Читать книгу Заговорено на любов - Катерина Бабкіна - Страница 13

Де ти тепер? Над водою туман, як дим.

З мороку щогли, на щоглах білі птахи.

Після дощу повітря стає гірким,

двері оздоблені жовтим і золотим,

стіни вологі, іржа поїла дахи.

Вулиці тихі, на вулицях пахне хліб,

гумою в брук вростають старі авта,

сіється кволого світла між хмари сніп,

бачиш, додому бредуть продавчині риб,

в їхніх слідах чарівна трава пророста.

Де ти? От поночі блимав в порту маяк,

тоскно гудів у тумані над острови.

Люди приходять на берег, стоять отак —

погляди в них, як в теплих міських собак,

теплі серця в них маленькі, але живі.

Мушлі припливом винесе – віднесе,

винесе знову потім. В камінні суха луска.

Зразу за містом в траві порожнє шоссе.

Все тут без тебе – ніби без світла все.

Зовсім зника потроху, зовсім зника.