Читать книгу Заговорено на любов - Катерина Бабкіна - Страница 12

Літо, літо, вилікуй мене.

Вилиняй в спокійні кольори.

Місто, бачиш, чисте і сумне;

ось моє усе, таке складне —

в сутінках дерева і двори,

ось мої кросівки голубі,

кілька пар м’яких шкіряних мешт,

плащ, ключі – такі якісь скарби.

Що із цього хочеш ти собі?

Що із цього зовсім не візьмеш?

Хто не спить – куди тому піти?

Падав дощ, а зараз більше ні.

Над рікою в темряві мости

вигнули напружені хребти,

авт нічних течуть по них вогні.

Де болить – там, значить, ще живе,

з тихих сліз землі найліпша сіль.

Літо, літо, трепетне, нове —

світло з вікон жовте і пливе,

обережне світло звідусіль.