Читать книгу Янголятко - Колин Маккалоу - Страница 18

Сьогодні зранку я почала працювати на новому місці – у відділенні нещасних випадків. Утім, мушу зізнатися, не з таким завзяттям, як колись. Моє життя стає трішки заплутаним через німфоманію та пророцтва (хоча я не зовсім упевнена, що сексуальну активність, обмежену вихідними, можна назвати німфоманією). Та вже за десять хвилин після початку робочого дня я зовсім забула, що існує якийсь інший світ, крім рентген-кабінету у відділенні нещасних випадків.

На рентгені нас працювало троє – старший лаборант, лаборант (я) та молодший лаборант. Не впевнена, що я в захваті від Кристини Лі Гамільтон (саме так назвалася моя шефиня). Їй років тридцять п’ять, і з її розмови зі старшою сестрою відділення, яку випадково підслухала, я зрозуміла: вона тільки-но почала страждати на так званий синдром старої діви. Якщо я у свої тридцять із хвостиком буду незаміжня, скоріше сама переріжу собі горло, ніж зіткнуся із «синдромом старої діви». Він виникає через самотність, коли на думку спадає зустріти старість з іншою жінкою у відносно скрутному становищі, доки вистачить грошей, а їх зазвичай не вистачає. Головним симптомом цього синдрому є нездоланне бажання спіймати чоловіка. Одружитися. Народити дітей. Засвідчити, що ти жінка. Я співчуваю старим дівам, бо сама маю намір уникнути цієї «хвороби». Я поки не знаю напевно, що саме рухає жінками із синдромом старої діви: бажання знайти коханого, який відповів би на твої почуття, чи бажання дістати фінансову стабільність. Звичайно, Кріс – рентгенолог, має гідну зарплату, але якщо вона звернеться до банківської установи по кредит, щоб придбати будинок, їй відмовлять. Банки не надають кредити жінкам. І не має значення, яка в неї зарплата. Здебільшого жінкам платять копійки, тож їм не вдається зібрати грошей собі на старість.

Я обговорила цю проблему з Джим – вона кваліфікований друкар, але в неї теж зарплата не відповідає кваліфікації. Не дивно, що деякі жінки відважуються на незвичний вчинок і зовсім викреслюють чоловіків з власного життя. Боб працює секретаркою якогось начальника; їй вже точно не переплачують. А якщо ти працюєш на уряд, то маєш залишити посаду, коли вирішиш одружитися. Саме тому всі сестри та завідувачки відділень – старі діви. Проте є винятки – кілька з них вдовиці.

– Якби не ласка місіс Дельвекіо-Шварц, ми б уже ходили з торбою, – зізналася Джим. – Тікали б через страх бути викритими та виселеними, не в змозі купити собі житло. Будинок – наша паличка-стукалочка.

Утім, повернімося до Кріс Гамільтон. Вона не з таких, хто приваблює чоловіків: кремезна, ноги як ніжки у рояля, з волоссям, якому не може дати ладу, з невдалим макіяжем, в окулярах. Але й із цим можна було б змиритися, якби вона мала бодай одну звивину. Але й тієї немає. Я маю на увазі – щодо поводження з чоловіками. Коли б до нашого маленького володіння не завітав чоловік – особливо у білому, – вона удавано посміхалася, бігала всюди й переверталася «колесом», намагаючись справити на нього враження. Ой, усі, крім охоронців-новоавстралійців, навіть водії «швидких» отримують від неї філіжанку чаю та сором’язливе щебетання за чаюванням. Якби нам не було чого робити (а роботи ж повно), хай би їй грець. Але її найкраща подруга Мері О’Каллаген, з якою вона разом мешкала у квартирі в Куджі, – як доречно! – була старшою сестрою відділення. Їм обом було за тридцять. Вони обидві страждали на синдром старих дів! Чому так вважається, що жінка не є справжньою, якщо не має чоловіка та дітей? Авжеж, якби Кріс могла це прочитати, вона б глузливо посміхнулася й сказала, що мені легко казати, бо чоловіки на мене западають. Але чому нас розподіляють за таким принципом?

Молодший лаборант – дуже сором’язлива дівчина, зазвичай така заклопотана, тож більшість робочого часу вона проводить у темній кімнаті. Згадуючи власне стажування, усвідомлюю, що тоді я вважала, ніби не здатна працювати у рентген-кабінеті. Та все врешті-решт якось владналося, я здобула достатній досвід роботи з пацієнтами, склала іспити і тепер сама відсилаю молодших лаборантів до темної кімнати. Уся річ у пріоритетах, особливо у відділенні нещасних випадків, де не можна припуститися помилки або запороти плівку.

Не минуло й п’яти хвилин, як я зрозуміла, що тут не все буде так, як я звикла. Реєстратор відділення хірургії увійшов у супроводі власного старшого помічника, кинув на мене один погляд і почав грубо лестити. Не знаю, чому я справляю таке враження на деяких лікарів (на деяких, не на всіх!), адже я, чесно кажучи, не бігаю за чоловіками у білих халатах. Краще залишитися старою дівою, ніж одружитися з тим, хто завжди поспішає на виклик. З тим, хто має одну тему для розмов – медицина, медицина, медицина. Паппі каже, що я сексуальна, хоча я не розумію, що це означає. Утім, якщо Бріджит Бардо сексуальна… Я не вихиляю стегнами, не закопилюю губи, не кидаю на чоловіків млосні погляди – тобто не поводжусь так, наче у мене зовсім відсутній розум. За винятком містера Дункана Форсайта-підлабузника, на решту я дивилася мов на пусте місце. Тож я і бровою не повела на залицяння тих лікарів, але вони продовжували марнувати час і заважати мені. Врешті-решт я сказала, щоб вони відчепилися, чим налякала Кріс (і молодшу лаборантку також).

На щастя, до кабінету привезли пацієнта – підозра на перелом шийного хребця – і я стала до роботи, вирішивши, що так Кріс Гамільтон не зможе прискіпатися й поскаржитися на мою вправність сестрі Аґаті.

Невдовзі я зрозуміла, що зовсім не маю часу на обід з Паппі – ми їмо на ходу. За чотири години роботи на новому місці було три підозри на перелом хребта, перелом великої гомілкової кістки, малої гомілкової кістки, щиколотки, кілька роздроблень довгих кісток, зламаних грудних кліток, ще з десяток переломів та серйозна травма голови – цей пацієнт був у комі, тож його відразу відправили в нейрохірургію на операцію. Кріс змирилася з невеличким проколом, що вийшов з двома приємними, на її думку, лікарями, бо їй вистачило розуму зрозуміти, що я не стану на заваді, коли йдеться про роботу. Тож наша команда запрацювала швидко і злагоджено.

Час роботи нашого кабінету – з шостої ранку до шостої вечора. Кріс працювала в ранкову зміну й звільнялася о другій, я починала о десятій і звільнялася о шостій.

– Це лише приємна вигадка, що ми звільнюємося вчасно, – завважила Кріс, застібаючи ґудзики на пальто о пів на четверту, – але для цього ми й працюємо. Не варто молодшій лаборантці затримуватись довше, ніж це потрібно. Тож переконайся, що вона пішла додому о четвертій. Ну, якщо не буде якогось форс-мажору.

Слухаюсь, мем!

Звільнилася я аж на початку восьмої. Я була надто виснажена, тож вирішила узяти таксі. Але зрештою, ледве пересуваючи ноги, я доповзла додому пішки, хоча знала: Сідней – небезпечне місто для прогулянок самотніх жінок у сутінках. Однак я ризикнула, й нічого не трапилося. Правду кажучи, аж до лікарні «Вінні» я не зустріла ані душі. І відразу ж у ліжко. Я виснажена.