Читать книгу Аномалія - Андрій Новік - Страница 4

20 червня 2017 року

Саї, Марокко

– Грьобане пекло…

Через суху сорокачотириградусну задуху слова вилітали із болючим роздираючим прихрипом. Щойно Остап вдихнув перші дози марокканського повітря, як горлянку звело спазмом і назовні вирвався сухий кашель.

– Але ж яке красиве пекло! – до них приєдналася Марта.

Дівчина міцно тримала фотоапарат та знімала хлопців на фоні аеропорту. Гарні смагляві спортивні ноги – єдине, про що міг думати Віталій, дивлячись на неї.

Четверо друзів залишили біло-синій літак подалі за спинами, крокуючи за хвилею пасажирів до терміналу. Серед лазурного неба прямо над головами височів жовтогарячий розпечений диск. Примруживши обидва ока, Ян зиркнув на сонце, а потім одразу собі під ноги.

– Дивіться! – тихо гукнув він до друзів, все ще вдивляючись в асфальтовану землю.

Решта троє повторили за ним. Навколо тіла на сірому порепаному полотні темніла невелика еліпсоїдна пляма, яка дзеркально повторювала кожен рух.

– Тінь! – усмішка прокотилась обличчям дівчини. – Вона прямо під нами.

– Ще ніколи не бачив, щоб сонце було так високо.

– Чудесне, – дівчина заворожено бурмотіла під ніс, – просто чудесне пекло.

Зовнішня архітектура терміналу нагадала Остапові величезний нічний клуб. Білі широкі смуги тягнулися гострими кутами від землі до самого даху. Сіро-коричневі ж мережили білизну стін, утворюючи у власному сплетінні уявні гігантські зірки. За кожною такою смугою чергувала скляна, схожих розмірів та із сірими візерунками, що нагадували округлі пелюстки квітів.

Щойно за туристами зачинилися розсувні вхідні двері, пекуча задуха враз поступилася звабливій прохолоді.

– Кондиціонер! – радісно вигукнула Марта, насолоджуючись можливістю знову нормально дихати.

Внутрішня частина аеропорту вражала. Коридори із двоярусними фонтанами, звідки раз у раз вистрілювали струмені холодної води, змінювалися озелененими відпочинковими подвір’ями. Схожу на мурашник центральну залу перетинали вузькі згруповані потоки мандрівників із замисленими похмурими гримасами. Дехто з них щось записував на невеликому білому клаптику паперу, стоячи на коліні або ж узагалі сидячи на землі.

За всім тут пильно стежили шестеро озброєних військових. Один із них, чорнявий високий чоловік із вимуштруваною поставою в уніформі, підійшов до Віталія, говорячи ледь розбірливою англійською. Решта залишилася осторонь, вирішивши не втручатися. Віталій був тим, хто вирішував майже усі питання, окрім організаційних. Незважаючи на екзотичну та дещо футуристичну красу інтер’єру, у повітрі все ж висіла напруга.

За хвилину Віталій Сипко повернувся до своїх друзів і закликав їх у бік невисокого столика:

– Нам необхідно заповнити туристичні анкети, інакше не випустять звідси.

– Здається, це стосується кожного ново… – Остап не встиг договорити, як терміналом прокотився голосний звук сухого кашлю. – Прокляття!

– Акліматизація, – підтримав Ян друга лясканням по плечі.

– І довго вона триватиме?

– Як у кого. Залежить від організму.

– Із його фобіями та шмаркальними зимами акліматизація, мабуть, триватиме впродовж усієї мандрівки. – У голосі Віталія знову бриніла та дивна суміш співчуття та зневаги.

– Замовкни, Вєталь.

Остап знову розкашлявся, чим привернув погляд двох військових. Вони не відходили від українців уже кілька хвилин.

– Я піду по анкетки, а ви пошукайте ручки. Бажано чотири, щоб швидше вийти з цієї зорової в’язниці. – Фарбована білявка скинула наплічник на землю, зав’язала довге кучеряве волосся у вузол і рушила до столикa, біля якого скупчилися розгублені іноземці. Віталій поглядом погладжував звабливі риси її оголених ніг.

– Гадаєш, їй дозволять розгулювати Фесом в таких коротких шортиках?

– Ні. Рамадан, можливо, і виручить на деякий час, але довгу сукню таки доведеться вдягнути.

Остап перехопив погляд одногрупника. Його прихована хтивість поступалася захопленню.

– Слину підітри, вона не з твоєї ліги.

– А з чиєї? Твоєї? Ха! – напівгрек грайливо розкуйовдив волосся, від чого ще більше став схожим на балканця. Це було його завченим прийомом, коли поруч з’являлася симпатична дівчина.

Незабаром Марта повернулася, стискаючи у руці про всяк випадок шість анкет. Кожен взявся заповнювати поля причини візиту до Марокко, терміни перебування, місця проживання та відповідні паспортні дані. Зі слів молодого француза у смокінгу, з яким дівчина встигла перекинутись двома словами біля столика, такі анкети іноземці повинні були заповнювати у кожному готелі та хостелі, лікарні, відділку поліції чи будь-якій іншій установі. Такі реєстрації допомагали контролювати потік туристів поіменно, відстежувати їхні дії та останнє місцеперебування.

Заповнені бланки Марта поскладала у стопку й віднесла найближчому військовому. Підходити до озброєної людини було не так вже й просто, особливо якщо вона підозріло свердлить тебе поглядом. Охоронець незрозуміло глянув на анкети й, активно жестикулюючи руками, вигукував щось французькою. Марта перелякано відійшла крок назад, однак на допомогу своєму напарнику одразу поспішив нижчий, але товстіший марокканець, у такій же випрасованій до найдрібніших деталей уніформі.

– Registry, – товстань тицьнув пальцем праворуч, – registry, registry.

– Ходімо, – хлопці підійшли до дівчини й за лікоть відвели її подалі від військових. – Нам потрібно до паспортного контролю.

– Сподіваюся, не всі вони такі злі, – сказала Марта, одягаючи наплічник.

– Мріятимеш, коли нам не вліплять печатки.

– А що, можуть відмовити?

– Всіляке буває, – знизав плечима Ян. – Знайомих так і не впустили.

– Ну, хоч буде про що в статті написати.

Чотири роки тому Марта Лівінська покинула навчання у Київському національному університеті Шевченка, вирішивши, що без подорожей її життя неповноцінне. Відтоді Марокко – двадцять восьма відвідана нею країна. Щодня дівчина викладала невеликі тексти у соцмережах, підкріплюючи їх фотознімками, а також вела у записнику короткі нотатки, які по приїзді додому перетворювались на розлогі статті. Марта полюбляла називати себе професійним фрілансером. Кожну статтю вона уважно вичитувала по кілька днів і лише тоді надсилала їх до різних інтернет-видань на кшталт «Inspired». Деякі навіть вдавалось перекладати англійською та просувати на іноземні платформи, хоч оплата за такі зусилля була мізерною. Перед організацією подорожі до Марокко дівчина проштудіювала накращі статті «National Geographic Traveler», «Matador Travel» та «Los Angeles Times Travel» – видання, які оплачують від сорока до ста п’ятдесяти доларів за статтю. Виписала основні тези та структуру тексту, сформувала найкращі композиції для фото- та відеоматеріалу. Марті кортіло покинути писати до другорядних вітчизняних видань та перейти у вищу лігу, тому ця подорож мала неабияке значення для її амбіцій та самореалізації. І нотатки першої статті почалися із зустрічі з озброєними військовими аеропорту Фес-Саї.