Читать книгу Аномалія - Андрій Новік - Страница 11

21 червня 2017 року

Фес, Марокко

– Що ж так гидко смердить? – Ян щільно затулив носа, а невелику наплічну сумку притиснув ближче до опуклого живота, поплямованого темними кружальцями поту.

– Це означає, що ми майже на місці, – відповіла Латіфа – двадцятитрирічна сестра Муаза.

Марта підігнула довгу сукню в квіточку й підбігла до найближчого повороту.

– Ми на місці.

Як тільки усі порівнялися перед старими порепаними дверима, Латіфа усміхнулася та із зачарованою посмішкою запросила усіх всередину. Вона нагадувала принцесу зі східних казок.

Вони зайшли углиб будівлі, стіни якої гріли не гірше сонця. Сходи, що вели на дах, були такі вузькі, що доводилося підійматися поодинці: Латіфа йшла першою, Ян замикав ланцюг. За довгий період часу товстань вперше із втіхою вдихнув, адже сморід потроху відступив перед запахом обробленої шкіри. За кілька хвилин вони опинилися у великому магазині сумок та курток. Усі вироби зі шкіри телят, баранів чи верблюдів. Усі різних кольорів – від білих та бірюзових до криваво-червоних та ядучо-зелених. Власник магазину проводжав українців на дах будинку й радив опісля повернутись та придбати дещо на згадку.

На даху їх зустріла маленька дівчинка в довгому світлому балахоні. Її усмішка танула просто неба, а тоненький палець тицяв на пучок м’яти, що під вітерцем лежав на карнизі будинку. Ян потягнувся за найбільшим з них, однак дівчинка заступила йому шлях та простягнула руку долонею догори. Під короткими нігтями скупчилися згустки землі та бруду.

– Five dirham!

– От хитрюща, – випалив хлопець українською.

Решта озирнулася та розсміялася. Кожен тримав у руці під носом кілька гілочок м’яти. Зважаючи на сморід, п’ять дірхам – близько п’ятнадцяти гривень – були непоганою інвестицією.

– Фарбувальні!

Латіфа підступила до краю виступу даху й зазирнула донизу. Під будинком розташувався двір із великими круглими виямками. Кожна мала власний неоднозначний колір. Між виямками в землі бігали напівоголені чоловіки, стискаючи в руках та накидаючи на плечі широкі шкіряні полотна. Перші брали згортки, розкидали шкіру виямками у необхідні кольори та залишали на певний час, щоб ті просочилися фарбою. Інші збирали їх та вивішували сушитися. Сама шкіра була ще свіжою і тхнула кров’ю.

Марта швидко описала побачене в записник, сховала його до «бананки» та взялася фотографувати. Після загальних кадрів та портретних фото друзів, дівчина зробила селфі з Латіфою, яке б мало вінчати одну з двох частин статті про Фес.

– Якщо не зважати на запах, то тут дуже гарно. Видно межі міста, – мовила вона, ховаючи «Nikon».

– Ага.

– У нас ще є щось за планом? – запитав Віталій, коли вони вже сходили на вулицю.

– Здається, ні, – відповіла Латіфа Лахріф крізь хустину, англійська якої звучала, мов рідна, – показала усе, чого ви ще не бачили.

– Тоді, мабуть, нам варто йти до хостелу збиратися. У нас нічний переїзд автобусом у Шафшавен.

– Я вже домовилася із братом, щоб ви залишили сумки в нас.

– Чудово! – вигукнула Марта. – Ми з’їздимо на день в синє місто й післязавтра одразу назад.

– Гаразд, чекатиму!

Це були останні спокійні години українців.