Читать книгу Аномалія - Андрій Новік - Страница 12

21 червня 2017 року

Гамбург, Німеччина

Професор важко видихнув та вмостився у власному кабінеті. Втома валила Леона Губера з ніг. І день ще не закінчувався: от-от мав прийти Морґан Еббот.

Прес-конференція минула краще, ніж можна було очікувати. Хоч експеримент гравітаційної аномалії і не викликав ажіотажу, однак представники кількох провідних видань все ж виділили півгодини свого часу. Сам же Губер не вважав за доцільне проводити зустріч зі ЗМІ так швидко, особливо без детальної статті в «Nature», проте керівництво університету наполягало. Їм необхідні були відкриття, а особливо – відкриття, які можуть змінити уявлення про створення квантових комп’ютерів. Як-не-як, а за ними ховалося майбутнє.

Губер дістав з нагрудної кишені піджака коротенький гребінець та розчесав охайно вкладене сиве волосся. Ідеально, усе мало бути ідеально. Після того глипнув на годинник у правому нижньому куті екрану лептопа.

Чоловік поважав пунктуальних людей, вважав це запорукою успішності. Він був переконаний, що неможливо змінити світ, якщо банально за ним не встигаєш. Губер досконало розумів поняття часу, але сприймав його не так, як більшість. Час не можна повернути.

Вісімнадцять років тому помер його батько від хвороби Альцгеймера[18]. З кожним днем він забував як їсти, як пити, імена близьких чи дні зі свого минулого, поступово згасала активність мозку в скроневих ділянках. Він ніби піддавався безповоротному форматуванню, і, як не намагався Леон знайти спосіб зупинити цей процес, час із кожною хвилиною забирав життя батька.

«То що є час, як не повільний убивця?» – думав Губер.

Убивця слабких. Та чи гріх убивати? Смерть – це своєрідна невиліковна хвороба, якою заражене людство. То, можливо, час є дарунком?

Щойно стрілка годинника перекинулась за 18:02, у двері тричі постукали.

– Заходь.

Увійшов Морґан Еббот. Американець зберігав усміхнений вираз на обличчі, ніби от-от мав отримати підвищення. Розмови із Губером йому завжди подобалися. Для заокеанського професора старий німець випромінював усе те, до чого прагнув він сам. Переконання Губера та ставлення до науки, як такої, спершу піддалися скепсису від Морґана, однак що більше та відвертіше вони спілкувались, то ріднішим для американця ставав світогляд сивочолого професора.

– Усе приніс?

– Так. – Морґан поклав жовту теку з документами на стіл керівника. – Усе, як ви просили, професоре Губере.

– Чудово.

Німець навіть не намагався ховатися за звичною для нього маскою меланхоліка. Він просто відкрив папку й розклав підготовані папери. На кожному вибудувались графіки залежностей та відповідностей, статистичні дані зразків та кінцеві результати.

– Тут усе, – тицьнув пальцем Морґан почергово на документи, – аналіз матеріалів мікробібліотеки NbP, градієнти температур зразка, калібрування термометра, лінійний відгук термоелектричного струму до температурного градієнта, транспорт нульового поля та магнітнотермоелектричні провідності. Плюс ще кілька деталей.

– А електронні копії?

– На вашій пошті.

Леон Губер детально вивчив кожен графік. На відміну від молодих колег, професорові було значно простіше працювати із матеріальною документацією, яку можна тримати в руках та відчувати на дотик. Писати звіти чи статті в наукові журнали, перемикаючи десятки вікон на екрані, ставало для нього дедалі нестерпніше. А працювати в не комфортному для себе середовищі – те саме, що підставляти лоба під дуло пістолета, який міцно стискає в руках швидкоплинний час.

– Знаєте, – американець по-змовницьки стишив голос, – я також завжди видруковую матеріали та розкладаю на столі. Це схоже на ті самі віндовсівські вікна, але ти їх усі бачиш в полі одного зору.

– І продуктивність зростає в рази.

– Так. То сьогодні можна очікувати на статтю в «Nature»?

– Сьогодні ще ні. Необхідно ретельно все пропрацювати та описати. На це потрібен час.

– Що робитимете з Александером? – запитав Майкл після короткої паузи, зрозумівши, що професор закінчив перегляд документів.

– А що з ним?

– Хоч нам у команді і не сподобалась його витівка, проте всі погодилися, що виключення Бунге зі списку представників на прес-конференції було дещо жорстким покаранням.

– Гадаєш?

– Він вкладав усього себе в цю роботу та заслуговує не менше кожного з нас на будь-яке визнання.

– Визнання? – Губер розсміявся. – Ти чим, гадаєш, ми тут займаємося? Еліксири безсмертя винаходимо? Це всього лишень черговий доказ існування аномалії в напівметалах Вейля, практичне підтвердження довбаної теорії, що трапляється ледь не щотижня у стінах цього університету.

– Так, але за півроку цей експеримент може перерости у дещо більше, і ви це самі прекрасно знаєте. І те, що над продовженням працюватиме повний склад команди, тільки підтверджує необхідність спільного духу. А його в Александера вже немає.

– Це не мої проблеми.

– Ви – лідер нашої команди, тому проблема ваша.

– Дух командний, а не мій. Бунге прекрасно виконував свою роботу, однак те, що він не втримувався та впадав у свого роду депресії – це прояв слабкості, якому не місце у лабораторії. Доказ аномалії був лише дрібним експериментом, до того ж успішним. А що буде далі, коли наступні експерименти можуть не вдатись, коли ЗМІ та ті всезнайки критики рватимуть нас на шмаття? Як він реагуватиме, коли не тільки командний дух зникне, а й фінансування проекту? Коли нам необхідно буде все починати з нуля!

– Я нічого не знаю про його моральний стан. Александер блокує будь-які спроби поговорити, але те, як ігноруєте його ви, ставить під сумнів, що ви взагалі цінуєте його професійні здібності.

– Ох, у професійних здібностях Александера Бунге я жодної миті не сумнівався і не сумніватимуся ніколи. Це дуже хороший науковець із вагоном знань та досвіду за плечима, і я дуже радий, що така людина прийшла в нашу команду.

– Але…

– Жодних «але». Він чудово виконав свою роботу. Усе інше лежить поза моєю, як-то кажуть, юрисдикцією.

В кабінеті запала тиша.

– Все ж, мабуть, необхідно його перепросити, – промовив професор після важкого погляду Морґана.

Леон Губер не міг сказати, чи слова його були щирі, чи це був лише необхідний крок для швидшого завершення розмови. Просто так треба було. Принаймні зараз.

Американець зрозумів, що більшого з вуст керівника витягнути не зможе, тому важко зітхнув та випростався, збираючись іти. А тоді промовив:

– Ми організовуємо вечірку на восьму вечора. Зберемось у якомусь пабі. Вирішили покликати й Бунге. Ви з нами?

– На жаль, мушу працювати.

– Звісно.

Морґан розвернувся до дверей. Це був перший вечір, коли розмова із професором залишала у нього гіркий осад.

– А що Бунге? Погодився йти в вами? – почувся за плечима голос Губера, коли той вже тримався за лямку дверей.

– Поки не відповідає на дзвінки.