Читать книгу Аномалія - Андрій Новік - Страница 7

20 червня 2017 року

Берлін, Німеччина

Двері широко розчинилися, й у ніс ударив приємний солодкий запах. Маркус Бруннер увійшов до бару «Das Meisterstück», як завжди, завчасно. Широкоплечий чоловік років сорока повільною ходою проминув головний зал, увінчаний десятком підвішених до стелі ламп, та вмостився за вільний двомісний дерев’яний столик. Помахом руки замовив у бармена келих пива.

Його вимучені очі поглинула темрява, тільки-но він зімкнув повіки й відкинувся у незручному дерев’яному кріслі. Руки закинув за голову, щоб повністю розслабитися.

Досі приміщенням проносився тільки поодинокий шум перегукувань персоналу та увімкнених у сусідньому залі новин. Чоловік зловив себе на думці, що сумуватиме за цим спокоєм, коли за годину заклад заповниться закоханими парами та студентами.

Високий кельнер виклав на стіл пляшку портеру та порожній півлітровий келих. Непомітно кивнувши, Маркус перелив пиво з однієї тари в іншу.

– Почав без мене? – пролунав з-за спини мелодійний жіночий голос.

Маркус обернувся і різко випростався. Він побачив вродливу німкеню у строгій сірій спідниці до колін та того ж кольору піджаку, одягненому поверх білої блузки.

«Вишукана серйозність, – подумав про себе Маркус, – як завжди».

– Пола! Радий тебе бачити.

Вони обійнялися мов давні друзі, стосунки яких перетворилися на суцільну рутину. Після цього жінка сіла за його столик, поклавши поряд компактний сірий клатч.

На Полі Нойманн майже не було помітно макіяжу: тонкі губи підкреслювала тілесна помада, а карі очі – легка темнувата лінія олівця. Для Маркуса вона була фантастичною жінкою, майже богинею. Складене зазвичай у ґульку на маківці русяве хвилясте волосся зараз вільно спадало на тендітні плечі. Маркус Бруннер міг закластися, що відчував ванільний запах шампуню. У ямочці між ключицями застигла крапелька поту. Чоловік на мить затримав погляд на її волоссі, після чого заплющив очі та залив ковток пива у горлянку. Холодна п’янка хвиля миттю розлилася нутрощами.

– Міг би й дочекатись.

– Пробач, але не міг, – Маркус значно повеселішав.

– Старий алкоголік!

– Лише під час наших зустрічей.

Усмішка ледь-ледь оголила білі зуби Поли, обабіч кутиків рота утворились невеликі ямочки, від чого вона почала нагадувати засоромлену школярку.

Жінка замовила келих рожевого вина.

– Важкий день? – Маркус обережно зиркнув на Полу.

– Я так погано виглядаю?

– Що ти! Ти, як завжди, прекрасна.

– А знаєш, у чому секрет? Просто я п’ю більше.

– То хто з нас алкоголік? – обурився Маркус.

– Мені можна. Стоси паперів мене не підстрелять.

Чоловік прийняв цю шпильку мовчки, лише потер долонею шорстку щетину на обличчі. Востаннє він голився два дні тому, але Полі подобався такий його образ. Коли кельнер приніс вина, вона підняла склянку:

– За такі рідкісні зустрічі.

– Воїстину.

Двоє одночасно відпили майже до половини. Це були ті кілька годин, які вони могли виділити одне одному подалі від Федерального управління кримінальної поліції. Роботу Поли у підрозділі охорони та безпеки посадових осіб не можна було назвати вершиною досягнень. До того ж їй доводилося працювати з ранку до ночі у стінах центрального офісу Вісбадена серед хмарочосів паперу. Та це було краще, ніж нічого, краще навіть за будь-що інше, чого могла б хотіти Пола, адже ці офісні джунглі вели її до омріяного кар’єрного зросту – до посади одного з керівників відділень Bundeskriminalamt. Але за останні три роки разом зі зростом чисельності злочинів вдвічі збільшилося і понаднормове навантаження працівників Федерального управління. Зникли спокійні періоди, коли можна було брати відпустку чи бодай додатковий вихідний в обмін на перевантаження. Після минулорічної звістки про батькове загострення запалення легень Пола спробувала вирватися хоча б на три дні у Ганновер до сім’ї, однак отримала від керівництва цілковиту відмову. Були жорстко обмежені терміни можливого надання додаткових вихідних для компенсації, і ті дні, на жаль, до них не входили.

Хоч працівникам і не подобалася схожа рабовласницька система, проте кожен розумів, що провини керівництва у цьому немає. Шеф БКА Хольгер Мюнх двічі звертався листом до Міністерства Внутрішніх Справ стосовно збільшення терміну компенсації витраченого понаднормового часу своїх підлеглих або хоча б для виділення додаткових фінансів для їх оплати. У відповідь було надіслано інформування про створення восьмиста двадцяти нових робочих місць, що аж ніяк не покривало тих двадцяти двох мільйонів перепрацьованих годин.

Прибуття Поли Нойманн до Берліна було одним із тих нечисленних, які вона собі могла дозволити, зважаючи на усю важкість становища робочого графіку. Зазвичай Маркусові було простіше сісти на літак та прилетіти до Вісбадена. Проте не сьогодні.

– Набрид Вісбаден? – Маркус Бруннер відсьорбнув останні краплини пива.

– Важко навіть описати наскільки. Хоча самого міста я майже не бачу. Просто там вже сама атмосфера просякнута надокучливою буденністю.

– Розумію, – кивнув він.

Маркус підтримував Полу завжди, адже не міг більше споглядати, як її яскравий палкий вогник жаги до змін починав згасати. Жінка, в яку він боявся закохуватися, все частіше надягала на обличчя примусову посмішку, а не щирий сміх.

Пола Нойманн засоромлено відвернулася від пильного погляду коханого. Здебільшого тому, що знала про невпевнені почуття Маркуса. Але вона не могла його звинувачувати у цьому. Стосунки на відстані й спілкування раз на два-три дні, що згодом перетворилися на два-три на місяць, нищили будь-які мрії.

Їх бурхливий роман зародився на березі пляжу Дубровника, однак у щось більше так і не зумів перерости. Полі тоді було тридцять три, і найзаповітнішою мрією в житті, крім кар’єрних висот, залишалося бажання не залишитись самотньою дівою. Лежачи на гарячому піску під мелодію морських хвиль, омиваючи лице легким місячним сяйвом, вона горнулася до Маркуса. Тоді усе було так, як треба. Зараз же, сидячи за столом на Браугауз Альбрехт, жінка бажала повернути ту давню впевненість у неможливому.

– Хотіла розвіятись, – сказала Пола. – Нарешті вдалося вибороти три вільні дні для себе, а це, повір, важче за звільнення Сирії від ІДІЛ.

– Невже служба безпеки посадовців також звернулася по допомогу до земельників? – єхидно всміхнувся чоловік.

– Звісно, фермери на охороні канцлера – саме те, що необхідно Німеччині.

Новина про минулорічне прохання генерального прокурора про допомогу від земельних прокуратур стала однією з найбільш обговорюваних серед працівників БКА. Досі саме БКА брали на себе частину роботи земельників, щоб допомогти розгребстись колегам, а не навпаки, і тепер можливість зміни владної горизонталі змушувала усіх хвилюватися.

– Не будь такою категоричною. Ти ж не схожа на тих офісних щурів. Будь-яку допомогу необхідно приймати з вдячністю.

– Без них якось жили, проживемо і далі. До того ж нічого страшного у повній завантаженості немає. Та й дурні думки в голову не лізуть.

Тут Пола прикусила язика та перевела погляд на порожню склянку. Вона розуміла, що бовкнула зайве. Гальмування стосунків було саме з його боку, тиск міг лише погіршити ситуацію.

– Не зважай, – відмахнулась вона, однак Маркус її перебив:

– Не можу.

Він кивнув кельнерові, щоб той приніс ще по одному келихові.

Жоден із них не уявляв, як продовжити далі розмову, що відкрила старі рани. Сама Пола давно вже планувала з’ясувати їхні стосунки, але Маркус завжди знаходив причини для уникнення цієї важливої розмови. Проте цього разу в очах чоловіка було щось таке, що можна було сприйняти за хитку невпевненість і чого вона ніяк не могла зрозуміти.

За півхвилини кельнер підніс келихи та прибрав порожні. Тоді ж Пола і вирішила ризикнути. Ця зустріч була саме Маркусовою ініціативою, тому необхідно припинити гратися у підліткові бої ендорфінів та розставити всі крапки над «і». Вона доросла жінка, яка працює на Федеральне управління кримінальної поліції, а не сімнадцятирічна барменша шоу-бару, яка сохне за зрілим чоловіком, але боїться про це розповісти батькові.

– Маркусе, чому ти хотів зустрітися?

– Ми давно не бачилися…

– Невже сумуєш? – обличчя жінки перетворилось на бездушну бліду скульптуру. – Тільки без жартів.

Маркус на мить замислився, оцінюючи реакцію Поли, і можна було навіть подумати, що він отримав задоволення від цього. Окрім страху закохатися у Полу, в нього був іще один – зізнатися їй у цьому і отримати відмову.

– Сумую.

І це все. На більше зважитися він не зміг. Це був не природний страх, а якась замкненість всередині, коли тіло навідріз відмовлялося виконувати будь-які накази.

Пола Нойманн у нерозумінні розвела руками.

– І це все? Усе, що ти хочеш мені сказати?

У відповідь Маркус відпив пива.

– Прокляття. Знаєш, я їхала сюди не за ще однією дозою сексу чи порожніх балачок. Ось. Скажу тобі відверто, я не дівчинка для стосунків без обов’язків. Мені потрібен справжній чоловік, мужній, який піклуватиметься про мене, цікавитиметься, як минув клятий день, та на якого можна буде покластися. У моє життя скоро ввірвуться грандіозні зміни, тому або я залишуся приймати їх самостійно, або із тим, хто розділить мою радість та біль. Я не збираюся більше нести зайву торбу лахміття на плечах. Розумію, що із нашими спеціалізаціями ми не зможемо часто бачитися, однак…

– Я кохаю тебе, Поло.

Маркус одразу відчув, як те, що тиснуло на нього протягом останніх тижнів, врешті відпустило. Він пильно дивився в очі жінки навпроти й подумки молив почути бажану відповідь.

Жінка мовчала. Її язик онімів та наче провалився крізь гортань у шлунок. Пола Нойманн на мить відчула себе невинним дівчиськом, проте усі ті серйозні промови та настрої вмить вщухли.

– Що?

Маркус усміхнувся:

– А по-друге: я розглядаю можливість переведення у тихішу місцину та на спокійнішу роботу. Можливо, десь в Вісбаден.

– Ти серйозно?

– Цілком.

– Отже?..

– Пропоную поїхати до мене та відсвяткувати.