Читать книгу Шлях королів - Брендон Сандерсон - Страница 7

Вісім місяців по тому

У животі Каладіна забурчало, коли, просунувши руку між ґратами, він узяв належну йому миску баланди. Він протиснув цю невеличку мисочку – радше навіть чашку – назад, понюхав її та скорчив гидливу міну, а забраний ґратами фургон тим часом знову рушив з місця. Отримана ним баланда була сірого кольору, а на вигляд і запах нагадувала твань. Її готували з переварених зерен телью, а конкретно його порція була здобрена ще й зачерствілими залишками вчорашнього обіду.

Та яку б огиду вона не викликала, обирати все одно не доводилося. Звісивши просунуті між ґратами ноги, він почав їсти, спостерігаючи, як перед очима змінювались краєвиди. Решта рабів, які були в клітці, полохливо схилилися над міцно затиснутими в руках мисками, побоюючись, щоби хто-небудь їх не вкрав. У перший день один із них намагався поцупити Каладінову пайку, і той заледве не зламав йому руки. Тепер йому дали спокій.

А Каладінові було тільки того й треба.

Їв він руками, не звертаючи уваги на бруд. Каладін перестав звертати на нього увагу ще кілька місяців тому. Але ще гіршим було те, що він почав виявляти деякі ознаки того тваринного страху, який виказували решта, – і ненавидів його в собі. Але як могло бути інакше після восьми місяців побоїв, нестатків і знущань?

Він боровся з цим страхом. Ні, він не стане таким, як вони. Навіть якщо він махне рукою на все інше, навіть якщо в нього відберуть останнє, навіть якщо не залишиться жодної надії на втечу. Проте цю одну-єдину річ він збереже. Так, він був рабом – але він не стане мислити як раб.

Він швидко впорався з баландою. Один із рабів неподалік неголосно закашлявся. У фургоні було десять невільників: самі чоловіки, оброслі скуйовдженими бородами та вкриті кірками бруду. Це був один із трьох фургонів їхнього каравану, що рухався Нічийними пагорбами.

На горизонті палало червонувато-біле сонце – того ж відтінку, що й полум’я в найгарячішій частині ковальського горна. Воно підсвічувало довколишні хмари кольоровими відблисками, немов рука якогось мазія абияк квецяла фарбою по полотну. Пагорби, порослі високою, одноманітно зеленою травою, здавалися безкраїми. На одному з них, якраз поблизу, довкола заростів кружляла маленька постать. Вона миготіла, пританцьовуючи, немов комаха, що тріпоче крильцями, – безформна та напівпрозора. Вітрокузьки були підступними спренами, що мали схильність перебувати саме там, де їм були не раді. Каладін сподівався, що спренові врешті-решт набридне і той полетить геть, та коли він хотів був пожбурити вбік свою дерев’яну миску, виявилось, що вона прилипла йому до пальців.

Спрен засміявся, проносячись мимо, – безформна стрічка світла. Каладін вилаявся та смикнув миску. Спрени вітру полюбляли такі витівки. Тоді підчепив її, і миска нарешті відстала. Каладін з грюкотом жбурнув її одному з інших рабів. Той миттю кинувся вилизувати залишки баланди.

– Гей, – прошепотів до нього чийсь голос.

Каладін глянув убік. Невільник із темною шкірою і сплутаним волоссям боязливо підповз до нього, ніби очікував, що той у поганому гуморі.

– Ти не такий, як решта.

Чорні очі раба глянули вгору, на лоб Каладіна, де стояли три тавра. Два перших являли собою диґліф, яким його затаврували вісім місяців тому, в останній день його служби в армії Амарама. Третє було свіже: його поставив останній із Каладінових господарів. Цей ґліф читався як «шаш» і означав «небезпечний».

Одна рука раба була прикрита лахміттям – його одягом. Може, ніж? Облиш, це ж смішно. Ніхто з цих невільників не міг мати схованої зброї. Листки під Каладіновим поясом – ось максимум того, що можна було сховати. Але старих звичок нелегко позбутися, тож Каладін уважно спостерігав за тією рукою.

– Я чув, що балакали поміж себе охоронці, – повів далі невільник, підсовуючись ближче. У нього був тик, і він кліпав занадто часто. – Вони казали, що ти пробував утікати й раніше. І якось був навіть утік.

Каладін мовчав.

– Послухай, – сказав раб, виймаючи руку з-під лахміття: у ній виявилася миска з його порцією баланди. Вона була спорожнена лише наполовину. – Наступного разу візьми мене з собою, – зашепотів він, – і я дам тобі це. Віддаватиму половину своєї їжі віднині й аж доти, доки ми не втечемо. Прошу тебе.

Мова невільника привернула увагу кількох голодокузьок. Вони скидалися на майже невидимих оку коричневих мушок, що зароїлися біля його голови.

Каладін відвернувся, дивлячись на нескінченний каскад пагорбів і їхні неспокійні, рухливі трави. Зігнутою в лікті рукою він сперся об ґрати й поклав на неї свою голову, так само погойдуючи ногами.

– Ну, то як? – запитав раб.

– Ти ідіот. Якщо ти віддаватимеш мені половину свого раціону, то занадто ослабнеш, щоб утекти зі мною – навіть якби я й збирався це зробити. А я не збираюся. Це нічого не дає.

– Але…

– Я зробив десять спроб, – прошепотів Каладін. – Десять спроб за вісім місяців. Утікав від п’яти різних хазяїв. І скільки з них увінчалися успіхом?

– Ну… тобто… якщо ти все ще тут…

Вісім місяців. Вісім місяців невільницького життя. Вісім місяців баланди та побоїв. Йому вони здавалися вічністю. Він заледве міг пригадати часи своєї служби у війську.

– Рабу нема де сховатися, – сказав Каладін, – не з таким тавром на лобі. Так, кілька разів мені щастило втекти. Але вони завжди знаходили мене. І все починалося спочатку…

Колись його називали щасливчиком. Буреблагословенним. То були пусті балачки. Радше навіть навпаки: про нього цілком можна було б сказати «не з твоїм щастям»… Солдати – народ забобонний. І хоч спочатку він намагався був покласти край таким розмовам, вони лише ще більше ширилися. Кожного, кого він хоч коли намагався захистити, незмінно підстерігала смерть – знову та знову. А тепер ось де він опинився: навіть у гіршому положенні, ніж те, з якого починав. Краще було не опиратися. Така була його доля, і він примирився з нею.

У такому погляді на життя була якась дещиця сили, дещиця свободи. Свободи того, кому нема про що турбуватися.

Врешті раб утямив, що Каладін більше нічого не скаже, і повернувся на своє місце, доїдаючи баланду. Фургони так само котилися, а на всі боки так само простягалися порослі зеленню поля. Однак та частина шляху, що впритул підступала до деренчливих коліс фургонів, була голою. З їхнім наближенням трава ховалася: кожна окрема травинка втягувалася у вузеньку, немов проколоту шпилькою, дірку в камені. І лише коли фургони проїжджали, вона боязко виглядала зі схованки й витягувала свою стеблинку на свіже повітря. Отож фургони ніби їхали по широкій кам’яній дорозі, прокладеній спеціально для них.

Тут, майже в самому серці Нічийних пагорбів, великобурі бушували з надзвичайною силою. Рослинам довелося вчитися, як виживати. Усе, що треба робити, це вчитися виживати. Зібратися з силами і пережити бурю.

Каладін унюхав запах ще одного спітнілого, немитого тіла та почув шаркання кроків. Він підозріливо глянув убік, очікуючи повернення того самого раба.

Але цього разу до нього підійшов інший. У нього була довга чорна борода, брудна та сплутана, у якій застрягли залишки їжі. Каладінова борода була коротшою: час від часу він дозволяв найманцям Твлаква обрубувати її. Як і Каладін, раб був одягнений у залишки підперезаного мотузкою коричневого мішка і, звичайно ж, був темнооким. Імовірно, він мав очі густо-зеленого кольору, хоча хто їх, темнооких, розбере. Їхні очі завжди здавалися карими або чорними, аж доки не глянеш на них при правильному освітленні.

Новоприбулий зіщулився, подаючись назад, і підняв руки вгору. Кисть однієї з них укривав висип, від якого шкіра здавалася ніби вицвілою. Мабуть, він підійшов тому, що бачив, як Каладін щось відповідав іншому невільнику. З першого ж дня раби боялися його, але й поглядали з неприхованою цікавістю.

Каладін зітхнув і відвернувся. А чоловік нерішуче присів біля нього.

– Вибач, друже, але як ти став рабом? От не второпаю – і край, а знати ж хочеться. Ми всі тут голови над цим ламаємо.

Висновуючи з вимови й темного волосся, він був алетійцем, як і Каладін. Власне, більшість рабів були алетійцями. Каладін нічого йому не відповів.

– Сам то я вкрав стадо чалів, – повів далі невільник. Його голос був по-особливому різким, ніби хтось тер один об одний два аркуші паперу. – Якби був узяв лише одного – може, просто побили б. А то ціле стадо. Сімнадцять голів… – і здавлено засміявся сам до себе, у захваті від власної хоробрості.

У дальньому кінці фургона хтось знову закашлявся. Вони являли собою жалюгідне видовище – навіть як для рабів. Слабкі, хворобливі, недогодовані. Дехто з них, як і Каладін, неодноразово пробував утекти, проте тавро «шаш» стояло на лобі лише в колишнього Буреблагословенного. Тут були зібрані найупослідженіші представники їхньої нікчемної касти – ті, кого продають із величезною знижкою. Тепер їх напевно везли на перепродаж у якийсь віддалений куток, жителі якого страшенно потребували робочих рук. Узбережжя Нічийних пагорбів було всіяне невеликими вільними містами, де воринські закони, що регулювали поводження з рабами, сприймалися як невиразні чутки.

Подорожувати в цьому напрямку було небезпечно. Ці землі нікому не підкорялися, а тому, подавшись навпростець через відкриту місцевість і віддалившись від усталених торговельних шляхів, Твлакв запросто міг нарватися на безробітних найманців – людей геть-чисто позбавлених честі, які не побоялися б убити работорговця та його рабів, лиш би вкрасти кілька чалів і фургони.

Люди без честі. А що, невже траплялися й інші?

«Ні, – подумалося Каладінові. – Честь уже вісім місяців як мертва».

– Ну, – перепитав раб із кошлатою бородою, – то що ж ти такого встругнув, що й тебе запроторили до наших лав?

Каладін знову сперся рукою об ґрати.

– А як тебе впіймали?

– Та-а-ак, дивна штука – життя… – протягнув невільник. Каладін так нічого йому й не відповів, але той відповів сам собі – та тим і вдовольнився. – Усе через жінку, аякже. Мав би здогадатися, що вона мене видасть…

– Не треба було тобі красти чалів – надто неповороткі. От якби коней…

Той голосно зареготав.

– Коней? За кого ти мене маєш – за божевільного? Якби я виявився конокрадом, мене би повісили! А за чалів я хоча б усього лишень заробив тавро раба…

Каладін глянув убік. Випалене на лобі співбесідника тавро було більш давнє, ніж його власне: шкіра довкола шраму вицвіла й побіліла. Що це за диґліф? «Сас мором», – уголос прочитав Каладін. Так називалась вотчина феодала, де викрадача чалів затаврували як раба.

Чоловік звів на нього спантеличені очі.

– Ого, то ти й ґліфи знаєш? – кілька ближніх рабів заворушилися, зачувши таку дивину. – Тоді історія твого життя має бути ще цікавішою, ніж я гадав.

Каладін окинув поглядом трави, які похитував легкий вітерець. Щойно він посилювався, найбільш вразливі стеблинки ховалися до своїх нірок, від чого пейзаж ставав строкатим, мов лисіюча шкіра хворого коня. Спрен вітру був тут як тут, перепурхуючи з одного клаптя зелені на інший. Скільки ж часу минуло відтоді, як той ув’язався за ним? Щонайменше пару місяців. От дивина! Хоч це могла бути й інша вітрокузька: як їх розрізниш?

– Ну? – під’юджував раб. – То як ти тут опинився?

– З багатьох причин, – одказав Каладін. – Через невдачі. Злочини. Зради. Власне, як і чи не всі з-поміж нас.

Кілька чоловік довкола пробурмотіли щось на знак згоди. В одного з них це мимрення переросло в сухий, уривчастий кашель. «Постійні приступи кашлю, – механічно промайнуло в Каладіновій голові, – супроводжувані надлишковим виділенням мокроти та нічним маренням. Скидається на скреготит».

– Ну, гаразд, – знову озвався балакучий чолов’яга, – поставимо питання по-іншому. «Ближче до справи», як любила повторювати покійна матінка. Кажи тільки те, що хочеш сказати, і проси саме те, що хочеш отримати. Як на твоєму лобі з’явилося ось це, перше тавро?

Каладін сидів на місці й відчував, як під ним, постукуючи, котиться фургон.

– Убив світлоокого.

Його безіменний товариш по нещастю знову присвиснув – цього разу навіть шанобливіше, ніж уперше.

– Дивно, що тебе залишили в живих.

– Мене перетворили на раба не через те вбивство, – сказав Каладін. – Уся річ в іншому світлоокому, якого я не вбив.

– Це ж як?

Каладін похитав головою і перестав відповідати на запитання балакучого чоловіка. Той врешті-решт перебрався до передньої частини їхньої клітки на колесах, де опустився на долівку, витріщившись на свої босі ноги.

* * *

Кілька годин опісля Каладін усе ще сидів на старому місці, знічев’я потираючи ґліфи на лобі. Таким було його життя: лічити дні, трясучись у цих клятих фургонах.

Два перші тавра давно зарубцювалися, але шкіра довкола ґліфа «шаш» була зчервонілою, подразненою та вкритою струпами. Рана пульсувала, немов іще одне серце. Біль від неї був навіть сильнішим, ніж у дитинстві, коли він обпікся, вхопивши за розпечену ручку казанок, що висів над вогнем.

У пам’яті спливли уроки, які втовкмачив йому в голову батько, і підказували, як правильно лікувати опік. Змастити бальзамом, щоб не почалося зараження, промивати раз на день. Однак ці спогади не втішали – від них тільки гіршало. У нього не було ні соку чотирилисника, ні витопленого з лістера жиру. У нього не було навіть води, щоби промити рану.

Ті частини опіку, що взялися струпами, натягували шкіру, і йому здавалося, що м’язи лоба постійно напружені. Він заледве міг витримати декілька хвилин без того, щоб у черговий раз не помасувати чоло, і далі подразнюючи рану. Він також звик раз по раз проводити рукою по лобі, витираючи рівчачки крові, що сочилася з тріщин, – нею було густо перемазане все передпліччя його правиці. Якби в нього було люстерко, він, напевно, помітив би крихітних червоних гнилокузьок, що обсіли як саму рану, так і прилеглі ділянки шкіри.

На заході сонце вже сховалося, але фургони не зупинялися. Фіолетовий Салас виглянув з-за обрію на сході – попервах нерішуче, ніби бажаючи переконатися, що сонце справді зникло з небосхилу. Ніч була ясною, у вишині мерехтіли зорі. О цій порі року Шрам Тална – широка смуга темно-червоних зірок, що різко виділялися на тлі мерехтливих білих, – стояв практично в зеніті.

Раб, котрий раз по раз покашлював раніше, знову розбухикався. Цього разу кашель був різким, вологим. Колись Каладін одразу поспішив би на допомогу, але щось у ньому змінилося: скількох тих, кому він силкувався допомогти, вже не було серед живих? Йому чомусь здавалося – на підсвідомому рівні, – що для хворого ж буде краще, якщо він не втручатиметься. Адже підвівши спочатку Тіена, тоді Даллета з усім загоном, а за ними, одну за одною, аж десять груп рабів, важко було знайти в собі волю, щоби спробувати знову.

Лише через дві години після того, як зійшов Перший місяць, Твлакв нарешті наказав зупинятися. Двійко його звіроподібних найманців позлазили зі своїх місць на дахах фургонів і взялися розпалювати невеличке багаття. Довготелесий Таран, підліток-прислужник, порався коло чалів. Ці здоровенні ракоподібні були не набагато меншими за самі фургони. Вони вляглися на землю й позалазили на ніч у панцирі, запасливо набравши повні клешні зерна. У навислій темряві їхні тіла скоро перетворилися на три брили, що їх заледве можна було відрізнити від валунів. І лише тоді Твлакв почав по одному перевіряти, як там його раби, даючи кожному ківшик води та впевняючись, що об’єкти його інвестицій здорові. Чи принаймні здорові в тій мірі, у якій цього варто було очікувати від таких доходяг.

Твлакв розпочав із першого фургона, і Каладін – усе ще сидячи – запустив пальці під свій імпровізований пояс, перевіряючи, чи на місці листки, які він там заховав. Вони слухняно затріщали – негнучкі, висушені, шорсткі на дотик. Він поки що й сам не знав, що з ними робитиме. Каладін зірвав їх просто з примхи в один із тих разів, коли його випустили з фургона, щоби розім’яти ноги. Він мав великі сумніви, що хтось іще в цілому каравані вмів розпізнати чорнотруйник – вузьке листя на тризубому, наче вила, стеблі, тож він не надто сильно ризикував.

З неуважливим виглядом Каладін видобув листки з-за пояса і, тримаючи на долоні, потер їх вказівним пальцем іншої руки. Перш ніж вони набудуть сили, їх треба було як слід висушити. Чому він не викинув їх? Збирався отруїти ними Твлаква й таким чином помститися? А може, беріг про всяк випадок: а раптом справи будуть зовсім кепські, і просто не стане сили терпіти далі?

«Ну ні, до такого я ще не дійшов», – подумав він. Найімовірніше, у ньому просто спрацював набутий інстинкт заволодівати зброєю – де б він її не надибував і як би дивно вона не виглядала. Довколишній пейзаж поглинула темрява. Салас був найменший і найтьмяніший з усіх місяців, і хоча його фіолетове світло надихало міріади поетів, воно мало чим допомагало, коли йшлося про необхідність побачити власну руку в себе перед носом.

– Ой… – пролунав м’який жіночий голос. – А що це в тебе таке?

Напівпрозорий силует, не більш як у п’ядь заввишки, визирнув з-за краю настилу біля Каладіна, а тоді поліз нагору й забрався всередину фургона, немов здираючись на високе плато. Спрен вітру прибрав подобу молодої дівчини – більші спрени могли змінювати форму та розмір – з різкими рисами обличчя й довгим, спадаючим волоссям, яке розпливалося за її спиною, наче туман. Вона – Каладін мимоволі подумав про спрена в жіночому роді – була зіткана з тьмяних відтінків блакитного й білого, вбрана у просту білу сукню дівочого крою та з плавними лініями, що спускалася до середини литок. Як і волосся, поділ із самого споду перетворювався на імлу. Її ноги, руки й обличчя були чітко окресленими, а стегна та бюст – такими, як зазвичай бувають у стрункої жінки.

Каладін спідлоба зиркнув на духа. Хоча довкола аж кишіло спренами, їх здебільшого ігнорували. Але цей був якимось дивним. Спрен вітру попрямувала вгору, ніби піднімаючись невидимими сходами. Вона досягла тієї точки, з якої могла роздивитися, що там у Каладіновій долоні, тож він прикрив чорні листки пальцями, стиснувши руку в кулак. Тоді описала навкруг неї коло. І хоч вона блищала – такий образ зостається перед очима, якщо дивитися на сонце, – проте не давала справжнього світла.

Спрен нахилилася, оглядаючи його руку під різними кутами, мов дитина, котра сподівається знайти заховану цукерку.

– Що це? – її голос скидався на шепіт. – Покажи, не бійся. Я нікому не скажу. Там скарб? Чи ти відрізав клапоть накидки ночі й сховав його? А може, там серце жука – крихітне, але могутнє?

Він мовчав, і спрен закопилила губки. Хоч і не маючи крил, вона злетіла вгору й, зависнувши в повітрі, зазирнула йому в очі.

– Каладіне, чому ти так уперто мене не помічаєш?

Той здригнувся:

– Що ти сказала?

Вона пустотливо всміхнулась і відскочила від нього, а контури її постаті затьмарилися, перетворившись на довгу стрічку блакитно-білого світла. За мить вона промайнула між ґратами, звиваючись і жолоблячись у повітрі, мовби смужка тканини, підхоплена вітром, – і кинулася під фургон.

– Буря на твою голову! – крикнув Каладін, стрибком зводячись на ноги. – Гей, духу! Що ти сказала? Повтори!

Спрени не називають людей на ім’я. У них відсутні розумові здібності. Найбільші з них, як-от спрени вітру чи річкові спрени, вміють удавати людські голоси й навіть відтворювати цілі фрази, але вони, власне кажучи, не здатні мислити. Вони не…

– Ви теж це чули? – запитав Каладін, повертаючись до інших мешканців клітки. Дах був якраз достатньої висоти, щоби він міг стояти. Усі вони напівлежали в очікуванні своєї порції води. Він не отримав відповіді, якщо лише не брати до уваги невдоволеного бурчання кількох рабів через зчинений ним ґвалт і чергового нападу кашлю від хворого в кутку. Навіть Каладінів «друг», котрий підходив побалакати вдень, не звернув на нього уваги. Він впав у прострацію і так само витріщався на свої ноги, час від часу ворушачи пальцями.

Може, вони не бачили спрена. Багато крупніших спренів були невидимими для всіх, крім того, кому докучали. Каладін знову сів на дно фургона та звісив ноги назовні. Так, спрен назвала його на ім’я, та вона, очевидно, просто повторила те, що чула раніше. От тільки… жоден чоловік у клітці не знав його імені.

«А може, я божеволію, – подумав Каладін. – Бачу, чого немає. Чую голоси».

Він глибоко вдихнув, а тоді розтулив кулак. Стиснуті в ньому листки розтріскалися й поламалися. Напевно, треба сховати їх, щоб уникнути подальшого…

– Цікавенькі листочки, – проговорив той самий жіночий голос. – Вони тобі до вподоби, хіба ж ні?

Каладін підскочив, повернувшись убік. Спрен стояла в повітрі просто поруч із його головою, і її біла суконька струменіла під повівами вітру, якого чоловік не відчував.

– Звідки ти знаєш моє ім’я? – зажадав відповіді Каладін.

Спрен не відповіла. Просто по повітрю вона підійшла до ґрат, тоді просунула крізь них голову, спостерігаючи, як работорговець Твлакв поїть останніх кількох невільників у першому фургоні. Потім озирнулася до Каладіна:

– Чому ти більше не борешся? Ти завжди боровся. А тепер здався.

– А яке тобі до мене діло? Чому не байдуже?

Вона схилила голову набік:

– Не знаю, – відповіла, ніби сама дивуючись своїм словам. – Але мені не байдуже. Чи ж не дивина?

Це було щось більше, ніж просто дивина. Що думати про спрена, який не лише називав його на ім’я, але й, виходить, пам’ятав, що той робив багато тижнів тому?

– Знаєш, Каладіне, а люди не їдять листя, – сказала вона, схрестивши на грудях напівпрозорі ручки. – Чи їдять? Ніяк не згадаю. Ви такі диваки: то пхаєте щось до рота, а то воно, навпаки, виходить із вас – це тоді, коли ви думаєте, що ніхто не бачить.

– Звідки ти знаєш моє ім’я? – прошепотів той.

– А звідки ти його знаєш?

– Я знаю його, тому що… тому що мене так звати. Батьки нарекли мене так – і сказали мені. Ну, не знаю…

– От бачиш, і я не знаю, – мовила вона, кивнувши, ніби щойно здолала його у важливій суперечці.

– Добре, – повів далі Каладін. – А чому ти називаєш мене на ім’я?

– Тому що чинити так – ввічливо. А от ти неввічливий.

– Облиш, спрени не знають, що таке ввічливість!

– От я й кажу, – проговорила спрен, тицяючи в нього пальцем, – неввічливий.

Каладін закліпав очима. Що ж, він був далеко від рідних місць, ходив по чужинному каменю і їв чужинську їжу. Можливо, тутешні спрени відрізнялися від тих, до яких він звик удома.

– То чому ти більше не борешся? – повторила вона, перепурхнувши на його ноги, щоби присісти й перепочити. Каладін не відчував її ваги.

– Я більше не можу, – тихо відказав він.

– Але ж раніше міг.

Він заплющив очі й нахилився вперед, сперши голову об ґрати.

– Я так утомився.

Він не мав на увазі фізичної знемоги, хоча вісім місяців на недоїдках позбавили його колишніх м’язистості та сили, яких він набув за часів війни. Він почувався стомленим. Навіть коли вдавалося виспатись. Навіть у ті нечасті дні, коли його не мучили голод і холод, а тіло не нило від побоїв. Страшенно стомленим…

– Ти стомлювався і раніше.

– Я зазнав поразки, духу, – відповів він, ще сильніше зажмурюючи очі. – Годі мене терзати.

Усі вони були мертві. Ценн і Даллет, а до них Туккс і Такери. А ще раніше – Тіен. А до того кров на його руках і труп молодої дівчини з блідою шкірою.

Кілька ближніх рабів забурмотіли щось між собою, ймовірно, подумавши, що в нього не всі вдома. Так, спрен може причепитися до кого завгодно, але ж і дитина знає, що розмовляти з ними безглуздо. А якщо він і справді збожеволів? Можливо, йому варто було би радіти – у божевіллі крилося спасіння від болю. Та натомість ця думка злякала його.

Він розплющив очі. Твлакв нарешті шкандибав до їхнього фургона з відром у руці. Цей огрядний кароокий чолов’яга ходив, злегенька накульгуючи, – не інакше, як колись зламав ногу. Він був тайленом, а у всіх тайленських чоловіків росли однакові білосніжні бороди та сиві брови – незалежно від віку й кольору волосся на голові. Брови виростали дуже довгі, і тайлени носили їх, заправляючи за вуха. А тому здавалося, що його чорне волосся посріблили два сиві пасма.

Його одяг – смугасті чорно-червоні штани та темно-синій светр у тон в’язаної шапчини – свого часу виглядав ошатно, але відтоді обтріпався. Чи колись він був кимсь більшим за пересічного работоргівця? Таке життя – купівля та продаж людської плоті, що ставали буденною справою, – накладало свій відбиток на людей. Воно наповнювало гаманець, проте й виснажувало душу.

Тримаючись осторонь Каладіна, Твлакв ближче підніс масляного ліхтаря й узявся оглядати хворого раба в передній частині клітки. Тоді гукнув найманців. Блут – Каладін і сам не знав, нащо завдав собі клопоту запам’ятати їхні імена – ліниво підійшов до хазяїна. Твлакв щось тихо сказав йому, тицьнувши в невільника пальцем. У світлі ліхтаря брилисте обличчя найманця вкрилося тінями. Він кивнув і витягнув з-за пояса палицю.

Спрен вітру набула форми білої стрічки і майнула у бік хворого. Вона крутилася, описуючи кола в повітрі, допоки не приземлилася на настил фургона, знову прибравши дівочого образу. Нагнулася й стала роздивлятись хворого – достоту як допитлива дитина.

Каладін відвернувся й заплющив очі, та все одно чув кашель раба. У голові пролунав батьків голос – турботливий і чіткий: «Щоби вилікувати скреготит, щодня давай хворому дві жмені порошку з кривавого плюща. Якщо його немає, нехай багато п’є – бажано питва з підмішаним у нього цукром. Якщо організм не страждатиме від зневоднення, то пацієнт, найімовірніше, виживе. Ця хвороба не така вже небезпечна, як може здатися, висновуючи з назви».

«Найімовірніше, виживе»…

Кашель не вщухав. Хтось відчинив двері клітки. Чи знають вони, як допомогти йому? Адже це так просто. Дайте йому пити – і він житиме.

А, байдуже. Краще не втручатися.

Люди, котрі гинуть на полі бою. Молоде обличчя, таке знайоме й дороге, звернене до Каладіна в пошуках порятунку. Рана від меча, що збоку розсікає шию. Сколкозбройний, який наступає крізь шеренги Амарамового війська.

Кров. Смерть. Поразка. Біль.

І батьків голос: «І ти ось так візьмеш і кинеш його, синку? Дозволиш йому загинути, хоча міг би врятувати?»

«Буря на мою голову!»

– Зупиніться! – скрикнув Каладін, зводячись на ноги.

Решта рабів повідскакували. Блут вистрибнув із фургона, з ляскотом зачинивши за собою двері, і підняв палицю, тримаючи її напоготові. Твлакв сховався за спину найманця, використовуючи його як прикриття.

Каладін зробив глибокий вдих, стиснувши в одній руці листя, а іншу підніс до чола, щоб витерти пляму крові. Чалапаючи босими ногами по дереву, він перетнув невеличку клітку й дістався кутка, де лежав хворий. Блут пильно спостерігав, як той опустився біля нього навколішки. У мерехтливому світлі ліхтаря показалося видовжене, змарніле обличчя й майже безкровні губи. Хворий відхаркував слиз – зеленкуватий і густий. Каладін обмацав шию бідолахи, перевіряючи, як сильно вона набрякла. Тоді оглянув його карі очі. І нарешті сказав:

– У нього скреготит. Він виживе, якщо давати йому ківш води що дві години протягом п’яти днів чи щось близько того. Вам самим доведеться вливати її йому в горлянку. Підмішайте в неї цукру, якщо він у вас є.

Блут почухав своє масивне підборіддя, тоді глянув на нижчого зростом власника раба.

– Витягни його, – наказав Твлакв.

Хворий невільник прокинувся, коли Блут відімкнув двері клітки. Найманець одразу ж замахав на Каладіна палицею, щоби той відійшов, і Каладін знехотя підкорився. Після цього Блут заткнув за пояс зброю, ухопив раба під пахви та витягнув із фургона, весь час знервовано позираючи на Каладіна. Під час останньої невдалої спроби втечі, яку той здійснив, він мав під своєю орудою двадцятьох озброєних рабів. За таку витівку господар мав би скарати його на смерть, але постановив, що той «кумедний», тож обмежився тим, що затаврував його ґліфом «шаш», а тоді продав за символічну суму.

Здавалося, завжди існувала причина, з якої Каладін залишався в живих, а ті, кому він намагався допомогти, гинули. Комусь це могло здаватися благословенням, але сам він сприймав це як особливий, гірко-іронічний різновид мучення. Живучи в попереднього власника, він провів якийсь час, спілкуючись з рабом із Заходу, селаєм, котрий переповідав йому їхні легенди про Стару магію та її здатність насилати прокляття на людей. Може, він і сам став її жертвою?

«Не дурій», – подумки сказав собі Каладін.

Двері фургона знову ляснули й замкнулися. Клітки були необхідністю: Твлакв мав захищати своє тендітне майно від руйнівного впливу великобур. Вони були оснащені дерев’яними боковинами, які можна було дістати й закріпити у вертикальному положенні в очікуванні найлютіших поривів вітру.

Блут підтягнув невільника до багаття та непочатого барильця з водою. Каладін відчув полегшення. «От бачиш, – подумалося йому, – може, ти все ще здатен допомагати. Можливо, таки існує якась підстава, щоб не залишатися байдужим».

Каладін розтулив кулак і глянув на розкришені чорні листки на долоні. Ні, не потрібні вони йому: підсипати їх у питво Твлаква буде не лише складно, але й ні до чого. Та чи й справді він хоче його смерті? І що ж це дасть?

У повітрі пролунав низький, тріскучий звук. За ним іще один, тихіший, немов хтось різко опустив долі мішок зерна. Каладін різко звів голову та глянув туди, де Блут прилаштував хворого невільника. Найманець якраз заніс палицю ще раз і з силою змахнув нею, від чого тишу знову розколов тріск, щойно вона вдарилася об череп раба.

Із вуст хворого не вирвалося й крику: ні від болю, ні благального – про пощаду. У темряві почулося, як його тіло остаточно завалилося на землю й обм’якло. Блут недбало підняв його й перекинув через плече.

– Ні! – заволав Каладін, кількома стрибками долаючи тісний простір клітки й молотячи руками об ґрати в її іншому кінці.

Твлакв стояв біля вогнища й грівся.

– Буря на твою голову! – закричав Каладін. – Він міг би вижити – чуєш, ти, покидьку?!

Твлакв глянув на нього. Тоді неспішно підійшов ближче, поправляючи свою темно-синю плетену шапчину.

– Та бачиш, він би всіх вас перезаразив… – роботорговець розмовляв із легким акцентом: слова наповзали одне на одне, а належні склади не виділялися логічним наголосом. Як на Каладінове вухо, усі тайлени не говорили, а мимрили. – Я не хочу втратити весь фургон через одну людину.

– Він був уже не заразним! – вигукнув Каладін, знову забарабанивши долонями об ґрати. – Якби хтось із нас мав підхопити скреготит, то це вже сталося б!

– Сподіваюся, що й не станеться. Не думаю, що його можна було врятувати.

– Я ж сказав тобі, як це зробити!

– І чого б це я мав вірити тобі – дезертиру? – явно збиткуючись, запитав Твлакв. – Людині, чиї очі аж світяться від ненависті? Ти б убив мене, – він знизав плечима. – Та мені все одно. Аби ти залишався таким само сильним аж доти, коли надійде час торгу. Ти мав би дякувати мені, адже я порятував тебе від хвороби, що вразила того раба.

– Я й подякую – твоєму могильному кургану, коли сам натягаю на нього каміння! – відрубав Каладін.

Твлакв усміхнувся і попрямував назад до багаття.

– Побережи свою лють, дезертире. І силу. Я візьму за них добрі гроші, коли ми добудемося на місце.

«Ти спочатку доживи», – подумав Каладін. Твлакв завжди кип’ятив залишок води у відрі, з якого поїв невільників. Вішав над вогнем, а тоді заварював собі чай. І якщо Каладін зуміє влаштувати так, що йому дадуть напитися останнім, а там розімне листя на потерть і вкине її в…

Каладін застиг, а тоді глянув на свої руки. За поспіхом він забув, що якраз тримав у них чорнотруйник. Він випустив розкришені листки, коли гамселив руками об ґрати. До долонь пристало лише кілька крихт: їх не вистачить, щоби когось отруїти.

Він озирнувся: настил клітки був укритий шаром бруду. Якщо листяна потерть й упала на нього, зібрати її було неможливо. Раптом здійнявся вітер, здмухуючи з дна фургона пил, крихти і бруд та з кінцями видуваючи потерть у довколишню темряву.

Навіть у цьому Каладін зазнав поразки.

Він важко опустився на дно фургона, обперся спиною об ґрати й похнюпив голову. Знову невдача. Клята спрен усе ще носилася довкола й збентежено поглядала на нього.