Читать книгу Аномалія - Андрій Новік - Страница 19

– Пс, Остапе.

Серед мертвої тиші шепіт дівчини здавався ніби криком з гучномовця. Остап Макарчук перевернувся з боку на бік у ліжку та втупив очі у темряву. Він ледь зумів розрізнити контур Мартиного обличчя серед слабкого освітлення, що сочилося крізь відчинене вікно знадвору. Хлопець досі не міг заснути, продовжував знову і знову прокручувати у пам’яті прибитого до стіни араба.

– Що таке? – голос Остапа звучав надто втомлено.

– Ходімо на вулицю.

– Що? Навіщо?!

– Вони забрали усі мої фотки.

– І?

– Я повинна сфоткати усе, що відбувається на вулицях міста. Або хоча б у Медіні.

– Вони ж забрали твою картку пам’яті. На що ти збираєшся фотографувати?

– Я ж не дурна, щоб їхати в Марокко тільки з однією картою. Ще є дві про запас.

До третьої години ночі Марта Лівінська крутилася в ліжку, однак так і не змогла протистояти спокусі зробити найкращий у її житті сюжет для статті. Страх перед гнівом людей та підозрами поліції потроху розвіявся і навіть перетворився на щось схоже на насмішку. Як вона взагалі могла подумати, що ці люди можуть їй нашкодити? Марта всього-на-всього тендітна дівчина з далекої України, зовсім не схожа на терористку. Тим паче місцеві поховались у своїх будинках та не вилазитимуть звідти аж до світанку. Єдине, чого вона досі боялася, – мертві тіла.

– Ти що, здуріла?! Смерті хочеш? – Остап ледь не вибухнув. – Та хоч п’ятдесят карток пам’яті. Їх або знову забере поліція, або тебе заб’ють до смерті місцеві. І я не буду звинувачувати їх у цьому. Їхній гнів цілком логічний.

– Чому це логічний?!

– А в нас як би вчинили? – Остап пригадав нещодавнє вбивство марокканця студентами у Харкові. – Перебили б уже всіх людей арабського походження. До того ж ти збираєшся нагло фотографувати їхніх мертвих родичів і друзів. Сказилася!

– Так, Марто, залишайся в хостелі, – ще один шепіт пролунав з другого ярусу сусіднього ліжка.

– Вєталь, не твоя справа, – Марта не на жарт починала злитися. Невже важко підтримати її у такий важливий момент? – Ти чого не спиш?!

– Та тут ніхто не спить!

Усі троє примружилися: кімнатою тьмяно поширилося жовтувате світло від слабо закріпленої до стелі лампи. Біля вимикача сидів Ян.

– Тільки бездушна скотина може заснути після того, що трапилось, – сказав він.

– Ви як хочете, – випросталась дівчина, – а я піду гляну, що коїться на вулицях.

Вона вхопила невелику чорну торбинку від фотоапарата й заховала запасні SD-карти до кишені коротких блакитних джинсів.

– Марто, не можна! Підеш, коли зійде сонце.

– Коли зійде сонце, усе приберуть та й взагалі можуть спровадити нас до аеропорту.

– Марто…

– Не зли мене! Хтось піде зі мною?

Дівчина обійшла поглядом друзів. Ніхто не ворушився. З одного боку, всі розуміли, що йти в таку ніч у Медіну – безглуздя, а з іншого, боялись відпускати Марту саму.

– Це погано закінчиться, – Остап знову спробував переконати дівчину, але його перебив шурхіт із сусіднього ліжка.

– Я піду, – спокійно промовив Віталій, надягаючи шорти, а тоді обернувся до Остапа. – Вона ж уперта, і все одно піде, що б ми їй не говорили. Тому краще я піду з нею.

Остап одразу зметикував, що й до чого: друг знайшов спосіб залишитися із нею удвох, та ще й вночі, незважаючи на небезпеку вулиць. Такий вчинок робив його героєм в очах дівчини.

«Не здивуюся, якщо ти там її й оформиш», – мимрив про себе Остап.

– Ви що, подуріли? – Ян не вірив у те, що відбувалося. – Навіщо вам це? Жити набридло?

– Ми їм не няньки. Нехай роблять що хочуть.

– Гаразд. – Ян нервово розправив кучері та насупився. – Трупи ваші залишимо тут. Ніхто їх не забиратиме. Принаймні я – точно.

– Подумай про батьків, Марто, – востаннє спробував отямити їх Остап.

Реакція дівчини нагадувала важке спускання повітря з кульки: їй набридало виправдовуватись та пояснювати очевидне.

– А до чого тут батьки? – вона намагалась не кричати, але й водночас говорити переконливо. – Усе з ними буде гаразд, вони ні про що не дізнаються, – на мить Марта замовкла, обдумуючи, чи казати наступне, і таки зважилась: – Тобі узагалі про них не потрібно думати, тому мовчав би краще.

Настільки промовистого погляду дівчина ще не бачила.

– Вимітайтеся звідси, – гаркнув Остап.

Остап боготворив батьків. Як і вони сина. Тато – Микола Макарчук – був героєм для малого хлопчика, який безвилазно проводив літні ранки у пісочниці. Коли друзі переповідали учинки мультсеріальних персонажів, Остап переконував, що його батько з легкістю перевершить їх усіх. Після того діти дивилися на нього, як на дурника, однак ці захопливі думки відносили хлопця подалі, туди, де був душевний спокій. Він з упевненістю міг назвати свою сім’ю ідеальною.

Коли Остап Макарчук підріс, погляд на батьків змінився. З часом відійшли на задній план батькові сила та розум, підкріплені короткими вусами над губами, що робили його схожим на гангстера із фільмів сорокових (додати б капелюха на голову та товсту сигару в рот – викапаний Аль Капоне). Герой дитинства бездоганно умів лише кохати, і передовсім – дружину. Вони щодня ділилися між собою відвертими дрібницями, тими, які зазвичай зникають після двох-трьох років шлюбу. Остапа дивувало їхнє вміння завжди віднайти тему для розмов, коли навколо побутував стереотип про згаслий вогник. Остап довго мучив голову питанням «як?» і ніколи не міг знайти відповіді. Микола підтримував Дарину, дарував їй квіти не зірвані, а у вазонах – як вона любила, – надсилав паперові листи на їхню домашню адресу, щоб хоч на мить стати для коханої давнім незнайомцем. Та, попри надмірну увагу до дружини, батько не забував бути і вчителем синові. Він навчив його кататися на велосипеді, відбиватися від хуліганів, а ще поповнив його лексикон майже ідеальною розмовною англійською. Але те, що зробило хлопця тим, ким він відчував себе зараз, проявилося за рік до їхнього розлучення.

«Завжди слухай себе, – пригадував батькові слова. – Не серце, не розум, а себе. Зазвичай це відчуття перших секунд. Саме вони вказують на твої бажання. Опісля йдуть виважені думки та холодний розум, але вони не мають нічого спільного зі щирістю».

Такі слова було дивно чути, особливо після того, як вони з мамою ледь не насильно віддали Остапа навчатися на будівельного інженера. Та чи міг він їх звинувачувати, якщо сам тоді й гадки не мав, чим би хотів займатися у майбутньому? Воно для нього було сховане, ніби за грубезною непроглядною ширмою.

За рік батьки розірвали шлюб. Мати намагалася пояснити сину причину, чому батько пішов, але її слова завжди тремтіли під симфонію сліз та хрипоти. Попри усі її пояснення, Остап досі не розумів, чому саме так сталося. Мабуть, батько послухав те своє відчуття перших секунд, що врешті із великим запізненням, але прокинулося. Кохання – це ще не все, що є у нашому житті.

Сказати, що Остап ненавидів себе, це не сказати нічого. У дев’яносто відсотків випадків діти звинувачують себе у розлученні батьків. Цього разу статистика теж не помилилась. Такий міцний зв’язок, який відчували та підтримували між собою тато з мамою, не міг бути зруйнований якимись зовнішніми чинниками. «Так не буває», – гадав Остап. Поговорити про це йому було ні з ким: бабця з дідусем з боку мами жили у Німеччині і заявлялися на порозі їхньої квартири раз на два роки (це якщо пощастить), а татові батьки загинули два роки тому від вибуху в храмі.

Пройшло вже більше року, а відчуття провини тільки наростало. Остап вважав, якщо поділиться з друзями власними думками, прийде якесь полегшення. Він розповів про все Віталику та Марті відеозв’язком по скайпу. Їхня розмова тривала близько двох годин та нагадувала сеанс у психотерапевта. Після цього Остап дуже шкодував, що відкрив друзям свою душу. Відчуття перших секунд так і не з’явилося, як і полегшення.

Марта пригадувала його вираз очей, їхню морську темну глибину, наче дивилася не на хлопця, а у безнадійну прірву. Відтоді вони не змінилися, не набули якоїсь звичної поверхневості та простоти і зрештою друзям довелося змиритися з цим. Зараз, простуючи закапелками Медіни, дівчина сама не знала, чого боїться більше: тихого шурхоту за рогом чи думок про повернення до Остапа в хостел.

– Котра зараз? – схвильовано запитала вона у Віталія. Дівчині було важко стримуватись, щоб не вхопитися міцно за його руку.

– О пів на четверту.

Він п’ятнадцять хвилин водив подругу вузькими вуличками Медіни, намагаючись вивести на центральну широку дорогу. Увесь той гніт, що вирував у повітрі та ковтався разом із пилом, міцно стискав їх щелепи, тому більшість дороги вони йшли мовчки.

За хвилину вийшли до алеї, обабіч якої тягнулися зачинені рундуки, за якими ще нещодавно жваво запрошували до себе продавці.

– Так порожньо…

Дівчина вийняла фотоапарат та відзняла безлюдну алею Медіни. Це було схоже на диковинну аномалію. Під час Рамадану ніч тут перетворювалася на найкращу пору для вечірок, де звідусіль чулися співи, вигуки застіль та сміх. Зараз же голоси затихли.

– Моторошне видовище.

– Не те слово, – Віталій вклав у слова спокій, щоб дівчина відчувала себе у безпеці. – Хочеш підійти ближче до брами?

– Баб-Бу-Джелуд?

– Ага. Ходімо, тут і так нíчого фотографувати.

– Упевнений?

– А хіба ти щось тут бачиш?

– Я про вихід з Медіни.

Та сміливість, що так завзято охопила Марту в номері хостелу, вщухла, перетворивши дівчину на маленьку дитину. Віталій же навпаки – відчувши холодок, що пробігся спиною подруги, випростався ще більше.

Вулиці порожні, що може трапитися?

Загалом усе здавалось прийнятним, однак іноді траплялися виламані дверцята та обірваний одяг, який валявся посеред дороги. Марта щоразу здригалася від чавкання гнилих фруктів під ногами. Усе це вона закарбовувала на карту пам’яті, автоматом, підбираючи в думках описи під кожну світлину.

Незважаючи на порожнечу алеї, яка вела до синіх воріт Баб-Бу-Джелуд, поверталося почуття тривоги. Щось отруювало повітря, роблячи його настільки густим, що воно застрягало в гортані. Щоб опанувати себе та робити кожен наступний крок уперед, потрібно було дихати глибоко та рівномірно.

За кілька хвилин вони вийшли до брами та опинились посеред невеликого перехрестя автошляхів. На відміну від Медіни, за її мурами відчувалось життя. Марта пригорнулася ближче до Віталія, ховаючись від пильних поглядів стривожених чоловіків та жінок. Вона опустила фотоапарат, щоб не провокувати місцевих.

Потрощені машини ще не встигли прибрати з доріг, тому вони так і залишились лежати або стирчати в стінах будівель, покриваючи собою уламки. Жодного вогню чи криків з постапокаліптичних фільмів – тільки важкий гул тиші, яку іноді порушували плач, молитви та шурхання ніг.

– Ні поліції, ні швидкої, – мов у порожнечу промовила Марта Лівінська.

– Тут усі заодно. Кожен допомагає чим може: розгрібає уламки, шукає потерпілих. Їм ніхто зараз не допоможе, окрім них самих.

Все ж, пересиливши себе, Марта притулила візир камери до ока й зробила кілька фотографій. Звуки затвору пронеслись площею наче постріли, однак ніхто на це не реагував.

Віталій вийняв руку з кишені та обійняв білявку за плечі. В його руках вона відчула силу.

– Це саме те, що тобі необхідно?

– Що? – Дівчина трусонула головою, приходячи до тями.

– Я про кадри.

– А, так, – кивнула вона, трішки присоромлена, – так, цього достатньо. Думаю…

Невже я така слабкодуха?

Усі ті двадцять хвилин, протягом яких Марта з Віталієм простояли при Баб-Бу-Джелуд, марокканці притуплено ходили вулицею. Дехто допомагав розгрібати хаос, інші поспішали до сімей. Майже в кожного на вустах застигали німі речення.

– Треба вертатись. – Усе ще тримаючи дівчину в обіймах, Віталій розвернувся на місці й ступив крок у напрямку порожнечі Медіни.

Відсутність ліхтарів огорнула пару темрявою, вони йшли не промовивши ані слова. Камеру цього разу Марта сховала до сумки й повісила її на плече. Хотілося якнайшвидше повернутися до хостелу й схопити в руки рідний записник. Лише з ним вона відчувала себе наче в теплі рідного дому.

Коли вони звернули з алеї до вузької вулички, з-за спини почувся дивний шурхіт. Уважно прислухаючись, Віталій обернувся й, стискаючи руку дівчини, затягнув її позад себе. Цей рух був радше автоматичним, аніж продуманим.

– Чула?

– Ага. Мабуть, хтось із місцевих.

– Можливо, – промовив хлопець, однак не відпускав із думок те, що шурхіт припинився одразу після того, як вони на нього відреагували.

– Ходімо.

Марта силоміць потягнула його за руку.

«Кляті фільми жахів», – вилаявся подумки хлопець.

Шурхіт повторився знову. Віталій полегшено зітхнув після кількох секунд напруженого погляду крізь пітьму, що розсіювалась світлом ліхтарів та з вікон будинків: з суміжного провулку вибігла дівчинка-підліток із розпатланим волоссям та виваляною темною джелабою, ноги босі та брудні.

– Ох, Віталик перелякався дівчинки!

– Та йди ти…

– Мене ти також боїшся? – підморгнула вона й сміливо рушила вперед.

Тебе? О ні, тебе я не боюсь!

Хлопець вщипнув Марту за сідниці.