Читать книгу Аномалія - Андрій Новік - Страница 8

20 червня 2017 року

Фес, Марокко

– Ходімо нагору!

– Секунду, – гукнула Марта у відповідь, виходячи з душу.

Марта йшла в душ останньою. Доки хлопці доводили себе до ладу, вона лежала зверху на двоярусному ліжку та завершувала останні нариси добових нотаток про сходження горою до руїн гробниць Маринідів у передмісті. Четвірка дерлася крізь розписані дощечки, що стирчали з сухої жовтуватої, мов яєчний жовток, землі. Тільки згодом вони зрозуміли, що йшли повз старе кладовище. Під неглибоким урвищем тихо дзюркотів струмок, навколо якого юрмилися восьмеро підлітків. Вони із підозрою проводжали поглядом туристів.

Від гробниць давньої берберської династії залишилися лише руїни двох стін та прямокутна масивна вежа. Це ледь не єдина жива згадка про династію, яка володарювала два століття і змогла об’єднати під собою Марокко.

З пагорба, куди зрештою видерлись українці, можна було розгледіти усе місто. Дівчина зробила свою сто шістдесят восьму фотографію розлогої Медіни під згущеною чорною пеленою хмар, що охоплювали Фес звідусіль. Насувався буревій. Вітер зносив пакунки з фруктами та здіймав довгу спідницю дівчини. Хлопці дарма намагалися прочитати роздовбані часом написи – ноги підломило, а неправильно намотані на голови тюрбани вітер перетворив на довжелезні неслухняні щупальці. Коли зуби заскрипіли від наліпленого піску, а вуха позакладало, туристи вирішили спуститися до міста й прямувати до хостелу. На годиннику була майже сьома.

– А що там нагорі? – питала Марта, закутана у білий рушник.

Віталій показово підвів погляд. Кімната було вкрай вузька, щоб розминутись учотирьох: уздовж бокової стіни стояли два двоярусні ліжка, навпроти – одне невелике віконце з вітражем, яке виходило у внутрішній дворик ріаду[16]. Біля вікна висіла картина із панорамою Феса. Душова із туалетом розташовувались навпроти вхідних дверей. Кімната невелика, але друзі почувалися тут комфортно.

– Крута тераса, – відповів Віталій, крокуючи до вузьких сходинок за дверима. – Мешканців та працівників збирають на вечерю. Нас теж погукали.

– А буревій уже закінчився?

– Так. – Віталій двічі плеснув у долоні та вийшов, зачинивши за собою двері.

Марта вийшла на дах будівлі у коротких шортиках та довгій чорно-білій картатій сорочці. Усі вже чекали за столом. Звідти місто було, наче на долоні: видно було мінарети[17] усіх найближчих мечетей та гострі шпичаки телевізійних антен, що визирали з-поміж розвішеного одягу. Із найближчої мечеті лунав крихкий старечий чоловічий голос – це муедзин у гучномовець читав заклик до вечірньої молитви та закінчення денного посту.

– Приєднуйся до нас, – гарною англійською промовив араб у довгому національному вбранні.

Трійко хлопців уже сиділи праворуч власника хостела Муаза та накладали у тарілки таджин – національну страву з телятини, овочів та фруктів, яку подавали у горщику. Дівчина сіла поруч. Вечеряли фініками, таджином, супом із баранини харіра, куркою на пару, кус-кусом із овочами та кількома салатами. Ну, і, звісно, фрукти, неймовірна кількість фруктів. А молода китаянка поклала на стіл кілька пляшок кавунового фрешу.

– Тут надзвичайна атмосфера, – мовила китаянка англійською. Як з’ясувалося пізніше, її звали Мейлін.

– Ми нещодавно приїхали, – мовив Остап, – але тут неймовірно круто!

– Як надовго ви у Марокко?

– На два тижні, – відповіла Марта.

– Щасливчики. Ви побачите Марокко у два періоди: у Рамадан та після його закінчення. Це дві абсолютно різні країни.

– Сподіваємось.

– А ще, – китаянка тицьнула пальцем у небо, – зараз період зорепаду Аріетіди.

– Персеїди? – Ян поправив окуляри на переніссі. Це була його тема. – Метеоритні дощі?

– Ага. На Південній півкулі інтенсивність настільки висока, що можна вгледіти до шістдесяти падінь за годину.

Віталій гучно присвиснув. Поруч з ними сиділи ще троє новозеландців, пара з Норвегії, двоє китайців та кілька працівників хостелу. Усі вмить замовкли, прислухаючись до розмови.

– Але, на жаль, тут їх не так багато, – втрутився Муаз. Ян не розумів чому, але йому не подобалися очі цього араба. Він бачив погляди, сповнені хитрості та зневаги, які вдало ховалися під прикриттям удаваної щирості та гостинності.

– Вчора ми бачили усього чотири, – промовив білявий високий норвежець Торбйорн. Здавалось, його вилиці рухалися самовільно і робили чоловіка схожим на справжнього вікінга.

Муаз вдоволено відкинувся на стільці й скрутив гашиш. Потемнілі від постійного бруду пальці рухалися швидко, повторюючи давно завчені рухи. Уже вечір, зараз можна.

– У нас люди вірять, що падаючі зірки – це стріли, які Аллах випускає у шайтанів.

Присутні обернули погляди до Муаза. Усі, крім Мейлін, яка чула цю оповідь вшосте.

– Що ти маєш на увазі? – Ян вдруге наповнив склянку кавуновим фрешем та спробував одним ковтком спорожнити її. Краплини стікали його щоками, залишаючи на шкірі світло-рожеві патьоки.

– Зараз місяць Рамадан, – продовжував марокканець, затягуючись гашишом, – а це означає, що люди наближеніші до Бога. Шайтанам не місце на землі, тому вони летять догори, на небо – єдине місце, де можуть ще спробувати щастя. Тоді Аллах використовує зірки-стріли, щоб збити у польоті цих демонів та не допустити їхнього потрапляння на небеса. Цим самим Бог дарує людям гарне чудо та причину вірити ще глибше, зробити віру життям, а життя вірою.

– Тобто, демонів під час Рамадану на землі практично немає? – Ян намагався приховати свій скепсис. Будь-які теологічні зачіпки хлопець сприймав за виклик поглузувати.

Марта одночасно слухала і занотовувала вищесказане у записник.

– Як гадаєте, чому ми можемо не їсти впродовж дня? – Муаз Лахріф востаннє затягнувся й пом’якшив склянкою соку гіркоту в роті. – Саме шайтани щодня шепочуть людям у вуха більше їсти, грішити, відвертатися від Аллаха. Вони використовують свої злі чари. Але Аллах допомагає триматися лише на одній вірі. Їжа не є людською необхідністю, якою вона стала під впливом шайтанів. Могамед міг прожити на одних фініках. У нього не було необхідності їсти більше. Тому за відсутності демонів під час Рамадану немає кому шепотіти на вухо та зваблювати, а отже, й відступає голод.

Українці замовкли й поглянули на чорне простирадло неба із крихітними білими дірочками. Одна з них поволі пливла зі сходу на південний захід. Не падала, а поволі повзла, наче скочувалася некрутим схилом. Марта спробувала уявити, як стріла летить та розсікає тіло демона. Щира усмішка прокотилася її обличчям.

– Ось чому ми не були голодні, – обізвався Остап, позіхнувши та тамуючи спазм кашлю, який досі не минав.

– Ага… – Ян давно подружився із сарказмом та іронією, які з часом перетворилися на його вірних супутників.

Демони, ще б пак… Не від демонів шириться зло, а від людей…