – буря на ваші голови! – зробите це прямо зараз, або я вас по одному туди перетягаю!

Сил спурхнула донизу й сіла йому на плече, зацікавлено спостерігаючи за дійством. Деякі з чоловіків посідали в «ліжках», спантеличено зиркаючи в його бік, натомість інші щільніше загорнулися в рядна й повернулися до нього спиною.

Каладін глибоко вдихнув.

– Що ж, я попереджав, – він зайшов до казарми й зупинив свій вибір на жилавому алетійцеві на ймення Моаш. Моаш був дужим чолов’ягою, а Каладін якраз і потребував наочного прикладу, тож миршаві Данні або Нарм категорично не підходили. Крім того, Моаш був одним із тих, які повернулися на інший бік і спокійно собі спали далі.

Каладін ухопив Моаша за руку і, щосили смикнувши, рвучко його підняв. Той зіп’явся на ослаблі ноги. Він був ще молодий – приблизно Каладінів одноліток – і мав яструбине обличчя.

– Іди ти в бурю! – огризнувся Моаш, висмикуючи руку.

Каладін зарядив Моашу під дих, щоби тому забило дух. Шокований Моаш зігнувся навпіл, хапаючи ротом повітря, а Каладін ступив крок уперед, ухопив небораку за ноги й закинув собі на плече.

Каладін ледь не завалився під такою вагою. На щастя, перенесення мостів було жорстоким, але ефективним способом потренувати м’язи. Звісно, небагатьом мостонавідникам випадало прожити достатньо довго, щоб отримати з цього зиск. Не допомагало й те, що між вилазками траплялися непередбачувані періоди тимчасового затишшя. Якраз навпаки, у цьому й крилася частина проблеми: обслуга проводила більшість часу, виконуючи чорну роботу або даючи співунцям дулі, а тоді змушена була знову бігти багато миль із мостом на плечах.

Каладін виніс переляканого Моаша надвір й опустив на каміння. Решта табору була вже на ногах: на склад деревини сходилися теслярі, а солдати підтюпцем поспішали на сніданок або тренування. Інші мостонавідні команди, звичайно ж, були ще в казармах. Їм часто дозволялося спати допізна, якщо лише зранку не планувалося вилазки.

Каладін облишив Моаша й знову зайшов до казарми з її низько навислою стелею.

– Я зроблю те саме з кожним із вас, якщо доведеться.

Проте йому не довелося. Перелякані мостонавідники вервечкою подалися на світло, кліпаючи очима. Більшість стояли, підставивши сонцю голі спини, у самому лишень спідньому до колін. Моаш звівся на ноги, потираючи живіт і люто позиркуючи на Каладіна.

– Для Мосту № 4 настають нові часи, – сказав той. – І, поміж іншого, ніхто більш не спатиме до обіду.

– А що ми робитимемо натомість? – запитав Сиґзіл. У нього були темно-брунатна шкіра й чорне волосся, що видавали в ньому макабакі, уродженця південно-західного Рошару. Він єдиний з усіх мостонавідників не мав бороди і, висновуючи з м’якого акценту, був азішем чи емулійцем. У мостовій обслузі чужоземців було хоч гать гати: ті, котрі не вписувалися кудись-інде, часто опинялись у цих «вершках» армійського суспільства, а влучніше сказати – в його крємі.

– Чудове запитання, – відповів Каладін. – Ми будемо тренуватися. Кожного ранку, перш ніж приступити до своїх щоденних обов’язків, ми робитимемо пробіжку з мостом на плечах, щоби загартувати свою витривалість.

Зачувши ці слова, не одне з облич спохмурніло.

– Я знаю, що ви думаєте, – вів далі Каладін. – Хіба наше життя не достатньо важке? Чи ж не варто нам хоч трохи відпочити впродовж тих коротких часинок, які нам для цього надані?

– Еге ж, – кинув Лейтен, високий огрядний чолов’яга з кучерявим волоссям. – Оце ти сказав, наче в око влучив.

– Ні, – гарикнув Каладін. – Мостонавідні вилазки так сильно вимотують нас тому, що більшість часу ми б’ємо байдики. Так, я знаю, що в нас є обов’язки: обшукувати провалля, драїти нужники, мити підлогу. Проте солдати не надто розраховують на плоди нашої праці – їм усього лише треба, щоби ми були чимось зайняті. Завдяки цій роботі вони можуть не звертати на нас уваги.

Моїм першочерговим обов’язком як командира є збереження ваших життів. Оскільки впливу на паршендійські стріли я не маю, мені доведеться змінювати вас. Я повинен зробити вас витривалішими, щоб під час чергової вилазки – під зливою стріл долаючи останній відрізок шляху, – ви могли бігти швидше, – він почергово глянув у вічі всім чоловікам, котрі стояли шеренгою. – Я збираюся влаштувати так, щоби наш Міст № 4 не втратив більше жодної людини.

Обслуга недовірливо витріщилася на нього. Зрештою м’язистий здоровань у задніх рядах зареготав. Він мав смагляву шкіру, темно-руде волосся, дужі руки й могутній торс. Зросту в ньому було чи не сім футів. Ункалакі – яких багато хто звав просто рогоїдами – були малочисельним народцем, що проживав у центральному Рошарі, поблизу Джа Кеведу. Минулої ночі цей чоловік назвався «Скелею».

– Здурів! – сказав рогоїд. – Геть-чисто здурів осьдо цей-го, котрий думає вести нас!

Він вибухнув нутряним сміхом. До нього приєдналися інші, хитаючи головами у відповідь на Каладінові слова. Кілька спренів сміху – схожих на риб’ячу дрібноту сріблястих духів, що носяться в повітрі, описуючи кола – запурхали довкола них.

– Гей, Ґазе, – гукнув Моаш, склавши долоні рупором.

Одноокий сержант-коротун якраз теревенив із кількома солдатами поблизу.

– Чого тобі? – гаркнув той, насупившись.

– Тут ось один розумник хоче, щоби ми вправлялися, тягаючи туди-сюди моста, – крикнув Моаш у відповідь. – Ми справді маємо робити, як він каже?

– От іще, – махнув рукою Ґаз. – Накази командирів мостової обслуги обов’язкові до виконання лише в бойовій обстановці.

Моаш глянув на Каладіна.

– Скидається на те, друзяко, що ти й справді можеш забиратися під три бурі. Якщо лишень не збираєшся силою змусити всіх нас коритися.

Стрій розпорошився: дехто поплентався назад у казарму, а решта подалися до їдальні. Стоячи на кам’янистому плаці, Каладін залишився сам-один.

– Вийшло не надто гладко, – зауважила Сил, яка й далі сиділа в нього на плечі.

– Що є, те є.

– Схоже, ти здивований.

– Ні, просто пригнічений, – сказав він, люто зиркнувши на Ґаза. Сержант мостонавідників демонстративно відвернувся від нього. – В Амарамовому війську мені присилали недосвідчених новобранців, проте я ніколи не стикався з такою кричущою непокорою.

– А яка різниця? – запитала Сил.

Таке от невинне запитання. Відповідь мала би здаватись очевидною, але спрен спантеличено схилила голову набік.

– Солдати Амарамової армії знали, що їх можуть запроторити туди, де набагато гірше. Їх можна було покарати. А мостонавідники усвідомлюють, що досягли самого дна, – він зітхнув, і його нервова напруга дещо спала. – Я радію вже з того, що змусив їх вийти з казарми.

– І що ж ти робитимеш тепер?

– Не знаю, – Каладін глянув убік, де Ґаз усе ще точив ляси з солдатами. – Хоча ні, знаю.

Сержант помітив наближення Каладіна, і на його обличчі зненацька проступив вираз непідробного жаху. Він раптово перервав розмову та спішно метнувся за штабель колод.

– Сил, – попросив Каладін, – ти не могла би прослідкувати за ним?

Усміхнувшись, та перетворилася на ледь помітну білу смужку й кулею промчалася в повітрі, залишивши по собі слід, що повільно розвіювався. Каладін зупинився там, де щойно стояв Ґаз.

За якусь мить Сил повернулася та знову набула дівочої подоби.

– Він ховається між он тими двома казармами, – показала вона. – Зачаївся там і на всі боки озирається, чи не йдеш ти, бува, вслід.

Каладін усміхнувся й попрямував кружним шляхом довкола бараків. В одному з проходів він помітив постать, яка присіла в тіні та якраз дивилася в інший бік. Відтак Каладін прокрався вперед і вхопив Ґаза за плече. Той зойкнув з переляку і, розвернувшись, замахнувся. Каладін завиграшки перехопив його кулак.

Ґаз звів на нього нажахані очі.

– Я не збирався брехати! Ну немає в тебе – буря на твою голову – влади поза полем битви. Якщо ти знову… хоч пальцем… я тебе…

– Заспокойся, Ґазе, – сказав Каладін, відпускаючи його. – Я не збираюся задавати тобі прочухана – принаймні поки що.

Коротун позадкував, потираючи плече й зиркаючи на Каладіна.

– Сьогодні третій захід, – мовив той, – день платні.

– Отримаєш за годину разом з усіма.

– Ні. Вона в тебе з собою. Я бачив, як ти розмовляв там із кур’єром, – сказав Каладін і вимогливо простягнув руку.

Ґаз роздратовано щось пробурмотів, але видобув гаманця й заходився рахувати сфери. У центрі кожної зблискував крихітний, мерехтливий вогник. Діамантові марки, кожна вартістю у п’ять діамантових скалок. За одну скалку можна було купити буханець хліба.

Ґаз відрахував чотири марки, хоча в тижні, як відомо, п’ять днів. Сержант віддав їх Каладінові, але той не поспішав забирати руку, так само наставляючи долоню.

– З тебе ще одна, Ґазе.

– Ти ж казав…

– Ну ж бо!

Той підскочив, а тоді дістав сферу.

– Ти, ваше благороддя, якось дивно розумієш, що означає дотримувати слова. Ти обіцяв мені…

І змовк, щойно Каладін узяв сферу, яку тільки-но отримав, і вручив її назад.

Сержант насупився.

– Не забувай, звідки вона береться, Ґазе. Я дотримаю свого слова, але ти не забиратимеш собі частини моєї платні. Я даватиму її тобі. Втямив?

Той виглядав спантеличеним, однак миттю вхопив сферу з Каладінової руки.

– Якщо зі мною щось трапиться, грошей ти більше не побачиш, – мовив мостонавідник, ховаючи інші чотири сфери до кишені, а тоді ступив крок уперед. Каладін був чималого зросту й просто височів над набагато нижчим Ґазом. – Пам’ятай про нашу угоду. І не смій заважати мені.

Проте сержант не давав себе залякати. Він сплюнув убік, і темний згусток мокротиння прилип до кам’яної стіни, помалу сповзаючи донизу.

– Я не стану задля тебе брехати. Якщо ти гадаєш, що за якусь обкрєм’яну марку на тиждень я буду…

– Я очікую лише на те, про що сказав. Які сьогодні наряди в Четвертого мосту на території табору?

– Відповідаєте за прибирання в їдальні після вечері.

– А мостове чергування?

– Післяобідня зміна.

Це означало, що ранок був у їхньому розпорядженні. Команді це сподобається: можна буде провести день платні, марнуючи сфери на азартні ігри та повій, і навіть на якусь часинку забути про те жалюгідне життя, яке випало на їхню долю. Після обіду їм доведеться повернутися для чергування, тобто очікування на території складу деревини на випадок можливої вилазки. А після вечері вони вишкрібатимуть казанки.

Ще один змарнований день. Каладін повернувся, щоб іти назад до складу деревини.

– Ти нічого не зміниш, – гукнув йому вслід Ґаз. – Вас запроторили в мостонавідники не з доброго дива.

Каладін не стишував кроку. Сил спурхнула з даху й опустилася йому на плече.

– У тебе немає влади, – і далі горланив сержант. – Ти не якийсь там польовий командир. Ти всього лишень бурещасний мостонавідник. Чуєш? Не можна отримати владу, не маючи звань!

Прохід між казармами залишився позаду.

– Він помиляється.

Сил перебралася перед його обличчя й зависла так на весь час, доки він ішов.

– Влада береться не від звання, – мовив Каладін, перебираючи сфери в кишені.

– А звідки ж?

– Від людей, які наділяють тебе нею. Це єдиний спосіб її отримати, – він озирнувся в той бік, звідки йшов. Ґаз усе ще стояв у проході. – Сил, адже ти не спиш, так?

– Спрен спить? – здавалося, сама думка про таке насмішила її.

– Ти не могла би початувати наді мною вночі? – попросив він. – Попильнувати, щоби Ґаз, бува, не підкрався, поки я спатиму, і не спробував щось встругнути? Цілком можливо, що він захоче раз і назавжди позбутися мене.

– Гадаєш, він і справді це зробить?

Каладін на хвильку замислився.

– Ні, не думаю. Я стикався з дюжиною таких, як він, – дрібних капосників, яким тільки й стає сили, щоби дратувати. Ґаз, звісно, покидьок, та навряд чи здатний на вбивство. Крім того, за його логікою, необхідність укоротити мені віку відсутня – досить просто почекати, доки я загину під час однієї з вилазок. Проте береженого і Всемогутній береже. Наглянь за мною, якщо не важко. І розбуди, щойно він спробує щось утнути.

– Залюбки. Але якщо він поскаржиться командуванню? Домагатиметься, щоби тебе стратили?

Каладін скривився.

– Тут я нічим не зможу зарадити. Однак навряд чи Ґаз на це піде. Адже тоді він виглядатиме слабаком в очах начальства.

Крім того, страту через стинання голови берегли спеціально для тих мостонавідників, котрі відмовлялися бігти на штурм паршендійських позицій. Тож допоки він погоджувався наступати, смерть від своїх йому не загрожувала. Власне, армійське командування взагалі не горіло бажанням карати мостову обслугу. На Каладіновій пам’яті член однієї з команд скоїв убивство, і того дурня всього лише підвісили надворі на час великобурі. А крім цього випадку, він був свідком хіба того, як кільком його товаришам урізали платню за бійку, та ще парочку висікли батогами за те, що занадто повільно бігли на початковому етапі вилазки.

Усі відбувалися мінімальними покараннями. Головнокомандувачі добре розуміли, що життя мостонавідників і так висіли на волосині – варто було натягнути її ще сильніше, і ті остаточно махнули би на себе рукою та ледь не з доброї волі наражалися на паршендійські стріли.

На жаль, із цього також випливало, що Каладін мало що міг удіяти щодо покарання членів власної команди – навіть якби й мав необхідні повноваження. Він повинен був знайти інший спосіб мотивації. Перетнувши складський двір, новоспечений командир підійшов до того місця, де теслярі будували нові мости. Трохи роззирнувшись довкола, Каладін знайшов шукане – товстий брус, що лежав в очікуванні своєї черги стати фрагментом ще одного переносного мосту. З одногу боку до нього вже був приладнаний держак для майбутнього носія.

– Можна позичити цю штуковину? – запитав він у тесляра, котрий проходив мимо.

Той звів догори руку й почухав усипану тирсою голову.

– Позичити?

– З двору я ні ногою, – пообіцяв Каладін, піднімаючи брус і завдаючи його собі на плече. Той виявився важчим, ніж здавалося, і він подумки благословив м’яку набивку під сподом шкіряного жилета.

– Він нам зрештою знадобиться, – сказав тесляр, але не знайшов гідних уваги заперечень, тож Каладін подався пріч разом зі своєю ношею.

Він приглянув відносно рівну камінну стяжку якраз навпроти казарм. Тоді взявся швидким кроком курсувати з одного кінця двору в інший, несучи брус на плечі та відчуваючи гарячі промені вранішнього сонця в себе на шкірі. Він марширував туди й назад, туди й назад. Тренувався бігати підтюпцем, відтак на повній швидкості, а потім знову ходити. Вправлявся носити брус на плечі, тоді вище – на витягнутих руках.

Каладін працював до сьомого поту. Власне, кілька разів він ледве не падав, але щоразу звідкись брався черговий резерв сил. Тож він продовжував рухатися, зціпивши зуби від болю та знемоги, і рахував кроки, щоби сконцентруватися. Тесляр-підмайстер, із яким розмовляв Каладін, привів за собою десятника. Не знімаючи шапки, той почухав потилицю, дивлячись на дивака, та зрештою стенув плечима, й обидва подалися геть.

Невдовзі довкола зібрався невеликий натовп: робітники зі складського двору, кілька солдатів і чимало мостонавідників. Дехто з інших команд уголос насміхався, але обслуга Четвертого мосту здебільшого помовчувала. Багато хто не звертав на нього уваги. Інші ж – як-от сивочолий Тефт, моложавий Данні та ще кілька чоловіків – стояли рядком і просто дивилися, немовби не могли повірити в те, що відбувалося.

Ті погляди – нехай навіть приголомшені чи ворожі – почасти й надавали Каладінові наснаги. А ще він біг, щоби виплеснути своє розчарування, той киплячий, нуртівний казан злості у своїй душі. Злості на себе за те, що підвів Тіена. Злості на Всемогутнього за те, що створив такий світ, де одні валяться під стіл на бучному бенкеті, а інші – падають мертвими, несучи мости.

Виснажуючи себе в такий спосіб, він зазнавав на диво приємного відчуття. Немов повертався в ті кілька перших місяців після Тіенової смерті, коли вправлявся зі списом, аби забути про все на світі. Коли дзвони пробили полудень – подаючи солдатам сигнал обіду, – він нарешті зупинився й опустив чималенький брус на землю. Круговими рухами розім’яв плече. Він бігав упродовж кількох годин. І де він узяв сили?

Окропляючи потом каміння під ногами, Каладін потрюхав у бік халабуди теслярів, де досхочу напився води з бочки. Зазвичай вони гнали в шию мостонавідників, яким кортіло зробити те саме, але тепер ніхто й слова не сказав, коли той вихлебтав два повні ковші дощівки з металевим присмаком. Потому струснув посудину, вдячно кивнув парі підмайстрів і підтюпцем подався до залишеного бруса.

Скеля – кремезний, смаглявий рогоїд – саме піднімав його і при цьому чомусь хмурився.

Помітивши Каладіна, Тефт кивнув у бік здоровила:

– Він побився з кількома з нас об заклад на скалку, що ти носив порожнистого бруса, щоби справити враження.

Якби вони могли відчути його втому, куди би й подівся їхній скепсис. Він примусив себе забрати в Скелі брус. Спантеличений гевал випустив його з рук і провів поглядом Каладіна, який бігцем поніс брус туди, де його взяв. Жестом виразивши підмайстрові свою вдячність, він потрюхав назад, до невеличкої компанії мостонавідників. Скеля тим часом неохоче роздавав програні світлоскалки.

– На обід – розійдись! – скомандував Каладін. – У нас післяобіднє мостове чергування, тож за годину щоб були тут. А коли виб’є останній дзвін перед заходом сонця, усім зібратися біля їдальні. Наш сьогоднішній табірний наряд – прибирання після вечері. Хто прийде останнім, вишкрібатиме казанки.

Усі здивовано дивилися йому вслід, коли він підтюпцем побіг пріч зі складського двору. Проминувши два квартали, він пірнув у боковий прохід і сперся об стіну. А потому, хрипко й засапано дихаючи, сповз долі й розтягнувся на землі.

Він почувався так, немов порвав усі м’язи свого тіла. Ноги горіли вогнем, а коли він спробував стиснути руку в кулак, пальці виявилися занадто слабкими, щоби повною мірою слухатися. Кашляючи, він судомно робив глибокі вдихи й видихи. Солдат, котрий проходив мимо, кинув був на нього погляд, але, побачивши форму мостонавідника, пішов геть, не сказавши й слова.

Зрештою Каладін відчув, як хтось легенько торкнувся його грудей. Розплющивши очі, він угледів Сил, котра лежала ниць у повітрі, повернувшись до нього обличчям. Вона простягла ніжки у бік стіни, але вся її поза – та й, власне, те, як обвисала її сукня – справляли таке враження, ніби вона стоїть прямо, а не лежить долілиць.

– Каладіне, – мовила вона, – мені треба тобі дещо сказати.

Він знову заплющив очі.

– Каладіне, це важливо.

На одній із повік він відчув легенький поштовх енергії. То було дуже дивне відчуття. Мостонавідник забурчав, розплющив очі та змусив себе сісти. Спрен пройшлася повітрям, немов оминаючи невидиму сферу, доки не зупинилася, зайнявши бажане положення.

– Я вирішила, – заявила Сил, – що радію з того, що ти дотримав даного Ґазу слова, хоча він і огидний тип.

Каладінові знадобилася якась хвилинка, щоб утямити, що вона мала на увазі.

– Ти про сфери?

Та кивнула.

– Я гадала, що ти можеш і порушити свою обіцянку, але рада, що ти цього не зробив.

– От і добре. Дякую, що сказала, угу.

– Каладіне, – мовила Сил, дратуючись і стискаючи кулачки. – Це важливо.

– Я… – він змовк, а тоді сперся головою об стіну. – Сил, я заледве можу дихати, не те що думати. Прошу тебе. Просто скажи мені, що тебе турбує.

– Я знаю, коли люди говорять неправду, – сказала вона, підходячи ближче й сідаючи йому на коліно. – А всього кілька тижнів тому я навіть не розуміла, що таке брехня. Але зараз щаслива з того, що ти не збрехав. Хіба ж ти не розумієш?

– Ні.

– Я змінююся. – Вона затремтіла – найімовірніше, навмисно, оскільки контури її постаті на мить розплилися. – Я знаю речі, про які й гадки не мала кілька днів тому. Це відчуття таке дивне.

– Що ж, гадаю, це добре. Себто, що більше ти розумієш, то краще. Хіба не так?

Вона опустила погляд.

– Коли вчора після бурі я знайшла тебе біля прірви, – прошепотіла вона, – ти збирався вбити себе, так?

Каладін мовчав. Учора. Це було цілу вічність тому.

– Я дала тобі листок, – сказала спрен, – отруйний листок. Ти міг скористатися ним, щоб убити себе чи когось іншого. Ось на що ти, певно, хотів їх спочатку пустити – ще тоді, у фургоні, – Сил знову звела очі, зустрівшись із ним поглядом, і її ледь чутний голосок звучав налякано. – Сьогодні я знаю, що таке смерть. Чому я знаю це, Каладіне?

Той насупився.

– Ти завжди була дивною як для спрена. Навіть попервах.

– Із самого початку?

Він помовчав, пригадуючи. Ні, коли вона прилітала перші кілька разів, то поводилася, як і будь-який спрен. Вдавалася до різних витівок, приклеювала черевика до підлоги, тоді ховалася. Навіть коли не полишала його впродовж усіх місяців рабства, то здебільшого чинила, як звичайний спрен. Пурхала собі довкола, ні на чому надовго не зосереджуючись.

– Учора я не знала, що таке смерть, – сказала вона, – а сьогодні знаю. Кілька місяців тому я не розуміла, що чинила дивно як для спрена, а тепер утямила, що так і було. Та звідки ж мені знати, як слід поводитися спрену? – зіщулившись, вона ніби стала меншою. – Що зі мною коїться? Хто я?

– Не знаю. Та хіба це важливо?

– А по-твоєму, ні?

– Я теж не знаю, хто я. Мостонавідник? Лікар? Солдат? Невільник? Усе це просто ярлики. Я – такий, який я всередині. І цей «я» зовсім не схожий на того, яким був лише рік тому, та з цим нічого не вдієш, тож я просто йду вперед, сподіваючись, що ноги самі винесуть мене, куди треба.

– Ти не сердишся на мене за те, що я принесла тобі той листок?

– Сил, якби ти не перешкодила мені, я й справді ступив би в провалля. І твій листок виявився саме тим, що й було мені потрібно. Чомусь він прийшовся якраз до речі.

Вона всміхнулася і стала спостерігати, як Каладін потягується, розминаючись. Закінчивши вправи, він підвівся та знову вийшов на вулицю, загалом оговтавшись від перевтоми. Вона спурхнула в повітря й опустилася йому на плече – сіла, спершись руками позад себе та звісивши попереду ноги, мов дівчина на уступі стрімчака.

– Я рада, що ти не злишся. Хоч при цьому гадаю, що це ти винний у всьому, що зі мною коїться. До зустрічі з тобою мені ніколи не доводилося думати про смерть чи брехню.

– Ось такий він я, – промовив Каладін сухо, – несу з собою смерть і брехню, куди лишень не поткнуся. Я й Охоронниця ночі – солодка парочка.

Сил насупилася.

– Це був… – почав він.

– Так, – сказала вона, – сарказм, – і схилила голову набік. – Я знаю, що це таке, – тоді з хитринкою всміхнулася: – Я знаю, що таке сарказм!

«Прародителю бур, – подумав Каладін, дивлячись у її радісні оченята, – а в цьому є щось лиховісне».

– Зажди-но, – промовив він, – а з тобою не траплялося такого раніше?

– Не знаю. Я не пам’ятаю нічого давнішого, ніж коли рік тому вперше побачила тебе.

– Справді?

– У цьому нема нічого дивного, – відказала Сил, стенувши напівпрозорими плечиками. – У більшості спренів коротка пам’ять. От не розумію: звідки я це знаю?

– Що ж, цілком можливо, що це нормально. Може, ти вже проходила через такий цикл, але просто забула.

– Звучить не надто втішно. Мені не подобається вся ця справа із забуванням.

– Але ж смерть і неправда гнітять тебе?

– Ще й як. Та якби мені довелося забути всі ці спогади… – вона звела очі вгору, і Каладін, прослідкувавши за її поглядом, помітив пару спренів вітру, що ширяли в небі, ловлячи повіви легкого вітерцю, – безтурботні та вільні.

– Боїшся йти вперед, – утямив Каладін, – але й жахаєшся знову стати тією, ким була.

Вона кивнула.

– Мені знайоме це відчуття, – сказав він. – Ходімо. Треба попоїсти, а після обіду я планую дещо зробити.