Читать книгу Шлях королів - Брендон Сандерсон - Страница 22

– Сьогодні чудовий день, щоби вбити бога, – проголосив король Елгокар, їдучи верхи під чистим блакитним небом. – Хіба не так?

– Поза сумнівом, Ваша Величносте, – миттю відповів Садеас із улесливою, проникливою посмішкою. – Можна навіть сказати, що богам узагалі варто остерігатися алетійської знаті. Принаймні більшості з нас.

Адолін трохи сильніше стиснув вуздечку: він дратувався щоразу, коли говорив великий князь Садеас.

– Нам конче треба бути тут, у перших рядах? – пошепки запитав Ренарін.

– Я хочу послухати, – тихо відказав Адолін.

Вони з братом їхали в голові кавалькади, поряд із королем і великими князями. Позад них розтяглася велична процесія: тисячі солдатів у синіх мундирах – кольору династії Холін, – дюжини слуг і навіть жінки в паланкінах, які мали вести хроніки полювання. Потягнувшись за флягою, Адолін окинув поглядом усю цю валку.

На ньому була Сколкозбруя, тож флягу доводилося брати обережно, щоб не розчавити. У цьому обладунку м’язи реагували швидше, ставали сильнішими та спритнішими, й освоєння його потребувало практики. Час від часу Адолін усе ще давав маху, хоча й отримав ці лати – успадковані по материнській лінії роду – на свій шістнадцятий день народження. Тобто сім років тому.

Він повернувся і зробив затяжний ковток теплуватої води. Садеас скакав ошую від короля, а міцна постать Далінара – Адолінового батька – височіла в сідлі одесную монарха. Вама, ще один великий князь, який брав участь у полюванні, до Сколкозбройних не належав.

У своїй золотій Сколкозбруї король був просто осяйний – що й казати, такі лати будь-кому надавали монаршого вигляду. Навіть закований у багряну Збрую Садеас здавався величним, хоча товсті щоки та червонуватий колір обличчя дещо псували цей ефект. Садеас і король вочевидь хизувалися своїми Збруями. І… що ж, Адолін, напевно, теж. Свій обладунок він наказав пофарбувати в синій колір, а до шолома й наплічників приварити кілька прикрас, щоби здаватись іще грізнішим. А як можна не випендрюватись, коли на тобі щось настільки величне, як Сколкозбруя?

Адолін зробив ще один ковток, прислухаючись, як король говорив про свій запал до полювання, що от-от мало розпочатися. Лише один Сколкозбройний у кавалькаді – власне, єдиний у всіх десяти арміях – не фарбував і не прикрашав своєї Збруї. Далінар Холін. Адолінів батько волів, щоб його обладунок зберігав свій природний аспідно-сірий колір.

Похмурий Далінар скакав поруч із королем. Його шолом був приторочений до сідла, залишаючи відкритим квадратне обличчя, увінчане коротким чорним волоссям, що на скронях узялося сивиною. Небагато жінок вважали Далінара Холіна красенем: не та форма носа, грубі риси обличчя – жодної тендітності. Обличчя воїна.

Він їхав верхи на здоровенному чорному ришадіумі – чи не найбільшому коні, якого коли-небудь бачив Адолін, – і коли заковані в лати король і Садеас виглядали по-монаршому, Далінарові якимось дивом вдавалося зберігати вигляд солдата. Для нього Збруя була не прикрасою, а знаряддям. Він ніби ніколи й не дивувався з тієї сили чи швидкості, яких вона надавала. Здавалося, що носіння Сколкозбруї Далінар Холін сприймав як цілком природний стан, а от коли він залишався без неї – тоді й починалися аномалії. Можливо, саме в цьому полягала одна з причин, завдяки якій він здобув репутацію одного із найславетніших воїнів і генералів, які будь-коли жили на світі.

Мимоволі Адолін жагуче забажав, щоб в осяжному майбутньому його родитель доклав іще деяких зусиль, щоби підкріпити цю репутацію.

«Він думає про свої видіння», – здогадався Адолін, вдивляючись у відсутній вираз батькового обличчя та сповнені тривоги очі.

– Минулої ночі це сталося знову, – тихо сказав він Ренарінові. – Під час великобурі.

– Я знаю, – відповів той.

Голос Ренаріна був зважений і спокійний. Він завжди на мить замовкав, перш ніж відповісти на запитання, немов звіряючи в голові те, що збирався сказати. Деякі зі знайомих жінок зізнавались Адолінові, що манера Ренаріна змушувала їх почуватися так, неначе той подумки їх препарує. Вони тремтіли, згадуючи його ім’я, хоч сам Адолін ніколи не відчував ані найменшого збентеження, спричиненого присутністю молодшого брата.

– Як ти гадаєш, що вони означають? – запитав Адолін настільки тихим голосом, що почути його міг лише Ренарін. – Ці батькові… напади?

– Не знаю.

– Ренаріне, ми більше не можемо закривати на них очі. Солдати чешуть язики. Чутки розповзаються по всіх десяти арміях!

Далінар Холін божеволів. Щоразу під час великобурі він падав додолу й бився у корчах. Відтак починав марити, верзти якусь маячню. Нерідко підводився та, галюцинуючи, дико водив блакитними очима, кидався в різні боки й несамовито розмахував руками, немов із кимось воюючи. Адолінові доводилося тримати його, щоби той не поранив себе чи інших.

– Він щось бачить, – сказав Адолін. – Чи принаймні вважає, що бачить.

Від галюцинацій страждав колись Адолінів дід. Коли він постарів, йому стало ввижатися, ніби він знову на війні. Чи не те саме трапилось і з Далінаром? Може, він повторно проживав битви молодості, дні, коли здобув свою славу? А чи знову й знову бачив ту жахливу ніч, коли від руки Убивці в білому загинув його брат? І чому він так часто поминав Променистих лицарів невдовзі після нападів?

Від усього цього Адоліну ставало зле. Далінар був Чорношипом, генієм поля бою та живою легендою. Разом із братом вони поклали край ворожнечі між великими князями й об’єднали Алеткар після століть міжусобиць. Він переміг на дуелях незліченну кількість суперників, виграв не одну дюжину битв. Усе королівство дивилося на нього знизу вверх. А тут таке.

Що ж тепер робити йому, синові, коли людина, яку він любить – найвидатніша серед живих, – з’їжджає з глузду?

Садеас розповідав про нещодавню перемогу. Два дні тому він здобув ще одне яхонтосерце, а король, здавалося, нічого про це не чув. Адолін нервувався, вислуховуючи його хвастощі.

– Нам треба трохи відстати, – мовив Ренарін.

– Ми достатньо родовиті, щоби їхати тут, – відказав Адолін.

– Мені не подобається, яким ти стаєш, коли поблизу Садеас.

«Ми повинні наглядати за ним, Ренаріне, – подумав Адолін. – Він знає, що батько втрачає силу. І спробує завдати удару». Натомість він змусив себе всміхнутися, позаяк намагався виглядати спокійним і впевненим заради Ренаріна. Зазвичай це було нескладно. Він радо провів би все життя, б’ючись на дуелях, валандаючись без діла й час від часу упадаючи за гарненькими дівчатами. Проте останнім часом, здавалося, саме життя заперечувало проти того, щоб він насолоджувався цими простими радощами.

– …взірець хоробрості останнім часом, Садеасе, – говорив король. – Ти чудово проявив себе в завоюванні яхонтосердець. Твої старання варті похвали.

– Дякую, Ваша Величносте. Хоча змагання стають усе менш захопливими, оскільки дехто, схоже, не цікавиться участю в них. Гадаю, навіть найкращі мечі з часом тупляться.

Далінар, який колись міг би й відповісти на таку інсинуацію, мовчав. Адолін зціпив зуби. З огляду на теперішній стан його батька подібні закиди були кричущим безчестям з боку Садеаса. Може, йому варто було би кинути цьому бундючному виродку виклик? Із великими князями не билися на дуелях – таке було не прийнято, хіба що хтось був готовий здійняти довкола цього велику бучу. А може, він і готовий. Може…

– Адоліне, – застеріг його Ренарін.

Адолін глянув убік. Він уже виставив був руку, ніби збираючись прикликати Сколкозбройця, тож тепер натомість схопив нею вуздечку. «Буря на твою голову, – подумав він. – Дай моєму батькові спокій».

– Чому б нам не поговорити про полювання? – запропонував Ренарін. Як і зазвичай, молодший Холін тримався в сідлі позірно прямо, сховавши очі за скельцями окулярів – ну просто взірець пристойності та статечності. – Хіба воно тебе не хвилює?

– От іще! – відказав старший брат. – Мені завжди здавалося, що полювання й близько не таке цікаве заняття, як усі щоразу обіцяють. Плювати, наскільки великого звіра цькують, – зрештою це всього лише бійня.

От дуель – вона й справді захоплює. І що то за відчуття, коли, стискаючи в руці Сколкозбройця, ти повертаєшся обличчям до якогось підступного, майстерного, обережного супротивника! Чоловік проти чоловіка, сила проти сили, інтелект проти інтелекту. Лóви якоїсь там безсловесної тварини годі з цим навіть порівнювати.

– Може, тобі варто було запросити Джаналу? – запитав Ренарін.

– Вона б не прийшла, – відказав Адолін. – Тільки не після того, як… Ну, ти розумієш. Учора Рілла дуже розходилася. Краще було просто піти.

– Ти й справді мав би повестися з нею мудріше, – мовив Ренарін, і в його голосі почулося несхвалення.

Замість відповіді Адолін промимрив щось ухильне. Він був не винен, що його стосунки нерідко вигасали, ледь устигнувши зав’язатися. Тобто, щиро кажучи, цього разу то й справді була його провина. Але зазвичай бувало навпаки. Просто тут так вийшло.

Король почав на щось скаржитись. Але брати відстали, й Адолін не чув, про що саме йшлося.

– Давай під’їдемо ближче, – сказав він, підганяючи коня.

Ренарін закотив очі, але поїхав услід.

* * *

«Об’єднай їх», – прошепотів голос у голові Далінара. Він ніяк не міг спекатися цих слів. Вони гризли його весь час, поки він риссю гнав Баского по скелястому, всіяному валунами плато на Розколотих рівнинах.

– Чи не мали б ми вже бути на місці? – запитав король.

– Ми все ще за два чи три плато від місця полювання, Ваша Величносте, – з відсутнім виглядом проказав Далінар. – Дотримуючись належних у таких випадках правил, гадаю, ми доберемося за годину. Якби поблизу була командна висота, ми б напевно побачили з неї шатро…

– Командна висота? А той стрімчак попереду не підійде?

– Гадаю, цілком, – відказав Далінар, оглядаючи схожу на вежу скелю. – Можна послати розвідників, щоби перевірили.

– Розвідників? Іще чого! Мені треба розім’ятися. Закладаюся на п’ять повновагих броамів, що опинюся на вершині раніше за тебе.

І з цими словами та під гуркіт копит король щодуху поскакав геть, залишаючи позад себе ошелешений почет зі світлооких, слуг та охоронців.

– А щоб тобі буря! – вилаявся Далінар, пришпорюючи коня. – Адоліне, залишаєшся за старшого! Про всяк випадок перевірте наступне плато.

Його син, трохи відставши, рвучко кивнув. І Далінар галопом поскакав навздогін королю – постаті в золотому обладунку й довгому синьому плащі. Копита лунко стукотіли по каменю, мимо проносилися скельні формації. Попереду, із самого краю плато, здіймався крутий, шипоподібний останець. Він був типовим для пейзажу Розколотих рівнин.

«От клятий хлопчисько!» Далінар усе ще мав Елгокара за дитину, хоча тому йшов уже двадцять сьомий рік. Та все ж інколи він поводився інфантильно. Хіба ж не можна було попередити, перш ніж викинути черговий фокус?

І попри те Далінар на скаку відмітив про себе, як добре було летіти ось так уперед – без шолома, підставивши обличчя вітру. Тепер, у розпал перегонів, його пульс прискорився, і він пробачив королю їхній бурхливий початок. На якусь мить Далінар дозволив собі забути турботи й слова, що настирливо лунали в голові.

Королю закортіло перегонів? Що ж, він йому їх влаштує.

Далінар пронісся повз короля. Елгокарів жеребець був доброго заводу, та хіба ж міг він тягатися з Баским – чистокровним ришадіумом, дюймів на вісім вищим і набагато сильнішим за звичайного коня. Ці тварини самі обирали собі верхівців, і лише дюжині людей з усіх військових таборів так поталанило. Одним із них був Далінар, а ще одним – Адолін.

За лічені секунди Далінар опинився біля підніжжя стрімчака. Він зіскочив із сідла раніше, ніж Баский устиг зупинитися. Його ноги важко гупнули об землю, але Сколкозбруя амортизувала силу зіткнення, і під металевими підошвами, що, гальмуючи, йшли юзом, затріщало каміння. Людям, котрі ніколи не носили Збруї (а надто тим, хто звик до її сьомої води на киселі – звичайних лат і кольчуги), ніколи не зрозуміти цього. Сколкозбруя була не просто обладунком, а чимось неуявно більшим.

Він підбіг до прямовисного схилу останця, поки Елгокар усе ще скакав позаду. Далінар підстрибнув – заковані в Збрую ноги піднесли його футів на вісім над землею – і вхопився за виступ у камені, відтак ривком підтягнувся: Збруя надавала йому нелюдської сили. Далінара пройняв змагальний Запал – не такий гострий, як Запал битви, та все ж гідний замінник останнього.

Унизу заскреготала скеля: Елгокар теж почав підніматися. Далінар не дивився вниз. Він зосередив погляд на невеличкій природній платформі на верхівці сорокафутового останця й мацав закованими в броню пальцями, шукаючи, за що б ухопитися. Старовинний обладунок якимось дивом не заважав чутливості пальців – йому здавалося, немовби руки були не в латних, а в лайкових рукавицях.

Скрегіт долинув справа, супроводжуваний тихою лайкою. Елгокар обрав інший маршрут, сподіваючись обійти Далінара, але опинився в такій частині кручі, де зачіпок більше не було. Його підйом застопорився.

Король кинув оком на Далінара, і його золота Сколкозбруя зблиснула на сонці. Зціпивши зуби, Елгокар глянув угору, а тоді в потужному стрибку шпурнув своє тіло до виступу.

«От дурний хлопчисько!» – подумав великий князь, спостерігаючи, як той спочатку ніби на мить завис у повітрі, а тоді вхопився за прискалок і повис на ньому, а ще за якусь мить підтягнувся та продовжив сходження.

Далінар несамовито дерся вгору. Скеля скреготіла під його закутими в метал пальцями, і з-під них сипалися уламки каменю. Вітер торгав його плащ. Далінар рвучко підтягувався, напружуючи сили, і просувався вперед, не даючи королю себе обігнати. До вершини залишалися лічені фути. Запал аж співав у ньому. Далінар тягнувся до цілі, сповнений рішучості перемогти. Програти було не можна. Він повинен був…

«Об’єднай їх».

На якусь мить він загаявся, сам не знаючи чому, і племінник обійшов його.

Елгокар зіп’явся на ноги на вершині останця й тріумфально розсміявся. Він повернувся до Далінара й простягнув йому руку.

– А бодай тебе, дядьку, буревій ухопив – ну й змусив ти мене попріти! Під кінець я був на сто відсотків упевнений, що все – твоя взяла.

Тріумфально-зраділий вираз Елгокарового обличчя змусив Далінара всміхнутися. Тепер цей хлопчина як ніколи потребував перемог. Навіть невеличкі вікторії підуть йому на користь. Спрени слави – схожі на крихітні прозорі кульки золотавого світла – одним за одним з’являлися довкола нього, принаджені відчуттям успіху. Благословивши свою забарність, Далінар ухопився за руку короля, і той підтягнув його вгору. На верхівці цієї природної вежі було якраз достатньо місця для них обох.

Важко дихаючи, Далінар поплескав короля по спині, і метал дзенькнув об метал.

– У нас вийшло й справді гарне змагання, Ваша Величносте. І ви гідно виступили на ньому.

Король засіяв. Його золота Сколкозбруя виблискувала на полудневому сонці. Він підняв забрало, оголивши світло-жовті очі, орлиний ніс і чисто поголене обличчя, що здавалося майже занадто привабливим – із повними вустами, широким чолом і вольовим підборіддям. Ґавілар теж колись так виглядав – допоки йому не зламали носа, а підборіддя не вкрив той відразливий шрам.

Унизу під їхніми ногами до стрімчака підскакали солдати з Кобальтової гвардії та дехто з Елгокарового почту, включно із Садеасом. Його обладунок виблискував червоним, проте він не був повноцінним Сколкозбройним – Збрую він мав, а от Сколкозбройця бракувало.

Далінар звів очі. З такої височини він міг охопити поглядом широку смугу Розколотих рівнин, і на мить у нього з’явилося дивне відчуття дежавю. Йому здалося, ніби він уже стояв на верхівці цього зручного спостережного пункту й дивився вниз на пересічений ландшафт.

Та ця мить одразу ж сплила.

– Онде, – сказав Елгокар, вказуючи рукою в золотій латній рукавиці. – Я бачу кінцеву мету нашого походу.

Долонею прикривши очі від сонця, Далінар угледів велике матер’яне шатро за три плато від них, над яким майорів королівський прапор. Туди вели широкі стаціонарні мости: вони були порівняно близько до алетійського боку Розколотих рівнин, стояли на тих плато, що контролювалися людьми самого Далінара.

Здоровенний прірводемон, що водився тут, мусив би стати законним трофеєм Далінара, і саме він мав привілеєве право полювати на нього.

– І знову виявилася твоя правда, дядьку, – сказав Елгокар.

– Стараюся, щоби це ввійшло в мене у звичку.

– Гадаю, мені нема за що тебе винуватити. Хоч вряди-годи я й можу здолати тебе на перегонах.

Далінар усміхнувся:

– Я немов повернувся в молодість, коли ганявся отак за вашим батечком через якесь сміховинне парі.

Губи Елгокара стислися в тонку лінію, і спрени слави зникли. Від згадок про Ґавілара він похмурнів, підозрюючи, що порівняння з попереднім королем були не на його користь. І, на жаль, почасти мав рацію.

Далінар поспішливо повів далі:

– Ми, напевно, скидалися на десяток дурнів, коли отак ринулися в невідомість. Було б дуже непогано, якби ви завчасно мене попередили, і я підготував би вашу почесну варту. Адже тут зона бойових дій.

– От іще! Ти занадто переймаєшся цим, дядьку. Паршенді роками не підходили аж так близько до нашої сторони Рівнин.

– Що ж, дві ночі тому ваша безпека й вас тривожила.

Елгокар голосно зітхнув:

– Скільки разів я маю пояснювати тобі, дядьку? Я не боюся зіткнутися віч-на-віч із ворожими солдатами, якщо в моїй руці Сколкозброєць. Ти маєш захищати мене від тих, кого вони можуть підіслати потай, коли довкола темрява й тиша.

Далінар промовчав. Елгокарова знервованість – навіть параноя – щодо гіпотетичного замовного вбивства була непоборною. Та хто би став докоряти йому після того, що трапилося з його батьком?

«Прости мене, брате», – подумав він, як і щоразу, коли згадував про ніч Ґавіларової загибелі, смерть наодинці з убивцею – адже поруч не виявилося брата, щоб захистити його.

– Я розібрався в тій справі, як ви й просили, – мовив Далінар, женучи геть неприємні спогади.

– Справді? І що ж ти з’ясував?

– Боюся, небагато. На вашому балконі не було сторонніх слідів, і ніхто зі служників не бачив неподалік чужинців.

– Але там хтось був – і слідкував за мною з нічної темряви.

– Якщо й так, Ваша Величносте, то більше він не повертався. І не залишив для нас жодних зачіпок.

Елгокар виглядав невдоволеним, відтак запала напружена мовчанка. Внизу Адолін зустрічав розвідників і готував війська до переходу на наступне плато. Елгокар заперечував проти того, щоби Далінар брав із собою аж стільки людей. На полюванні більшість із них були ні до чого: мисливський трофей мали добути Сколкозбройні, а не солдати. Проте дядько дуже хотів убезпечити племінника. За роки війни вилазки паршенді стали менш зухвалі – алетійські писарки схилялися до думки, що їх залишилось із чверть від первинної кількості, хоча напевно складно було сказати, – але присутності короля могло виявитися достатньо, щоби спокусити їх на відчайдушно сміливу атаку.

Вітри обвівали Далінара, і на їхніх крилах поверталося те легке дежавю, яке він відчув кілька хвилин тому: немов він уже стояв на цій вершині й дивився на довколишню пустку. Та сама жахлива й приголомшлива картина.

«Згадав! – подумав він. – Я й справді стояв на вершині схожого стрімчака. Це було…»

В одному з його видінь. У найпершому.

«Ти повинен об’єднати їх, – знову вчувалися йому ті ж дивні, рокітливі слова. – Готуйся. Вибудуй зі свого народу твердиню сили та миру, стіну, що протистоятиме вітрам. Облиште чвари та єднайтеся. Гряде Вічновій».

– Ваша Величносте, – мимоволі промовив Далінар, – я…

І змовк так само несподівано, як і почав. Що він міг сказати? Що йому були видіння? І що – всупереч усім релігійним догматам і здоровому глузду – він гадає, що вони послані Всемогутнім? І що, на його думку, вони повинні полишити поле бою та повернутися до Алеткару?

Суцільна маячня.

– Дядьку? – запитав король. – Чого тобі?

– Нічого. Ходімо, час повертатися до гурту.

* * *

Сидячи верхи на коні, Адолін в очікуванні нової партії донесень від розвідників знічев’я накручував на палець гнуздечку із вепрмантину. Він спромігся витіснити з голови думки про батька й Садеаса і натомість розмірковував, як би це йому виставити свою сварку з Ріллою в такому світлі, щоби заслужити більшої ласки з боку Джанали.

Вона любить стародавні епічні поеми, тож, може, варто розповісти про їхній розрив у драматичному ключі? Він усміхнувся, згадавши її розкішне чорне волосся та лукаву посмішку. Вона дражнила його, немов кидаючи виклик, хоч і знала, що він упадав коло іншої. На цьому теж можна зіграти. Напевно, Ренарін мав рацію – може, і варто було запросити її на це полювання. Перспектива зітнутися з великопанцирником була би значно привабливіша, якби це відбувалося на очах однієї довговолосої кралі.

– Отримано нові донесення від розвідників, ясновельможний Адоліне, – відрапортував Тарілар, підбігши до нього.

І той знову спрямував думки на вирішення нагальних проблем. Разом із кількома іншими Кобальтовими гвардійцями він зайняв позицію біля підніжжя стрімчака, на верхівці якого король із його батьком усе ще бесідували. Тарілар, командир розвідників, мав видовжене обличчя, широкі, випнуті груди та м’язисті плечі. Із деяких ракурсів його голова виглядала непомірно маленькою як для такого тіла, тож здавалося, ніби від неї відбили кілька шматків.

– Доповідай, – звелів Адолін.

– Авангард розвідників зустрівся з єгермейстером і повернувся. На прилеглих плато паршенді не виявлено. Вісімнадцята й Двадцять перша роти зайняли позиції, ще вісім рот наразі на марші.

Адолін кивнув:

– Нехай Двадцять перша рота вишле кілька роз’їздів, щоби вели спостереження з плато номер чотирнадцять і шістнадцять. І ще по парі дозорців – на плато шість і вісім.

– Шість і вісім? Але ж вони позаду нас…

– Якби я збирався влаштувати засідку на нашу кавалькаду, – сказав Адолін, – я б обійшов її аж ген із флангу й відрізав нам шлях до відступу. Робіть, як наказано.

– Слухаю, Ваша Ясновельможносте, – козирнув Тарілар і поспішив геть, щоб віддати відповідні розпорядження.

– Ти справді гадаєш, що в цьому є необхідність? – запитав Ренарін, під’їжджаючи до Адоліна.

– Ні. Але батько неодмінно захоче, щоби це було зроблено в будь-якому разі. Ти й сам це знаєш.

Постаті на верхівці скелі зарухались. Адолін звів голову якраз вчасно, щоби побачити, як король зістрибнув зі стрімчака і, тріпочучи плащем, що розвівався за спиною, пролетів футів сорок, перш ніж опустився на кам’янисту землю. Адолінів батько стояв із самого краю вершини, і його старший син добре уявляв, якими словами той лається про себе, дивлячись на такий непотрібний ризик. Сколкозбруя здатна захистити при падінні з такої висоти, але все ж та була достатньою, щоби становити небезпеку.

Елгокар приземлився з гучним тріском, здійнявши в повітря уламки каменю та чималий клуб Буресвітла, але спромігся втриматися на ногах. Адолінів батько обрав безпечніший шлях униз, спустившись на невисокий уступ, перш ніж зістрибнути.

«Схоже, останнім часом він усе частіше обирає безпечнішу дорогу, – мимохіть відмітив подумки Адолін. – І, здається, ще й раз по раз знаходить причини, щоби передоручити мені командування». У задумі він риссю погнав коня геть від утворюваного останцем затінку. Треба було отримати донесення від ар’єргарду – батько неодмінно захоче його почути.

Його шлях пролягав повз компанію світлооких з оточення Садеаса. Король, Садеас, Вама – кожен із них прибув у супроводі цілого збіговиська служників, помічників і підлабузників. Дивлячись на їхнє зручне шовкове вбрання, на відкриті коміри сюртуків і затінені сидіння паланкінів, Адолін раптом відчув, як обливається потом у громіздких латах. Сколкозбруя виглядала чудово й надавала неабиякої сили, та під пекучим сонцем вона все ж трохи обтяжувала.

Але, звичайно ж, він не міг носити повсякденний одяг, як-от інші. Він мав бути у формі – навіть на полюванні. Алетійський військовий Кодекс це суворо вимагав. То й що з того, що ніхто не слідував його приписам уже не перше століття? Чи, точніше, ніхто, крім Далінара Холіна, – отже, за замовчуванням, і його синів.

Адолін поминув двійко гульвіс-світлооких, Вартіана та Ломарда – парочку нещодавніх Садеасових похлібців. Вони розмовляли досить голосно, щоб він міг почути. Цілком можливо, що навмисно.

– І знову бігають за королем, – проказав Вартіан, хитаючи головою. – Немов кімнатні сокирогончі, які, пустуючи, хапають хазяїна за п’яти.

– Просто ганьба, – докинув Ломард. – Скільки це минуло часу, відколи Далінар востаннє здобував яхонтосерце? Він здатен вибороти його хіба тоді, коли король дозволяє йому робити це поза конкурсом.

Зціпивши зуби, Адолін поїхав далі. Згідно з батьковим тлумаченням Кодексу, його синові заборонялося викликати хоч кого на дуель, перебуваючи на службі чи виконуючи обов’язки командувача. Адолін дратувався з цих непотрібних обмежень, але Далінар говорив із ним не як батько, а як командир. А це не лишало жодного місця для дискусій. Йому доведеться знайти спосіб кинути виклик цим двом лизоблюдам за інших обставин і вказати на їхнє місце. На жаль, він не міг влаштовувати дуель із кожним, хто не тим тоном згадував про його батька.

Найбільша складність полягала в тому, що в сказаному крилася й певна частка правди. Алетійські князівства були чимось на зразок самостійних королівств, оскільки все ще зберігали колосальний ступінь автономії попри те, що визнали Ґавілара своїм сюзереном. Елгокар успадкував трон, а Далінар по праву сів княжити в Холіні.

Однак більшість великих князів визнавали верховну владу короля суто номінально. Тому Елгокар залишився без вотчини, у якій міг би почуватися повновладним господарем, але поводився так, ніби був великим князем Холіну, і виявляв великий інтерес до його повсякденних проблем. Тож Далінар, який мав би сам бути верховним правителем, потурав його примхам і спрямовував свої ресурси на захист племінника, через що в очах інших виглядав слабаком – таким собі уславленим викидайлом.

Раніше, коли Далінара боялися, про такі речі не сміли згадувати навіть пошепки. А тепер? Далінар усе рідше й рідше брав участь у вилазках на плато, і його люди пасли задніх у справі здобування дорогоцінних яхонтосердець. Поки інші билися й перемагали, Далінар із синами гаяли час на бюрократичну ремиґачку.

Адолін хотів брати участь у битвах, винищувати паршенді. Який сенс дотримуватися Військового кодексу, якщо ти рідко коли воюєш? «Це все через ті галюцинації». Далінар не був слабовільним, і в жодному разі – боягузом, що би там не сплітали злі язики. Його просто вибило з колії.

Командири ар’єргарду ще не вишикувалися, тож Адолін вирішив поки сам доповісти королю. Він риссю пустив до нього коня, приєднавшись до Садеаса, котрий зробив те саме. Той, звісна річ, насупився. Великий князь ненавидів Адоліна, оскільки в нього був Сколкозброєць, що його багато років кортіло мати й самому Садеасу, але так і не довелося здобути.

Адолін з усмішкою зустрів його погляд. «Хочеш викликати мене на поєдинок заради мого Сколкозбройця – вперед, Садеасе, спробуй. Я до твоїх послуг у будь-який час». Чого б він тільки не зробив, щоби ця мурена в людській подобі опинилася з ним на дуельному рингу. Щойно Далінар і король під’їхали, як Адолін одразу ж заговорив, поки його не випередив Садеас.

– Ваша Величносте, у мене донесення від розвідників.

Король зітхнув.

– Підозрюю, чи не всі пустопорожні. Дядьку, чесне слово, невже конче необхідно супроводжувати донесенням кожну дрібницю, що трапляється у великій армії?

– Ваша Величносте, ми на війні, – відповів Далінар.

Елгокар болісно зітхнув.

«Дивна ти людина, кузене», – подумав Адолін. Елгокар бачив підісланих убивць у кожній тіні, але часто недооцінював загрозу з боку паршенді. Він міг гайнути будь-куди, як-от сьогодні, сам-один без почесної варти, чи зістрибнути з вершини сорокафутового стрімчака. І водночас не спати ночами, жахаючись, що його прийдуть убивати.

– Доповідай, сину, – звелів Далінар.

Адолін зволікав, тепер почуваючись по-дурному через брак змістовності в тому, що він збирався сказати:

– Розвідники не виявили жодних слідів паршенді. Зустрілися з єгермейстером. Дві роти взяли під контроль наступне плато, і ще вісьмом знадобиться деякий час, щоби переправитися туди. Однак ми вже близько.

– Так, ми зверху бачили, – мовив Елгокар. – Можливо, дехто з нас міг би поскакати вперед…

– Ваша Величносте, – втрутився Далінар, – сенс залучення моїх військ стане дещо неочевидним, якщо ви залишите їх позаду.

Елгокар закотив очі. Далінар не піддавався, вираз його обличчя залишався таким же незворушним, як скелі довкола них. Бачачи батька таким – непохитним, незламним перед випробуванням, – Адолін усміхнувся від гордості за нього. Чому він не міг увесь час залишатися таким? Чого він так часто ковтав образи й пасував перед викликами?

– Гаразд, – погодився король. – Зробимо привал і зачекаємо, доки вся армія перебереться через провалля.

Королівська свита відреагувала миттєво: чоловіки почали спішуватися, жінки наказували носіям паланкінів опустити їх на землю. Адолін відлучився, щоб вислухати донесення ар’єргарду, а коли повернувся, Елгокар уже був у центрі загальної уваги. Одні слуги напнули невеличкий навіс, щоб зробити для нього затінок, а інші подавали вино. До того ж охолоджене: для цього скористалися одним із нових фабріалів, здатним знижувати температуру предметів.

Адолін зняв шолом і витер спітніле чоло чепраком, знову подумавши про те, що непогано було би приєднатися до решти й випити трішки вина. Натомість він зліз із коня й вирушив на пошуки батька. Склавши заковані в броню руки за спиною, Далінар стояв осторонь навісу й дивився на схід, у бік Першопочатку – далекого, невидимого місця, де зароджувалися великобурі. Обіч нього стояв Ренарін і теж дивився в тому напрямку, немов намагаючись збагнути, що ж такого цікавого вгледів там батько.

Адолін поклав руку братові на плече, і той усміхнувся йому. Княжич розумів, що молодший брат, котрому виповнилося дев’ятнадцять, почувався ні в сих ні в тих. Хоча при боці в нього висів меч, він заледве знав, як дати собі з ним раду. Захворювання крові не залишало йому можливості витрачати на тренування хоч якусь істотну кількість часу.

– Батьку, – мовив Адолін, – а чи не мав король рації? Можливо, нам варто було рухатися далі. Я би волів, щоби це полювання чимшвидше закінчилося.

Далінар глянув на нього.

– Коли я був у твоєму віці, то дочекатися не міг, коли ж розпочнеться полювання на кшталт такого. Вполювати великопанцирника – та це ж була найбільша подія в житті молодого чоловіка за цілий рік.

«Тільки не це», – подумав Адолін. І чому всі довкола так обурювалися з того, що він не вважає полювання чимось захопливим?

– Батьку, та це ж просто чал-переросток.

– Ці «чали-переростки» сягають п’ятдесяти футів у висоту й здатні роздерти мисливця, навіть якщо на ньому Сколкозбруя.

– Угу, – відказав Адолін, – тож ми будемо годинами виманювати його, смажачись на сонці. Якщо він усе ж з’явиться, ми осиплемо його стрілами та наблизимося лише тоді, коли він настільки ослабне, що заледве зможе пручатися, а тоді рубатимемо його Сколкозбройцями, аж доки той не сконає. Який подвиг!

– Це тобі не дуель, – мовив Далінар, – це полювання. Велична традиція.

Адолін звів брову.

– І, мабуть, тут є трохи твоєї правди, – додав його батько, – воно може здаватися нудним. Але король наполягав.

– Просто ти все ще болісно переживаєш свою сварку з Ріллою, брате, – сказав Ренарін. – Бо тиждень тому ти з нетерпінням чекав на ці лови. Тобі й справді варто було запросити Джаналу.

– Вона ненавидить полювання. Вважає їх варварством.

Далінар насупився:

– Джанала? Хто це така?

– Дочка ясновельможного Люстоу, – мовив Адолін.

– І ти залицяєшся до неї?

– Я старався, але поки безуспішно.

– А куди поділася та, інша дівчина? Невисока така – вона ще любить сріблясті стрічки у волоссі?

– Ділі? – здогадався Адолін. – Батьку, я порвав із нею понад місяць тому!

– Справді?

– Так.

Далінар потер підборіддя.

– Між нею та Джаналою були й іще дві, – зауважив Адолін. – Тобі варто слідкувати уважніше.

– Допоможи Всемогутній тому нещасному, хто спробує розібратись у твоїх заплутаних амурних справах, сину.

– Останньою була Рілла, – вставив Ренарін.

Далінар насупив брови:

– І ви двоє…

– Побили глеки вчора ввечері, – продовжив Адолін. Він кашлянув, збираючись змінити тему. – Так чи інак, але чи не здається тобі дивним, що король наполіг на тому, щоб особисто вирушити на це полювання?

– Ні, не дуже. Адже нечасто трапляється, щоб доросла особина прірводемона забрела в наші краї, а королю рідко випадає брати участь у вилазках на плато. Для нього це можливість зітнутись у двобої.

– Але ж він справжній параноїк! Чому б це йому раптом заманулося полювати на Рівнинах, підставляючись під можливий удар?

Далінар глянув у бік королівського намету.

– Я знаю, що він справляє дивне враження, сину. Але в короля значно складніша натура, ніж декому може здатися. Його непокоїть те, що підданці вважають його боягузом – адже він так боїться, що до нього підішлють убивць. От і шукає способів довести свою мужність. Нехай вони інколи й безглузді – та він не перша людина на моїй пам’яті, яка відважно кидається в бій і водночас нажахано щулиться, бо у вечірніх сутінках їй всюди ввижаються ножі. Показна відвага – це ознака невпевненості в собі. Король вчиться правити. Йому потрібні ці лови. Елгокар прагне довести собі й іншим, що він усе ще сповнений рішучості та гідний правувати королівством у часи війни. Ось чому я заохочував його. Вдале полювання за контрольованих обставин могло би покращити його репутацію й надати впевненості у власних силах.

Адолін повільно стулив вуста: батькові слова позбавили його нарікання будь-якого ґрунту. Було аж дивно, наскільки осмисленими й послідовними виглядали вчинки короля після того, як їх отак пояснили. Адолін звів очі на батька. «І як вони можуть шептатися, ніби він боягуз? Невже не бачать його мудрості?»

– Так, – промовив Далінар, і в його погляді проступила задума. – Мій племінник – краща людина, ніж багато хто гадає, і сильніший правитель. Принаймні він цілком міг би ним стати. Я лише повинен знайти спосіб переконати його відступити з Розколотих рівнин.

Адолін здригнувся:

– Що-що?

– Я спочатку не розумів, – продовжував Далінар. – Об’єднай їх. Я повинен об’єднати їх. Та хіба вони вже не об’єднані? Адже ми пліч-о-пліч б’ємося тут, на Розколотих рівнинах. У нас спільний ворог – паршенді. Але я починаю усвідомлювати, що ми згуртовані лише номінально. Великі князі не шкодують красних слів для Елгокара, проте ця війна – ця облога – для них лише забавка. Привід позмагатися один з одним. Ми не можемо об’єднати їх тут. Нам слід повернутися до Алеткару й забезпечити добробут нашої батьківщини, навчитися разом працювати задля спільного блага – стати єдиним народом. Розколоті рівнини розділяють нас. Усі занадто переймаються тим, щоби сягнути багатства та зажити слави.

– Батьку, багатство та слава – це наріжні камені алетійськості як такої! – заперечив Адолін. Невже йому це не почулося? – А як же Пакт помсти? Великі князі заприсяглися шукати покари на голови паршенді!

– Ми й шукали її, – промовив Далінар, глянувши на Адоліна. – Я розумію, що це звучить жахливо, сину мій, однак на світі є речі, важливіші за помсту. Я любив Ґавілара. Мені страх як не вистачає його, і я ненавиджу паршенді за вчинене ними. Але справою братового життя було об’єднання Алеткару, і я радше опинюся в Геєні, ніж дозволю йому розпастися.

– Батьку, – сказав княжич, почуваючись враженим у саме серце. – Якщо тут щось і йде не так, то це тому, що ми недостатньо стараємося. Гадаєш, великі князі граються в ігри? То подай приклад, як їм варто було би діяти! Замість розбалакувань про відхід ми повинні говорити про наступ – слід завдати паршенді удару, а не тримати їх в облозі.

– Можливо.

– Так чи інак, а про відступ не можна й згадувати, – відрубав Адолін. Люди вже гомоніли, що Далінар стає безхребетним. А що ж вони скажуть, зачувши таке? Але ти ж іще не обговорював цього з королем, правда?

– Ще ні. Я поки не знаю, як йому це правильно подати.

– Прошу тебе, не говори з ним про це.

– Побачимо, – Далінар знову обернувся в бік Розколотих рівнин, і в його очах з’явився відсутній вигляд.

– Батьку…

– Ти сказав, що думаєш, сину, і вислухав мою відповідь. Не ускладнюй ситуації. Ти отримав донесення від ар’єргарду?

– Так.

– А як справи в авангарду?

– Я щойно перевірив і… – він замовк. А бодай йому. Напевно, вони пробули тут уже досить довго, і королівському кортежу був саме час вирушати далі, адже якась частина армії не могла полишити це плато, доки монарх благополучно не добудеться на інший бік прірви.

Адолін зітхнув і пішов вислуховувати донесення. Незабаром усі вони перебралися через провалля та їхали по сусідньому плато. Ренарін рисив поруч із Адоліном і намагався зав’язати розмову, але той лише односкладно буркав у відповідь.

На нього наринула дивна туга. Більшість воїнів поважнішого віку – навіть усього на кілька років старших за Адоліна – билися пліч-о-пліч із батьком у дні його слави. Він мимоволі відчув заздрість до всіх тих, хто знав родителя та бачив його на полі бою ще до того, як старий зовсім схибнувся на Кодексі.

Ці зміни почалися зразу після братової смерті. У той жахливий день, з якого все пішло шкереберть. Втрата Ґавілара ледь не зламала Далінара, й Адолін ніколи не пробачить паршенді, що ті завдали його батькові такого болю. Ніколи. Люди воювали на Розколотих рівнинах із різних причин, але він прибув сюди саме через це. Може, якщо вони розіб’ють паршенді, його батько знову стане колишнім? Може, щезнуть ті моторошні видіння, від яких він так потерпає?

Попереду нього Далінар тихо бесідував із Садеасом. В обох були насуплені обличчя: вони заледве терпіли один одного, хоча колись були друзями. Проте ніч Ґавіларової загибелі змінила й це. Що ж трапилося між ними?

День помалу збігав, і зрештою вони добулися до місця ловитви – двох плато, на одне з яких мали виманити чудовисько для атаки, а інше, на безпечній відстані, призначалося для глядачів. Як і більшість плато, вони являли собою пересічену місцевість, вкриту витривалими рослинами, що адаптувалися до постійних бур. Скелясті уступи, западини та численні нерівності поверхні перетворювали ці плато на вельми ненадійну арену для такого поєдинку.

Адолін приєднався до батька, який чекав біля останнього мосту, доки король у супроводі роти солдатів перебереться на плато для глядачів. Слідом за ним мав рушити почет.

– Ти добре справляєшся з обов’язками командира, сину, – похвалив Далінар, кивнувши у бік групи воїнів, котрі марширували мимо, віддаючи честь.

– Вони славні хлопці, батьку. Їм навряд чи потрібен командир, щоби перейти з одного плато на інше.

– Так, – відповів на це Далінар. – Але тобі потрібно здобувати досвід командувача, а вони мають привчатися до того, що саме ти віддаєш їм накази.

До них підрисив Ренарін – напевно, час було перебиратися на плато для глядачів. Далінар кивнув синам, щоб ті їхали першими.

Адолін повернув був коня, але зупинився, помітивши щось на плато позаду них. Вершника, котрий щодуху скакав з боку військових таборів навздогін мисливцям.

– Батьку! – гукнув Адолін, вказуючи в той бік.

Далінар миттю обернувся в напрямку жесту. Однак його старший син незабаром упізнав верхівця. Усупереч його очікуванням, це виявився не вістовець.

– Дотепник! – сказав Адолін, махнувши рукою.

Новоприбулий підрисив до них. Високий і худий, королівський Дотепник впевнено сидів на спині чорного мерина. На ньому був чорний сюртук із цупкої тканини й такого ж кольору штани, що пасували до його темно-оніксового волосся. Хоча при боці в Дотепника висів довгий і тонкий меч, ця зброя, наскільки Адолін міг виснувати, ніколи не полишала піхов. Її функція була суто символічна: вона радше скидалася на дуельну рапіру, ніж на бойовий меч.

Наблизившись, Дотепник кивнув їм, наліпивши на обличчя одну зі своїх уїдливих посмішок. Він мав блакитні очі, але справжнім світлооким не був. Хоча не належав і до темнооких. Він був… скажімо так… королівським Дотепником. І подальшій класифікації не підлягав.

– Кого я бачу! Юний княжич Адолін! – вигукнув він. – То ти й справді спромігся відірватися від жіночої частини табору досить надовго, щоби долучитися до полювання? Я вражений.

Адолін знічено хихикнув:

– Правду кажучи, останнім часом про це всяке пліткують…

Дотепник звів брову.

Адолін зітхнув. Зрештою, той усе-одно довідається – від цієї людини практично неможливо було щось приховати.

– Учора я запросив одну панну на обід, але… як би це сказати… був небайдужий і до іншої. А та виявилася ревнивою. І тепер зі мною не розмовляють обидві.

– Твій талант влипати у такі халепи, Адоліне, є для мене невичерпним джерелом подиву. Причому кожен новий випадок збуджує ще більше за попередній!

– Отож-бо й воно. Збуджує. Краще й не скажеш.

Той знову засміявся, хоча в його манері поводитися завжди проглядало почуття власної гідності. Королівський Дотепник був не якимось там пришелепкуватим придворним блазнем, як-от буває в інших державах. Він являв собою інструмент, зброю правителя. Ображати підданців було нижче монаршої гідності, тож достоту так само, як якусь гидоту беруть не голими руками, а в рукавицях, король тримав при собі Дотепника, щоб йому не доводилося принижувати власну гідність, опускаючись до грубості чи зневаги.

Конкретно цей служив йому вже кілька місяців, і було в ньому щось… особливе. Він знав речі, яких не мав би знати. Важливі речі. І корисні.

Чоловік кивнув Далінару.

– Ваша Ясновельможносте.

– Дотепнику, – сухо кинув той.

– І молодий княжичу Ренаріне!

Юнак опустив очі.

– Ти не вітаєшся зі мною, Ренаріне? – запитав Дотепник, потішаючись.

Той мовчав.

– Мій брат гадає, що ти глузуватимеш із нього, варто лишень з тобою заговорити, – пояснив Адолін. – Сьогодні вранці він сказав мені, що й словом не обмовиться у твоїй присутності.

– Чудово! – вигукнув Дотепник. – Тож я можу плести все, що заманеться, і він не заперечуватиме?

Ренарін насторожився.

Дотепник нахилився до Адоліна:

– Я розповідав тобі про той вечір два дні назад, коли княжич Ренарін і я пішли прогулятися вулицями табору? Ми надибали двох сестричок – таких, знаєш, блакитнооких і…

– Брехня! – не витримав зчервонілий Ренарін.

– Що ж, добре, – сказав Дотепник, не змигнувши й оком, – тоді зізнаюся, що насправді сестер було три, та оскільки княжич Ренарін вчинив нечесно, заграбаставши одразу двох, а я не хотів псувати собі репутацію тим, що…

– Дотепнику, – суворим тоном втрутився Далінар.

Одягнений у чорне чоловік перевів погляд на нього.

– Можливо, тобі варто приберегти свої кпини для тих, хто на них заслуговує.

– Ясновельможний Далінаре, гадаю, я саме це й робив.

Великий князь ще більше спохмурнів. Він ніколи не любив Дотепника, а дошкульні жарти на адресу молодшого сина були чудовим способом викликати його гнів. Адолін міг зрозуміти батька, хоча Дотепник майже завжди обходився з Ренаріном добродушно.

Полишаючи їхнє товариство, жартун проїжджав мимо Далінара. Адолін заледве зміг розчути слова, коли Дотепник нахилився до королевого дядька й прошепотів йому на вухо: «На мої кпини “заслуговують” ті, кому вони можуть піти на користь, ясновельможний Далінаре. Обрана мною жертва не така тендітна, як ви вважаєте». Він підморгнув і розвернув коня, щоби виїхати на міст.

– А бодай йому вітер з бурею! Ну й до душі мені цей чолов’яга, – мовив Адолін. – Найкращий Дотепник, і лише Всемогутній зна відколи!

– А мене він дратує, – тихо сказав Ренарін.

– Без нього не було би так весело!

Далінар промовчав. Їхня трійця перетнула міст, поминувши Дотепника, який саме зупинився, щоб допекти групі офіцерів – світлооких досить низького рангу, щоби постати перед необхідністю служби у війську заради платні. Декілька з них сміялися, поки вбраний у чорне чоловік дошкуляв їхньому побратиму.

Щойно всі троє приєдналися до короля, як до нього зразу ж підійшов єгермейстер Башин. Це був невисокий чоловічок із чималим черевцем, поверх грубого одягу він натягнув шкіряний плащ, а голову покрив крисатим капелюхом. Головний мисливець був темнооким першого нану – найвищого та найпрестижнішого з усіх, на які лишень міг претендувати. Цей ранг навіть давав право через шлюб ріднитися зі світлоокими.

Башин уклонився королеві.

– Ваша Величносте, ви якраз вчасно! Ми щойно розкидали принаду.

– Чудово! – відказав Елгокар, злізаючи з сідла. Адолін і Далінар узяли з нього приклад, і їхні Сколкозбруї тихо дзенькнули. Далінар відв’язав шолом від сідла. – Скільки це забере часу?

– Найімовірніше, дві-три години, – мовив Башин, приймаючи повіддя королевого жеребця, поки двома ришадіумами зайнялися конюхи. – Ми розташувалися он там.

Башин вказав у бік ловчого плато – меншого з двох, на якому й планувалося забити звіра, – подалі від почту й основної маси солдатів. Кілька мисливців водили вздовж краю прірви вайлуватого чала, що тягнув за собою мотузку, інший кінець якої із прив’язаною принадою скинули вниз.

– Ми використали свинячі туші, – пояснив Башин. – І пообливали схили урвища кров’ю. Патрулі зауважували тут прірводемона добру дюжину разів. Я на сто відсотків упевнений, що десь неподалік його гніздо. Він тут не для того, щоби залялькуватися – надто великий вимахав і щось дуже вже крутиться поблизу. Тож полювання має вийти на славу! Щойно він з’явиться, ми випустимо кілька диких свиней, щоб відволікти його, а ви тим часом не жалійте стріл – нехай вимотається.

Вони мали з собою великостріли: здоровенні сталеві луки з товстими тятивами (такими тугими, що натягнути їх було під силу лише Сколкозбройному), з яких випускали дротики в три пальці завтовшки. Великостріли були технічною новинкою, нещодавньою розробкою алетійських інженерок, що базувалася на досягненнях фабріалогії. Кожен був оснащений невеликим зарядженим самоцвітом, щоб потужна сила натягу не спричиняла деформації металу. Адолінова тітка Навані – вдова короля Ґавілара та матір Елгокара і його сестри Джасни – особисто очолювала конструкторську групу з їхньої розробки.

«Шкода, що її тут немає», – промайнуло в голові Адоліна. Навані була цікавою людиною. З нею не засумуєш.

Дехто став називати цю зброю Сколколуками, але йому цей термін був не до вподоби. Сколкозбройці та Сколкозбруї були чимось особливим, реліктами іншої ери – часів, коли по землях Рошару ступали ноги Променистих. Ніяка фабріалогія і близько не підійшла до того, щоб їх відтворити.

Башин провів короля та великих князів до призначеного для глядачів павільйону в центрі плато. Адолін приєднався до батька, збираючись відрапортувати про перехід. Близько половини солдатів уже були на місці, але багато хто з почту все ще перебирався великим стаціонарним мостом на потрібний бік провалля. Над павільйоном майорів королівський прапор, а всередині вже встановили стійки з напоями та закусками. Позаду солдат ставив у козли чотири великостріли – глянцеві й грізні на вигляд. Поряд із кожним лежав сагайдак з товстими чорними дротиками.

– Гадаю, ви чудово проведете день на цих ловах, – сказав Башин Далінарові. – Очевидці кажуть, що ця тварюка здоровезна. Найбільша з усіх, що вам траплялося вполювати, Ваша Ясновельможносте.

– Покійний Ґавілар завжди мріяв здобути такий трофей, – з тугою в голосі промовив Далінар. – Він любив ходити на великопанцирників, але вполювати прірводемона не траплялося. Навіть дивно, що я тепер аж стільки їх перебив.

Удалині замукав чал, що тягав принаду.

– Вам треба цілити йому в ноги, Ваша Ясновельможносте, – повів далі Башин. Поради мисливцям перед полюванням були частиною його обов’язків, і він серйозно ставився до їхнього виконання. – Адже ви звикли бити прірводемонів іще в коконах. Не забувайте, які вони лихі, коли не заляльковуються. А такого велетня, як цей, треба відволікти, а відтак зайти з… – він раптом змовк, а тоді застогнав і тихо вилаявся. – А побий цю худобину грім! І що за дурень її дресирував?

Він дивився по той бік провалля, на інше плато. Адолін прослідкував за його поглядом. Крабоподібний чал, що тягав був принаду, тепер незграбно відповзав від розщелини – повільно, але рішуче. Погоничі кричали, біжучи йому навздогін.

– Вибачте, Ваша Ясновельможносте, – пробурмотів Башин. – Ця скотина цілий день таке витворяє.

Чал хрипко ревів. «Щось тут не те», – подумалось Адоліну.

– Ми можемо послати по іншого, – сказав Елгокар. – Навряд чи це займе аж так багато часу…

– Башине? – у голосі Далінара раптом забриніла тривога. – А хіба на кінці тієї мотузки не має бути принада?

Єгермейстер заціпенів. Мотузка, яку тягав за собою чал, була обірвана.

Щось темне – і приголомшливо величезне – вилазило з провалля на товстих хітинових ногах. Воно видиралося на плато – не на те, маленьке, де планувалося провести полювання, а на відведене для глядачів, де стояли Далінар та Адолін. Довкола було повно членів королівського почту, беззбройних гостей, писарок і неготових до бою солдатів.

– Ах, Геєно ж ти вогненна! – тільки й спромігся видобути Далінар.