Читать книгу Шлях королів - Брендон Сандерсон - Страница 14

Те, що Каладіна призначили в команду Четвертого мосту, не було звичайною випадковістю. З-поміж усіх обслуг саме там були найвищі втрати особового складу. Це заслуговувало на увагу ще й тому, що під час однієї-єдиної атаки середньостатистична команда зазвичай втрачала від третини до половини своєї чисельності.

Обіпершись спиною об стіну казарми, Каладін сидів знадвору, під бризками дощу. Не великобурі, а звичайного собі тихого весняного дощику – бідного родича стихій.

Сил сиділа в нього на плечі. Чи нависала над ним. Яка різниця?! Він усе одно не відчував її ваги. Каладін сидів, зсутулившись, звісивши підборіддя на груди, і дивився на западину в землі, яка повільно заповнювалась водою.

Йому варто було би перебратися всередину відведеної їм казарми. Вона була холодною й необладнаною, та все ж захищала від дощу. Але він… нездатен був перейматися. Скільки вже він пробув у команді? Два тижні? Три? Вічність?

Із тих двадцяти п’яти чоловіків, котрі пережили перше у його житті мостонаведення, двадцяти трьох уже не було в живих. Двох із них перевели до інших команд, бо вони зуміли якось підлеститися до Ґаза, проте це їм не допомогло. Залишилися тільки Каладін і ще один чоловік. Двоє з майже сорока.

Особовий склад команди поповнювали новими нещасними, і більшість із них теж гинула. Їх замінювали знову. І багато з тих, хто приходив на заміну, ізнов помирали. Вибирали й переобирали одного командира за іншим. Це мала би бути вигідна посада – той завжди біг там, де було найбезпечніше. Та у випадку з Мостом № 4 вона нічого не давала.

Деякі з вилазок бували не такими й поганими. Якщо алеті випереджали паршенді, мостонавідники не гинули. А якщо вони спізнювалися, то, траплялося, там уже була армія іншого великого князя. І тоді Садеас не допомагав: він розвертав військо й подавався назад до табору. Навіть у разі нещасливої вилазки паршендійські лучники нерідко зосереджувалися на обстрілі окремих команд, намагаючись перебити їх по одній. Бувало, обслуга гинула дюжинами, а Міст № 4 не втрачав жодної людини.

Але таке траплялося рідко. З невідомої причини їхня команда завжди потрапляла під удар. Каладін не завдавав собі клопоту запам’ятовувати імена товаришів. Та й жоден інший мостонавідник цього не робив. А навіщо? Вивчиш чиєсь ім’я, а до кінця тижня один із вас загине. Є всі шанси, що й обидва. А може, і варто їх запам’ятовувати? Тоді йому буде з ким перекинутися словом у Геєні. Вони зможуть згадувати, яким жахливим було життя в команді Четвертого мосту, і підтакувати один одному, що вічні муки куди приємніші.

Він невесело всміхнувся, так само вдивляючись у кам’янисту землю перед собою. Скоро по них прийде Ґаз і відправить на роботу. Драїти сортири, мести вулиці, чистити стайні, збирати каміння. Куди завгодно, лиш би менше думали про свою долю.

Він так і не знав, за що вони воюють на цих – побий їх грім – плато. Не обійшлося тут без тих великих коконів-хризалід. Не інакше, як всередині у них самоцвіти. Але як це пов’язане з Пактом помсти?

Поруч лежав іще один мостонавідник – молодий веден із біляво-рудуватим волоссям – і дивився в небо, що обпльовувало його. Дощова вода збиралася в кутиках карих очей, а тоді збігала по обличчю. Він не моргав.

Утекти вони не могли. З їхнього табору вийшла би цілком пристойна в’язниця. Мостовій обслузі дозволялося ходити до маркітантів, щоб витратити свої жалюгідні заробітки на дешеве вино та повій, але категорично заборонялося полишати табір. Його периметр надійно охоронявся. Почасти це робилося для того, щоби віднадити солдатів з інших таборів: коли армії контактували, це неминуче породжувало суперництво. Та головним завданням караульних було не дати мостонавідникам і рабам розбігтися.

Чому? Чому все це мало бути таким жахіттям? Та ще й настільки безглуздим. Чому б не дозволити кільком мостонавідникам бігти попереду, прикриваючи решту щитами? Адже це захистило би від стріл. Він запитав, і йому відповіли, що це занадто їх уповільнить. Він запитав знову, і йому сказали, що якщо він не стулить пельку, його виставлять біля ганебного стовпа.

Світлоокі поводилися так, немов увесь цей розгардіяш був якоюсь грандіозною грою. Якщо й так, мостонавідники не знали її правил, достоту як фігурки на дошці не мають навіть приблизного уявлення про обрану гравцем стратегію.

– Каладіне? – звернулася до нього Сил, спускаючись нижче й сідаючи йому на ногу, все ще у подобі дівчини в довгій сукні, поділ якої перетворювався на імлу. – Каладіне? Ти мовчиш уже не перший день.

Зсутулившись, він так само дивився в нікуди. Існував один вихід. Можна було піти до найближчої від табору прірви. Правилами таке суворо заборонялося, та караульні заплющували на них очі. Вважалося, що це єдина милість, на яку заслуговують мостонавідники.

Жоден із тих, хто проходив цією стежкою, не повертався.

– Каладіне, – промовила Сил тихим, стривоженим голосом.

– Мій батько колись казав, що на світі є два типи людей, – хрипко прошепотів Каладін, – ті, що забирають життя, і ті, що їх рятують.

Сил насупилася, схиливши голову набік. Такі розмови збивали її з пантелику: вона не сприймала абстрактних понять.

– Раніше я думав, що він помилявся. Гадав, що існує й третя група: ті, хто вбиває, щоби врятувати, – продовжив він, похнюпившись. – Я був дурний. Є третя група, та ще й немаленька. Але не така, як я вважав.

– Яка група? – запитала вона, наморщивши чоло, і сіла йому на коліно.

– Люди, які існують для того, щоб їх урятували чи вбили. Група посередині. Ті, що не можуть нічого іншого, окрім як померти чи потрапити під захист. Жертви. І я серед них.

Піднявши голову, він окинув поглядом мокрий складський двір. Теслярі порозходилися, накривши необроблений матеріал брезентом і забравши інструменти, що могли поіржавіти. Казарми мостонавідників тяглися вздовж західної та північної околиць складу. Команда Мосту № 4 була розміщена дещо осторонь від решти, немов невезіння – украй заразна хвороба. Небезпека контактного інфікування, як сказав би Каладінів батько.

– Ми існуємо, щоб загинути, – промовив Каладін. Змигнувши очима, він кинув погляд на кількох інших членів обслуги Четвертого мосту, котрі байдужливо сиділи під дощем. – Якщо ми вже не мертві.

* * *

– Не можу тебе таким бачити, – сказала Сил, снуючи навколо Каладінової голови, поки його команда втягувала на склад колоду. Паршенді нерідко підпалювали найбільш віддалені стаціонарні мости, тож інженери й теслярі великого князя Садеаса без роботи не сиділи.

Колишній Каладін, напевно, здивувався б, чому армії не спрямовували належних зусиль на те, щоб захистити мости.

«Щось тут не те! – підказував йому внутрішній голос. – Ти упускаєш якусь деталь цієї головоломки. Вони марнують ресурси й життя мостонавідників. Схоже, їх зовсім не турбує необхідність просування вперед чи масованої атаки на паршендійські позиції. Вони просто сходяться в поодиноких битвах на плато, а тоді повертаються до таборів і святкують. Чому? ЧОМУ?»

Проте він не звертав на цей голос уваги. Той голос належав людині, якої більше не було.

– Колись ти був сповнений сил, – мовила спрен. – Так багато людей дивилося на тебе з повагою та захопленням. Солдати з твого загону. Вороги, з якими ти бився. Інші раби. Навіть деякі світлоокі.

Наближався час обіду. Після нього він міг поспати, доки командир не дасть копняка й не відправить на пообіднє несення служби.

– Я спостерігала, як ти б’єшся, – вела далі Сил. – Хоч і заледве пригадую це. Мої спомини про той час розпливчасті, наче я дивлюся на тебе крізь суцільну завісу дощу.

Чекай-но. Це щось дивне. Сил причепилася до нього вже після того, як його витурили з армії. Та й то спочатку поводилася як звичайний спрен вітру. Загаявшись, він заробив від доглядача прокльон та удар батогом по спині.

Каладін знову взявся тягти. Мостонавідників, котрі були загайними в роботі, батожили, а тих, котрі були загайними на вилазках, страчували. Із цим в армії було суворо. Відмовишся наступати на паршенді, спробуєш відстати від інших команд – і позбудешся голови. Власне, така доля була уготована лише за цей конкретний злочин.

Існувало багато видів покарання, на які наражався мостонавідник. Могли дати позачерговий наряд на роботу, висікти канчуками, урізати платню. Того, хто надто сильно проштрафився, прив’язували до стовпа чи стіни й залишали там під час великобурі – «виставляли на суд Прародителя бур». Але, власне кажучи, стратити могли лише за одне – за відмову бігти на штурм паршендійських позицій.

Розрахунок був простий: беручи участь у вилазці, мостонавідник міг загинути, та якщо відмовлявся – гинув напевне.

Каладін і його команда підняли колоду й поклали її у штабель до решти, тоді відчепили буксири та знову подалися до дальньої межі складу, де на них чекала нова.

– Ґазе! – гукнув чийсь голос. На краю відведеної обслузі території стояв високий вояк із біляво-чорним волоссям, а за його спиною купчилася групка жалюгідних на вигляд чоловіків. Це був Лареш – один із тих солдатів, які чергували в наметі днювальних. Він привів нових мостонавідників на заміну загиблим.

День був ясний, у небі – ані хмаринки, і сонце припікало Каладінову спину. Ґаз поспішив приймати поповнення, а Каладін та інші якраз рушили в тому напрямку по чергову колоду.

– Ну й здохляки, – сказав Ґаз, оглядаючи новобранців. – З другого боку, якби тут було на що дивитися, їх би сюди й не направили.

– Це точно, – відповів Лареш. – Ось ці десятеро в першому ряду – контрабандисти. Ти знаєш, що треба робити.

Нові мостонавідники були завжди потрібні, але й людської худоби, щоби гнати на забій, ніколи не бракувало. Часто присилали рабів, але не зрідше й злодіїв та інших злочинців з-поміж того наброду, який тінню ходив за табором. Але паршменів – ніколи. Вони були занадто цінні, та ще й доводилися паршенді якоюсь далекою ріднею. Тож краще було, щоб ці трудяги зайвий раз не бачили, як їхніх родичів убивають алеті.

Інколи до мостових команд могли запроторити й солдата. Але тільки коли він скоїв щось нечуване – наприклад, вдарив офіцера. За що в більшості армій вішали, тут відправляли в мостонавідники. Вважалося, що того, хто вціліє після сотні вилазок, повинні відпустити. І навіть ходили чутки, ніби раз чи два таке траплялося. Та, найімовірніше, то були легенди, покликані дати їм хоч крихітну надію на виживання.

Потупивши очі, Каладін та його команда пройшли мимо новачків і взялися кріпити буксири до наступної колоди.

– В обслузі Четвертого мосту бракує людей, – мовив Ґаз, потираючи підборіддя.

– Їх там завжди бракує, – відказав Лареш. – Не турбуйся. Для Четвертого у мене спеціальна поставка, – і кивнув у бік іншої партії поповнення, ще більш різношерстої, що якраз наближалася.

Каладін повільно випрямився. Одним із в’язнів у групі новоприбулих був парубійко, якому заледве виповнилося чотирнадцять чи п’ятнадцять. Низькорослий, худий, кругловидий. «Тіен?» – прошепотів Каладін, ступаючи крок уперед.

Він зупинився й струснув головою. Тіен був мертвий. Але цей новачок із його наляканими карими очима здавався таким знайомим. Каладінові захотілося захистити хлопчину. Оберігати його.

Але… у нього це не виходило. Усі, кого він намагався захистити – від Тіена до Ценна, – зрештою гинули. Тож який сенс?

І він знову взявся тягти колоду.

– Каладіне, – сказала Сил, опускаючись на неї. – Я збираюся полишити тебе.

Він ошелешено закліпав очима. Сил. Полишити його? Але ж… вона останнє, що в нього є.

– Ні, – прошепотів він. Вийшло щось середнє між кумканням і карканням.

– Я намагатимуся повернутись. Але не знаю, що станеться, коли я полишу тебе. Усе це так незвично. У мене дивні спогади. Ні, це навіть не спогади – інстинкти. Й один із них підказує мені, що, полишивши тебе, я можу загубити себе.

– Тоді не йди, – мовив він, жахаючись.

– Мушу, – зіщулившись, відказала вона. – Не можу більше на це дивитися. Я спробую повернутись.

Вона виглядала засмученою.

– Прощавай, – і з цим спурхнула в повітря – немов вихорець прозорих листочків, що опадають.

Заціпенілий Каладін провів її очима.

Тоді знову взявся тягти колоду. А що йому залишалося робити?

* * *

Хлопчина, котрий нагадав йому Тіена, загинув у наступній же вилазці.

Вона була дуже нещасливою. Паршенді завчасно зайняли позиції, чигаючи на Садеаса. Каладін штурмував провалля й навіть не здригався, коли довкола падали вбиті. Його гнала вперед не відвага. І навіть не жага того, щоб одна зі стріл нарешті вцілила у нього та поклала всьому край. Він просто біг. Оце й усе, що він робив. Мов камінь, що котиться з гори, чи дощ, що падає з неба. У них нема вибору. І в нього не було. Він був не людиною – річчю, а речі просто функціонують.

Обслуга навела мости щільно в ряд. Чотири команди загинули. Підрозділ Каладіна зазнав критичних втрат і ледь не зупинився.

Навівши міст, Каладін відвернувся. Тепер настилом проходила армія, щоб розпочати справжню битву. Він пошкутильгав назад по плато. За кілька хвилин він знайшов, що шукав. Труп того парубійка.

Вітер торгав його волосся, а Каладін стояв і дивився на тіло. Воно лежало горілиць у невеличкій западині в камені. Він згадав, як уже лежав у схожій вибоїні, тримаючи на руках схожий труп.

Неподалік упав ще один мостонавідник, наїжачившись стрілами. Це був той самий чоловік, котрий пережив першу в житті Каладіна вилазку всі ці тижні тому назад. Він завалився набік і лежав на пласті оголеної породи десь на фут вище за парубійка. Із вістря стріли, що стирчало з його спини, скрапувала кров. Рубінові краплі падали одна за одною і потрапляли в широко відкрите, безживне око хлопчини. З одного боку обличчя збіг невеличкий патьок червоної рідини. Мов пурпурові сльози.

Тієї ночі Каладін, зіщулившись, лежав у казармі та дослухався, як великобуря трощила стіну. Він скрутився калачиком на холодному камені. Надворі перекоти грому розколювали небо.

«Я більше не можу, – подумав він. – Я мертвий усередині, неначе спис прохромив мені шию».

Буря продовжувала свою гнівну тираду. І вперше за рік Каладін відчув, що плаче.