Читать книгу Заговорено на любов - Катерина Бабкіна - Страница 7

Один мій друг говорить – ніколи не буду з таким,

що загладжує смужку на рукавах сорочок;

один мій друг говорить – ніколи не буду з такою,

що носить на серці камінь, ніби прикрасу.

Надвечір часто печаль приходить і, ніби вовчок,

хапає нас двох за бочок

і за інші частини тіла; і нічні сирени у місті,

ніби тоскні крики качок

над далекими озерами десь за осінньою трасою.

У печалі кошлаті вуха, і гострі зубки дрібні,

і ґудзики-очі —

справді як у вовчка.

І кроки м’які, обережні, хижі,

і шелест темного лісу приходить разом із нею.

Не те щоби ми боялися вечорів,

коли приходить печаль,

та за ними ніч настає така,

ніби це вовчок тебе взяв і тягне по мокрій траві

та вогкому глеї,

і крик тобі б’ється в ребра, а рот забитий землею.

Один мій друг говорить про різне, щоб не мовчати,

мовчання – слиз, небезпечний біс;

один мій друг говорить весь час,

наливає нам по півсклянки.

А печаль-вовчок до обох нас лащиться,

лиже в чоло і ніс.

і місто принишкло і вичікує, доки я поїду додому,

як темний ліс,

і ми сидимо й не спимо до ранку.