Читать книгу Аномалія - Андрій Новік - Страница 5

20 червня 2017 року

Гамбург, Німеччина

– Ти чому такий похмурий, друже? – почувся монотонний голос позаду.

Александер Бунге отямився від глибокої задуми. Він тонув у просторі університетської їдальні, втупившись у невидиму точку над своєю тарілкою, доки поруч не виросла здоровенна постать молодого напарника. Досі навіть навколишній гамір не міг відволікти Александера від настирливої підсвідомості. Він глипнув ліворуч через плече на новоприбулого: чорна сорочка тісно облягала міцне тіло хлопця, а під пахвами темніли невеликі острівки плям від поту.

Йонас Штральковські прибув до Гамбурга два місяці тому із Дрезденського інституту хімічної фізики твердих тіл, і цього часу вистачило, щоб команді він сподобався. Навіть професор Леон Губер оцінював Йонаса краще, ніж Александера. Принаймні, так здавалось самому Александеру. Глипнувши на бородатого Йонаса, йому таки вдалося впорядкувати думки та сконцентруватися. Але було важко приховати гнівну заздрість. Хіба він чимось відрізнявся від насупленої дитини?

– Хто похмурий? – Александер знову опустив погляд на свою тарілку. – Просто замислився.

– Можна присісти поруч?

Сам винен, що не дерся вище, ніж цей спітнілий.

– Звичайно, – він посунув свою тарілку та ноутбук, звільняючи місце навпроти.

– Щось не помітно радості на твоєму обличчі. Ти не надто щасливий, як на людину, яка долучилася до такого вагомого відкриття.

– Гравітаційна аномалія – не новинка, про неї говорять вже не перший рік. Це просто чергове підтвердження теоретичних досліджень.

– Мисли позитивніше. – Йонас Штральковські виклав з підносу чотири тарілки: з овочевим супом, подвійною порцією картоплі, двома стейками та салатом. Александер непомітно порівняв усе це зі своєю тарілкою вівсяної каші із запеченими овочами. – Якщо продовжуватимемо у тому ж дусі, то зробимо непоганий прорив у сфері квантових комп’ютерів, – тлумачив Штральковські, – а це гроші, доволі непогані гроші.

– Хіба вам у товаристві бракує фінансів?

Бунге злився, хоч і намагався говорити спокійно. Йому ніколи не потрібні були гроші, а такі, як Йонас, у подібні моменти здавалися Александерові огидними. Геній та його визнаня – ось що насправді мало значення.

– Гроші необхідні завжди. – Йонас Штральковські їв та говорив водночас, від чого деякі букви ковтались із соковитим стейком. – Два мільярди євро розділи на вісімдесят дослідницьких інститутів. Виходить двадцять п’ять мільйонів на рік на один інститут – не мало, але й не так уже й багато. Звісно, не всі вони потребують рівного розподілення. Гуманітаріям я б узагалі бюджет не виділяв. Соцопитування можна проводити і не витрачаючи мільйонів євро. Однак, доки головує наукова демократія, мусимо ділитися з усіма та водночас шукати нові джерела прибутку.

Александер посміхнувся. Гуманітаріїв не особливо любили і в його Інституті наноструктур та фізики. Не перший рік точилася боротьба із цією несправжньою наукою. Але й кінець цього протистояння був не надто близько. Усе, що стосувалося псевдонаук та тих дослідів, які ніяк не могли впливати на майбутнє людства, вважалося простим чорновусим щитником[13]: нехай собі буде, але, не дай Боже, торкнутися.

– Усе робиться заради грошей, – продовжував Йонас. – Вони дають змогу продовжувати досліди, які принесуть інші гроші, а ті, у свою чергу, дадуть поштовх до чергових проривів та відкриттів. Це ніби замкнене доброчинне коло. Усе просто.

– Усе просто… – промимрив Александер.

Їдальнею здійнявся галас: обід завершувався, і присутні починали розходитися. Бунге озирнувся, сам не знаючи, що видивляється. Завжди зачесана біла чуприна зараз нагадувала пташине гніздо. Від учорашнього вечора його турбувало тільки одне.

Чому немає відповіді?

– Коли Губер хоче публікувати статтю про аномалію? – слова самовільно вирвалися з рота Александера.

– Ти про «Nature»?

– Ага.

– Невже ти не спілкуєшся із Губером?

– Не було такої можливості.

Насправді ж він навмисно уникав сутичок із професором. Після учорашнього показового ігнорування Александер вирішив триматися від старого якнайдалі. Їхні стосунки нагадували радше стосунки однаково заряджених тіл, які згідно з законами фізики, відштовхуються, ніж конфлікт із точки зору впливу людського фактора. Так трапляється, що дві особистості не можуть одночасно перебувати на одній площині. У випадку Александера із Губером цією площиною була уся поверхня Землі.

– Планує завтра. Найпізніше післязавтра, двадцять другого.

«Не так багато часу, – мандраж охопив Александера. – Чому досі немає відповіді?»

– А тобі потрібно побільше їсти, – зауважив із усмішкою Йонас, спустошуючи останню тарілку. – Гляди й веселішим станеш.

Кабінет Александера нагадував простору комірчину. Його підсвічувало світло-блакитне сяйво екрану ноутбука, роблячи його обличчя ще блідішим та втомленим. Не по роках глибокі зморшки тонкими лініями, мов промені, розходилися від кутиків очей. За останні дев’ятнадцять годин від анонімного користувача не було жодної відповіді.

О восьмій вечора, через кілька годин після завершення експеримента, Александер Бунге надіслав на анонімну електронну пошту проаналізовані дані та всі схеми дослідження гравітаційної аномалії. Щоб уникнути відслідковування, вони вимагали використовувати сайт Guerillamail.com у зв’язці з VPN[14], щоб приховати IP-адресу. Сервіс створював окрему поштову скриньку, в якій усі вхідні повідомлення автоматично зникали після прочитання впродовж години. Назви листів складалися із хаотично розташованих літер та цифр із доменом @guerillamail.com. Знак «+» у назві означав, що електронна пошта, з якої надійшло повідомлення, була одноразова. У кінці вони завжди зазначали адресу наступної електронної пошти, куди необхідно було відповісти.

Така маніакальна анонімність лякала науковця, але воно того вартувало. Хто б не сидів по той бік екрану, він творив історію значно ширшими та ризикованішими кроками. Що найголовніше – вони повірили в Александера, дали йому шанс проявити себе, чого не давав ніхто у цьому ганебному університеті. Роки, коли він міг сам себе звинувачувати у низькому становищі, минули. Тепер винними були тільки ті, хто не довіряв йому, не давав виконувати ту роботу, якої він вартий.

Александер Бунге вкотре оновив сторінку із вхідними повідомленнями, але жодного нового листа так і не з’явилося.