Читать книгу Аномалія - Андрій Новік - Страница 3

20 червня 2017 року

У небі над Марокко

«Boeing 737» перехилило на праве крило. Крізь динаміки заспокійливо похрипував голос капітана, однак обличчя молодих іспанок-стюардес не могли приховати німий жах, що різав судомами. Підлогу, крісла та внутрішню підшивку літака трусило, мов іграшку, запхану до шейкера. Дверцята багажних полиць не витримували та вистрілювали до вузького проходу поодинокі пластмасові валізи з наплічниками. Несамовитий гул турбін авіалайнера сочився крізь кожну щілину та бив по вухах приглушеною вібрацією. Усім цим хаосом царювали хрипкі крики пасажирів.

Літак на кілька секунд повернуло в горизонтальне положення. Від різкого вивертання червона валіза з металевими ніжками та гострими обрамленими краями пролетіла з багажного сховку над головою чорнявого іспанця. Під тихе бурмотіння молитви він тільки встиг вловити мить, як валіза приземлилась на руку огрядної жінки, яка сиділа попереду. Іспанець на мить відволікся, переконуючи себе, що почув саме тріск валізи, а не променевої кістки. Але писк, який вирвався з її блідих губ, повернув чоловіка до жорстокої реальності.

Останнє знервоване звернення капітана обірвалося різким нахилом вправо. Мусульманка у хвостовій частині літака втупилася в ілюмінатор, міцно притискаючи до грудей маленького сина. Чорний палантин[9] злетів з голови, оголивши болотяно-чорне, зав’язане у ґульку довге волосся, а візерункова джелаба[10] перекосилася від різких смикань крихітних кулачків. Жінка ревно молила про бодай останню зустріч зі своїм чоловіком.

Коли «Boeing 737» подолав позначку в два кілометри до поверхні землі, усе затрусилося з потрійною силою. Принаймні так здавалось усім пасажирам. Двох чоловіків, не застібнутих пасками безпеки до крісел, повиривало з місць та мов з гармати кинуло салоном. Перший вилетів із третього ряду й пробив головою грудну клітку сидячої біля виходу стюардеси. З її горла вирвався важкий короткий видих, і вона одразу втратила свідомість. Іншого підкинуло до багажних полиць та приземлило верхньою щелепою до пластикової опорної ручки стільця. Хаос поглинав людей, реальність плуталася із нічним жахіттям.

Секунди тягнулися хвилинами, збиваючи темп зближення із землею. Кілька телефонів та один невеликий лептоп промайнули салоном літака, розбиваючись на друзки у зіткненні з тілами зомлілих пасажирів. Жодних звернень пілотів «Boeing» більше не звучало. Єдина притомна стюардеса міцно стискала голову між колін та намагалась подумки вирахувати ймовірність виживання. Серед нестямних безпорадних криків було виразно чути чиєсь «Боже мій!».

Кілометр до зіткнення. При свідомості залишилась половина пасажирів, і більшість з них про це дуже шкодувала. Гучніше за шум турбін та вигуки переляканих блідих людей вистукувало в грудях серце, яке відмовлялося миритися із неминучим. Воно все швидше й швидше розганяло кров організмом, але мозок вже провалився у простраційне середовище, виходу з якого не було.

Сто п’ятдесят метрів до зіткнення. Із кабіни пілотів чутно сигнал тривоги. Десь чутно крик «Ми помремо!». Кисню бракувало навіть на короткий вдих. Доводилося вигинатись, закидувати потилицю назад та дихати животом, прорізаючи шкіру міцними пасками. Через задуху лисуватий марокканець дер пальцями хрипле горло. Ніс літака падав перпендикулярно до горизонту. Повітря зникло зовсім. В ілюмінаторах можна було розрізнити світлофори та людей, що тікали у паніці.

Десять метрів до зіткнення. Усе скінчиться…

– Остапе!

Літак трощив місто в радіусі сотні метрів. Стіни невисоких будівель обвалились, розкидуючи цеглу та ховаючи під собою перехожих.

– Гей, чуваче!

Хлопець задихався. Груди відбивали гопака в такт несамовитому серцю, а краплини поту марно намагалися приховати сироти на тілі.

– …що таке?

Остап Макарчук немов випірнув з-під води після кілометрового запливу. Жах зіткнення лоукостівського літака із землею розвіявся масною плівкою перед очима. Усе верталося на свої місця. Ще за кілька миттєвостей зумів упізнати грубуватий голос друга.

– До тебе звертаються, – одним видихом промовив Віталій.

Під русявою чуприною Остапа Макарчука від народження приховувалася жорстка аерофобія, і всі останні три місяці підготування до мандрівки він постійно повторював друзям про неможливість польоту. Натомість хлопець пропонував дістатися до Марокко поромом з Іспанії. Це зняло б питання страху перед падінням, додало б досвіду кожному в мореплавстві та продовжило на кілька днів подорож самою Іспанією. Однак після кількахвилинних пошуків квитків у мережі хлопці вирішили одноголосно, що ціна за пором занадто висока, тому залишається лише літак.

Остап перевів погляд від кирпатого носа Віталія ліворуч. У вузькому проході чорнява стюардеса вичікувально обперлася ліктем на спинку крісла. Коротке волосся слухняно зачесане за вуха, жодних сережок та яскравого макіяжу.

– Show me your seat belts, please[11], – наполегливіше повторила стюардеса.

Хлопець пучками пальців протер вимучене сонне обличчя. Понівечені та розрубані навпіл тіла все ще майоріли перед очима. І хоч як Остап не намагався, однак за двадцять шість років ця фобія жодного разу не покидала його, якщо поряд перебувало щось схоже на крилату машину.

– Остапе, отямся! – Віталій не витримав та штовхнув ліктем йому в ребра.

Гострий біль на мить отямив Остапа Макарчука, і він поглянув на свої паски безпеки. Крізь сон хлопець кілька разів човгався й випадково накрив їх картатою червоною сорочкою. Задерши її, він показав стюардесі пристібнуті паски, і та задоволено продовжила обхід.

– Ми приземляємось, – кивнув Віталій кудись по інший бік ілюмінатора.

Хмари, що огортали важкими обіймами літак, коли Остап засинав, уже розсмокталися. Грецький профіль Віталія, який передався йому від матері кіпріотки, огортало сліпуче світло. Під гул турбін поступово наближалася суха жовто-червона земля.

– Міг просто задерти сорочку, – голос напівсонного Остапа бринів роздратуванням. – Ти ж знаєш, що я завжди пристібнутий, навіть у машині.

– Вона б тебе однаково розбудила. – Віталій щось видивлявся крізь віконце. – Негоже вмирати уві сні.

– Пішов ти…

– Та чому ти сердишся? – Віталій нарешті відволікся і з повною серйозністю поглянув на друга. На мить його погляд зупинився на насуплених бровах та сірих очах Остапа. Віталія дратували світлі очі у чоловіків. Він вважав, що це додавало їм жіночої тендітності. – Нема чого так боятися: літаки офіційно визнані найбезпечнішим видом транспорту у світі.

– Так, але падати з десяти тисяч метрів…

– Подумаєш!

Ліве вухо Остапа заклало й болісно поколювало. Затиснути ніс та швидко видихнути – це ніколи не допомагало. Єдине, що йому залишалося – щораз ковтати слину із напруженими вухами. У такі моменти хлопець знову проклинав своє життя, нарікаючи на надмірну слабкість. Остапові кортіло хоча б на день спробувати себе у ролі альфа-самця зі здоровим тілом та успішною кар’єрою, на кшталт цього довбня Віталія Сипка.

– Як там Яник із Мартою? – Він спробував відволіктись від думок, прицмокуючи сухим язиком.

Колишній університетський одногрупник зиркнув через плече туди, де б мали сидіти огрядний очкарик та вродлива білявка у чорній майці. Оскільки ніхто з них чотирьох не хотів доплачувати авіакомпанії, щоб мати змогу обрати собі місця, «Ryanair»[12] зробила це за них безкоштовно, хаотично розкинувши літаком. Вгледівши Віталія, Ян та Марта всміхнулися і привітно помахали йому. Віталій на мить затримав погляд на дівчині, ніби вивчав контраст смаглявої загорілої шкіри.

– Не можеш їх знайти, чи що? – Остап вкотре смикнув пасок, перевіряючи міцність, проте погляду від друга не відводив ні на мить.

– Та ні, он вони. Все гаразд.

Віталій розвернувся, зручніше вмощуючись у кріслі. Ця мандрівка мала для нього неабияке значення. Хлопець вдихнув глибше та закотив очі під лоба.

Літак хитнуло й відчутно потягнуло вниз.

– От бляха-муха, – залаявся Остап.

– Ніби кишки з рота полізуть, еге ж? – Віталій не міг не піджартувати над другом. Хлопець свято вірив у те, що таким чином допомагає Остапові відволіктись від страхів і виконує, так би мовити, роль емоційного рятівника.

– Повір, не зрадієш, як обтраскає і тебе.

– Не бійся, ще хвилин десять і прибудемо до африканської землі їсти банани.