Читать книгу Заговорено на любов - Катерина Бабкіна - Страница 16

Дерево відпускає пташині тіні не одразу, повільно,

одну по одній;

дерево в шелести крил,

у ворошіння тепле загортається,

ніби в сяйво —

і кожна тінь, котру йому виходить втримати

ще бодай на сьогодні,

наповнює і освітлює його окрему, особисту безодню,

ніколи не надто непевна, ніколи йому не зайва.

Дерево виростає – колись на ньому висіла гойдалка,

дарма що лише на літо.

Дерево виростає – але до неба, скільки не виростай,

не близько.

Якщо зовсім тихо стояти – дерево майже не шарпає

жоден вітер

і менше стається різних маленьких вихорів, вигинів,

різних світел,

і наступна пташина тінь не так швидко

зникає в зблисках.

І жодних яблук чи груш, тим паче на дереві

не ростуть гранати чи апельсини;

і жодних тобі гнізд, тим паче до гілок

тепер уже точно не дістануться діти.

І дні такі нескінченні, такі золоті на ранок,

і ночі такі пронизливо темно-сині.

І дерево колише і колише випадкові пташині тіні,

і ніяк від них не втомлюється радіти.