Читать книгу Шлях королів - Брендон Сандерсон - Страница 19

Нану Балату подобалося вбивати.

Не людей. Їх – ні. А от тварин – тих він міг убивати.

Особливо маленьких. Він і сам не знав, чого йому від цього кращало, просто так він почувався.

Він сидів на веранді свого особняка, по одній висмикуючи ніжки невеликого краба. Відривати їх було приємно: спочатку легенько тягнув за кінцівку, й істота заклякала. Тоді шарпав сильніше, і вона починала корчитися. Зв’язка натягувалася і, не витримуючи, рвалася з коротким тріском. Краб продовжував сіпатися, а Нан Балат піднімав ніжку вгору, стискаючи тварючку двома пальцями іншої руки.

Хлопець удоволено зітхав: висмикуючи ніжку, він заспокоювався, і болі в його тілі відступали. Тоді кидав її через плече та брався до нової.

Балат не любив розмов про цю свою звичку. Навіть з Ейлітою цього не обговорював. Так йому хотілося – і на тому край. Кожен сам шукає, як не з’їхати з глузду.

Покінчивши з ніжками, він підвівся, спираючись на ціпок, і, виглянувши надвір, окинув поглядом сади Даварів – кам’яні стіни, увиті різними видами ліан. Вони були гарними, хоча по-справжньому їхню красу цінувала лише Шаллан. Ця частина Джа Кеведу – височина на південний захід від Алеткару, перетята горами на кшталт Піків рогоїдів – славилася своїми ліанами. Вони росли всюди: вкривали будинок, обплутували східці. У дикій природі ліани звисали з дерев, увивали кам’янисті пустища й були такими ж всюдисущими, як трава в інших частинах Рошару.

Балат підійшов до краю веранди. Удалині чулися рулади диких співунців, які видавали звуки, шкрябаючи свої гребенясті панцирі. Кожен виконував власний приспів у власному темпі, хоча назвати це мелодіями було важко. Мелодії породжують люди, а не тварини. Та все ж кожен з них і справді був піснею. Інколи здавалося, що вони переспівуються між собою.

Обережно, сходинка за сходинкою, Балат спускався вниз, і ліани, погойдуючись, розповзалися з-під його ніг. З від’їзду Шаллан минуло майже шість місяців. Цього ранку вони отримали від неї звістку по телестилеграфу й дізналися, що та успішно реалізувала першу частину свого плану, ставши підопічною Джасни Холін. А отже, його маленька сестричка – яка до цього ніколи не полишала маєтку – готувалася пограбувати найвпливовішу жінку світу.

Спускатися східцями було для нього гнітюче важко. «Лише двадцять три роки, – подумав він, – і вже каліка». Він усе ще відчував постійний ниючий біль. Перелом був складний, і хірург заледве не вирішив відтяти всю ногу. Напевно, йому варто було би радіти, що такої необхідності все ж не виникло, хоча він і ходитиме з ціпком до кінця своїх днів.

Скрак гралася з чимось на газоні, де вирощували культурну траву, борючись з ліанами. Притиснувши вусики до голови, велика сокирогонча качалася та щось гризла.

– Скрак, – гукнув Балат, шкутильгаючи ближче, – що це там у тебе, дівчинко?

Сокирогонча звела очі на хазяїна й настовбурчила вусики. Двома голосами, що озивалися луною, накладаючись один на одного, вона видала трубний звук і знову повернулася до гри.

«От бісова тварина, – з любов’ю подумав Балат, – ніколи до пуття не слухається». Він розводив сокирогончих ще з юних літ і з’ясував – як і багато хто до нього, – що чим розумнішою була тварина, тим більше схильною до непослуху. Ні, Скрак була вірною, але відмовлялася коритися в дрібницях. Мов мала дитина, що намагається довести свою незалежність.

Підійшовши ближче, він побачив, що Скрак вдалося впіймати співунця. Ця істота завбільшки з кулак за формою нагадувала загострений диск, з ребра якого стирчали чотири верхні кінцівки, що й видобували звуки, шкрябаючи вздовж горішнього боку панцира. Чотирма нижніми кінцівками з протилежної сторони вона зазвичай чіплялася за кам’яну стіну, але Скрак їх уже відгризла. Відірвала й дві верхні, а також примудрилася розколоти панцир. Балат ледь не відібрав у неї здобич, щоб самому відірвати решту, але вирішив, що краще було дати Скрак побавитися.

Та облишила співунця й глянула на Балата, запитливо звівши вусики. Її підтягнуте тіло лиснілося, і, припавши на задок, вона витягнула перед собою всі шість кінцівок. У сокирогончих немає панцира чи шкіри, натомість їхнє тіло вкрите чимось середнім між першим і другим, гладким на дотик та еластичнішим за справжній панцир, але цупкішим за шкіру й утвореним зі щільно з’єднаних пластин. Кутасте обличчя тварини, здавалося, виражало цікавість. Глибокими чорними очима вона уважно дивилася на Балата. Відтак тихо засурмила.

Балат усміхнувся і, нахилившись, почухав сокирогончу за вушними отворами. Тварина притулилася до нього. Вона, напевно, важила стільки ж, як і він. Великі сокирогончі сягали людині до пояса, але Скрак була іншої породи – дрібнішої та прудкішої.

Співунець почав смикатися, і Скрак жадібно накинулася на нього, трощачи панцир своїми сильними зовнішніми жувальцями.

– Скажи, Скрак, я – боягуз? – запитав Балат, опускаючись на лаву. Він відклав убік ціпок й ухопив маленького краба, що ховався на боковій поверхні лави. Його панцир забарвився у білий колір, зливаючись із каменем.

Він підняв тваринку, що гарячково перебирала ніжками. Траву газону спеціально вивели менш полохливою, і вона повизирала зі своїх нірок уже через кілька секунд після того, як він пройшов. Розцвітали інші екзотичні рослини, визираючи зі скойок чи шпаринок у землі, і скоро довкола нього вітер погойдував червоні, жовтогарячі та блакитні пасма. Хоча простір біля сокирогончої залишався голим. Скрак настільки захопилася своєю здобиччю, що навіть культурні рослини сиділи через неї по норах.

– Я не міг податися навздогін Джасні, – сказав Балат, беручись висмикувати краб’ячі ніжки. – Лише жінка могла би підібратися до неї достатньо близько, щоби вкрасти Душезаклинач. Ми це обговорили. Крім того, треба ж комусь залишатися тут, дбаючи про маєток.

Жалюгідні відмовки. Він і справді почувався боягузом. Балат висмикнув іще кілька ніжок, та це не принесло задоволення. Краб був замалим, і вони відривалися надто легко.

– Імовірно, цей план навіть не спрацює, – вів далі він, закінчуючи з ніжками. Дивне враження справляє така істота, коли кінцівок у неї більше нема. Краб був усе ще живий. Хоча звідки це відомо? Без ніжок, якими можна було би ворушити, тварючка здавалася такою ж мертвою, як і камінь.

«Руки, – подумав він, – ми розмахуємо ними, щоби здаватися живими. Ось яка від них користь». Він просунув пальці між половинками краб’ячого панцира і взявся виважувати їх, беручи на злам. Так йому хоча би приємно було відчувати спротив.

Їхня родина була зруйнована. Роками терплячи жорстоку вдачу батька, Аша Джушу погруз у розпусті, а Тет Вікім упав у відчай. Лише Балат залишився неушкодженим. Балат і Шаллан. Батько дав їй спокій і ніколи не зачіпав. Інколи Балат ненавидів її за це, та хіба ж можна по-справжньому ненавидіти когось на подобу Шаллан? Сором’язливу, тиху, тендітну.

«Мені не слід було відпускати її, – подумав він. – Мав знайтися інший шлях». Сама вона нізащо не впорається – напевно, страшенно налякана. Чудом було вже те, що їй вдалося аж стільки зробити.

Він пожбурив половинки краба через плече. «Якби лише Геларан був живий!» Їхній брат – тоді його називали Нан Геларан, оскільки він був найстаршим сином – не раз давав батькові відсіч. Що ж, тепер він, як і батько, мертвий. А після них залишилася сім’я калік.

– Балате! – гукнув чийсь голос. На веранді з’явився Вікім. Здавалося, у молодшого брата минув нещодавній напад меланхолії.

– Що? – запитав той.

Вікім метнувся східцями вниз і спішно попростував до нього, тож ліани – а потому й трава – ховалися від його кроків.

– У нас проблема.

– Наскільки серйозна?

– Я б сказав, достатньо серйозна. Ходімо.