Читать книгу Заговорено на любов - Катерина Бабкіна - Страница 6

Тепла куртка на чорний шовк, черевики й шарф,

зранку, бачиш, туман зійшов – повисів і розтав.

Осінь гострить свої ножі, довгі, світлі, тонкі.

Де ти зараз, скажи, скажи, хто ти тепер такий.

На перехресті стоїть таксі, з вулиці голоси,

розляглися на сонці пси, тихі великі пси.

Пахне соком міських дерев, кволим швидким дощем,

осінь тягне за кожен нерв, витягне кожен ще.

Осінь тягне стебла ожин, протяги тягне в дім.

Пам’ять робить тебе живим, робить тебе слабким.

Всі, хто проріс у вогких полях, всі, хто тепер не тут,

в цих осяйних нескінченних днях попри тебе пройдуть.

Все, що з тобою колись було, всі, що колись були,

будуть боліти, як бите скло, ніби зблиски з імли

будуть сіяти тобі вони – всіх їх побач, прийми.

Осінь викочує кавуни, випускає дими,

відпускає усі гріхи. І вигріваються,

бачиш, під куртками, як птахи, наші серця, серця.