Читать книгу Аномалія - Андрій Новік - Страница 13

21 червня 2017 року

Фес, Марокко

Ян Тибольцев вперше відчув, що таке ненависть, коли йому виповнилось одинадцять. Тоді хлопчина вже набрав був близько п’ятнадцяти кілограмів зайвої ваги. Із найнижчим зростом серед однолітків він мав найоб’ємніший опуклий живіт та схожі на сардельки ноги. Цю миттєву зміну в організмі діти сприйняли двояко, проте з великою перевагою цькувань.

У шостому класі розпочалося дике пекло. Федя Крупков, найвищий та насильніший хлопець у класі, в якого обличчя починало вкриватися рідким сірим пушком, щодня намагався кнопкою чи шпилькою проколоти живіт товстуна. Так він нібито перевіряв, чи не здується він із гидким звуком, немов кулька. Відбиватись від цих жорстоких атак ровесників Ян Тибольцев не міг, не вмів та не хотів. Батьки радили уникати сутичок, за крайнощів просто йти додому і відсиджуватись. Хлопець розумів, що це не найкраща порада, однак інших не було.

За кілька місяців заїдання цькувань Тибольцев набрав іще п’ять кілограмів, що вилились у великі обвислі груди. Однокласниці стиха підсміювались та пропонували йому дати поносити свої бюстгальтери, хлопці ж підтримували знущання, затискаючи хлопця в кут й імітуючи ґвалтування із пристрасними стогонами. Федя якось прослизнув до хлопчачої роздягальні та зазнімкував на старий плівковий фотоапарат, як Ян скидав із себе мокрий після фізкультури одяг. За кілька днів уся школа заходилася сміхом від видрукуваних фото оголеного шестикласника.

Ненависть наростала й ставала частиною його життя. Ян із ненавистю прокидався та з нею ж і засинав. Дивлячись у віддзеркалення, він плював та махав кулаками в своє огидне тіло. Ян Тибольцев ненавидів однокласників за насмішки та побиття, ненавидів вчителів, які ігнорували жорстокі витівки дітей, а іноді навіть і заохочували їх. Ненавидів батьків за те, що вберігали сина лише в своїй зручній комфортній домівці. Та перш за все Ян Тибольцев ненавидів себе за те, що так і не зміг за все життя дати відкоша своїм кривдникам.

За кілька років хлопець трохи схуд, але проблеми зі швидким набиранням ваги поверталися, а з ними і жорстокість однолітків. Ян часто розмірковував, якою насправді є причина їхнього гніву. Федя Крупков ідеалізував у собі поняття всюдисущого зла, однак це зло чомусь-таки і колись-таки мало зародитися. Ян розпитував батьків про природу зла, заздрощів, емоційних зривів людей, але ті зажурливо стенали плечима й радили не забивати голову дурницями. Тоді хлопець вирішив забарикадуватися за стінами книг. Домашня бібліотека, сповнена радянською художньою літературою з поодинокими вкрапленнями зарубіжної класики, детально описувала істинне буття людини. З кожною прочитаною книгою хлопець все більше дізнавався про людську природу, про види підступного зла та неординарості конфліктів, але в жодній з них так і не знайшов відповіді, як із цією природою боротися.

Дев’ятий клас для Яна Тибольцева став особливим, адже по закінченню він міг змінити школу на інший навчальний заклад. Під час останнього місяця навчання клас зігнали, мов стадо тупих овець, на випускну фотосесію для альбому. Ян загалом був не проти. І чим ближче було до випускних іспитів, тим легше ставало на душі. Навіть вимушена усмішка для фото вийшла майже щирою. За тиждень до останнього уроку Євгенія Петрівна – вчителька української мови та літератури, заодно і класний керівник 9-В – принесла двадцять шість примірників випускного альбому. Усі, крім Яна Тибольцева, кинулися до вчительського столу розглядати себе на фотографіях. Він же відкинувся на стільці, вдихаючи останні запахи напастованої підлоги. А тоді раптом усі учні засміялися, хапаючись за животи, що виглядало надто театрально та іронічно. Товстун випростався та пірнув із головою у хвилювання. Він спробував знайти поглядом причину раптового реготу, проте однокласники стояли навколо столу таким щільним кільцем, що було неможливо бодай щось розгледіти. Доки вони не розступились.

Євгенія Петрівна, закинувши голову назад, бездумно заходилася сміхом і тицяла пальцем у розгорнутий випускний альбом. Коли ж її з Яном погляди перетнулись, жінка зробила невиразний рух, що міг означати лише кривляння його усмішки. Клас разом зі старою мегерою сміявся над його фотопортретом.

Чотирнадцятирічний хлопець вибіг зі школи, так і не повернувшись. Атестат, як і випускний альбом, забрали батьки, натомість своєму синові його не показали.

– Чуваче, іди сюди!

Ян Тибольцев обернувся. Віталій пакував наплічники до багажника вкритого іржою старенького «Opel». Марта вмостилася на заднє сидіння таксі під звуки суперечки із водієм. Засмаглий марокканець відмовлявся брати оплату за чотирьох, оскільки авто розраховане на сім персон. Він пропонував зачекати, доки підійде решта пасажирів, а тоді розвозити усіх по черзі. Остап одразу запротестував, наполягаючи на меншій ціні й миттєвому виїзді. Наближалася сьома година вечора – кінець денного посту та час відправлення їхнього автобуса до Шафшавена. Надворі темніло.

Ян насупився та відійшов убік, вкотре тримаючись осторонь конфліктних ситуацій. Він вичікував.

– Ви домовилися про ціну? – щоб Віталій розчув слова Яна з протилежного тротуару, необхідно було добряче крикнути.

– Так!

– І він не вимагатиме більшу суму по прибутті?

– Певно, вимагатиме.

– Бляха…

Ян тихо вилаявся, але рушив до таксі. Водій всміхався й запрошував сідати до салону, оскільки якнайшвидше хотів позбутися скупих непоступливих туристів.

– Що ж, рушаймо, – мовив Остап і зиркнув ліворуч на чоловіка за кермом.

За мить таксі від’їхало від головної брами Баб-Бу-Джелуд й рушило в напрямку центрального автовокзалу. Зі слів водія, дорога мала тривати не довше десяти хвилин. Він вивернув кермо та вивів авто на ширшу головну дорогу. Обабіч метушились люди з пакунками, а продавці закривали свої лавки – усі готувалися до азану.

Горло вперше за останні шість годин потурбувало Остапа. Кашель виривався голосніше за гул вітру з прочиненого вікна. Жоден з друзів не наважився порушити тишу, подумки розгулюючи наступним містом.

Шафшавен, або Шавен, був родзинкою для туристів у Марокко. Місто, збудоване на схилі хребта Ер-Риф та оточене високими захисними мурами, стало прихистком для багатьох мусульманських та єврейських вигнанців з Андалузії. Архітектура міста поступово набирала вигляду рідної для них іспанської домівки, а стіни вималювались у священний для євреїв синій колір – колір неба. Століттями місцеві підтримували традицію і щороку кожна вулиця, земля, стіни, дахи, абсолютно все фарбувалось у небесний колір, що притягувало туристів нарівні з грецьким Санторіні. Але так було не завжди. До початку двадцятого століття Шавен був замкнений для невірних. Якщо вірити легендам, той, хто не поклонявся ісламу, забрівши за стіни міста, був негайно жорстоко страчений. До 1920 року лише трьом іноземцям удалося проникнути за мури міста, і тільки один зміг живцем утекти звідти. Завдяки недоторканості архітектура Шафшавена ідеально збереглася.

Ян разом із Мартою найбільше чекали поїздки до синього міста, адже це була жива муза для історій про все на світі, і здебільшого про саме зло та ненависть. Хлопець хотів відчути свободу серед гір та побачити, як цією свободою розпоряджаються місцеві жителі, яким постійно доводиться боротися з сусідом-криміналітетом – людьми, які організовано та нелегально вирощували коноплю серед цих же гір.

Водій пришвидшив авто до вісімдесяти кілометрів за годину, від чого пасажирів уп’яло в сидіння й перехопило подих. Ян поглянув на марокканця, але замість звичного для них безтурботного спокою зауважив певний страх. З кожною секундою страх все більше виривався назовні.

– Гей! Повільніше!

Чоловік не зважав на українців і щось швидко бурмотів під ніс арабською.

На мить Остапові очі згасли, чорна завіса опустилась, залишаючи світ за межами баченого. Зникли будь-які звуки та запахи. Хлопця викинуло зі свідомості й одразу повернуло, наче натягнуту гуму, що після пострілу повертається в первинний стан. Жодного болю, жодних відчуттів узагалі. Все це тривало менше сотої секунди, однак, як тільки повернулась свідомість, нічого з того він уже не пам’ятав.

– Що ж, рушаймо, – промовив хлопець, зиркнувши на водія, – ов…

Погляд прикипів до лобового скла, за яким будинки майоріли з величезною швидкістю. Авто вивертало з боку в бік, кидаючи салоном пасажирів. Водій наче прокинувся після кількахвилинного сну й намагався прийти до тями на повній швидкості. Марта пискнула й пригнулась. Її руки тремтіли у спробах втамувати адреналін та розпач, а тоді опустила голову та затиснула її між колін. Ян з Віталієм кинулись до араба й вхопили його за плечі. Тоді вже Остап припіднявся, все ще тримаючись за ручку, й встромив ліву ногу під кермо. Краєм ока він помітив, як кілька людей потрапили під колеса машин, які зиґзаґами летіли дорогою за кілька метрів від них. Намацавши носком гальма, Остап витиснув їх з усіх сил.

Найменше постраждала Марта. Коли чорний «Mercedes» на швидкості врізався в бік їхнього седана, машину розвернуло навколо своєї осі й кинуло до тротуару. Від потужного удару друзки скла розлетілись автосалоном, дряпаючи шкіру пасажирів. Ян схопився за ліве плече. Остап, напівстоячи-напівсидячи похитнувся та пірнув під кермо автівки. Тім’ям ковзнув пекучий точковий біль, і в очах потемніло. Тільки Віталій зумів втримати рівновагу завдяки мертвій хватці за передні крісла. Він один бачив, як їхня машина налетіла на прилавок з апельсинами й ударом притиснула старого продавця до стіни будівлі.

Усе завмерло в гучній смертельній тиші.

– Бляха! – вилаявся Остап, приходячи до тями. – Що це було?..

Ян безтямно лежав на задньому сидінні.

– Марто, ти ціла? – Віталій обережно торкнувся її плеча.

– Здається. – Вона підвела голову в спробі роззирнутися. – Остапе, ти де? Остапе…

Від побаченого слова перетворились на нестямний холодний вереск. Очі розширилися, білки посікло червоними ниточками капілярів. Віталій пригорнув дівчину до грудей, закриваючи її від сидячого попереду водія. Те саме побачив Остап, коли підвівся з-під керма й обтрусив з одягу й волосся друзки лобового скла. Смаглявий марокканець сидів утисненим в крісло із грудьми, пробитими тонкою трубою, що тягнулась крізь лобове скло до потрощеного рундука. Частина каркасу дашка від удару з машиною вигнулась та під прямим кутом увігналася в скло. Тобто у водія. Прут зупинився десь вглибині сидіння, утворивши позаду невелику опуклість. На щастя, він не дістався до зомлілого Яна. Обличчя водія перекосили відчай і гримаса болю, так і застигнувши назавжди. З горлянки белькотінням виринали останні невиразні звуки.

– Господи! – ніхто так і не зрозумів, хто саме з них викрикнув.

Остап із огидою рвонув якнайдалі, але тіло обліпило сталевими вигинами зім’ятого салону. Він намагався не дивитися вперед, вивернувши шию праворуч кудись за межі катастрофи. Тоді їхні погляди зустрілися. Крізь тріщини лобового скла визирав прибитий капотом до стіни підстаркуватий продавець. Сива борода перетворилась на багряне павутиння.

Хлопець вивернувся та хапнув за ручку. Двері заблокувало.

– Треба йому допомогти!

– Не можна, чуваче! – кричав у відповідь Віталій.

Марта все ще перелякано тулилася до хлопця, наче це могло відгородити її від хаосу, що царював навколо.

Остап Макарчук кілька разів штовхнув двері, проте ті не піддавались. Тоді він зняв з себе сорочку, обв’язав нею руку, вхопив телефон водія й ударив ним по склу. Після четвертого удару тріщини вкрили усе полотно, й за мить хлопець виліз з авта, вибиваючи рештки уламків. Підходити до пораненого чоловіка було страшно й гидко, зважаючи на тельбухи, що от-от мали вивалитися з розірваного живота.

– Не чіпай його, дурню.

Дверцята біля Віталія відчинилися, й він кинувся до друга.

– Йому потрібна допомога, – відмахнувся Остап.

– Ти йому тільки гірше зробиш!

Остап не слухав. Під натиском несвідомих наказів, він схопив чоловіка за руку й спробував витягти з-під натиску машини. Останнім звуком, який видав старий, був голосний хрускіт та чавкання, ніби мокру ганчірку кинули в наповнене водою відро. Тіло постраждалого відхилилося вправо на дев’яносто градусів та порвалося, як папірець. Внутрішні органи просто випали на землю. Остап з криком впустив труп і виблював під ноги. Більше стримуватися не було сил.

– Боже, що там? – гукнула Марта з заднього сидіння. Вона розтирала й поливала водою обличчя Яна, щоб привести його до тями.

– Краще не виходь, – насилу відповів Віталій.

– Треба викликати швидку.

Хлопець, який щойно намагався героїчно врятувати пораненого араба, пришвидшено дихав, спершись руками на коліна. Його обличчя миттєво набуло болотяно-зеленого відтінку.

– Для кого?!

– Хоча б Янові.

– Боюся, швидка сюди не доїде, – мовив Віталій.

– Ти про що? – Остап досі не підводив погляду, рахуючи піщинки на почервонілій від крові землі.

– Озирнись, чуваче. Просто озирнись…

І він озирнувся. Уздовж вулиці розкинулися вщент розбиті автомобілі. Практично під кожним лежало кілька закривавлених тіл.

Прилавки з фруктами, соками та овочами валялися на землі, хоронячи під своєю вагою власних продавців. Серед тріску вогню та виливання пального вуха різали людські верески та дитячий плач. Хаос заполонив Фес, і серед усього цього лише кілька вцілілих важко волокли ногами.

Зрозумівши, що відбувається, Марта зібрала усю сміливість, придушила нудоту та вийшла з таксі, а точніше з того, що колись його нагадувало. У руках тремтіла невелика прямокутна сумочка з ремінцем на шиї. Дівчина фотографувала практично все, що потрапляло під руку, кожне авто, кожного пошкодженого, кожен розсипаний асфальтом фрукт. Бажання не втратити дорогоцінний матеріал виявилось сильнішим за інстинкт самозбереження. «Це заворожує», – лунало в голові українки.

Остап нарешті відволікся на звуки клацання фотоапарата. Витягнув телефон.

– Мій телефон вимкнений.

– Бляха, Остапе… – у розпачі завив Віталій.

– А твій?

Віталій мовчки потягнувся до поясної сумки й витяг смартфон.

– Теж не працює. Марто?

– Те саме!