Читать книгу Янголятко - Колин Маккалоу - Страница 11

Я досі їм нічого не розповіла, але завтра ввечері обов’язково скажу. Коли я запитала маму, чи можна запросити Девіда до нас на вечерю на м’ясо з картоплею, вона відповіла: «Звичайно». Краще, вважаю я, ошелешити їх одним махом, всіх відразу. Можливо, так Девід звикне до цієї думки доти, доки не залишиться зі мною наодинці, щоб їсти мене поїдом та відмовляти від такого вчинку. Як мене жахають його повчання! Але Паппі має рацію: справді буде простіше здихатися Девіда, виїхавши з батьківського дому. Для мене примарного сподівання було достатньо, щоб, як то кажуть, «робити певні кроки в цьому напрямі». Точніше, «спрямувати всі зусилля».

Сьогодні в лікарні я побачила чоловіка на пандусі, що веде від рентген-відділення до Чічестер-хаузу – там, у шикарній будівлі з червоної цегли, у розкошах проходять лікування поважні пацієнти. Кожен в окремій палаті щонайменше з власною ванною кімнатою, не зрівняти з ліжком у ряду схожих двадцяти вздовж стін величезної спільної палати. Мабуть, до дідька приємно не прислухатися до сусідів, які блюють, харкають кров’ю, кашляють або марять уві сні. Утім, слухати, як твої сусіди блюють, харкають, кашляють або марять, – це, без жодних сумнівів, краща спонука одужати й зібратися геть або змиритися зі смертю й мовчки терпіти.

Так, чоловіка. Сестра Аґата схопила мене, щойно я закінчила розвішувати знімки в сушильній камері, – досі ще не запорола жодного знімку, і така вправність викликала у моїх підлеглих справжнє благоговіння.

– Міс Перселл, будь ласка, віднесіть це до Чічестера: третє відділення, містеру Нейзбі-Мортону, – наказала вона, передаючи мені конверт з рентгеном.

Я відчула у її голосі невдоволення, тож схопила знімок та поквапом зникла. Першою у списку на виконання доручення у неї стояла Паппі, але сестра Аґата не знайшла, бо та або тримала посудину, коли хворий блював, або ж підкладала судно. Моя справа маленька – я кинулася, немов наймолодший лаборант до приватної лікарні. Цей Чічестер-хауз такий шикарний! Вкрита гумою підлога блищала так, що я бачила віддзеркалення рожевих трико сестри з третього відділення Чічестера, а через кількість квітів, розставлених на нічних столиках та по коридорах, тут можна було відчиняти квітникову крамницю. У лікарні було так тихо, що, коли я зістрибнула з верхньої сходинки в третьому відділенні, шестеро людей, не змовляючись, кинули на мене суворий погляд та приклали палець до губ. Тсс! О-о-о! Тож я, набравши покаянного вигляду, віддала знімки та навшпиньки пішла геть, наче Марго Фонтейн[10].

На півдорозі я побачила групу лікарів, які йшли мені назустріч, – завідувач відділення та його почет. Я й дня не пропрацювала у шпиталі, як усвідомила: заввідділення – бог, але бог у «Роял Квінз» набагато вищий за бога в лікарні у Райді. Тут вони були вдягнені в темно-сині смугасті або сірі фланелеві костюми, краватки старої школи[11], французькі сорочки з манжетами зі скромними, але масивними золотими запонками, коричневі замшеві або чорні лайкові черевики на тонкій підошві.

Цей екземпляр носив сірий фланелевий костюм та коричневі замшеві черевики. З ним ішли двоє реєстраторів (білі довгі плащі), його старший та молодший асистенти (білий костюм та білі черевики) та шість студентів-медиків (короткі білі піджаки) зі стетоскопами, виставленими напоказ, і обгризеними нігтями на руках, з яких вислизали історії хвороби або штативи з пробірками. І справді, цілком солідний бог – такий великий почет підтанцьовує біля нього. Саме це й привернуло мою увагу. Коли робиш флюорографію, ніяк не натрапиш на бога, солідного чи не дуже, тож мені стало цікаво. Він дуже жваво розмовляв з реєстратором, повернувши красиву голову назад, тож я подумала, що маю уповільнити крок і стулити рота, який останніми днями часто ловив ґав. Ой, який красень! Дуже високий, широкі плечі, плаский живіт. Копна темно-рудого заплутаного волосся та два білосніжних крила, вкрита легким ластовинням шкіра, виточені риси обличчя – так, він був красень. Вони розмовляли про остеомаляцію – пом’якшення кісткової тканини, – тож я вирішила, що він ортопед. Намагаючись прослизнути повз них – вони заполонили весь прохід, – я відчула допитливий погляд пари зелених очей. Оце так! У грудях вдруге за тиждень все стиснулося, хоча це зовсім не схоже на хвилю кохання, як це було з Фло. Тепер було щось на зразок тяжіння, від якого затамовуєш подих. Колінами побігли дрижаки.

В обід я порозпитувала про нього у Паппі, озброївшись своїм припущенням, що він ортопед.

– Дункан Форсайт, – відразу ж, без коливань, відповіла вона. – Він завідувач ортопедичного відділення. А чому ти питаєш?

– Він старомодно подивився на мене, – відповіла я.

Паппі витріщила на мене очі.

– Справді? Це на нього зовсім не схоже, він не з тутешніх гульвіс. Він давно одружений, у нього репутація найпривабливішого завідувача відділення у всьому шпиталі – довершений джентльмен, ніколи не жбурляє інструменти в медсестер, ніколи не розповідає непристойних анекдотів, не прискіпується до підлеглих, якими б незграбними чи нетактовними ті не були.

Я припинила цю розмову, хоча впевнена, що мені не примарилося. Він не роздягав мене очима – жодних дурниць такого роду! – але ж він явно дивився на мене так, як чоловік дивиться на жінку. Як на мене, він найпривабливіший чоловік, якого я будь-коли бачила. Завідувач відділення! Доволі молодий для цієї посади, йому не більше від сорока.

Бажання на ніч: ще раз побачити містера Дункана Форсайта.