Читать книгу Шлях королів - Брендон Сандерсон - Страница 8

Харбрант, Місто дзвоників, не належало до переліку тих місцин, які Шаллан колись усерйоз сподівалася відвідати. Хоча вона часто мріяла про мандри, скидалося на те, що молодість вона вимушено проведе самітницею в чотирьох стінах родового маєтку, де її єдиною розрадою були книги з бібліотеки батька, а тоді вийде заміж за котрогось із його союзників і решту життя також просидить сиднем, але вже в домі чоловіка.

Однак сподівання чимось схожі на тонку порцеляну: що міцніше її тримаєш, то більше шансів, що вона трісне.

Їй перехопило подих, коли, притискаючи до грудей альбом для малювання, вона стояла й дивилася, як портові робітники підтягували корабель до причалу. Харбрант був гігантським містом. Приліпившись на крутому схилі, воно мало форму клина: ніби вбудоване в широку розщелину, відкритий бік якої був звернений до океану. Схожі на кам’яні брили, будинки з квадратними вікнами здавалися глинобитними чи принаймні вкритими обмазкою з глини та соломи. А може, із крєму? Вони були пофарбовані в яскраві кольори, найчастіше червоний чи помаранчевий, але траплялися й блакитні та жовті.

Вона вже чула звук дзвоників, що подзенькували чистими голосами, розхитувані вітром. Їй довелося високо задерти голову, щоби побачити найдальший край міста. Харбрант височів над нею, наче гора. Скільки ж людей могло жити в такому мегаполісі? Тисячі? Десятки тисяч? Приголомшена, але й захоплена, вона знову затремтіла, а тоді з зусиллям кліпнула очима, закарбовуючи образ міста у своїй пам’яті.

Довкола метушилися моряки. «Усолода вітру» була вузьким одномачтовим судном, на борту якого заледве вистачало місця для неї, капітана, його дружини та шістьох членів екіпажу. Спочатку воно здавалось їй надто маленьким, проте капітан Тозбек виявився людиною спокійною та завбачливою: чудовий моряк, хоч і язичник, він обережно вів корабель уздовж узбережжя та завжди знаходив невелику, але добре захищену бухту, де можна було перечекати чергову великобурю.

Капітан наглядав за роботою матросів, поки ті швартували судно. Тозбек був невисоким на зріст чоловіком, чиє плече якраз сягало плеча Шаллан, і носив свої довгі білі брови тайлена на дивний манір: навощував і залишав отримані зубці стирчати доверху. Здавалося, ніби над очима в нього два розкриті віяла – кожне у фут завдовжки. Він ходив у чорному бушлаті зі срібними ґудзиками та простій плетеній шапчині. А той шрам на щоці, гадала Шаллан, капітан отримав під час запеклої морської битви з піратами, і була розчарована, коли напередодні дізналася, що якось у шторм його вдарила погано закріплена такелажна снасть.

Його дружина Ашлв уже спускалася сходнями, щоб зареєструвати судно. Тозбек помітив, що Шаллан уважно дивиться на нього, і підійшов ближче. Він був діловим партнером її сім’ї, який тривалий час користувався батьковою довірою. Це було їй наруч, оскільки придуманий нею та братами план не залишав можливості взяти з собою дуенью чи няньку.

Цей план змушував Шаллан нервуватися. Дуже, дуже сильно нервуватися. Вона ненавиділа лицемірство. Але ж фінансовий стан її родини… Виникала необхідність або несусвітнього фінансового вливання, або ж отримання ще якоїсь переваги в тій боротьбі, яку вели між собою веденські династії. А інакше їм не протягнути до кінця року…

«Діло насамперед, – подумала Шаллан, примушуючи себе заспокоїтись. – Спочатку треба знайти Джасну Холін, якщо, звичайно, вона знову не поїхала без мене».

– Ваша Світлосте, я послав юнгу від вашого імені, – сказав Тозбек. – Якщо принцеса все ще тут, ми незабаром про це дізнаємося.

Шаллан кивнула на знак вдячності, усе ще притискаючи свій альбом. Місто аж кишіло людьми. Деякі з них були вбрані у знайомий одяг: штани й сорочки зі шнурівкою спереду на чоловіках, спідниці й барвисті блузки – у жінок. Може, вони з її батьківщини, Джа Кеведу? Але Харбрант був вільним містом. Маленьким, політично нестабільним містом-державою, яке володіло невеликою територією, але чиї причали були відкриті для всіх кораблів, що пропливали мимо, незалежно від національності чи статусу. Тож люди стікалися сюди…

Цим і пояснювався той факт, що багато хто з перехожих у неї перед очима мав екзотичний вигляд. Убрання з суцільного шматка тканини вказувало на те, що одягнені в нього чоловік чи жінка прибули з Ташикку – це далеко на заході. Довгі халати, що сягали щиколоток, але спереду були відкритими, мов плащі… звідки ж це прибули їхні власники? Вона в житті не бачила стількох паршменів, скільки їх працювало на причалах, переносячи на спинах вантажі. Як і ті, що ними колись володів її батько, ці паршмени були огрядні й широкі в кості та мали дивне забарвлення шкіри, що скидалася на мармур, – світлі або чорні плями чергувалися з темно-червоними. Кожен із таких строкатих узорів був унікальний.

Скоро шість місяців, як Шаллан ганяється за Джасною Холін від міста до міста, а тому починала думати, що так і не наздожене. Може, принцеса навмисно уникала її? Ні, це здавалося малоймовірним: просто Шаллан не була досить важливою для того, щоби на неї чекати. Її Світлість Джасна Холін була однією з наймогутніших жінок у світі. Й однією з тих, хто мав найзаплямованішу репутацію. Вона була єдиним членом правовірної королівської династії, який привселюдно заявив про свої єретичні переконання.

Шаллан намагалася вгамувати наростаючу тривогу. Найімовірніше, вкотре з’ясується, що Джасна залишила місто. «Усолода вітру» простоїть ніч біля причалу, а Шаллан домовиться з капітаном про ціну – як завжди, з великою знижкою, з огляду на ті інвестиції, які зробила її сім’я в судноплавне підприємство Тозбека, – за яку той доправить її до наступного порту.

Минули місяці відтоді, як Тозбек мав би вибавитися від її товариства. Вона ніколи не відчувала з його боку обурення: честь і вірність щоразу штовхали його до того, щоби пристати на її чергове прохання. Однак його терпінню мав рано чи пізно прийти кінець, як і її грошам. Вона й так уже витратила більшу половину тих сфер, що взяла з собою. Звичайно, він не залишить її в незнайомому місті, але цілком може із жалем наполягти на тому, щоб вони всі разом поверталися до Веденару.

– Капітане! – закричав якийсь моряк, підбігаючи до сходнів. На ньому були лише жилетка й широкі, мішкуваті штани, а начорно загоріла шкіра вказувала на те, що він працює на свіжому повітрі. – Сер, повідомлення про вибуття немає. Портовий реєстратор стверджує, що Джасна ще тут.

– Ба! – сказав капітан, обертаючись до Шаллан. – Полювання скінчилося.

– Слава Вісникам, – тихо відповіла вона.

Задерикувато здійняті брови капітана здавалися потоками світла, що випромінювалося з його очей. Він усміхнувся:

– Не інакше, як вашому прекрасному обличчю завдячуємо ми цим щасливим вітром! Навіть його спрени виявилися зачаровані вами, Ваша Світлосте Шаллан, і привели нас сюди!

Та зашарілася, маючи на думці відповідь, яка була б не зовсім пристойною.

– А! – капітан тицьнув пальцем у її бік. – Бачу, у вас є що мені відповісти – по очах бачу, панянко! Ну ж бо, сміливіше. Розумієте, слова не розраховані на те, щоби тримати їх усередині. Вони – вільні істоти, а якщо посадити їх під замок, можна заробити розлад травлення.

– Але вийде непристойно… – запротестувала Шаллан.

Тозбек зареготав:

– Ми вже багато місяців подорожуємо разом, а ви знову за своє! Кажу ж вам, що ми моряки! Ми забуваємо, що таке ввічливість, щойно вперше ступаємо на палубу. Нас уже не виправиш.

Вона всміхнулася. Суворі няньки й гувернантки вчили її тримати язика за зубами, та, на жаль, її брати виявили ще більше рішучості, підбурюючи її до протилежного. Тож вона завела звичку розважати їх дотепними зауваженнями, коли вони лишалися без нагляду. Дівчина з любов’ю пригадала години, проведені у великій залі маєтку, біля каміна, у якому потріскували дрова, в оточенні трьох із чотирьох її братів, котрі купчилися довкола неї, дослухаючись до ущипливих коментарів щодо ще одного батькового лизоблюда чи мандрівного подвижника. Шаллан нерідко вигадувала пустотливі сценарії бесід, що приписувалися тим відвідувачам, яких вони, діти, бачили, але чиїх слів не чули.

Так у ній сформувалось те, що няньки в один голос називали «зухвалою жилкою». А моряки цінували дошкульні зауваження навіть більше, ніж колись її брати.

– Бачите, – мовила Шаллан до капітана, знову беручись рум’янцем, але все ще не втративши охоти висловити те, що на умі, – я от що подумала: ви стверджуєте, що моя краса улестила вітри чимшвидше доправити нас до Харбранта. Але ж хіба з цього не випливає, що під час попередніх плавань якраз брак моєї краси спричинювався до того, що ми прибували запізно?

– Ну… тобто… ні…

– Виходить, – вела далі Шаллан, – що насправді ви сказали мені, що я була гарною рівно одну шосту частину часу, який ми провели в морі.

– Дурниці! Ви, молода панно, схожі на світанок – і крапка!

– На світанок? Ви маєте на увазі, що я аж надто червона, – тут вона злегенька смикнула себе за довге руде волосся, – і що, забачивши мене, люди нерідко стають буркотливими?

Він засміявся, і до його сміху долучилося кілька інших моряків, які опинилися були поблизу.

– Ну добре, – сказав капітан Тозбек, – тоді ви схожа на квітку.

– У мене на них алергія, – скривилася вона.

Він звів брову.

– Ні, серйозно, – зізналася дівчина. – Я гадаю, що вони дуже милі. Але якби ви подарували мені букет, то незабаром стали б свідком настільки сильного нападу чхання, що вам довелося би віддирати від стін веснянки, які позлітали б із мене.

– Ну що ж, навіть якщо це правда, я продовжую стверджувати, що ви гарна, мов квітка.

– Якщо це дійсно так, тоді молоді люди мого віку вочевидь потерпають від такої ж алергії, оскільки тримаються від мене на чималій відстані, – вона скривилася. – От бачите, я ж казала, що це неввічливо. Молоді панянки не повинні поводитися настільки нестримано.

– Ах, панночко, – сказав капітан, салютуючи їй, тобто ледь торкаючись двома пальцями краю своєї плетеної шапчини, – нам із хлопцями не вистачатиме вашого гострого язичка. Навіть не знаю, що ми робитимемо без вас.

– Гадаю, плисти, – відказала вона, – а також їсти, співати, дивитися на хвилі. Точнісінько те ж саме, що й зараз, тільки маючи на це більше часу, бо вам не доведеться спотикатися об дівчисько, яке весь час сидить на палубі, малюючи ескізи та щось бурмочучи собі під ніс. Але дякую вам, капітане, за цю чудову подорож, хоч вона й дещо затяглася.

Капітан ще раз торкнувся краю шапочки, даючи зрозуміти, що цінує її слова.

Шаллан широко всміхнулася: вона не очікувала, що ця самостійно здійснювана поїздка принесе з собою таке сильне відчуття свободи. Брати хвилювалися за неї, побоюючись, що вона неодмінно перелякається. Вони вважали її боягузкою через те, що дівчина не любила сперечатися і зазвичай мовчала, якщо в розмові одночасно брала участь завелика кількість людей. Імовірно, їй і справді було трішки страшно – адже вона забралася так далеко від Джа Кеведу, і це приголомшувало її. Але водночас ця подорож була чудова: вона стратила три альбоми, заповнивши їх малюнками істот і людей, які зустрічалися на її шляху, і хоча турбота про фінансовий стан родини постійно нависала над нею темною хмарою, вона врівноважувалася непідробним захватом від нових вражень.

Тозбек узявся віддавати розпорядження, пов’язані зі стоянкою судна. Він був хорошою людиною. Що ж до дифірамбів її уявній красі, то вона добре розуміла, що саме за ними крилося: щирий, хоча й перебільшений, вияв прихильності. Вона мала бліду шкіру, а надворі стояла епоха, коли ознакою справжньої краси вважалася алетійська смаглявість. І хоча її очі були світло-блакитні, сторонні домішки в крові родини проявилися в рудому волоссі червонясто-коричневого відтінку. Ані єдиного пасемця, яке було би по-справжньому чорним! Дякувати Вісникам, її веснянки трохи вицвіли, відколи з дівчинки вона перетворилася на дівчину, але все ще вкривали щоки та ніс.

– Панянко, – звернувся до неї капітан, переговоривши з матросами, – практично не випадає сумніватися, що Її Світлість Джасну ви зможете знайти в Конклаві.

– О, це в Паланеумі?

– Так, так. Там само живе й король. Це, так би мовити, у центрі міста. Тільки тут під центром мають на увазі горішню частину, – він потер підборіддя. – Як би там не було, а Джасна – особа королівської крові, тож у всьому Харбранті їй просто ніде більше зупинитися. Ось Ялб покаже вам дорогу. А ваш багаж ми доправимо пізніше.

– Щиро дякую, капітане, – сказала вона і додала: – Шайлор мкабат ноур.

Це була тайленська формула подяки, яка дослівно означала «вітри донесли нас благополучно».

На капітановому обличчі з’явилася широка усмішка:

– Мкаї баде фортентіс!

Вона й гадки не мала, що це означає. Шаллан могла читати тайленською – досить швидко й без словника, але на слух розуміла погано. Тож вона всміхнулася йому – і, здається, цілком доречно, оскільки той засміявся, показуючи щось жестами одному з матросів.

– Ми простоїмо біля цього причалу два дні, – сказав він їй. – На завтра прогнозують великобурю, тож ми все одно не зможемо підняти якір. І якщо справа, яку ви маєте до Її Світлості Джасни, піде не так, як ви сподіваєтесь, ми залюбки доправимо вас назад у Джа Кевед.

– Ще раз дякую.

– Не варто, панночко, – відказав капітан, – адже ми однаково робили б те саме. А тут можна завантажитися товарами й таке інше. Та й на малюнку, який ви подарували мені, щоби прикрасити каюту, моя дружина виглядає такою схожою на себе – ну просто як жива!

Він підійшов до Ялба і став давати вказівки. Шаллан чекала, тим часом заховавши альбом назад у шкіряну папку. Ялб. Та вона зламає свого веденського язика, доки вимовить таке ім’я! І чому тайлени так люблять громадити приголосні, не розбавляючи їх голосними?

Ялб клично махнув їй рукою, і вона рушила вслід за ним.

– Будьте обережні, панночко, – застеріг капітан, коли вона проходила повз нього. – Навіть у такому безпечному місті, як Харбрант, криються свої небезпеки. Тож будьте насторожі й глядіть не стратьте розуму.

– Не хвилюйтеся, я не самогубиця. Та й дорогою не планую заходити ні до в’язниці, ні до крамниці… – відказала вона, обережно ступаючи на сходні.

Капітан засміявся і помахав їй рукою на прощання, поки вона спускалася трапом, тримаючись за поручні «вільною» рукою – правою. Як і в усіх прихильниць воринського віровчення, її ліва, «захищена», рука була покритою, і лише правиця залишалася виставленою на загальний огляд. Темноокі простолюдинки зазвичай обходилися рукавичкою, але від жінки її статусу очікувалось більше скромності. Тож захищена рука була повністю прибрана під достатньо довгий лівий рукав сукні, манжета якого ще й наглухо застібалася на ґудзики.

Шаллан носила плаття традиційного воринського крою, яке щільно облягало бюст, плечі й талію, а потім переходило в ширшу спідницю з плавними лініями – воно було синього шовку з ґудзиками з чалового панцира по боках. Тож спускаючись сходнями, вона захищеною рукою притискала до грудей портфель, а вільною трималася за поручні.

Щойно зійшовши з трапа, вона відразу ж потрапила у вир гарячкової діяльності, що розгорталася на пристані, де в усі сторони мчали посильні, а вбрані в червоні жакети жінки вносили належні відмітки у ґросбухи, відслідковуючи шлях вантажів. Як і Алеткар та її рідний Джа Кевед, Харбрант був воринським королівством. Його жителі не були язичниками, а тому письмо вважалося жіночою справою: чоловіків навчали лише ґліфам, залишаючи написання листів і читання їхнім сестрам чи дружинам.

Шаллан не запитувала прямо, але була впевнена, що капітан Тозбек уміє читати. Вона бачила його з книгами в руках, і їй було соромно за нього. Чоловікам не годилося читати – принаймні тим із них, хто не належав до подвижників.

– Бажаєте покататися? – запитав Ялб. Він розмовляв якимось сільським діалектом тайленської, і Шаллан заледве могла розібрати слова.

– Так, охоче.

Він кивнув і зник у натовпі, залишивши її на причалі в оточенні групи паршменів, які напружено працювали, переносячи дерев’яні ящики з одного пірса на інший. Паршмени тупі від природи, але робітники з них хоч куди. Ніколи ні на що не скаржаться й завжди виконують те, що від них вимагають. Колись її батько надавав їм перевагу перед звичайними рабами.

Невже на Розколотих рівнинах алеті й справді воювали з паршменами? Для Шаллан це звучало дивно – паршмени ж не б’ються! Вони покірні й безсловесні. Щоправда, висновуючи з чуток, ті, що там, на Розколотих рівнинах, – так звані паршенді – фізично відрізняються від звичайних паршменів. Вони сильніші, вищі, розумніші. Найімовірніше, ті навіть не були власне кажучи паршменами, а доводилися їм якимись далекими родичами.

На її подив, усюди на причалі виднілися сліди тутешньої фауни. У повітрі звивалося кілька небесних мурен, видивляючись пацюків чи рибин. У розщілинах між дошками пристані ховалися крихітні краби, а до товстих паль причепилося гроно клямкунів. Уздовж затіненого боку вулиці, яка вела вглиб міста, кралася в’юнка норка, вишукуючи шматочки чогось їстівного, що його могли зронити перехожі.

Шаллан не могла втриматися від того, щоб дістати й розкрити свою папку з ескізами, та почала замальовувати наскок небесної мурени. І як вона не боялася стількох людей довкола? У покритих пальцях захищеної руки вона затисла вершечок етюдника, а вільною орудувала вуглиною для малювання. Не встигла вона закінчити малюнок, як повернувся її провідник із якимось чоловіком, котрий тягнув за собою дивну машинерію, оснащену двома великими колесами та вкритим пологом сидінням. Шаллан із сумнівом глянула на неї, опускаючи альбом. Узагалі-то вона очікувала на паланкін…

Чоловік, який тягнув цей пристрій, був невеликий на зріст, з темною шкірою, широкою усмішкою та пухлими губами. Він знаками запросив Шаллан сідати, що вона й зробила з тією скромною грацією, яку виховали в ній гувернантки. Рикша щось запитав, звернувшись до неї якоюсь рубленою, уривчастою мовою, що її вона не розпізнала.

– Чого йому треба? – запитала вона у Ялба.

– Він хоче знати, якою дорогою вас везти: довгою чи короткою, – Ялб почухав потилицю. – Я не впевнений, у чому між ними різниця.

– Підозрюю, що однією з них довше їхати, – мовила Шаллан.

– А ви й справді розумна!

Ялб сказав щось рикші тією ж занадто чіткою мовою, і чоловік відповів.

– Їдучи довгою дорогою, можна вдосталь помилуватися містом, – пояснив Ялб. – Натомість коротка дорога веде прямо до Конклаву, але гідних уваги принад по ній майже не трапляється. Гадаю, він помітив, що ви тут уперше.

– Я так сильно виділяюся? – запитала Шаллан, червоніючи.

– Е-е-е… ні… звичайно, ні, Ваша Світлосте.

– І під цим ви маєте на увазі, що я виділяюся, мов бородавка на носі в королеви.

Ялб засміявся:

– Боюся, нічим крити. Але ж мені здається, що не можна потрапити куди-небудь удруге, спочатку не побувавши там уперше. Вряди-годи кожному доводиться виділятися – тож краще вже робити це так мило й невимушено, як ви!

Їй довелося звикнути до легкого флірту у виконанні моряків. Вони ніколи не були аж надто прямолінійними, і Шаллан підозрювала, що капітанова дружина провела з ними серйозну бесіду, коли помітила, як їхні компліменти змушували дівчину червоніти. Адже в маєтку її батька слуги – навіть ті, котрі мали повні громадянські права, – завжди знали своє місце.

Рикша все ще чекав на відповідь.

– Скажіть йому, будь ласка, щоб їхав короткою дорогою, – попросила вона Ялба, хоч і палко жадала проїхатися мальовничою. Це ж треба: нарешті вона у справжньому місті й мусила їхати напрямки! Але Її Світлість Джасна на ділі довела, що застати її не легше, ніж упіймати дикого співунця. Тож краще було поспішити.

Головна дорога повзла схилом угору, але то здіймалася вверх, то опускалася вниз, тож навіть їдучи коротким шляхом, Шаллан багато що встигла побачити. Від усіх цих дивних людей, видів і дзвонів, що дзенькотіли на всі лади, у неї аж у голові паморочилося. Вона відкинулася на спинку сидіння й жадібно всотувала все, що бачила. Виявилося, що будівлі групуються за кольорами, і кожен колір щось означає. Крамниці, де торгували однаковим товаром, були пофарбовані в однакові кольори: у фіолетових продавався одяг, у зелених – харчі. Будинки теж фарбували за певним принципом, але Шаллан не могла збагнути, яким. Переважали кольори м’якої палітри – пастельні та приглушені.

Ялб крокував обіч візка, тож рикша знову заговорив до неї, обертаючись через плече. Ялб перекладав, засунувши руки в кишені жилета:

– Він каже, що особливістю цього міста є лейт.

Шаллан кивнула: багато міст будувалося в лейтах – місцинах, захищених від великобур прилеглими скельними формаціями.

– Харбрант – це одне з найзахищеніших великих міст у всьому світі, – перекладав далі Ялб, – і символом цього є дзвоники. Кажуть, ніби їх уперше порозвішували для того, щоби повідомляти про настання великобурі – адже люди просто не звертали уваги на легенький вітерець, – Ялб зам’явся. – Та він просто розказує байки, Ваша Світлосте, бо хоче отримати щедрі чайові. Я чув цю історію й гадаю, що вона просто сміховинна. Якщо пориви вітру були досить сильними, щоб розгойдувати язики дзвонів, то й люди неминуче б їх відчули. Та й, крім того, як вони примудрялися не помічати дощу, що періщив на їхні дурні голови?

Шаллан усміхнулася:

– Нічого, хай розповідає далі.

Візник знову затеревенив на свій рубаний лад – що ж це, врешті-решт, за мова? Шаллан слухала Ялбів переклад і всотувала види, звуки і, на жаль, запахи. Вона з дитинства звикла до свіжого запаху щойно протертих від пилу меблів і пахощів пласких перепічок, що випікалися на кухні. Її мандрівка океаном познайомила її з новими ароматами – солоної води та чистого морського повітря.

Але тутешні запахи не містили й натяку на чистоту. З кожного провулка шибало в ніс неповторне амбре, зіткане з різних відтінків смороду. Вони чергувалися ще й із пряними ароматами їжі, яку продавали вуличні торгівці, і якраз це нашарування було особливо нудотним. На щастя, рикша змістився в центр проїжджої частини, відтак запахи послабшали, проте це дещо пригальмувало їхню швидкість, оскільки їм доводилося маневрувати в досить щільному транспортному потоці. Витріщивши очі, дівчина дивилася на людей, яких вони проминали. Ось ці чоловіки із затягнутими в рукавички руками та шкірою блакитнуватого відтінку – з Натанатану. Але хто ці високі, сповнені гідності люди в чорних одежах? А ці чоловіки з бородами, обплетеними тонкою мотузкою, – так, що скидалися на жезли?

Звуки нагадали Шаллан про співочі змагання, які влаштовували під вікнами її дому дикі співунці, – тільки тут вони були різноманітніші й гучніші. Не менше сотні горлянок перегукувались між собою, чергуючись зі звуками ляскання дверей, гуркоту коліс по бруківці та поодинокими криками небесних мурен. А на задньому фоні подзенькували всюдисущі дзвоники, і їхні звуки посилювалися, щойно задував вітер. Вони були виставлені у вітринах крамниць і звисали з кроков. Кожен ліхтарний стовп уздовж вулиці був оснащений прив’язаним під лампою дзвоником. Навіть із самого краю пологу на її візку звисав один – маленький, сріблястий – і видзвонював чистим голоском. Коли вони були приблизно на півдорозі вверх по схилу, їх раптом накрила ще й хвиля голосного передзвону годинників із боєм, чиї різномасті, безладні удари злилися в брязкітливий, надокучливий шум.

Із наближенням до верхнього кварталу «в центрі» натовп рідшав, і врешті рикша підвіз її до масивної будівлі на самій верхівці міста. Пофарбована в білий колір, вона, здавалося, була висічена в самій скелі, а не збудована з цегли чи глини. Колони, що височіли спереду, просто-таки виростали з каменю без будь-яких видимих швів, а задня частина споруди плавно з’єднувалася зі стрімчаком. Перекриття даху, що виступали з нього, мов оголені пласти скельної породи, були увінчані приземкуватими куполами й пофарбовані в металеві відтінки. Світлоокі жінки, вбрані в такі ж сукні, як і Шаллан, – із лівою рукою, надійно захованою в чохол застібнутої манжети, – заходили в будівлю та виходили з неї, несучи письмове приладдя. Чоловіки ж, які курсували в палац і з нього, були вбрані у воринські сюртуки військового крою з жорсткими стоячими комірцями, що закривали всю шию, і штани з цупкої матерії – ті й інші застібнуті на всі ґудзики з боків. Багато хто мав при боці меча, що висів на ремені, туго затягнутому поверх довгого, до колін, мундира.

Рикша зупинився і щось сказав, звертаючись до Ялба. Взявши руки в боки, матрос вступив у суперечку. Шаллан усміхнулася, забачивши лютий вираз на обличчі моряка, та з зусиллям кліпнула очима, закарбовуючи його в пам’яті, щоби потім намалювати.

– Він пропонує, щоб ми з ним поділити між собою різницю, якщо я дозволю йому здерти з вас утридорога за поїздку, – обурено проговорив Ялб, хитаючи головою та простягаючи Шаллан руку, щоб допомогти спуститися з візка. Вона злізла й глянула на рикшу, який стенув плечима, усміхаючись, мов дитина, яку спіймали на крадіжці солодощів.

Дівчина затиснула портфель у покритій руці, і стала порпатися там «вільною» правою, шукаючи гаманець.

– То скільки ж мені йому дати?

– Двох світлоскалок цілком вистачить. Я пропонував одну. А цей грабіжник хотів заломити п’ять.

До цієї поїздки Шаллан ніколи не використовувала грошей за прямим призначенням – вона лише милувалася красою сфер. Кожна з них складалася зі скляної намистини, трішки більшої за ніготь великого пальця, і значно меншого коштовного каменя всередині, що був ніби оправлений у неї. Самоцвіти мали здатність всотувати Буресвітло, і через це сфери світилися. Коли вона відкрила гаманець, на її обличчі засяяли відблиски рубінів, смарагдів, діамантів і сапфірів. Вона видобула три діамантові скалки найменшої вартості. Найціннішими були смарагди, оскільки Душезаклиначі могли використовувати їх для виготовлення їжі.

Скляна частина більшості сфер була однакового розміру: їхня цінність визначалася величиною самоцвіту в центрі. Так, кожна з трьох скалок містила в собі лише крихітний шматочок діаманта. Та навіть його було достатньо, щоби сфера сяяла від Буресвітла – набагато слабше, ніж світильник, але все ж помітно. Вогнемарка – сфера середньої вартості – світилася хіба трохи тьмяніше, ніж свічка, і дорівнювала п’яти світлоскалкам.

У її гаманці були лише заряджені сфери, оскільки вона чула, що затьмарені багато хто вважає підозрілими, і подекуди для того, щоби переконати їх у справжності самоцвіту, доводиться звертатися до послуг міняйла. Найцінніші зі своїх сфер вона, звичайно ж, тримала в окремому «захищеному» капшуку, прикріпленому ґудзиками з внутрішнього боку її лівого рукава.

Шаллан вручила три скалки Ялбу, котрий схилив голову набік. Потому кивнула рикші, заливаючись рум’янцем і раптово усвідомлюючи, що машинально поставила Ялба у становище такого собі дворецького – посередника між господарем і слугою. А раптом він образиться?

Матрос засміявся й виструнчився, немов удаючи справжнього мажордома, і заплатив рикші з удавано суворим виразом обличчя. Той теж засміявся, вклонився Шаллан і потягнув свій візок куди-інде.

– А це тобі, – сказала дівчина, витягаючи з гаманця рубінову марку й вручаючи її Ялбові.

– Ваша Світлосте, це забагато!

– Частково це знак моєї вдячності, – пояснила вона, – а почасти плата за те, щоби ти кілька годин побув тут і почекав – на той випадок, якщо я повернуся.

– Почекати кілька годин за вогнемарку? Та це ж моя платня за тиждень у морі!

– Тоді цього точно має вистачити, аби гарантувати, що ти нікуди не подінешся.

– Стоятиму тут, як укопаний! – запевнив її Ялб, складаючи їй вишуканий і на диво добре виконаний уклін.

Шаллан глибоко вдихнула й покрокувала сходами в бік вражаючого на вигляд входу до Конклаву. Різьблення на скельному камені й справді заслуговувало на увагу – її душа художниці понад усе воліла затриматися та детально його оглянути, проте дівчина не сміла. Здавалося, що ввійти в цю величезну будівлю – все одно що бути поглинутим живцем. На стінах фойє розміщувалися ряди люстр із Буресвітлом, що випромінювали біле сяйво. Найімовірніше, вони були оснащені діамантовими броамами, адже Буресвітло використовувалось у побуті в більшості розкішних будинків. Броам – найдорожча зі сфер – за яскравістю випромінювання дорівнював кільком свічкам.

Це світло рівно й м’яко розливалося по постатях прислужників, писців і світлооких, які снували просторим передпокоєм і далі вглиб коридору. Скидалося на те, що будівля була спланована у вигляді одного широкого, високого та довгого тунелю, що заривався в скелю. З боків розміщувалися ряди величних кімнат, і бокові коридори ніби відгалужувалися від цього грандіозного центрального проспекту. Вона раптом відчула себе куди впевненіше, ніж назовні: це місце з його метушливими слугами й невисоких рангів світлопанством здалося їй чимось знайомим.

Вона звела вгору свою вільну руку, сигналізуючи, що потребує допомоги, і в ту ж мить до неї поспішив мажордом у хрусткій білій сорочці та чорних штанах.

– Ваша Світлосте? – звернувся він до неї її рідною веденською – очевидно, з огляду на колір її волосся.

– Я шукаю Джасну Холін, – мовила вона, – і мені сказали, що зараз вона перебуває в цих стінах.

Мажордом церемонно вклонився. Більшість із них пишалися своєю делікатною службою – і не в останню чергу тією властивою їй бундючністю, яку Ялб висміював усього кілька хвилин тому.

– Чекайте на моє повернення, Ваша Світлосте.

Скидалося на те, що він належав до другого нану й був темнооким громадянином дуже високого рангу. Згідно з воринськими уявленнями, Покликання людини – справа, якій вона присвячує своє життя, – річ надзвичайно серйозна. Найкращим способом забезпечити собі достойне місце в загробному житті було обрання підходящої професії та безнастанне вдосконалення в ній. Нерідко саме обране людиною Покликання визначало ту конгрегацію, членом якої вона ставала.

Схрестивши руки на грудях, Шаллан чекала. Свого часу вона довго розмірковувала над власним Покликанням. Очевидним вибором було мистецтво: вона ж так любила ескізи. Але її вабило щось більше, ніж просто малювання як таке, – її захоплював і дослідницький складник, зокрема й ті питання, які виникали в процесі спостереження. Чому небесні мурени не бояться людей? Чим харчуються клямкуни? Чому популяція пацюків процвітає в одному ареалі й не може вижити в іншому? Тому замість малювання вона обрала своїм Покликанням природничу історію.

Дівчина мріяла стати справжнім науковцем, здобути належну освіту та присвятити свій час глибоким дослідженням і науковим студіям. Чи не це стало однією з причин того, що вона розробила цей сміливий план, згідно з яким їй треба було знайти Джасну та стати її підопічною? Можливо. Але їй не можна було втрачати концентрацію. Стати підопічною Джасни, а отже, і її ученицею, – це лише перший крок.

Отак розмірковуючи, Шаллан знічев’я підійшла до колони й провела вільною рукою по відшліфованому каменю. Як і більша частина Рошару, за винятком деяких регіонів уздовж узбережжя, Харбрант покоївся на голому, необробленому камені. Решта будівель були зведені просто на скельній породі, але саме ця врізалася в неї. Попри уривчасті знання з геології, Шаллан здогадалася, що колона була з граніту.

Долівку встеляли довгі, цеглисто-жовтогарячі килими. Матеріал був цупким і розрахованим на те, щоб виглядати по-багатому й водночас витримувати нескінченний потік відвідувачів. У широкому прямокутному фойє віяло старовиною. В одній із книжок, що її вона якось читала, стверджувалося, ніби Харбрант був заснований ще в дні мороку, задовго до Останньої Руйнації. Якщо це правда, то він і дійсно старий. Його історія налічує тисячі років і сягає часів, що передували жахіттям Ієрократії та навіть – і то набагато – Ренегатству. Аж тієї сивої давнини, коли, як вважалося, Спустошувачі все ще носили по землі свої кам’яні тіла.

– Ваша Світлосте? – пролунав чийсь голос.

Шаллан обернулася й побачила, що служник уже встиг повернутися.

– Прошу сюди, Ваша Світлосте.

Вона кивнула слузі, і той швидко повів її вздовж запрудженого людьми коридору. Вона замислилася над тим, у якому світлі їй варто було би постати перед Джасною. Ця жінка була живою легендою. Навіть Шаллан із глушини Джа Кеведу чула про блискучу єретичку, сестру алетійського короля. Джасні було лише тридцять чотири, але багато хто усвідомлював, що, якби не привселюдні нападки на релігію, її голову давно вже увінчала би академічна шапочка магістра наук. Особливо різко вона критикувала конгрегації, тобто різні релігійні братства, у які об’єднувалися воринські віряни.

Недоречні саркастичні зауваження тут не допоможуть. Вона повинна поводитися належним чином. Статус підопічної при уславленій жінці давав найкращу можливість отримати підготовку в царині жіночих мистецтв, до яких належали музика, малювання, письмо, логіка та природничі науки. Це багато в чому нагадувало процес проходження молодим чоловіком військової підготовки у складі почесної варти поважаного ним ясновельможного.

А взагалі Шаллан спочатку написала Джасні листа з проханням про опіку суто з відчаю і зовсім не очікувала на позитивну відповідь. Проте коли отримала послання, яке сповіщало, що її прохання вдовольнили, та містило наказ прибути в розпорядження авторки в Думадарі через два тижні, у неї був справжній шок. Саме відтоді вона й ганялася за своєю кореспонденткою.

Джасна була єретичкою. А чи не зажадає вона від Шаллан, щоб і та зреклася віри? Вона сумнівалася, що змогла би зважитися на такий крок. Воринські вчення про Славу та Покликання людини були для неї однією з нечисленних розрад у ті нелегкі дні, коли батько ставав по-справжньому нестерпним.

Вони звернули у вужчий прохід і запетляли системою коридорів, що вели все далі й далі від основної печери. Врешті-решт на одному з поворотів служник зупинився й жестом запросив Шаллан іти далі. З коридору праворуч від неї доносилися голоси.

Шаллан вагалася. Вона інколи дивувалася, як узагалі дожилася до такого: росла тихою, боязкою, була найменшою з п’яти дітей і єдиною дівчинкою. Її весь час захищали й оберігали. А тепер усі сподівання родини виявилися покладеними на її плечі.

Її батько був мертвий, але існувала життєва необхідність тримати це у таємниці.

Дівчина не любила згадувати про той день: витіснила його зі своєї пам’яті та привчила себе думати про інше. Але наслідки такої втрати аж ніяк не випадало ігнорувати. Батько був щедрим на обіцянки: ділові угоди, хабарі або й щось середнє між першим і другим. Дім Давар заборгував величезні суми грошей незліченній кількості людей, тож тепер, за відсутності його глави, котрий умів умиротворяти всіх, кредитори мали от-от заявити про свої права.

Ні до кого було звернутися по допомогу. Головно через батька її родину ненавиділи навіть союзники. Великий князь Валам – ясновельможний, котрому вони принесли васальну присягу на вірність, – був серйозно хворий і більше не пропонував їм свого покровительства. Коли стане відомо, що її батька нема серед живих, а родина збанкрутіла, Дому Давар прийде кінець. Їх поглине і підкорить своїй владі інший рід.

Задля покарання їх змусять працювати до сьомого поту. Можливо, їм навіть світить перспектива загинути від рук розлючених кредиторів. Вдасться чи ні відвернути таку долю, залежало від Шаллан, і першим кроком на шляху до порятунку була Джасна Холін.

Шаллан глибоко вдихнула й звернула за ріг коридору.