Читать книгу Аномалія - Андрій Новік - Страница 6

20 червня 2017 року

Фес, Марокко

Таксист припаркувався на просторій площі біля брами Баб-Бу-Джелуд. Довкола снували місцеві, пропонуючи купити їхні товари. Щойно Марта притулилася до автомобільних дверцят, як до неї підбіг маленький хлопчик. Він тримав у руці брудну пляшку, з якої вилив каламутну рідину на лобове скло таксі. Водій у відповідь щось невдоволено буркнув, але кинув малому один дірхам[15], після чого той протер авто ганчіркою та втік. Дівчині здалося, що скло після цього стало ще бруднішим.

Марта Лівінська боролася із відразою, яка наростала всередині. Знадобилося трохи часу, щоб дівчина трохи звикла до тутешньої атмосфери та віддалася балансуючому на межі захопленню. Усе навколо – навіть конфлікт із водієм, який вимагав більшу оплату, ніж було домовлено, – малювало зовсім іншу життєву картину, ніж була та, до якої Марта звикла. Перша неєвропейська країна, до якої приїхала четвірка, перша країна, де Інтернет не був вседоступним, де не існувало поняття вільного продажу алкоголю, бракувало кондиціонерів та комфортного громадського транспорту. Фес вважається четвертим за розмірами містом Марокко і до того ж доволі розвинутим, однак відчуття життя тут діаметрально протилежне, ніж у будь-якій європейській країні.

Українці вийшли з машини, Марта із фотоапаратом була готова до зйомок. Вони стояли перед монументальною головною вхідною брамою Баб-Бу-Джелуд до старої Медіни. Загалом місто Фес нараховує три райони. Стара Медіна Фес-Ель-Балі є однією із найбільших пішохідних зон у світі та своїми розмірами поглинула другу Медіну – Фес-Ель-Дждид. Височенні кам’яні мури оточують понад вісім тисяч переплетених між собою вуличок, більшість із яких навіть не нанесена на мапи, чим часто користувалися пройдисвіти, які навмисне заманювали туристів у глуху заплутану частину Медіни та вимагали кілька дірхам за повернення назад. У разі відмови «провідники» могли просто покинути їх напризволяще.

Медіна нагадувала суцільний величезний базар, де на кожній вулиці продавали товари та водночас жили люди. Дехто підтримував звичаї пращурів, які спали, їли, виготовляли власну продукцію та продавали її в своєму будинку.

Марта Лівінська, двадцятитрирічна фарбована білявка зі злегка випнутими пухкими губами та носом-кнопочкою, мрійниця та фрілансер, вона фотографувала хлопців на фоні брами із високим аркоподібним входом, обробленим синьо-зеленою плиткою. Дівчина подумки формувала тези для своєї статті та впорядковувала фотки для тревел-сайтів. Попри обіцянки, дані собі, подати перші ж роботи до іноземних топових інтернет-видань, Марта чомусь вирішила розпочати із чогось рідного, вітчизняного. Страх та невпевненість брали гору над її амбітними планами. Тремтіння у грудях дівчини миттєво посилювалося перед уявою відмови. За останні чотирнадцять місяців вона шість разів затримувала палець над кнопкою «Надіслати», однак «Traveler»-и так і залишилися підсвідомо забороненою зоною. Навіть зараз, торкнувшись рукою до схованого у «бананці» телефону, вона відчула дискомфорт від збережених закладок.

– Ходімо шукати хостел, – поквапив хтось із хлопців.

Остап із Віталієм допомогли Марті звільнити руки від сумки та пакунків.

– Янику, ти відмітив хостел на мапі? – запитав Віталій.

Ян Тибольцев насупився і якусь мить не відповідав. Більше за знущання над власною вагою хлопець ненавидів тільки пестливе прізвисько «Яник» або «Яничок». Вони звучали так, наче усі, хто їх вимовляв, вбачали в Янові огрядного маминого синка, який не може собі дати раду. Натомість в нокаут клало його прізвище – Жирко.

Хлопець важко видихнув, зараз у нього були гірші проблеми. На Яна спека впливала найсильніше: сіра футболка наскрізь промокла від поту, перетворившись на суцільну темну пляму на тілі.

– Ось, – Ян дістав з кишені смартфон та обрав офлайн додаток із завантаженою мапою. – Звідси кілька хвилин ходьби.

– Веди.

Четвірка рушила до Медіни. Біля кожного рундука під пекучим сонцем продавці поливали водою асфальт, щоб хоч якось втамувати несамовите пекло. Опинитися у прохолоді тіней вузьких вулиць було так само божественно, як і кинутися під аеропортовий кондиціонер.

Марта фотографувала абсолютно все. Навкруги лунали верески, продавці хаотично розмахували руками. Вони з усмішкою прикликали туристів та обіцяли привабливу знижку за купівлю двох і більше товарів. Божевілля ставало буденністю.

– Marhaba, my friend!

– Marhaba! Where are you from?! Come to me! Good price!

Вигукували англійською, французькою, рідше арабською. Чим глибше четвірка просувалася до Медіни, тим колоритніший вигляд мали місцеві. Скрізь витав запах мигдалю та свіжих прянощів. Чоловіки сиділи на землі, спершись на власні корзини, заповнені мандаринами та кавунами, й читали Коран. Більшість – босі. Діти кидалися між ноги й бігали одне за одним, обтраскуючи водою із пластикових пляшок все навкруги.

– А кажуть, що в Африці проблема із водою, – саркастично промовив Віталій.

– Вода он з того крана.

Усі обернулися в напрямку, куди показував Остап. Неподалік зі стіни виднівся кран, із якого струменем била прозоро-сіра вода, стікаючи до чогось схожого на велику кам’яну раковину. Почергово діти змінювали старших чоловіків та жінок, які набирали тут воду в пляшки або умивали обличчя, руки чи ноги. Джерельце слугувало радше спасінням від спеки, а не від спраги. Босоногим дітям це додавало розмаїття у нудний список можливих розваг на ринку.

За кілька хвилин українці звернули у провулок, де продавали м’ясо.

– О Господи! – вигукнула Марта й затулила носа долонею.

Обабіч звисали тваринячі туші. Деякі були ще зі шкірою. Погляди місцевих були прикуті до туристів. Кожен підбіг до проходу й ледь не хапав їх за руки.

– Nice meat! Camel!

Дівчина пискнула і з огидою відвернулася. Хлопці підступили до прилавка найближчого марокканця й поглянули на те, що викликало таку реакцію в їх подруги.

– Не думав, що моя перша зустріч із верблюдами буде такою.

Палець Віталія самотужки потягнувся до відрубаної верблюжої голови. Таких стояло поряд три. Дві з них були без шкіри. Язик, очі та зуби на місці. Голови тхнули гниллю та смертю. Чорні кристалики тягнули до своєї бездонності та ніби кричали про порятунок.

– Nice!

Араб швидко наблизився, вхопив верблюжу голову, до якої тягнувся палець Віталія, та силою вклав у його руки.

– Жахіття, фу!

Віталій здригнувся від огиди й впустив масивну частину тваринячого тіла. Марокканця така реакція тільки розсмішила.

Усміхалася також і Марта, яка додала до свого архіву вдале фото гримаси друга із верблюжою головою в руках.

– Ходімо далі, – сказав Остап, – ще надивимося.

У них було два дні на прогулянку Фесом. І усі ці два дні Остап заходився дошкульним кашлем.