Читать книгу Шлях королів - Брендон Сандерсон - Страница 13

Побоювання Шаллан підтвердилися, щойно Джасна глянула прямо на неї, а тоді вперлася захищеною рукою у бік, демонструючи роздратування.

– Отже, ти все ж тут.

Шаллан зіщулилася.

– Вам слуги сказали, так?

– Ти ж не думала, що вони залишать когось у моїй ніші, не попередивши мене?

У коридорі за її спиною загаялася невелика група паршменів, кожен із яких тримав у руках стіс книжок.

– Ваша Світлосте Холін, – проговорила Шаллан, – я лише…

– Я вже змарнувала на тебе досить часу, – перебила її Джасна, злютовано поблискуючи очима. – Зараз ти підеш геть, панно Давар. І ми не побачимося знову, допоки я залишатимусь тут. Я ясно висловилася?

Надії Шаллан пішли прахом. Вона зіщулилася ще сильніше. Джасна Холін вміла бути переконливою. Їй не можна було перечити. Досить було просто глянути в її очі, щоб зрозуміти це.

– Вибачте, що потурбувала вас, – прошепотіла Шаллан, стискаючи портфель. Відтак дівчина полишила нішу з усією гідністю, на яку лишень спромоглася. Вона швидко йшла коридором, заледве стримуючи сльози прикрості й розчарування, і почувалася цілковитою дурепою.

Вона дісталася шахти підйомника, але паршмени, які щойно доправили Джасну, вже повернулися вниз. Шаллан не стала смикати за шнур дзвоника, щоб знову викликати їх, а сперлася спиною об стіну і сповзла додолу. Вона підібгала коліна до грудей, притиснувши ними й портфель, обвила руки навколо щиколоток, через тканину манжети обхопивши вільною рукою захищену, і заледве дихала.

Сердиті люди вибивали її з колії. Вона мимоволі згадувала батькові філіппіки, знову чула гарикання, крики та скімлення. Може, вона була слабкою через те, що протиборство так негативно впливало на неї? Їй здавалося, що так.

«От дурне дівчисько, – подумала вона, і зі стіни поряд з її головою виповзло кілька болекузьок. – І чому ти вирішила, що в тебе вийде? Та ти ж за все життя бувала далі рідного маєтку щонайбільше з півдюжини разів! Ідіотка, ідіотка, ідіотка!»

А вона ще й переконала братів вірити в неї, покладати надії на її сміховинний план. І чого вона досягла? Змарнувала шість місяців, упродовж яких їхні вороги підібралися ближче.

– Ваша Світлосте Давар? – пролунав невпевнений голос.

Шаллан звела погляд угору, усвідомивши, наскільки сильно занурилася в своє горе, – навіть не бачила, як підійшов служник. Це був молодий іще чоловік, одягнений у чорну уніформу, але без емблеми на грудях. Не мажордом, а, ймовірно, стажист.

– Її Світлість Холін хотіла би поговорити з вами, – молодий чоловік жестом вказав углиб коридору позад себе.

«І далі паплюжити мене?» – подумала Шаллан, і на її обличчі проступила гримаса образи. Але ж така можновладна пані, як Джасна, завжди отримує те, чого хоче. Шаллан зусиллям волі вгамувала дрож і звелася на ноги. Вона хоча би спромоглася не розплакатись, тож з її макіяжем було все гаразд. Дівчина пішла за служником назад до освітленої ніші, виставивши перед собою портфель, немов щит на полі бою.

Джасна Холін сиділа на тому ж стільці, що й Шаллан незадовго до того, а на столі лежали стоси книг. Вільною рукою принцеса потирала чоло. На тильній стороні її долоні так само красувався Душезаклинач, але вставлений у нього димчастий кварц потемнів і розтріскався. Хоча Джасна виглядала стомленою, вона трималася ідеально прямо; її сукня з тонкого шовку сягала до землі, а захищена рука лежала на колінах.

Джасна зосередила погляд на Шаллан й опустила вільну руку.

– Панно Давар, мені не слід було так гніватись на тебе, – промовила вона стомленим голосом. – Ти просто проявила наполегливість, а це та риса, яку я зазвичай заохочую. Грім і блискавка, я й сама нерідко хибую на впертість. Інколи найважче прийняти в інших якраз те, що плекаєш у собі. Моїм єдиним виправданням може слугувати те, що останнім часом я занадто перенапружувала свої сили.

Шаллан вдячно кивнула, хоча почувалася страшенно ніяково.

Джасна повернулася й виглянула з ніші у темний простір Завіси.

– Я знаю, що про мене говорять. Насмілюся сподіватися, що я не така безсердечна, як дехто вважає, хоча жінка може зажити й куди гіршої слави, ніж репутації мегери. Вона хоча би може стати в пригоді.

Шаллан через силу стримувала нервове тремтіння. Може, їй варто піти?

Джасна похитала головою сама до себе, та Шаллан не могла здогадатися, які ж саме думки спричинили цей несвідомий жест. Врешті-решт вона повернулася до дівчини й махнула рукою у бік великої, схожої на кубок, чаші, яка стояла на столі. У ній так і залишилося з дюжину її сфер.

Нажахана Шаллан затисла вільною рукою рот. Вона зовсім забула про гроші! Дівчина вдячно вклонилася Джасні, а тоді поквапливо зібрала сфери.

– Ваша Світлосте, доки не вилетіло з голови: обіцяла вам передати, що коли я тут чекала, до вас заходив подвижник, брат Кабсал. Він просив переказати вам, що хоче поговорити.

– Я не здивована, – відказала Джасна. – А ти, здається, і думати забула про сфери, панно Давар. Я гадала, що ти чекаєш у коридорі, щоб забрати їх. Хіба не через це ти залишалася поблизу?

– Ні, Ваша Світлосте. Я просто намагалася вгамувати нерви.

– А-а-а…

Шаллан прикусила губу. Здавалося, принцеса відійшла від нещодавнього нападу гніву. Можливо…

– Ваша Світлосте, – запитала вона, зіщулившись від власного нахабства, – вам сподобався мій лист?

– Лист?

– Я… – дівчина глянула на стіл. – Під ось цим стосом книг, Ваша Світлосте.

Служник миттю відсунув книги вбік. Напевно, паршмени поклали їх на папір, самі цього не помітивши. Здійнявши брову, Джасна взяла лист, а Шаллан похапцем розщібнула портфель і сховала сфери у гаманець. А потому вилаяла себе за цю похапливість, позаяк не мала більше чого робити, окрім як стояти, чекаючи, доки Джасна закінчить читати.

– Це правда? – запитала Джасна, піднімаючи погляд від аркуша. – Ти здобула освіту самотужки?

– Так, Ваша Світлосте.

– Що ж, це вражає.

– Дякую, Ваша Світлосте.

– І твій лист – удалий хід. Ти правильно припустила, що я дам відповідь на письмове звернення. Ти продемонструвала вміння володіти словом, а риторика листа доводить твою здатність мислити логічно й підбирати влучні аргументи.

– Дякую, Ваша Світлосте, – мовила Шаллан, відчуваючи ще один приплив надії, змішаної з утомою. За останні кілька годин її нерви аж надто часто смикали взад-вперед, немов канат на змаганні з перетягування.

– Тобі слід було залишити для мене цю записку й піти ще до мого повернення.

– Але тоді вона б загубилася під стосом книг.

У відповідь Джасна здійняла брову, немов показуючи, що не любить, коли її виправляють.

– Що ж, гаразд. Життєві обставини окремої людини і справді важливі. У твоєму конкретному випадку вони не можуть слугувати виправданням за брак знань з історії та філософії, але я виявлю поблажливість. Ти отримаєш дозвіл повторно звернутися до мене пізніше, а це привілей, з якого ще ніколи не користувалася жодна претендентка на мою опіку. Щойно отримаєш достатню підготовку з цих двох предметів, прибудеш до мене знову. І якщо виявиш достатні успіхи, я прийму тебе.

У Шаллан обірвалося серце. Пропозиція Джасни й справді була щедрою, але щоби задовольнити її вимоги, знадобляться роки навчання. До того часу Дім Давар упаде, його землі розділять між кредиторами, а братів і її саму позбавлять титулу та, вірогідно, продадуть у рабство.

– Дякую, Ваша Світлосте, – сказала Шаллан, вклоняючись.

Принцеса кивнула, даючи зрозуміти, що питання вичерпане. Шаллан залишила її, тихо пройшла по коридору й смикнула за шнур дзвінка, викликаючи ліфтерів.

Джасна – ні багато ні мало – пообіцяла прийняти її пізніше. Для більшості претенденток це була би величезна перемога. Навчання у Джасни Холін, яку багато хто вважав найталановитішою серед учених-сучасниць, забезпечило б Шаллан осяйне майбутнє. Вона би дуже вдало вийшла заміж – напевно, за сина великого князя, – і перед нею би відкрилися двері до нових соціальних кіл. Власне, якби в Шаллан було доволі часу, щоби вчитись у Джасни, сама лишень престижність такого зв’язку з принцесою Холін могла би виявитися достатньою, щоб урятувати її родину.

Якби ж.

Зрештою Шаллан вийшла з Конклаву. Воріт перед будівлею не було – лише колони біля входу до її роззявленої пащі. Вона здивувалася, помітивши, що вже сутеніло. Дівчина стомлено спустилася великими сходинками й звернула на вужчу й більш доглянуту бокову доріжку, де вона нікому не заважала. Уздовж алеї тяглися невисокі пасма декоративної сланцекірки, і деякі її види випустили свої схожі на віяла вусики, які погойдував вечірній вітерець. Кілька життєкузьок, що нагадували світні зелені порошинки, ліниво перепурхували з гілки на гілку.

Шаллан сперлася спиною на одну з цих кам’янистих рослин, і та відразу ж втягнула й заховала свої вусики. З цього місця їй було видно весь Харбрант, вогні якого світилися внизу, немов вогненний каскад, що струмував униз по схилу стрімчака. У неї та її братів залишався єдиний вихід – втеча. Покинути напризволяще родинний маєток у Джа Кеведі й шукати притулку. Але де? Хіба ж залишалися ще старі союзники, яких її батько не відштовхнув?

А ще той дивний набір мап, який вони знайшли в його кабінеті. Що він означав? Батько рідко коли відкривав дітям свої плани. Навіть його радники знали дуже небагато. Геларану, її найстаршому братові, було відомо більше, проте він зник понад рік тому, і батько оголосив його мертвим.

Як і завжди, від згадки про батька їй стало недобре, і груди стиснув біль. Вона піднесла вільну руку до голови, відчувши раптове знесилення від усієї серйозності ситуації, в якій опинився Дім Давар, її ролі в цій ситуації та тієї таємниці, яку вона зберігала, ховаючи за десятьма ударами серця.

– Агов, панянко! – пролунав чийсь голос. Вона обернулась і з подивом побачила Ялба, котрий стояв на скелястому пагорку недалеко від входу до Конклаву. Група чоловіків у формі вартових сиділи довкола нього.

– Ялб? – приголомшено витиснула із себе Шаллан: він уже давно мав повернутися на корабель. Вона швидко наблизилася до нього й стала під невисоким виступом оголеної породи. – Чому ти все ще тут?

– Та, – сказав він, усміхаючись, – я ось прилаштувався грати в кабер із цими чесними й достойними панами з міської варти. Зметикував, що стражі правопорядку навряд чи мене обмахлюють, тож ми затіяли джентльменську гру, допоки я чекав.

– Але ти не повинен був чекати.

– Вигравати у цих добродіїв вісімдесят світлоскалок мене теж ніхто не примушував, – зі сміхом відказав Ялб. – Але я зробив і те, і друге!

Чоловіки, які сиділи довкола нього, виглядали куди менш життєрадісними. Їхня форма – лицарські плащі жовтогарячого кольору, підперезані білими крамними поясами.

– Що ж, гадаю, мені саме час вести вас назад на корабель, – мовив Ялб, знехотя ховаючи сфери, що купкою лежали біля його ніг. Вони переливалися різноманітними відтінками. Світло було слабким – там були самі лише світлоскалки, – проте це був неймовірний виграш.

Шаллан відступила, і Ялб зістрибнув з пагорка. Його партнери запротестували, та він жестом вказав на Шаллан:

– Ви що, хочете, щоб я дозволив світлоокій жінці її суспільного стану самій добиратися на корабель? А я був гадав, що ви – люди честі!

Протести стихли.

Ялб придушено хихикнув сам до себе, вклонився Шаллан і повів її далі вздовж алеї. Його очі блищали.

– Прародителю бур, ну й сміхота: залишив законників без штанів. Щойно ця чутка розповзеться містом – і в усіх портових генделиках мені наливатимуть за рахунок закладу.

– Тобі не слід грати в азартні ігри, – сказала Шаллан, – не слід намагатися вгадати майбутнє. Я дала тобі ту сферу не для того, щоби ти змарнував її на такі безпутства.

Ялб засміявся:

– А хіба ж це азартна гра, якщо наперед знаєш, що виграєш?

– Ти махлював? – нажахано прошипіла вона, оглядаючись на вартових, які знову посідали, збираючись продовжити гру при світлі сфер, розкладених на каменях перед ними.

– Не треба так кричати, – тихо проговорив Ялб. Однак скидалося на те, що він був дуже вдоволений із себе. – Пошити в дурні чотирьох вартових – це вам не абищо. І досі не віриться, що я це зробив!

– Ти розчарував мене. Так поводитись не годиться.

– Ще й як годиться, якщо ти моряк, юна панно, – стенув той плечима. – Вони від мене саме цього й чекали. Слідкували за кожним моїм рухом, немов приборкувачі небесних мурен, – а як же інакше? Адже справа була не в картах: вони намагалися збагнути, як саме я махлюю, а я намагався не дати їм вивести мене на чисту воду. Ох, попсували би вони мені шкіру, якби вчасно не з’явилися ви!

Однак було схоже, що така перспектива його не надто лякала.

О цій порі дорога до порту й близько не була такою запрудженою, як раніше, проте довкола все ще снувала напрочуд велика кількість людей. Вулиця освітлювалася масляними ліхтарями – бо сфери швидко потрапили б у чийсь гаманець, – але багато перехожих мали з собою сфероліхтарики, заливаючи бруківку веселкою кольорового світла. Люди були майже як спрени – кожен окремого кольору – і рухалися хто куди.

– То як, молода панно? – запитав Ялб, обережно ведучи її через людський потік. – Ви й справді хочете повернутися? Я ж бо сказав те, що сказав, лиш би виплутатися з тієї гри.

– Так, я дійсно хочу назад на корабель.

– А як справи з вашою принцесою?

– Наша зустріч… не дала сподіваних результатів, – скривилася Шаллан.

– Вона не прийняла вас? Та що з нею таке?

– Хронічне всезнайство, гадаю. Вона досягла такого успіху в житті, що тепер висуває нереальні вимоги до інших.

Ялб нахмурився, допомагаючи Шаллан оминути групу гульвіс, котрі, спотикаючись, пленталися по дорозі. Чи не зарано було для таких розваг? Ялб випередив її на кілька кроків, тоді повернувся і попрямував задом наперед, весь час поглядаючи на неї.

– Але ж це якесь безглуздя, панянко. Чого ж їй іще може кортіти, якщо не вас?

– Очевидно, куди більшого.

– Але ж ви – сама досконалість! Даруйте, що кажу вам це прямо в обличчя.

– Це тому, що ти йдеш задом.

– Зате повторюю без задньої думки: ви, панянко, виглядаєте хоч куди – з якого боку не подивись.

Вона мимоволі всміхнулася. Матроси капітана Тозбека були про неї аж надто високої думки.

– З вас би вийшла ідеальна підопічна, – вів далі Ялб. – Гарна, шляхетна, з вишуканими манерами і таке інше. Мені не надто до душі ваша думка про азартні ігри, але цього варто було очікувати. Бо ж яка пристойна жінка через це не сваритиметься?! Це все одно, якби сонце перестало світити чи море побіліло.

– Або Джасна Холін усміхнулася.

– Точно! У будь-якому разі ви просто бездоганна.

– Ти дуже люб’язний.

– Але ж це правда, – сказав він і зупинився, вперши руки в боки. – То, значить, на цьому й усе? Ви збираєтесь здатися?

Вона спантеличено глянула на нього. Той стояв серед метушливої вулиці, облитий жовтогарячим світлом ліхтаря, що падало зверху: руки в боки, білі брови тайлена звисають уздовж щік, із розхристаного жилета виглядають голі груди. У маєтку її батька такої пози не наважувався прибрати жоден громадянин – хоч якого високого рангу.

– Але ж я зробила все можливе, щоб переконати її, – відказала Шаллан, заливаючись рум’янцем. – Пішла до неї вдруге, і вона знову відмовила мені.

– Дві спроби, так? Коли граєш у карти, треба обов’язково зробити й третю. Вона найчастіше виявляється виграшною.

Шаллан нахмурилася:

– Але ж це неправда. Закони ймовірності та статистики…

– Я мало що петраю в математиці, побий її грім, – мовив Ялб, схрестивши руки на грудях, – але дещо тямлю в Пристрастях. Виграш приходить саме тоді, коли він конче потрібен – ось у чім річ.

Пристрасті. Поганське марновірство. Проте Джасна говорила те саме й про охоронні ґліфи, тож, напевно, усе залежить від того, з якого боку глянути.

Спробувати втретє… Шаллан здригнулася від самої думки про те, яким гнівом спалахне Джасна, якщо потурбувати її ще раз. Не випадало сумніватися, що вона візьме назад свою пропозицію щодо навчання у неї в майбутньому.

Але ж Шаллан усе одно ніколи не зможе скористатися нею. Це ніби скляна сфера, всередині якої немає самоцвіту. Гарненька дрібничка, яка нічого не варта. Тож чи не краще було натомість скористатися з останнього шансу посісти місце, якого вона потребувала негайно?

Нічого не вийде. Джасна висловилася чітко й недвозначно: поки що Шаллан бракує знань.

Поки що бракує знань…

У голові Шаллан спалахнула ідея. Приклавши захищену руку до грудей, вона стояла посеред дороги, зважуючи всю зухвалість свого задуму. Найімовірніше, її вишпурнуть із міста на вимогу Джасни.

З другого боку, якщо вона повернеться додому, не вичерпавши всіх можливостей, то чи стане їй духу глянути братам у вічі? Вони залежали від неї. Уперше в житті вона була комусь потрібна. Ця відповідальність спонукала її до дії. І лякала її.

– Мені би розшукати торговця книгами, – мимоволі проговорила вона, і її голос ледь затремтів.

У відповідь Ялб звів брову.

– Третя спроба – найчастіше виграшна. Як гадаєш, ти зможеш знайти для мене торговця книгами, чия крамниця ще відкрита о цій порі?

– Харбрант – велике портове місто, панночко, – відповів той зі сміхом. – Крамниці тут відкриті допізна. Просто почекайте на мене тут.

Він ринувся у вечірній натовп, залишивши її в тривожному очікуванні та з невисловленим протестом на вустах.

Зітхнувши, вона скромно присіла на кам’яний цоколь ліхтарного стовпа. Там мало бути безпечно. Вона бачила інших світлооких жінок, котрі проходили вулицею, хоча нерідко їх несли в паланкінах чи везли в уже знайомих їй маленьких ручних візках. Час від часу вона навіть бачила справжні екіпажі, хоча лише дуже багаті люди могли дозволити собі тримати коней.

За кілька хвилин, немов матеріалізувавшись нізвідки, з натовпу вискочив Ялб і заклично махнув їй рукою. Вона підвелася й поспішила до нього.

– Може, візьмемо візника? – запитала Шаллан, йдучи за ним у напрямку широкого провулка, що вів кудись убік по схилу, на якому стояло місто. Ступала вона обережно: її спідниця була досить довга, і дівчина боялася подерти поділ об каміння. Оторочку на ній неважко було замінити, проте Шаллан не могла дозволити собі марнувати сфери на такі витребеньки.

– Нє-є, – відповів Ялб, – це зовсім поруч.

Він вказав рукою кудись углиб іще однієї бічної вулиці. На ній стояла ціла низка крамниць, що здиралися крутим схилом угору, і над входом до кожної з них красувалася вивіска з диґліфом, що означав «книга». Причому ґліфи, які утворювали його, нерідко бували ще й стилізованими під те, що позначали, щоб неписьменні слуги, котрих відправили по покупки, могли без проблем їх розпізнати.

– Торговці однаковим товаром чомусь люблять триматися купи, – пояснив Ялб, потираючи підборіддя. – Дурість, як на мене, та, видно, гендлярі – вони як риби: де клюнула одна, там і решту лови.

– Те саме можна сказати про ідеї, – мовила Шаллан, рахуючи. Шість різних крамниць. Вітрини кожної були залиті Буресвітлом – рівним і холодним.

– Третій зліва, – сказав Ялб, указуючи рукою. – Торговця звати Артмирн. За моїми даними, він найкращий.

Це було тайленське ім’я. Схоже, Ялб розпитував своїх земляків, і ті направили його сюди.

Дівчина кивнула морякові, і вони помалу видряпалися крутою кам’янистою вулицею, діставшись до магазину. Ялб не став заходити: вона помітила, що багато хто з чоловіків почувався ніяково, щойно справа доходила до книжок і читання – навіть ті, хто не визнавав воринізму.

Вона протиснулася крізь двері – масивні, дерев’яні, з двома кришталевими панелями – й опинилася в теплій кімнаті, не знаючи, чого очікувати. Шаллан ніколи не ходила до крамниці, щоби що-небудь купити: або посилала слуг, або торговці приходили до неї.

Приміщення виглядало дуже привабливо. Два великі, зручні крісла стояли біля каміна, довкола палаючих головешок якого танцювали вогнекузьки. Підлога була дерев’яною. Суцільне дерево – без жодних швів між дошками. Напевно, її створили за допомогою Душезаклинача просто з кам’яного фундаменту. Що ж, і справді на широку ногу.

У задній частині кімнати за прилавком стояла жінка. На ній були вишита спідниця й блузка, а не глянсувата шовкова сукня-хава, яку носила Шаллан. Хоч та й була темноокою, та гроші в неї явно водилися. У воринському королівстві вона б належала до першого чи другого нану. У тайленів був власний табель про ранги. Вони хоча б не були цілковитими язичниками: з повагою ставилися до кольору очей, а захищена рука жінки була затягнута в рукавичку.

Книжок там було небагато. Кілька на прилавку й одна на пюпітрі біля крісел. На стіні цокав годинник, до якого знизу було підвішено з дюжину мерехтливих срібних дзвоників. Кімната радше справляла враження чиєїсь домівки, ніж крамниці.

Жінка сунула в книжку закладку і всміхнулася до Шаллан. Улеслива, нав’язлива посмішка – ледь не хижа.

– Прошу, Ваша Світлосте, сідайте, – сказала вона, махнувши рукою в сторону крісел.

Її довгі білі брови тайленки були звиті й звисали з обох боків обличчя, наче буклі зачіски.

Шаллан несміливо сіла, а жінка задзвонила у дзвоник, захований під прилавком. Незабаром до кімнати перевальцем зайшов огрядний чоловік, убраний у жилет, який, здавалося, от-от мав луснути під натиском черева. Його волосся вкривала сивина, а брови були зализані назад, за вуха.

– Ах, – сказав він, сплеснувши пухкими руками, – мила юна панно. Ви шукаєте цікавий роман? Таке собі, знаєте, легке чтиво, щоб заповнити жорстокі години розлуки з утраченим коханням? Чи, може, книгу з географії, що містила би детальний опис екзотичних країв?

Він звертався до Шаллан її рідною веденською, але в тоні вчувалася певна поблажливість.

– Я… Ні, дякую. Мені потрібна розлога добірка книг з історії та три праці з філософії, – вона задумалася, намагаючись пригадати імена, які згадувала Джасна. – У вас є Плаціні, Ґабратін, Юстара, Маналіне та Шаука-дочка-Гасвета?

– Нелегкий перелік для такої молодої особи, – зауважив чоловік, кивнувши жінці, яка, напевно, доводилась йому дружиною.

Та зникла в задній кімнаті. Її допомога була необхідною, щойно треба було щось прочитати, адже навіть якщо торговець і сам це вмів, він не став би ображати відвідувачів, займаючись таким неподобством у їхній присутності. Його справою були гроші: у більшості випадків торгівля вважалася чоловічим мистецтвом.

– Але чому така квітка, як ви, панянко, переймається такими темами? – запитав продавець, опускаючись у крісло навпроти неї. – Чи не можу я зацікавити вас милою романтичною історією? Моя крамниця якраз спеціалізується на них. Молоді дами з усього міста звертаються до мене й завжди знаходять тут найкращий вибір.

Його тон дратував Шаллан. Їй і так було неприємно усвідомлювати, що вона – гіперопікувана дитина. Невже існувала гостра необхідність іще й нагадувати їй про це?

– Романтичною історією? – повторила вона, тримаючи портфель ближче до грудей. – А чого ж, непогана ідея. Чи не знайдеться у вас раптом примірничка «Ближче до вогню»?

Торговець закліпав очима. «Ближче до вогню» була написана від імені чоловіка, який повільно сповзає у божевілля, ставши свідком голодної смерті власних дітей.

– А ви впевнені, що бажаєте чогось аж настільки… хм… амбітного?

– А ви вважаєте амбіції аж такою неналежною для молодої жінки річчю?

– Ні, ну що ви, аж ніяк, – він знову всміхнувся – тією густо намазаною, зубатою посмішкою, якою часто всміхаються гендлярі, намагаючись улестити клієнта. – Бачу, що ви – дама з перебірливим смаком.

– Саме так, – твердо вимовила Шаллан, хоч її серце злякано тріпотіло. Невже їй судилося вступати в суперечку з кожним зустрічним? – Завжди вимагаю, щоб їжу для мене готували вкрай ретельно, і, трапляється, перебираю харчами, бо мої смакові рецептори дуже чутливі.

– Даруйте. Я мав на увазі, що у вас перебірливий смак щодо книг.

– От чого не куштувала, того не куштувала.

– Гадаю, Ваша Світлість зволить кепкувати з мене.

– Поки що ні. Я ще до пуття й не починала.

– Я…

– Втім, – вела далі Шаллан, – ви мали рацію, порівнюючи розум зі шлунком.

– Але ж…

– Дуже багато хто з нас, – знову перебила вона торговця, – аж надто переймається тим, що кладе собі в рот, і набагато менше – тим, чим наповнює свої вуха й очі. Хіба не так?

Він кивнув, очевидно, не сподіваючись, що відвідувачка дасть йому відповісти і в черговий раз не переб’є. Десь у глибині душі Шаллан відчувала, що дозволяла собі аж надто багато, та що причиною цього були знервованість і роздратування після зустрічей із Джасною.

Проте в той момент її це не цікавило.

– Перебірливий, – повторила вона, немов пробуючи на смак. – Не впевнена, що можу погодитися з вашим вибором слів. Перебирати означає мати упередження проти чогось, прагнути до винятковості. Та хіба ж можна дозволити собі прагнути до винятковості там, де, навпаки, йдеться про те, щоби щось вкладати? Хоч їжу, хоч думки?

– Гадаю, так, – відповів торговець. – Адже ви сама це щойно сказали.

– Я сказала, що ми маємо вдумливо обирати те, що читаємо чи їмо. Та я не говорила про винятковість. Скажіть, що, на вашу думку, станеться з людиною, яка їсть лише солодощі?

– Мені це добре відомо, – відказав той. – У моєї своячки час від часу трапляються розлади травлення саме з цієї причини.

– От бачите, це тому, що вона аж надто перебірлива. Щоб залишатися здоровим, тіло потребує багато різної їжі. А розуму потрібні багато різних ідей, щоб залишатися гострим. Хіба не правда? А отже, якби я читала лише ті нісенітні любовні романи, якими, на вашу думку, мають обмежуватися мої амбіції, мій розум відчував би ту ж нудоту, що й шлунок вашої своячки. Тож я гадаю, що ваша метафора дуже влучна. Ви розумна людина, пане Артмирн.

На обличчі торговця знову з’явилася посмішка.

– Звісно, – зауважила вона, не всміхаючись у відповідь, – коли з тобою розмовляють зверхньо, це шкодить як розуму, так і шлунку. Тому дуже мило з вашого боку, що ви доповнили свою блискучу метафору ще й таким переконливим наочним прикладом. Ви з усіма відвідувачами так розмовляєте?

– Ваша Світлосте… гадаю, ви сповзаєте в сарказм.

– Кумедно. А я гадала, ніби щодуху мчу до нього та ще й щосили волаю.

Він почервонів і підвівся.

– Піду допоможу дружині.

І спішно вийшов.

Шаллан відкинулася на спинку крісла й усвідомила, що сердиться на себе, бо дозволила своєму роздратуванню вихлюпнутися назовні. Саме від цього її й застерігали гувернантки. Молода жінка повинна ретельніше підбирати слова й думати, що говорить. Нестриманий язик її батька вже й так здобув їхньому дому прикру репутацію. Невже вона прагне її укріпити?

Заспокоївшись, Шаллан насолоджувалася теплом і милувалася танком вогнекузьок, аж доки торговець із дружиною не повернулися, несучи кілька стосів книжок. Чоловік знов опустився в крісло, а жінка, підтягнувши для себе стільця, поклала томи на підлогу, а тоді по одному показувала їх, поки той говорив.

– Що стосується історії, то тут у нас є два варіанти, – проказав торговець, і з його голосу кудись зникли як зверхність, так і дружелюбність. – Ось Ренкальт, «Часи і їхнє проминання» – однотомник, що містить огляд історії Рошару після Ієрократії.

Жінка підняла вгору червоний том у крамній палітурці.

– Я говорив дружині, що ви, ймовірно, будете ображені, якщо запропонувати вам таку поверхову працю, але вона наполягала.

– Дякую, – сказала Шаллан, – я не ображена, проте мені й справді потрібно щось ґрунтовніше.

– Тоді, можливо, вам стане в пригоді «Етернатіс», – мовив він, а жінка підняла блакитно-сірий чотиритомник. – Це філософська праця, у якій розглядається той самий період, та акцент робиться винятково на взаємовідносинах п’яти воринських королівств. Як бачите, це вичерпне дослідження.

Кожен із чотирьох томів був товстим. П’ять воринських королівств? Вона завжди вважала, що їх існує лише чотири: Джа Кевед, Алеткар, Харбрант і Натанатан. Об’єднані спільністю релігії, вони були вірними союзниками впродовж багатьох років після Ренегатства. Яке ж королівство було п’ятим?

Ці томи заінтригували її.

– Я беру їх.

– Чудово, – відказав продавець, і в його очах знову проглянула дещиця колишнього блиску. – Що стосується перелічених вами філософських робіт, то в нас немає нічого за авторством Юстари. Є по одній праці Плаціні й Маналіне, але обидві вони являють собою збірки уривків із найвідоміших їхніх творів. Мені читали книгу Плаціні – вона досить глибокодумна.

Шаллан кивнула.

– Що ж до Ґабратіна, – вів далі торговець, – то в нас знайшлося чотири різні томи. Ну й ну, але ж і плідним він був! А, і ще є одна книга Шауки-дочки-Гасвета, – його дружина здійняла тоненький зелений томик. – Мушу зізнатися, мені ніколи не читали жодної з її робіт. Я й гадки не мав, що серед шинів трапляються варті уваги філософи.

Шаллан глянула на чотири книги Ґабратіна. Вона й близько не уявляла собі, яка з них була їй потрібна, тож вирішила залишити це питання осторонь, вказавши на дві збірки, згадані першими, і єдиний наявний томик Шауки-дочки-Гасвета. Філософ з далекого Шиновару, де люди жили в багнюці й поклонялися камінню. Чоловік, який майже шість років тому вбив батька Джасни, спричинивши війну проти паршенді в Натанатані, був шином. Убивця в білому – ось як його називали.

– Я беру ось ці три, – сказала Шаллан, – і чотиритомник з історії.

– Чудово! – повторив продавець. – За гуртову покупку я зроблю вам хорошу знижку. Скажімо, десять смарагдових броамів?

Шаллан ледь не задихнулася. Смарагдовий броам був сферою найбільшої цінності й дорівнював тисячі діамантових скалок. Тож десять таких сфер складали суму в кілька разів більшу, ніж вартість її подорожі до Харбранта!

Вона відкрила портфель і зазирнула в свій гаманець. Там залишалося близько восьми смарагдових броамів. Очевидно, їй доведеться взяти менше книг, але які ж потрібніші?

Раптом двері з грюкотом відчинилися. Шаллан аж підстрибнула від несподіванки й здивувалася, побачивши, що там стоїть схвильований Ялб, тримаючи в руці шапку. Він кинувся до її крісла й опустився на одне коліно. Вона була аж надто приголомшена, щоби щось сказати. Чому він такий стурбований?

– Ваша Світлосте, – проказав він, схиливши голову, – мій хазяїн просить вас повернутися. Він обміркував вашу пропозицію. Щиро кажучи, ми можемо пристати на вашу ціну.

Шаллан відкрила було рота, проте оніміла від здивування.

Ялб глянув на торговця.

– Ваша Світлосте, не купуйте в цього чоловіка. Він брехун і шахрай. Мій хазяїн продасть вам набагато кращі книги за вигіднішою ціною.

– Це ще що таке? – насилу видобув Артмирн, підводячись. – Як ти смієш! Хто твій хазяїн?

– Бармест, – Ялб не збирався здаватися.

– То цей пацюк посилає помічника в мою крамницю, щоби переманити мого покупця? Нечувано!

– Вона спочатку прийшла до нас! – гнув своє Ялб.

Шаллан нарешті оговталася від здивування. «Прародителю бур! Та він справжній актор».

– У вас був шанс, – сказала вона Ялбові. – Біжи назад і передай своєму хазяїнові, що я не дозволю, щоб мене ошукали. Я обійду всі крамниці в місті, але знайду розсудливого книготорговця.

– Тоді вам не до Артмирна, – процідив Ялб і сплюнув убік.

Злютований продавець витріщив на нього очі.

– Побачимо, – відказала Шаллан.

– Ваша Світлосте, – звернувся до неї зчервонілий Артмирн, – правда ж, ви не вірите в ці висмоктані з пальця звинувачення!

– А скільки ти збирався з неї здерти?

– Десять смарагдових броамів, – сказала Шаллан, – за ось ці сім книжок.

Ялб зареготав:

– І ви не розвернулися й не пішли геть! Адже ви майже домовилися з моїм хазяїном, а він пропонував вам кращу ціну! Ваша Світлосте, прошу, ходімо зі мною. Ми навіть готові…

– Десять була стартова ціна, – втрутився Артмирн. – Я й не очікував, що вона погодиться, – він перевів погляд на Шаллан. – Звичайно ж, вісім…

Ялб знову засміявся:

– Я впевнений, що в нас є точно такі самі книги, Ваша Світлосте. І б’юсь об заклад, що мій хазяїн віддасть вам їх за два.

Артмирн аж збагрянів і забурмотів:

– Ваша Світлосте, адже ви не потуратимете людині, котрій стало безпардонності послати помічника в чужу крамницю, щоби красти чужих покупців!

– А чому б і ні? – парирувала Шаллан. – Принаймні він був кращої думки про мої розумові здібності.

Артмирнова дружина люто зиркнула на чоловіка, і той почервонів іще дужче.

– Два смарагдові й три сапфірові. Більше скинути я не можу. Якщо шукаєте ще дешевше, йдіть до цього мерзотника Барместа. Але приготуйтеся до того, що в книжках бракуватиме сторінок.

Шаллан завагалася і глянула на Ялба. Той захоплено грав свою роль, кланяючись і плазуючи. Їхні погляди зустрілися, і він неначе стенув плечима.

– Домовилися, – сказала вона торговцю, і з вуст Ялба вирвався стогін. Він вислизнув з крамниці, супроводжуваний прокльонами Артмирнової дружини. Шаллан встала й відрахувала належні сфери – ті самі смарагдові броами, які видобула із захищеного капшука.

Незабаром вона вийшла з крамниці, несучи важку полотняну сумку. Дівчина спустилася крутою вулицею і побачила Ялба, котрий ліниво стояв біля ліхтарного стовпа. Вона всміхнулася, коли той взяв у неї ношу.

– Звідки ти дізнався, скільки насправді коштує книга? – запитала вона.

– Скільки коштує? Книга? – повторив той, завдаючи сумку собі на спину. – І гадки не маю. Я просто змикитив, що він намагатиметься здерти з вас, скільки зможе. Тож попитав у людей по сусідству, хто його найбільший конкурент, і повернувся, щоби допомогти вам зробити того гендляра розсудливішим.

– А що, було настільки очевидно, що я дам себе ошукати? – запитала вона, заливаючись рум’янцем, коли вони якраз виходили з бічної вулиці.

Ялб хихикнув:

– Ну, може зовсім трішки. Так чи інак, а пошити в дурні типчика на подобу цього – розвага не згірша, ніж обмахлювати вартових. Гадаю, ви могли б іще збити ціну: варто було лишень піти зі мною, а дещо пізніше повернутися й дати йому другий шанс.

– Звучить аж надто складно.

– Гендлярі – що найманці, як казала моя старенька хрещена. Єдина різниця в тому, що вони знімуть з тебе голову, проте все одно вдаватимуть друзів.

І це говорив чоловік, який провів вечір, дурячи вартових за грою в карти…

– Що ж, як би там не було, а я тобі дуже вдячна.

– Та нема за що. Було весело, хоч я й досі не можу повірити, що ви заплатили йому такі гроші. Адже це просто в’язка дров. Я ось теж можу назбирати плавнику та нашкрябати на ньому кілька кумедних закарлючок – і що, ви й мені сферами заплатите?

– Боюся, що ні, – відповіла вона, копирсаючись у портфелі, і незабаром видобула звідти малюнок, що зображував Ялба та рикшу. – Але прошу, візьми ось це на знак моєї вдячності.

Ялб узяв аркуш і став під світло ближнього ліхтаря, щоб роздивитися його. Він засміявся, схиливши голову набік. Тоді широко всміхнувся:

– Прародителю бур! Оце так-так. Просто як живий – немов бачу себе в начищеній тарілці. Я не можу прийняти цього, Ваша Світлосте.

– Будь ласка. Я наполягаю.

Шаллан знову кліпнула очима, залишивши Спогад про те, як він стоїть під ліхтарем, обхопивши рукою підборіддя, і роздивляється свій портрет. Вона ще раз намалює його пізніше. Після того, що він для неї зробив, їй дуже хотілося мати його в своїй колекції.

Ялб акуратно вклав малюнок між сторінок книги, підняв сумку й рушив далі. Вони знову були на головній вулиці. Щойно зійшов Номон – середній місяць – і залив місто блідо-блакитним світлом. У батьковому домі їй рідко коли випадала можливість не лягати аж так пізно, проте здавалося, що міщани довкола них навряд чи помічають, котра година. Ну й дивне місто це було.

– То що, назад на корабель? – запитав Ялб.

– Ні, – відповіла Шаллан, глибоко вдихнувши. – Назад до Конклаву.

Він здійняв брову, однак повів її назад. Добувшись туди, вона попрощалася з Ялбом і нагадала йому, щоби забрав малюнок. Він так і зробив і побажав їй успіху, перш ніж поспішити геть від Конклаву, певно, побоюючись зустрічі з вартовими, яких раніше обмахлював.

Шаллан віддала книги служникові, щоби той ніс їх замість Ялба, і пройшла коридором назад до Завіси. Щойно поминувши вишукано прикрашені залізні двері, вона підкликала до себе мажордома.

– Так, Ваша Світлосте? – запитав чоловік. О цій порі у більшості ніш було темно, і служники терпляче повертали томи в безпечне місце за кришталевими стінами.

Струснувши з себе втому, Шаллан порахувала ряди. У ніші Джасни все ще світилося.

– Я би хотіла скористатися ось цією нішею, – відказала вона, вказуючи на балкон, сусідній із принцесиним.

– У вас є вхідний талон?

– Боюся, що ні.

– Тоді вам доведеться орендувати її, якщо ви плануєте користуватися нею регулярно. Дві небомарки.

Зачувши таку ціну, Шаллан здригнулася, проте видобула належні сфери й заплатила. Її гаманці худшали з гнітючою швидкістю. Ліфтери-паршмени підняли її на потрібний ярус, і вона тихо пройшла до своєї ніші. Діставшись туди, дівчина переклала всі сфери, які ще залишалися в неї, до здоровенного кубка, що правив за настільну лампу. Щоби стало достатньо видно, вона змушена була скористатися сферами всіх дев’яти кольорів та всіх трьох розмірів, тож освітлення вийшло строкатим і різнобарвним.

Шаллан нишком глянула поверх перил своєї ніші на сусідній балкон. Джасна сиділа, занурена в роботу, не звертаючи уваги на пізню годину, і її кубок був по вінця наповнений чистими діамантовими броамами. Вони найкраще підходили для освітлення, проте не надто годилися для Душезаклинання, тому не вважалися аж такими цінними.

Шаллан відсахнулася. Із самого краєчка стола в її ніші було місце, де вона могла сидіти, прихована від Джасни стіною, тож там вона й розташувалася. Можливо, їй варто було обрати нішу на іншому ярусі, та вона хотіла наглядати за принцесою. Дівчина сподівалася, що та проведе тут декілька тижнів, заглибившись у дослідження. А це залишало їй досить часу, щоб несамовито взятися за зубріння. Її здатність запам’ятовувати образи та сцени не поширювалася на тексти, проте вона могла заучувати списки й факти зі швидкістю, яку її наставниці вважали вартою подиву.

Вона опустилася на стілець, дістала книги та розклала їх. Тоді потерла очі. Було вже й справді пізно, та не можна було гаяти часу. Джасна сказала, що Шаллан може знову звернутися до неї з клопотанням, щойно заповнить прогалини в своїх знаннях. Що ж, Шаллан збиралася ліквідувати згадані прогалини за рекордно короткий час, а тоді знову постати перед нею. Вона зробить це, коли Джасна збереться залишити Харбрант.

Це була її остання, розпачлива надія – настільки примарна, що більш-менш істотний спротив несприятливих обставин цілком міг зруйнувати її. Глибоко вдихнувши, Шаллан відкрила першу з книг історичного чотиритомника.

– Я ніколи тебе не здихаюся, так? – пролунав тихий жіночий голос.

Та підстрибнула від подиву й ледь не скинула на підлогу книг, повертаючись до дверей. Там стояла Джасна Холін. Темно-блакитна сукня принцеси була розшита сріблом, і в її шовковому полиску відбивалося світло сфер Шаллан. Душезаклинач був прикритий чорною рукавичкою без пальців, щоби приховати яскраві самоцвіти.

– Ваша Світлосте, – мовила Шаллан, піднімаючись і роблячи реверанс із незграбною поквапливістю, – я не хотіла потурбувати вас. Я…

Помахом руки Джасна зробила їй знак замовкнути. Тоді відступила вбік, і до ніші Шаллан увійшов паршмен, несучи стілець. Він залишив його біля столу. Джасна пропливла нішею й опустилася на нього.

Шаллан намагалася збагнути, у якому вона настрої, та емоції цієї жінки неможливо було прочитати.

– Я й справді не хотіла вас турбувати.

– Я підкупила слуг, щоби вони повідомили мене, якщо ти повернешся до Завіси, – з відсутнім виглядом відказала Джасна, беручи зі столу один із томів і читаючи назву. – Не хотіла, щоб мені знову заважали.

– Я… – Шаллан потупила очі й залилася густим рум’янцем.

– Не трать часу на вибачення, – мовила Джасна. Вона виглядала стомленою – навіть більш змученою, ніж Шаллан. Тоді перебрала книги. – Вдала добірка, розумне рішення.

– Насправді мені не надто було з чого обирати, – сказала Шаллан. – Це мало не все, що знайшлось у продавця.

– Гадаю, ти збиралася швидко простудіювати їх? – у задумі запитала Джасна. – І зробити останню спробу вразити мене, перш ніж я залишу Харбрант?

Шаллан повагалася й кивнула.

– Хід конем. Мені варто було накласти часове обмеження на твоє повторне клопотання, – вона окинула дівчину поглядом. – Ти дуже наполеглива й цілеспрямована. Це добре. І я знаю, чому ти так відчайдушно прагнеш стати моєю підопічною.

Шаллан здригнулася. Вона знала?

– У твоєї родини багато ворогів, – вела далі Джасна. – А твій батько – схильний до самітництва. Тобі непросто буде вдало вийти заміж без тактично грамотного альянсу.

Шаллан заспокоїлася, хоча й намагалася не виказувати цього.

– Покажи, що у тебе в портфелі, – попросила Джасна.

Шаллан насупилася, ледь переборюючи бажання присунути його до себе.

– Ваша Світлосте?

Джасна простягла руку.

– Ти пригадуєш, що я говорила щодо повторення своїх слів?

Шаллан неохоче подала їй портфель. Принцеса обережно видобула весь його вміст, акуратно розклавши в рядочок пензлі, олівці, ручки, флакончик лаку, чорнило й розчинник. Тоді так само впорядковано розташувала на столі стоси паперу, записники й готові малюнки. Потім дістала гаманці, з подивом помітивши, що вони порожні. Глянула на лампу-кубок, прикидаючи, скільки там сфер, і здійняла брову.

Далі взялася проглядати малюнки дівчини. Спочатку ті, що на окремих аркушах, серед яких затримала погляд на власному портреті. Шаллан слідкувала за її обличчям. Що проступало на ньому? Вдоволеність? Подив? Осуд через те, що дівчина провела стільки часу, малюючи матросів і служниць?

Нарешті надійшла черга блокнота, заповненого малюнками рослин і тварин, яких побачила Шаллан за час своєї подорожі. Джасна роздивлялася його найдовше, читаючи кожну замітку.

– Чому ти зробила всі ці ескізи? – зрештою запитала вона.

– Чому, Ваша Світлосте? Ну, тому що… мені цього хотілося.

Дівчина скривилася. Може, їй варто було натомість сказати щось глибокодумне?

Джасна повільно кивнула. Тоді підвелася.

– Я маю у своєму розпорядженні апартаменти в Конклаві, які надав мені король. Збирай свої речі й ходімо туди. Ти виглядаєш втомленою.

– Ваша Світлосте? – запитала Шаллан, встаючи, й одразу ж відчула, як тілом пробігає дрож хвилювання.

Джасна затрималася в дверях.

– Під час першого знайомства я прийняла тебе за провінційну кар’єристку, яка просто прагне використати моє ім’я, щоби поправити свої статки.

– А тепер змінили свою думку?

– Ні, – відказала Джасна. – У тобі безперечно є щось від неї. Проте всі ми занадто різні, кожен несхожий на інших, а про людину багато що можуть сказати речі, які та із собою носить. Висновуючи з цього записника, у свій вільний час ти займаєшся дослідженнями просто заради задоволення. А це вселяє оптимізм. І є чи не найкращим аргументом на твою користь, який ти лише могла б навести. Тож якщо я не можу здихатися твоєї присутності, – вела далі принцеса, – варто хоча б скористатися з неї. Йди і відпочинь. Нам завтра рано вставати. Ми розподілимо твій час між навчанням і допомогою мені у проведенні досліджень.

Сказавши це, Джасна пішла.

Приголомшена Шаллан сиділа, стомлено кліпаючи очима. Вона видобула аркуш паперу й нашвидку нашкрябала подячну молитву, яку збиралася спалити пізніше. Тоді похапцем зібрала книги й подалася шукати служника, щоби послати на «Усолоду вітру» по її багаж.

У неї видався дуже, дуже довгий день. Проте вона виграла. Перший крок було зроблено.

Тепер починалося її справжнє завдання.