Читать книгу Аномалія - Андрій Новік - Страница 18

– Треба тікати звідси! – Голос Яна нагадував писк пораненого пацюка. Обличчя збагряніло, і ніхто не міг назвати справжньої причини: через втому, страх чи ще щось, знайоме лише йому одному.

Усі мешканці хостелу з відділку повернулися одночасно, однак так і не спромоглися зібратися на вечірню зустріч на терасі чи в дворику, усі повтікали до своїх номерів. Останні кілька годин виявилися стресовими і для персоналу. Власника Муаза Лахріфа разом із керівниками решти готелів досі тримали в поліції.

Четверо українців також повільно попрямували до свого номера на другому поверсі. Кожен звалився у ліжко, не промовивши жодного слова. І лише Ян, який ніби ожив за відсутності небезпеки, як оратор стояв посеред кімнати та декламував розповідь про жахи їхньої мандрівки.

– Чого ти завівся? – слова Віталія за інтонацією нагадували дорікання.

– Чого я завівся?! Можливо, тому що за межами Медіни все потрощене та вкрите трупами?

– Підтримую Яна, – озвалась Марта, – необхідно якомога швидше тікати з цього міста.

– Я не про Фес говорю, а про Марокко.

– В жодному разі, – запротестував Віталій.

– Ти сліпий? Не бачиш, що відбувається? Добре хоч за ґрати не кинули, – Ян знервовано притупцював на місці.

– Ніхто нас нікуди не кине, малий. Це просто якийсь теракт, треба прийняти це і відпустити.

Віталій показово голосно вдихнув та видихнув, імітуючи медитацію.

– Народ!

Усі обернули голови на голос. Остап сидів, зпершись на стіну, де серед темряви екран смартфона підсвічував його обличчя. Щось у ньому було незнайоме для решти, щось, від чого сироти пробігали гарячою спиною.

– Телефон працює?!

– Ага. Увімкнувся. Здається, він раніше вже працював, просто вимкнувся тоді, під час аварії.

Усі троє потягнулись по свої смартфони.

– Я зараз перечитую новини. Навіть українські сайти пишуть про катастрофи в Фесі, – сказав Остап, не відриваючись від телефону.

– Так швидко? – Марта підійшла та вмостилася поруч.

– Ніхто нічого суттєво не описує, бо ще не було жодного офіційного оголошення марокканської влади, лише посилаються на пости у фейсбуці.

Дівчина відсахнулась.

– Боже мій…

Її очі вмить наповнились слізьми, а тіло тремтіло, мов під ударами струму. Остап продовжував переглядати прикріплені до новин фото. Для більшого ефекту сайти викладали лише наймоторошніші: розірвані на шматки голови, руки, калюжі темної крові, розтрощені машини. Куди б не гортав Остап, скрізь було одне й те ж. Лише іноді траплялись поодинокі фото із простими ДТП.

– Що там? – гукнув Віталій. Він уперше за вечір зумів присісти і не хотів навіть підводитися з м’якого матраца.

– Фото, – мимрив Остап, – жахливі фото.

– І все?

– А тобі мало?! – Кожне слово, яке викрикувала Марта, було її внутрішньою іскрою, яка вже не могла запалити вогнища.

Якщо вони вже змогли знайти жахливі новини в Інтернеті, то її батьки і поготів. Варто було б також вийти в мережу та відписати, що все гаразд. «Гаразд», – з іронією прошепотіла про себе дівчина. Ситуація була далека від поняття «гаразд».

– Пишуть, що усі аварії відбулися одночасно.

– Одночасно? – озвався Ян.

– Це означає – в один момент.

– Я не про те, Вєталь! Що там пишуть?

– Ось, – кивнув Остап, повертаючись до минулої сторінки, – зараз. Катастрофам передувало раптове вимкнення електрики. Вимкнулись телевізори, телефони, годинники. Це стало однією з причин аварій. Усі без виключення авто пришвидшились та відмовили у керуванні. Ті, хто були пасажирами, повідомляють про дивну поведінку водіїв. Як у нас з вами.

– Стривай!

Ян підійшов та зазирнув у екран Остапового мобільного. Йому потрібно було рухатись, кудись подіти руки, щоб не відчувати застою. Він не міг просто сидіти без діла.

– Так фізика не працює.

– О, – промовив Віталій, – починається курс лекцій.

Він часто прирівнював Яна – свого колишнього однокласника – до завучки. Ян Тибольцев покинув Львів одразу після школи. Єдиний його друг із академічної гімназії, в якій він довчився останні два роки, піддався хвилі й шугонув до Політехніки, чиєю підопічною і була гімназія. На відміну від того друга, який відівчився у львівському виші та лежав зараз за метр від нього, Ян буквально втік до столиці. Мозок хлопця працював подібно до механізму годинника, перевіряючи та рахуючи з ідеальною точністю. Відсутність друзів та наявність вільних вечорів після навчання він використовував для удосконалення власних знань. У кінці двотисячних в Україні ще не було хорошого доступу до інтернету та не видавались в достатній кількості та якості хороші наукові книжки. Усе, на що міг розраховувати Ян, це старі радянські видання російською мовою, актуальність яких могла вже бути давно втраченою.

За підтримки батьків Ян вступив до Київського політехнічного інституту на фізико-математичний факультет на кафедру загальної фізики та фізики твердого тіла. Там він міг бути собою, не боячись цькувань та обзивань чотириоким задротом – там такими нікого не здивуєш. Та найбільше Ян дякував за свій вік. Ті, кому виповнювалося за двадцять, не надто переймалися булінґом інших, адже самі глибоко потопають в нереалізації. Або просто спивалися. Ще студентом фізико-математичного факультету, хлопець відчув, що нарешті живе, а не просто існує. До сьогоднішнього вечора.

– Так, буде лекція, – не зважав на гостру репліку однокласника Ян, – бо відсутність електрики аж ніяк не може вплинути на наручні годинники, які також зупинились, – він тільки зараз глянув на свій годинник й зауважив, що той досі стояв. – А тим паче машини, які взагалі на механіці працюють. Вам що, ніколи в місті світла не вимикали? Невже після цього ви бачили такий армагеддон на вулицях? Ні, річ тут не тільки в електриці.

– Не дурний, знаю, – погодився Остап, – але що ж тоді могло дати такий масштабний ефект?

– Не знаю, – знизав плечима товстун. – Вимкнення електрики могло бути не причиною, а наслідком. Високе магнітне поле може зупинити годинники. По суті точковий магнітний імпульс здатен навіть вирубати телефони, але на це потрібна надзвичайно велика кількість потужної енергії. Уявіть скільки, якщо вимкнулось велике місто.

– Але, я так здогадуюсь, на авто воно не вплине?

– Якщо це був якийсь потужний сплеск енергії, то він міг вивести з ладу електроніку в машинах, але знову ж таки це повинен бути надзвичайно потужний сплеск. Натомість в авто є гальма. Це щось масштабніше та незрозуміліше.

– І що б могло спричинити такий енергетичний вибух?

– Не маю жодного уявлення.

– Опа, – хіхікнув Віталій зі свого ліжка, – лекційні матеріали закінчилися?

– Це може бути якийсь вибух на виробництві.

– Виробництві чого? – втрутилась Марта, захоплена розмовою. На мить вона забулась і навіть відклала телефон із набраним, але ще не відісланим повідомленням до батьків. – Це що, якась ядерна лабораторія?

– Ні. Я не знаю, над чим можна працювати, щоб стався такий енергетичний вибух, проте що б то не було, воно має бути в межах цього міста.

– А як щодо дальньої зброї, яку могли запустити у Фес?

– Не знаю, можливо, хоч і малоймовірно.

– Стривайте, – пригадала дівчина, – чому тоді моя камера працювала?

– Тобто? – не розумів Ян.

– Я ж тоді усе фотографувала, але телефони були вимкнені. І годинники також.

– Вимкнулись, – підтвердив Ян, – але, мабуть, ненадовго. Їх могло щось погасити на кілька секунд. Телефон самовільно після цього не запуститься, як і годинник, а от камеру ти ввімкнула самотужки, і все було гаразд. Якби ми спробували увімкнути телефони ще тоді, впевнений, вони б теж запрацювали.

– А на людей воно може вплинути? – Остап зважував кожне слово, щоб не наговорити дурні.

– Ти про що?

– Що, як ми через це й отримали той провал у пам’яті?

– І ти гадаєш, що подібне відбулося з усіма? – запитав Ян.

– Це б пояснило, чому водії втратили керування – вони вирубались на кілька миттєвостей, як і ми.

Крізь вікно з мечетей зазвучав заклик до молитви. Луною відбивались десятки голосів крізь гучномовець, а тому важко було зрозуміти, який із них найближчий до хостелу. Людям необхідна була духовна підтримка, і віра це забезпечувала. Вони уявляли, як у цю мить мечеті переповнені, як мусульмани хором моляться, віддаючи шану Богові та усім загиблим.

Українці затихли, вичікуючи закінчення молитов, які звучали так само звідусіль, не слабше за заклик муедзінів. Їхні вуста самовільно зімкнулись, мов зачаровані тим хвилюванням та водночас спокоєм в голосах віруючих. В кімнаті стало якось не по собі.

– Скільки ж людей загинуло…

– Понад чотири сотні.

Усі здивовано глянули на Остапа. Той у відповідь помахав телефоном.

– І наразі це тільки орієнтовна цифра.

– Матір Божа… – вигукнув Віталій, дужче затиснувши в руках свій «iPhone».

– Що?

– Розбився літак.

– Який літак?!

Очі Марти знову вкрила волога пелена, й вона різко відвернулась до стіни, прагнучи бодай фізично відгородитися від того, що відбувалось.

– Фес – Париж компанії «Royal Air Maroc», – Віталій продовжував уважно читати новини, ковтаючи сухі глиби у горлі. На момент стресу Остапове кахикання вгамувалося. – Літак завжди вилітає о шостій вечора, але сьогодні запізнилися із поданням палива, і рейс затримався на півгодини. Щойно він злетів, йдеться у статті, його понесло вбік, після чого той гепнувся немов цеглина.

– Це неможливо…

– Збожеволіти можна…

– Скільки загинуло? – запитала Марта.

– Зараз, – він очима пробігся новиною, вишукуючи кількість жертв. – Знайшов. Літак був заповнений лише на третину.

– Скільки?

– Шістдесят три разом із екіпажем.

– Я ж кажу, треба тікати звідси.

Нікому не було солодко, однак Ян хвилювався перш за все про себе, а помирати від невідомо чого та невідомо де хлопець не збирався.

– Ти знову за своє? – гаркнув Віталій.

– У тебе є кращі пропозиції?!

– По-перше, ти особисто після усього, що сталось, відправляв би літаки у небо? Не знаючи, чи знову може трапитись викид цієї твоєї енергії?

Ян стих, зрозумівши, що пропустив цей момент.

– Вєталь має рацію, – озвався Остап й відкинув убік телефон. – Навіть якщо держава дозволить польоти, я ногою не ступлю на борт літака.

– Я теж, – підтримала дівчина.

– То полетимо з іншого міста! За межами Феса ж усе гаразд.

– Ти впевнений? Я – ні. Так само, як і не впевнений, що не повториться цей апокаліпсис в інших містах. По-друге, щоб дістатися до іншого міста, необхідно сісти в авто або автобус. Про це навіть мови бути не може, автобуси місто точно не запускатиме найближчим часом, доки не з’ясує, в чому причина тих аварій… чи що б то не було. Не знаю, як ви, а я точно не ступлю ногою в жоден інший транспорт. Не хочу випадково загинути.

– Так, Янику. Ми попали.

– І що ви пропонуєте? – товстун зняв брудні окуляри, протер спітніле обличчя й поглянув на друзів. – Залишатись у цьому страшному місті?

– Іншого виходу я поки не бачу, – кивнув Остап.

– Та щоб вам!

Він вхопив рушник, який сохнув на спинці ліжка й пішов у душ, голосно зачинивши за собою двері. Якщо не словесно, то хоча б діями хлопець показав свою незгоду. Незгоду з тим, що ще принесе їм чимало лиха.

Марта зрештою зібралась з думками та відписала на двадцять восьме повідомлення від батьків, після чого тихо забилася в куток та почала щиро молитися.