Читать книгу Заговорено на любов - Катерина Бабкіна - Страница 11

Світла стає все менше, й воно таке,

знаєш, як димом викопчене – запашне і терпке,

ніби пропущене через бризки прибою,

ніби трава на скелях – легке, тонке

і прозоре, як вода в криницях перед зимою.

Ночі стають все довші, й вони такі,

знаєш, як виноград перестиглий, п’янкі, липкі

і зім’яті; і в такі цих ночей провалюєшся глибини,

якщо поруч на відстані простягнутої руки

не знаходиш плече або теплу спину.

Особисті кордони змінюються. Це якось так,

знаєш, ніби раптом хтось подав тобі знак

і ти біжиш і ховаєшся, з усіх сил зберігаєш спокій і тишу;

і якщо для когось ще колись увімкнеш свій маяк,

то тільки після того, як забудеш, що став сильніше.

Якщо ця осінь хоч щось взагалі від тебе залишить.