Читать книгу Аномалія - Андрій Новік - Страница 20

22 червня 2017 року

Дюссельдорф, Німеччина

Останній ряд на борту прямого рейсу до Рабата[19] пустував, як і зазвичай при перельотах статного міцного чоловіка з чорною охайною шевелюрою. Коли невеликий «Boeing» вирулив на злітну смугу та піднявся у небо, залишивши Міжнародний аеропорт Дюссельдорфа далеко під собою, Маркус Бруннер розклав ноутбук та відкрив приховані файли. На екрані з’явились кілька тек із текстовими документами та фото. За звичкою він спершу перемикав усі зображення. Серед них був труп чоловіка середнього віку, причиною смерті в документах значилось самогубство. Бруннер провів очима коротким абзацом.

«Александер Бунге, тридцять два роки, громадянин Німеччини. Працевлаштування: Гамбурзький університет. Сім’я: Петер Бунге – батько, шістдесят один рік; Хелена Бунге – мати, п’ятдесят вісім років. Причина смерті: самогубство, постріл у скроню з дев’ятиміліметрового пістолету марки “Glock 17”».

Кабінет, у якому знайшли лаборанта, сфотографували з різних кутів. На фото потрапила книжкова шафа зі складеними науковими роботами Бунге, підручниками та науково-популярною літературою. Згідно з зображеннями на моніторі, тіла не чіпали. Під головою, що мертво лежала долілиць на столі, розтеклась чорна калюжа крові, руки вільно розпростерті навсібіч, наче їм хтось навмисне надав потрібної пози.

Усі ці зображення він бачив кілька разів під час нічного введення в курс справи Тобіасом Фішером – головою відділу безпеки Bundesnachrichtendienst. Цієї ночі, близько третьої години, Бруннера викликали до штаб-квартири Федеральної Розвідувальної Служби в Берліні. За одинадцять років служби агентом зовнішньої розвідки такі спонтанні виклики висікли жорсткі зморшки під його очима. В затемненому кабінеті зібрались кілька людей, обличчя яких Маркус упізнав відразу: Хельґа Діль – короткострижена білявка з гострими неприємними рисами обличчя, яка відповідала за документацію та аналітику, трималась зазвичай осторонь, обіймаючи своїми тонкими пальцями клавіші ноутбука; за широким довгим столом навпроти сидів Фелікс Кірж – доволі стерпний чоловік, як на генія інформатики, який впродовж одного клацання пальцями міг перехопити будь-який сигнал та налаштувати прослуховування. Зазвичай такі люди, як Кірж, здавалися Маркусові зверхніми. Не завдяки своїм професійним якостям, а гордовитій вродженій поставі проти більшості людства – таких поза спинами називали «недоробленими аріями», – хоч і заперечувати його дивоздібності було б справжнім злочином. Єдиний, хто радісно привітав Маркуса, так це Йоган Мюллер. Чеширська усмішка двадцятисемирічного чоловіка поповзла догори, щойно їхні погляди перестрілись. Вони із Маркусом постійно підтримували зв’язок онлайн – Йоган, відповідальний за «вулицю». Він міг віднайти будь-яку ціль та простежити за її пересуванням із точністю до метра, завдяки супутникам чи іншим фічам, доступним лише його світлому молодому комп’ютерному розуму. Якщо випадала нагода, Бруннер надавав перевагу саме їхній співпраці.

«Dreamteam, – він окинув замисленим поглядом присутніх, – по-іншому не скажеш».

Причиною зборів стало самогубство гамбурзького вченого Александера Бунге та нещодавня масова катастрофа в одному з міст Марокко. Зв’язок між двома подіями здавався нульовим, якби не залишена науковцем записка.

Бруннер згорнув усі зображення на ноутбуці та віднайшов копію записки.

– Бунге залишив список електронних адрес, із якими листувався перед смертю, – Тобіас Фішер викладав факти поступово, звіряючи їх із існуючими електронними документами, наданими Хельґою Діль. – Усі різні. Він користувався ресурсом Guerillamail.com та VPN, щоб залишатись анонімним. Імовірно, це була вимога протилежної сторони.

– Про що йшлось у листуванні?

– Александер Бунге разом із групою вчених Гамбурзького університету працював над дослідом з виявлення гравітаційної аномалії у напівметалах Вейля. Не питай мене, що це, – відмахнувся Фішер від допитливого погляду Бруннера, – документи вкладені в архів. Якщо коротко, то це аномалія, яка існує лише за дуже високих температур в трильйони градусів – умовах, схожих на ті, які були на ранніх стадіях утворення Всесвіту. Група на чолі з професором Леоном Губером домоглась утворення гравітаційної аномалії в лабораторних умовах: це дає змогу побудувати нові пристрої, що генеруватимуть аномалію та підвищуватимуть ефективність матеріалів, які виробляють електричну енергію під дією температури. Губер запевняв, що це стало великим кроком назустріч реалізації квантових комп’ютерів.

Так от, усю інформацію щодо випробовувань Александер Бунге «зливав» на одноразові електронні скриньки, а ті у відповідь пересилали кругленькі суми на його банківський рахунок.

– Звідки надходили кошти? – спитав Маркус.

– Ще з’ясовуємо, – втрутився Йоган Мюллер, – однак єдине можна стверджувати з упевненістю, усі транші були здійснені з різних куточків світу.

– Перестрахувалися.

– Так, – підтвердив керівник.

– Як усе це пов’язано із Марокко?

– У передсмертній записці Бунге вказав, що ті інші хотіли відтворити дослід у своїй лабораторії.

– Інші?

– Він не вказував імен чи назв. Імовірніше, вони спілкувались анонімно.

– І ця лабораторія в Марокко?

Тобіас Фішер полюбляв складати пазли, особливо коли більшості елементів на початку гри майже не існувало, та водночас не міг приховувати, що це могло призвести до ускладнень, яких усім хотілось уникнути.

Грати всліпу добре лише тоді, коли впевнений, що переможеш або суперник повний кретин. Останнє траплялося вкрай рідко.

– Александер Бунге вказав, що у разі успішного запуску гравітаційної аномалії, з ним особисто захотіли б зустрітись. У Марокко.

– То ви вважаєте, що ця катастрофа в Фесі є наслідком лабораторної спроби відтворити дослід команди Губера? Але ж у Гамбурзі нічого такого не сталося.

– Вони мали проводити дослід не з напівметалами Вейля. Ми не знаємо, у чому саме суть їхніх дослідів, однак саме вони призвели до сотень смертей, і слід веде до Німеччини.

Бруннерові передали стос документації з доданими фото та планом дій на наступну добу. Також там були паспорт, страхівка на нове ім’я та квитки на рейс до Рабату.

– Рабат? – уточнив Маркус.

– До Феса скасували усі авіаперельоти. Один літак уже розбився.

– То що це було? – Він гортав сторінки в пошуках інформації щодо катастрофи. – Схоже на те, що усі водії показилися. І пілот…

Слово взяла Хельґа Діль, обернувши екран свого комп’ютера до Маркуса. Це була стаття із заявою голови поліції Феса.

– Нічого по суті, – сказала вона, – лише водичка, вони ніби хочуть відвести погляд суспільства від цієї події.

– Навіть ймовірної причини не назвали?

– Жодної. Не варто розповсюджуватись про справу, яку тільки-но почали розслідувати, а зачіпок менше, ніж нічого.

– Гадаєш, вони нічого не знають?

– Нам це не відомо, але якщо це не так, то діють вони вкрай обачно.

Керівник відділу безпеки Тобіас Фішер нарешті вперше за ніч сів у крісло. Його ноги тремтіли від утоми. Шістдесят перший рік підривав фізичну форму. Тепер щоранку, встаючи з ліжка, він почувався наче пожмаканий сухий апельсин. Єдине, чим Фішер міг досі безпомилково користатись, так це розум. Він розкривав десятки справ на місяць, залишаючись близькою правою рукою канцлера Німеччини Ервіна Штойбена. Маркус Бруннер завжди дивився на нього з певним захопленням. Не з точки зору професійної етики, а через бажання Фішера доводити усі справи до логічного завершення та любов до своєї справи. Бруннер з легкістю міг уявити стариганя за цим столом та стосом документації і в дев’яносто. І його очі все ще б палали жагою.

Маркус переглянув копію передсмертної записки. Як на нього, способи прощання та пробачення такими записками здавалися алогічними – якщо людина хотіла допомогти в розкритті злочину, до якого сама безпосередньо була причетною, то смерть була не найкращим рішенням. Ніхто не скасовував співпрацю та прощення звинувачень. Маркус Бруннер завжди цінував виваженість та холоднокровність, а ті, хто перш за все думали про себе, заслуговували окремого місця в пеклі. Самогубці були найкращим прикладом таких осіб.

– Чому Бунге вирішив залишити записку?

– Все, як завжди, – мовив Тобіас Фішер, – почуття провини. Ми допитали його колег, і ті в унісон описали внутрішній неспокій Бунге останніми днями. Зі слів професора Губера, він прагнув слави більше за продукт досліджень. Перед прес- конференцією Александер Бунге прийшов у стані алкогольного сп’яніння, і Губер вигнав його до бісової матері.

– То вчений був емоційно нестабільним?

– Схоже на те. Останній лист, який він надіслав через Guerillamail, зазначений у записці тим же днем, коли група Губера отримала звіти випробувань.

Бруннер знайшов у теці копію записки та детальні висновки досліджень гравітаційної аномалії.

– Дев’ятнадцяте червня? Три дні тому?

– Усі ці дні Бунге ходив, як примара, та зачастив з алкоголем. Поліція встигла опитати працівників будинку, в якому він жив. Охоронець підтвердив, що впродовж останнього тижня щовечора він повертався із супермаркету з пляшками. Двадцятого Бунге скасував щовівторковий візит прибиральниці. Паралельно поліція Гамбурга розслідуватиме зв’язок Бунге із його «партнерами», і як тільки вони щось дізнаються, ми тобі повідомимо.

– Гаразд. Отже, ті, хто отримав результати, тягнули з відповіддю і з власним дослідом. Доки той не застрелився, що й відбулося… – Бруннер знайшов необхідний рядок у виведеній Хельґою в окрему таблицю хронологічній послідовності подій, – практично одночасно із зазначеним останнім листом.

– Їхній дослід закінчився успішно.

– А Бунге не очікував, що плоди його праці призведуть до стількох невинних жертв. Він же знав про Фес до самогубства?

– Про це стало відомо за годину до його смерті.

– Зрозумів, – кивнув Маркус.

Зараз, коли він сидів у літаку, розмова здавалася далекою, наче відбулась не кілька годин тому, а місяців. Він відпив кілька ковтків мінеральної води з півлітрової пляшки та поклав її назад на сусіднє порожнє місце. Зиркнув у віконце: земля була далеко внизу й перетворилась на бліду брудну ковдру.

– Наступного дня до тебе приєднається людина, – говорила Хельґа, – його особова справа додана. Обережніше з ним – це цивільний.

– Дякую, люба. – Маркус перегорнув кілька сторінок і зустрівся з фото майбутнього підопічного, потім знову перевів погляд на Фішера. – Як із місцевими?

– Ніяк. Влада Марокко не бажає розповсюджуватись про розслідування, тримаючи усе під жорстким секретом. На усі наші офіційні запити відповіли відмовою.

Жодних слів більше не знадобилось, щоб Бруннер збагнув усю серйозність ситуації місцевого агента розвідки. Він не мав права хапатися за будь-які розслідування, ставлячи під загрозу своє викриття. Основним завданням зовнішньої розвідки був збір інформації, нічого більше.

– Зв’язковий?

У більшості завдань на заданій території діяв зв’язковий, який надавав технічну та інформаційну підтримку на місці – такий собі посередник між бійцем в полі та керівниками у кріслі.

– Не цього разу. Твоє завдання – зустрітися із запроданцем та отримати від нього копії записів камер спостережень. Надішлеш Хельзі безпечним каналом, а вона вже розішле, куди треба.

– Зрозумів.

Крім цього, Маркус повинен був влитись у туристичне середовище та пройтися свідками, водночас залишаючись непоміченим. Привернути увагу влади Марокко означало почати неоголошений політичний конфлікт двох країн. Діяти потрібно було вкрай обережно.

– З’ясуєш, що це за інші та деталі дослідів із гравітаційною аномалією. Якщо існуватиме міжнародна загроза – рапортуєш, поширимо інформацію нашим друзям. Якщо ж виявиться можливість безпосередньої загрози Німеччині – залишатимешся на місці до наступних розпорядженнь.

– А якщо це все виявиться лише загрозою на місцевому рівні?

– Збираєш інформацію, відсилаєш нам та наступним же рейсом повертаєшся додому. Це не наша турбота.

– Занадто мало інформації, вам так не здається? Лечу, не знаючи по що.

– Як би не було, а краще все ж, аби ти був на місці, якщо інформації, як ти кажеш, стане забагато, а використовувати її буде запізно.

Маркус Бруннер втомлено кивнув та зібрав докупи розкладені перед собою папери. Уся інформація мала бути вже оцифрована та надіслана на його комп’ютер, однак перед вильотом чоловік мав намір ще раз переглянути усе до найдрібніших деталей.

– Вільний, – скомандував Тобіас Фішер, – готуйся до вильоту. Рейс відбуває зранку з Дюссельдорфа.

Зараз він розумів, що найгіршим з усього було те, що влада Марокко залишатиметься дезінформованою навіть при розкритті справи Бруннером. Німецьких агентів у Марокко не було, немає і не може бути – це те, що мають розуміти в африканській країні.

Маркус Бруннер повторно переглянув усі документи на ноутбуці під ревіння лоукостівського літака, доки не завчив кожне речення напам’ять. Тоді знову заблокував файли та приховав їх серед внутрішньої мережі. За кілька годин він прибував новою людиною, невидимою для цілого світу, а в думках досі вертівся останній вечір із Полою.