Читать книгу Аномалія - Андрій Новік - Страница 16

21 червня 2017 року

Гамбург, Німеччина

Емігрантка Барбара Шабринських стиснула невеликий двополичковий возик із пляшками миючих засобів та висячими ганчірками й звернула праворуч у темний коридор. Полячка полюбляла працювати допізна, коли освітлення перемикається на енергозберігаюче, так що не розбереш навіть контури силуетів. Права жовта рукавиця, як завжди, трохи тиснула й пахла свіжою гумою, ховаючи під собою розбухлу від перевтоми та поплямовану від опіків руку.

Коридор став рідним, особливо коли з кабінетів виходили молоді аспіранти, які затримувались допізна. Двері праворуч відчинилися одразу, щойно Барбара до них підійшла. Із них вийшов молодий хлопець у простому зношеному одязі. Не звертаючи жодної уваги на жінку, він пройшов повз, потупивши погляд у смартфон, та зник за дверима туалету в протилежному кінці коридору.

Шабринських промайнула самотню лампу, вкручену до стелі, й поринула у морок. Опісля закінчення робочого дня з освітлення працювала лише одна лампа через дві. Відповідно, коридори університету нагадували нічне шосе з темними проміжками, в яких можна було сховатись від навколишнього світу. Підійшовши до останнього кабінету, жінка на мить завмерла. Возик уперся до дверей прямо під вивіскою «Александер Бунге».

Останні кілька днів Барбара Шабринських боялася переступати цей поріг. Вона ніколи не любила пліток, що розповсюджувались персоналом університету, однак з них не важко було зрозуміти, що той Бунге перетворювався на загнаного коня. Чоловік працював ледь не цілодобово й без особливої на те причини не виходив із кабінету. Сама ж Барбара не бачила його, оскільки Александер відмахувася після першого стукоту в двері.

Схожу депресію відчувала й сама полячка у перші роки свого переїзду до Німеччини, але і з лайном в голові звикаєш жити. Жінка щиро співчувала науковцеві, хоч і не знала причини такої його поведінки.

«Знову відмовиться?», – гадала Барбара.

Вона піднесла стиснутий кулак майже впритул до вивіски з іменем та за звичкою кісточками пальців двічі коротко постукала. Жодної відповіді. Барбара повторила стукіт. Тиша.

«Ну, що ж», – подумала жінка й потягнулась до кишені по зв’язку ключів.

За кілька секунд пані Шабринських все ж встромила необхідний ключ у замкову шпарину й спробувала повернути ліворуч. Ключ не поворухнувся. Вона вхопила за ручку та повільно натиснула. Двері виявилися відчиненими. Таке нерідко траплялось – понад половини працівників не замикали за собою кабінети. Прибиральниця вхопила за руків’я возик з «інструментами» та втягнула його до робочої кімнати Александера Бунге.

Темінь огорнула жінку, щойно вона увійшла досередини. Світло було вимкнене, отже, чоловік давно покинув роботу і вже, мабуть, ніжився у своєму ліжку. Вхопивши очисний засіб для меблів та чисту ганчірку, вона підійшла до вимикача й увімкнула освітлення. Жінка ледь стрималася, щоб не закричати від побаченого.

За столом сидів побілілий чоловік із застиглим обличчям, тулуб якого був нахилений вперед так, що голова вільно лежала на мокрій від крові дерев’яній поверхні. Александер Бунге був мертвий.