Читать книгу Аномалія - Андрій Новік - Страница 17

21 червня 2017 року

Фес, Марокко

Здавалося, їх було близько двох десятків. Ніхто не розумів, що трапилося, та чому їх зігнали до відділку поліції. Це було доволі просторе приміщення, яке нагадувало залу палацу. Підлогу та стіни облицьовувала дрібна плитка – розміром до п’яти сантиметрів, – вкрита візерунками від простих прямокутників до абстракційних квітів. Стеля здіймалась на метрів п’ятнадцять, увінчана згори скляним куполом, який утримував та підсилював луною стурбований гомін затриманих.

Чотирьох українців вивели до масивних дерев’яних дверей. Марта спробувала непомітно зазняти на фото дивакувате різьблення та великі круглі металеві ручки, за які тягнув суворий полісмен у цивільному. Але щойно вона підняла візир до обличчя, мокрий від поту здоровань вирвав фотоапарат із її рук та передав своєму керівнику.

– Гей! – Марта відчувала зростаючий гнів всередині, проте ганебний стан безпорадності зараз брав верх. – Це моя камера!

Поліцейські поглянули на неї без жодних емоцій, згодом про щось перемовились арабською та розійшлися, розбираючи групами мешканців різних хостелів. Згодом підійшов худорлявий, вдягнений у джинси, кросівки та футболку поло держслужбовець, який зібрав їхні паспорти.

– Ти і ти, – тицьнув він пальцем на Остапа та Марту. – За мною.

Віталій та Ян одразу рушили за друзями, але дорогу їм перегородив інший здоровань.

– Ви – ні, – спокійно промовив він. – Ви зі мною.

– Але ж ми разом. – Віталій спробував заперечити та одразу замовк, зустрівши грізний погляд полісмена.

Марта Лівінська зауважила, що новозеландців також розділили на дві групи, а Мейлін відвели до старшого окремо – імовірно, вони знали, що китаянка довгий час працює в хостелі. Українці уявлення не мали, як їм поводитись, що вони повинні говорити, про що свідчити. Вони просто опинились не в тому місці та не в той час – як би це банально не звучало. Зараз вже ніщо не мало значення, адже в них був один недолік – усі вони були іноземцями. А завдяки заповненим анкетам у аеропорту Саї – ще й легкодоступними іноземцями.

Марта дивилась на єдину людину, на яку могла покластись у цю мить, єдиного, хто розумів та поділяв її важкий стан. Остап тримався струнко, не опускаючи підборіддя, дивлячись у вічі кожному, хто підходив надто близько.

– Що вони від нас хочуть? – Марта стогнала, ніби долала важкий біль.

– Допитати. Поглянь, – кивнув Остап їй на людей посеред відділку, – схоже, вони збирають туристів з усього міста.

– Навіщо?

– Також допитати.

– Допитати про що? – Марта не могла повірити у те, про що досі сама подумки заперечувала.

– Про аварії.

– Але чому нас?

– Марто!

– Я не розумію! – Дівчина зривалась. – Навіщо?!..

– Марто! – Остап закашлявся одразу, як підвищив голос. За кілька секунд, коли дихати стало легше, продовжив: – Не панікуй, все буде добре.

– Як це не панікувати? Ми у поліції! Марокканській поліції. Наші паспорти зараз пробиватимуть по базі. Про це тепер знатимуть у кожній країні, де я перетинатиму кордон.

– Нічого страшного. Вони лише дивитимуться, коли ми прилетіли та чи є в нас марокканська віза.

– У кожного?! Навіщо їм пробивати кожного? – Дівчина дедалі більше панікувала. – Невже вони думають, що хтось із тут присутніх міг організувати цей теракт?!

– Ці теракти, – сухо виправив дівчину Остап.

Він безперервно стежив за невеликим кабінетом у ніші прифронтальної стіни відділку. На неогородженому тісному клаптику капітан поліції – той, хто досі тримав у руках Мартин фотоапарат – гарячково про щось сперечався із двома підлеглими. Крізь гамір хлопець не міг розчути навіть слів подруги за спиною, не кажучи вже про допит друзів у протилежному від них куті. Єдине Остап міг стверджувати з впевненістю: із такою ситуацією місцева поліція стикалась вперше – розгубленість проглядалася і на їхніх обличчях.

– Що? – перепитала Марта.

Поодинокі краплі поту стікали з її лоба. Через висячий у повітрі пил струмені поту на обличчі перетворилися на сірі стрічки.

– Ці теракти.

– Гадаєш, такий був не один?

– Їх було безліч. Найімовірніше, усім Фесом.

– І ти так спокійно про це говориш? – Думками дівчини знову прошмигнули застереження батьків.

– Ми нічого не можемо вдіяти, – мовив Остап, картаючи себе за те, що повторює слова Віталія, і за мить додав:

– Йде.

До українців підійшов охайний чоловік у червоній сорочці та з дрібною щетиною на втомленому обличчі. Він віддав Марті фотоапарат. Практично видерши його з рук араба, дівчина одразу відкрила тонку кришечку, припасовану збоку, та зазирнула всередину.

– А де картка? MicroSD-карта пам’яті!

– Вилучена як важливий доказ.

– Вилучена? Що?! Ні! Ні-ні-ні-ні…

– Марто, заспокойся. – Остап намагався втихомирити подругу, але це виявилось марною справою.

– Сам заспокойся! Там мої фотографії. Вони мені потрібні.

– На жаль, ми не можемо повернути вам картку. – Поліцейський не вперше пояснював схожу ситуацію і вже не звертав уваги на жодні емоції.

– Я… я скаржитимуся! Покличте керівництво.

– Досить! – Остап вхопив дівчину за лікті та міцно притиснув до себе. Заговорив українською, щоб держслужбовець не зрозумів: – Вони її повернуть. Прошу, зачекай, поговорімо з ним та з’ясуймо, що до чого. Не психуй, ми ж ні в чому не винні.

– Та пішов ти!

Вона вирвала руку та відійшла на кілька кроків назад. Обійнявши долонями обличчя, Марта тихо заплакала. Тепер будь-які сподівання на хороші сюжети можна було ховати у далеку шухляду.

Остап Макарчук спробував опанувати хвилювання за подругу й повернувся до чоловіка в червоній сорочці. Він мусив з’ясувати якомога більше та водночас переконати полісмена у власній непричетності до цих страшних подій.

– Що насправді відбувається? Навіщо ви привели нас сюди?

Шум від розмов зростав, звідкись долинав жіночий плач. Віталія з Яном досі допитували неподалік.

– Мене звати лейтенант Явдах Лахлу, – назвався поліцейський. Від нього тхнуло потом та голодом. – Ви Остап Макарчук? – Останні слова він промовляв, дивлячись у паспорт хлопця.

– Так.

– А це Марта Лівінська?

– Лівінська, – кивнув хлопець, – так.

– Де ви були перед тим, як прийшли до хостелу?

Біля дверей почалась метушня: до приміщення ввели нову групу туристів, серед яких виявились кілька підлітків афроамериканців та двоє білих дівчат. Одна з них задихалася від істерики, важко підбираючи вигуки французькою.

Лише зараз Остап побачив над вхідними дверима великий портрет короля Могамеда VI.

Врешті, повернувшись до розмови, хлопець стисло переповів полісменові про прибуття до Марокко та перебування у Фесі.

– Ми вчотирьох їхали до автовокзалу, – Остап відповів Явдахові прямим поглядом в очі. – У нас автобус до Шафшавену. Був…

– Як довго планували перебувати в Шавені?

– Добу. Далі до пустелі, до Мерзуґи.

Після синього міста українці планували денну поїздку верблюдами Сахарою та ночівлю серед піщаних дюн. На сайті каучсерфінгу Ян знайшов місцевого, який водив туристів до свого наметового поселення на ночівлю, надавав трансфер верблюдами та гарячу свіжу вечерю, зготовану посеред пустелі. І усе це за п’ятдесят євро з людини. Ідея провести ніч під зірками та зустріти схід сонця в Сахарі одразу ж сподобалася Марті. Згодом її ентузіазм підтримала і решта хлопців. Та тепер усі плани руйнувались на очах.

– Чому речі залишили в готелі?

– Бо прямого автобуса з Шавена до Мерзуґи немає, тільки з Феса. Тому ми вирішили залишити важкі речі в хостелі та повернутися по них перед від’їздом до Мерзуґи.

– Що він питає? – пролунала за спиною в Остапа стривожена українська.

– Усе добре, – відповідав хлопець англійською, щоб не викликати жодних підозр у поліцейського.

– Як довго планували перебувати у Марокко? – продовжував допит Явдах Лахлу.

– Два тижні.

– Маєте бронювання готелей на всі дні?

– Так, у хостелі серед інших речей.

– Назад звідки летите?

– З Аґадіра. Хотіли провести там останні три дні подорожі, поплавати в океані.

Остап вже не знав, чи зможуть друзі продовжувати спокійно та безперешкодно гуляти чужими містами поміж людей, які перебували у кількаденному траурі. Чи все ж таки куплять квитки на найближчий рейс із Саї кудись до Європи та повернуться додому? Таке рішення необхідно було винести на обговорення одразу після повернення в хостел.

– То ти кажеш, їхали до вокзалу, – замислився лейтенант Лахлу, – доїхали?

«Що він мав на увазі?» – Остапові здалося, ніби полісмен намагався його на чомусь підловити.

– Не доїхали, – впевнено відповідав хлопець, – як і всі на нашій вулиці.

– Тобто?

Тут Явдах Лахлу схопився та витяг з задньої кишені джинсів записник та ручку.

– Тобто водій втратив керування, чи що там сталося. Ми не встигли зрозуміти, як з’їхали з автошляху й врізались у будинок.

Очі марокканця округлились. Він гадав, що цей шмаркатий українець хоче пошити його в дурні. Лейтенант насупив брови, показуючи тим самим, що зараз не час жартувати.

– Просто так ні з того ні з сього втратив керування?

– Звучить абсурдно, але це правда. Ви вже не вперше це чуєте сьогодні?

– Не вперше, – поліцейський кивнув, але брови не розслабив. – Хто був за кермом?

Остап переповів усе про ту жахливу поїздку та мертвого водія. На добро це йому не пішло, однак хлопець розумів, що краще казати як є і якось-таки це довести, ніж бути засудженим в африканській країні. Він достатньо бачив фільмів, щоб зрозуміти, який із варіантів кращий, а який гірший.

– Як ви почувалися після цього інциденту?

– Жахливо, звісно ж! Ви бачили вулиці, вкриті трупами?!

– Чи не мали певних відхилень у здоров’ї або ж психологічному стані? Не пам’ятаєте чогось дивного у своїй поведінці?

Що він має на увазі?

– Ні, нічого такого, – здивовано відповів Остап, після чого поліцейський його відпустив.

Після виснажливих допитів їх знову звели із друзями та залишили чекати в кутку біля вхідних дверей. Хотілося просто вийти на вулицю та забути про це жахіття. Марта досі не могла повірити у відсутність карти пам’яті та усіх своїх фотографій. Але порівняно з Яном дівчина мала вкрай спокійний вигляд: хлопця підкидало від страху за власну свободу, яку от-от могли відібрати на чужому континенті, його подих зводило, що змушувало розривно та часто дихати.

Хвилини очікування обернулися на години. Кожен продумував тисячі ймовірностей своєї подальшої долі після сьогоднішніх подій, хвилювався за власну безпеку та боровся зі страхом, що впевнено домінував під куполом відділку поліції. Їх настільки поглинув інстинкт самозбереження, що з голови повністю вилетіли сотні загиблих марокканців на вулицях міста.