Читать книгу Аномалія - Андрій Новік - Страница 21

22 червня 2017 року

Фес, Марокко

Усі четверо мали препаскудний вигляд. Тієї ночі ніхто так і не зімкнув очей.

– Красунчики! – пролунав голос.

Віталій Сипко, єдиний, кому не потрібно було насилу витискати з себе усмішку, приєднався до решти на даху хостелу. Мокре волосся хаотично стирчало навсібіч. Він навіть не намагався надати йому пристойного вигляду.

Муаз Лахріф звелів, щоб українцям накрили скромний сніданок: м’ятний чай, фініки, фрукти, млинці з медом, пахла та перемащений джемом хліб. Сам же Муаз залишився в себе. У кожного виднілись під очима набряклі невеликі мішечки, в глибині яких очі ніби безвилазно потопали.

Віталій обвів поглядом друзів, затримавшись на Остапові. Його досі добивав кашель, однак здебільшого дошкуляв не він, а моральна перевтома, від якої білки очних кульок помережало тонкими червоними нитками судин.

– Доброго ранку, – усміхнено кивнула йому Марта.

– Привіт.

Потрібно було бути дурнем, щоб не зрозуміти, що між цими двома вночі щось-таки відбулося. Віталієві, для якого увага дівчат була природною, це відчуття подобалось, можливо, навіть захоплювало. За його підрахунками, протягом останніх двох шкільних років та всіх студентських, хлопець мав сімнадцять дівчат, стосунки з якими можна було віднести до реєстраційно спроможних. Одноденні відносини після нічних клубів та квартирних п’янок до уваги не бралися. Після закінчення будівельного інституту Політехніки та перекваліфікації на програміста рівень життя хлопця – і зокрема інтимного – підскочив ще вище. «Зелений айтішник», як називав того Остап («зелений» через колір доларових купюр, яких стало валом), обернув розумові здібності на джерело заробітку. Замовлень із закордону вистачило, щоб придбати квартиру на Франка, недалеко від центру Львова, яка одразу перетворилась на притон найбільших шибайголів. Так продовжувалося ще рік-півтора, аж поки такий спосіб розгульного життя йому не набрид.

Іноді він згадував про батьків. Мати кіпріотка більшість життя прожила в Україні (батьки у Віталія були набагато старшими за батьків його однолітків), де й знайшла чоловіка. Питання переїзду до тоді ще Радянського Союзу не стояло ребром, і шальки терезів безапеляційно хитнулися в бік норовливого Германа Сипка: члени комуністичної партії, одним з яких він і був, тоді жили краще. Спершу подружжя жило в Києві, але згодом переїхало до Львова за наказом вищого керівництва. Грошей вистачало, і їхня кількість тільки зростала, доки на голови не звалився 1991-й. Герман залишився без роботи, а українці на хвилі патріотизму перестали його шанувати (якщо взагалі шанували). Як тільки народився Віталій, чоловік поїхав на заробітки до Португалії, де повністю освоївся, а за дев’ять років до нього переїхала і мати. Хлопчик ріс під опікою бабусі, яка дозволяла онукові абсолютно все, а переслані гроші з найзахіднішої материкової європейської країни дошліфували в ньому зверхність та бажання отримувати своє.

Так минали роки: тричі Віталій їздив до них у Лісабон, п’ять разів навідувались до України вони. До двадцяти семи років хлопець уже не міг похизуватися частим спілкуванням із найріднішими, однак їхні стосунки досі вважав нормальними. Він любив їх, а вони його. Крапка. Усе решта – тимчасові незручності. Віталій був уже дорослий і сам міг давати собі раду.

Увесь 2017-й Віталій Сипко брався за голову, прагнучи відновити професійні навички, розвиватися та вдосконалюватися. Курси іспанської та бізнес-лідерства, абонемент у спортзал замінили йому алкогольні вечірки. Третину заробленого він завжди віддавав бабусі, а у її старенькій квартирі зробив один з найкращих ремонтів. Проте, як би хлопець не ріс у власних очах та очах Остапа, важкість самотності, що відлунювала в порожній двокімнатній квартирі, тягнула його на дно.

До цієї ночі.

Перша зустріч із Мартою Лівінською виявилася надто швидкоплинною. Два роки тому, влітку 2015-го, Остап покликав Віталія у подорож, яка мала стати для них першою самостійною та не бюджетною, тобто нарешті без наметів біля автобану та душів на автозаправках. Йому хотілось відволікти друга від трауру за загиблими бабусею та дідусем, сподівався, що той нарешті отямиться, розвіється та знову увійде у звичний життєвий ритм.

Двадцятиоднорічний Сашко Боднаренко, з яким Остап списався на каучсерфінгу, прихистив друзів у невеликій паризькій квартирі та запросив їх на зустріч української молоді, яка мала відбутися у той самий вечір. До Українського культурного центру, який розташовувався у колишньому будинку Алена Делона, Остап із Віталієм прибули у піднесеному настрої, адже попри непоганий бюджет мандрівки, безкоштовна бомондська їжа була не тією, від якої відмовляються. Серед тридцяти двох українців, які або навчались, або працювали в Парижі, Віталій Сипко зловив поглядом надзвичайно вродливу біляву дівчину. Її руки ніяк не полишали об’єктива фотокамери. Зав’язавши розмову, він дізнався, що дівчина зголосилась на волонтерський проект до недільної школи при українській церкві на бульварі Сент- Жермен, щоб водночас написати кілька статей про життя діаспори в столиці Франції. Це все, що він пам’ятав з їхньої розмови.

Тепер, сидячи навпроти Марти на даху хостелу в одній з африканських країн, Віталій шкодував про паризький безкоштовний алкоголь, тодішній легковажний характер та вседозволеність.

Два роки вони втрьох – разом із Остапом, який все ще прагнув виправдати поведінку друга в культурному центрі – підтримували зв’язок у фейсбуці, доки знову не зустрілися у Львові перед початком запланованої мандрівки до Марокко.

Марта захоплювала хлоців, особливо постами в соцмережах та статтями на тревел-сайтах і блогах. Віталій пам’ятав, як Остап в одній вичитав натяк на бажання увірватися в Африку. Це було і їхньою з Віталиком міні-мрією. Відтоді вони штурмували Інтернет, шукаючи дешеві авіаквитки до усіх африканських країн, після чого врешті зупинилися на Марокко. Дівчину не довелося довго переконувати, щоб вона погодилася на спільну подорож, та для повної комплектації за фен-шуєм необхідно було знайти четвертого, ким і став однокласник Віталія – Ян.

Як він міг досі не розгледіти промінчика, що зараз сяяв у його бік?

– Що ж, – сказав Ян з наповненим ротом, – я щойно переглянув новини про вчорашнє.

У кожного на шкірі виступили сироти. Досі усе здавалось страшним сном після перегляду фільму жахів – кляте страховисько далеке від реальності.

Невже це дійсно відбулося?

Остап відволікся від мармизи вимитого Віталія та напружився. Перед очима знову постав труп навпіл пробитого авта араба, особливо його порожній погляд. Чоловік знав, що більше жодного разу не побачить близьких, не зможе вдихнути та вмитись прохолодною водою з фонтанчика Медіни. «Чи змирився старий з невідворотним, – сушив собі голову Остап, – чи знав, що це його кінець? Він взагалі відчував ті перші секунди кінця?»

– І?

– Суттєво нічого особливого. – Цього разу кучерявий українець проковтнув рештки сніданку та за звичкою поправив вказівним пальцем окуляри на горбику носа. – Європейські та наші ЗМІ нічого не знають, крім посилань на пости очевидців у соцмережах. Таких, як ми. Та й в тих нічого особливого: лише фотки та відео, жодних пояснень.

– А місцеві новини? – Пальці Остапа вистукували по дерев’яному столі незрозумілу мінорну мелодію.

– У тому-то й річ, що мовчать. Таке враження, наче вони не бажають розголошувати подробиці вчорашнього вечора.

– Нічого про той викид енергії чи як ти там казав?

– Абсолютно.

– А десь ще відбулися масові катастрофи?

– Якщо і були, то про них в Інтернеті жодного слова. Здається, це зачепило лише Фес. Інформації мінімум.

– Ще б пак, – пирхнув Віталій, водночас накладаючи на тарілку млинці й кілька фініків, – це ж прокол. І який!

Марта, на диво, мовчала, даючи Віталію договорити.

– Це не прокол, Вєталь, – втрутився Остап, – це значно серйозніше. Владу Марокко можна зрозуміти, бо передчасні висновки можуть понести за собою непоправні наслідки.

– Неважливо. Головне, щоб швидше відновили транспорт.

– Тебе абсолютно не хвилюють жертви цього теракту?!

Віталій Сипко здивовано розвів руками, силкуючись уникнути суворого погляду друга.

– Звісно, хвилюють, але що я можу зробити? Зануритись у подушку та плакати? Думаю, усім вам батьки телефонували мільйон разів, як і мої, – кожен стиха кивнув та згадав свою ранкову півгодинну розмову телефоном. – Нам головне вибратись із цього міста і не потрапляти більше в руки поліції. Далі вже якось та й буде.

Тихий, але досі хриплий кашель розітнув повітря. Остап витер рот серветкою, оглянув дах хостелу: ніхто, крім українців, так і не вийшов зі свого номера.

Марта закінчила паралельно длубатись в записнику та телефоні, після чого підвела очі на хлопців.

– Готово.

– Що? – здивувались водночас троє.

– Стаття. Довго мучилась над текстом, щоб вийшло правдиво, і, здається, закінчила.

– Яка стаття?

– Господи, про вчорашнє, звісно ж. Гадаєш, даремно вночі вилазку робили?

– Не вважаю це хорошою ідеєю, – проскиглив Остап. Складалося враження, наче новоспечена парочка навмисно робила усе йому наперекір.

– Ти і нашу нічну вилазку не вважав хорошою ідеєю, але ж все закінчилось добре. І до того ж, що тут такого? Це звичайна стаття, яких маса у мережі.

– І які поступово вилучають, – голос Яна лунав ніби з того світу.

– Ти про що?

– Ось. – Він на мить замовк, відшукуючи в телефоні попередню статтю, – ролики з YouTube масово вилучаються, а деякі посилання на пости в соцмережах з новин переводять на порожні сторінки.

– Невже всі? – Віталій відклав тарілку подалі й стурбовано схилився над Яновим телефоном.

– Ні, не всі. Лише деякі, але думаю, що це лише питання часу.

– Я такої ж думки, – погодився з ним Остап, – це те, про що я вам говорив. Не дуже бажане розголошення деталей.

– Але я хотіла подати статтю в журнали, не в соцмережі.

– Під своїм іменем?

– Звичайно! – обурилась дівчина від однієї лише думки, що стаття може опублікуватися під чужим ім’ям, і слава дістанеться комусь іншому.

– Ти взагалі знаєш, які тут закони щодо розповсюдження інформації та фото? Ні, от і я також не знаю. До того ж поліція не просто так забрала в тебе SD-картку, вони противитимуться будь-яким публікаціям. А твоє прізвище є в аеропортовій анкеті та анкеті нашого хостелу, тут також є копія твого паспорта. Думаєш, важко буде тебе знайти, якщо дізнаються про деталі статті?

– Та ти клятий параноїк!

Дівчина перезирнулась із хлопцями у пошуках підтримки, однак зустріла лише неоднозначні рухи плечима.

– Можливо, однак пригод мені вже вистачило.

Ян Тибольцев запустив пальці в кучері й важко видихнув. Ні ніч, ні ранок не обіцяли їм спокійного продовження дня.

Що ж далі?

– Його правда.

– О Господи…

– Викладеш статтю, коли виїдемо з країни, а поки, гадаю, не варто накликати на себе біду.

Попри гордість та любов, вкладену в кожне речення свого дітища, Марта розуміла, що хлопці мають рацію.