Читать книгу Янголятко - Колин Маккалоу - Страница 17

Бийся головою об цеглисту стіну, Гаррієт Перселл, доки в тебе не запрацює мозок. Яка ж ти дурепа! Яка ідіотка!

Сьогодні вранці ми з Паппі пішли по крамницях, озброївшись власними гаманцями та сумками для покупок. У суботу вранці по Дарлінґферст-роуд майже неможливо пройти через великий натовп, але в Крос зазвичай ніхто так рано ще не прокидається. Ця приголомшливо красива жінка гордо пройшла повз нас зі своїм пуделем, викрашеним у абрикосово-рожевий колір, на оздобленому фальшивими діамантами повідку. Жінка з волоссям кольору шерсті пуделя була з ніг до голови вбрана в абрикосовий шовк та абрикосову шкіру.

– Отакої! – видихнула я і витріщила на неї очі.

– Приголомшив, чи не так? – запитала Паппі з посмішкою.

– Приголомшив?

– Відомий усім як леді Ричард. Трансвестит.

– Ти маєш на увазі, він надто відверто виставляє свою орієнтацію? – Я була вражена.

– Ні, він так захоплюється перевдяганням, що не має статі, проте багато трансвеститів – гетеросексуали. Їм просто подобається жіночий одяг.

Ось так і розпочалася ця розмова. У Будинку ми з Паппі не бачилися, однак часто зустрічалися впродовж тижня, тож на той час мені здавалося, що я її знаю. Але я зовсім її не знала.

Вона сказала, що мені вже давно час з кимось переспати, і я з нею погодилась. Але ж виявилося, що Норм, констебль з поліції моралі, дуже погано цілується – я потонула в слині.

Ми розійшлися після пива найкращими друзями, але кожен розумів, що в нас нічого не вийде. А Тобі Еванс, хоча я не могла сказати це Паппі відверто, уже зайнятий. Прикро. Він мені дуже сподобався, і здається, він знає, як поводитися з жінкою в ліжку. Саме про це гомоніла Паппі, поки ми йшли: для свого першого разу я маю виключити з кандидатів нечутливих, нетямущих, напівсонних та новачків.

– Твій перший має бути досвідченим, делікатним та ніжним, – казала вона.

– Послухайте спеціаліста! – пирснула я.

Утім, виявилося, що вона насправді дока.

– Гаррієт, – почала вона трохи роздратовано, – тебе ніколи не цікавило, чого це ти мене майже не бачиш вихідними?

Я відповіла, що цікавило, але, мабуть, вона заглиблюється у свої книжки.

– Ох, Гаррієт, дурненька! – вигукнула вона. – Я цілими вихідними займаюся сексом з чоловіками.

– Чоловіками? – видохнула я.

– Так, чоловіками.

– Кількома?

– Кількома.

Що тут скажеш? Я шукала, що відповісти, коли ми повернули на Вікторія-стрит.

– Навіщо?

– Бо я у пошуках.

– Ідеального коханця?

Вона похитала головою з таким виглядом, наче я бовкнула щось непристойне.

– Ні-ні-ні! Справа не в сексі. Справа в душі. Гадаю, я шукаю рідну душу.

Я припнула язика, аби не сказати, що вона, рідна душа, розмащує фарби по полотнах на горищі.

Коли ми увійшли, на сходах сидів юнак. Паппі поспіхом посміхнулася мені на знак вибачення, він підвівся, а я попрямувала до своєї рожевої квартири, де впала у крісло, щоб перевести подих. Тепер зрозуміло, що мав на увазі Норм, констебль з поліції моралі, коли казав, що Паппі не бере грошей! Жодних сумнівів, вона з ним також переспала.

Час розставити все по місцях, Гаррієт Перселл. Те, що тобі так довго втовкмачували, зараз висить на волосині. Паппі важко назвати «гарною дівчинкою», хоча вона найгарніша дівчина, яку я коли-небудь знала. Але ж гарні дівчата не роздають свою ласку всім і кожному. Так роблять лише повії. Паппі – повія? Ні, з цим я не можу погодитися!

У нашій компанії Бронт-Бонді-Уеверлі лише у мене не було навіть інтрижки, але Мерл, наприклад, не вважає себе повією. А ці сплески емоцій, коли Мерл закохувалась! Палкі зізнання, несамовитість, сумніви й насамкінець – розчарування! А ці жахливі дні, коли вона чекала запізнілих місячних! Вони-таки починалися, тож я, влізши в її шкуру, відчула таке саме полегшення, як і вона. Якщо від чогось ми й сиділи як на голках, – це від страху завагітніти. Деякі жінки робили-таки аборти, користуючись в’язальними спицями, бо альтернативою цьому є загублена репутація: раптове зникнення на чотири місяці або квапливе весілля й «передчасний» малюк. Хай що б обрала дівчина – сховатися вдома, щоб потім позбутися дитини, чи одружитися з хлопцем, – плітки переслідуватимуть її до кінця днів. «Вона була змушена вийти заміж!» чи «Ну, нам всім відомо, чи не так? Вона ходить з таким похмурим обличчям, і хлопця ніде не видно; здається, вона погладшала в талії, а потім раптово на кілька місяців поїхала навідати свою бабцю в Західній Австралії – вона гадає, що когось цим обдурить, га?»

Я сама ніколи не підтримувала цих розмов, проте впевнена: таке спіткає кожну дівчину. От, приміром, Паппі. Я люблю її, але вона грається з вогнем у всіх сенсах – від небажаної вагітності до венеричних захворювань і навіть до можливості потрапити під гарячу руку. Використовувати ліжко як засіб знайти рідну душу! Хіба ліжко розкриває чоловічу душу? Проблема в тому, що відповідь мені не відома. Єдине, що я знаю: не можу підозрювати Паппі ні в чому поганому. Боже, бідолашний Тобі! А йому воно як? З ним вона теж переспала? Чи, може, він єдиний, хто її не приваблює? Не знаю, чому мені так здається, але ж таке спадає на думку.

Я не знаходила собі місця, тож вирішила піти на прогулянку, аби загубитися в натовпі чарівних людей з Кросу. Але в передпокої зустріла місіс Дельвекіо-Шварц: вона підмітала, і це в неї не дуже добре виходило. Вона так швидко й старанно розмахувала віником, що пил лише злітав хмаринками, а потім осідав на підлогу позад неї. У мене мало не зірвалося з язика запитання: чому вона не посипле підлогу вологим чайним листям до підмітання, але я так і не наважилася спитати.

– Чарівна крихітко! – засяяла вона. – Ходімо нагору, вип’ємо по грамульці коньячку.

– Я вас не чула й не бачила відтоді, як переїхала, – визнала я, підіймаючись за нею нагору.

– Ніколи не втручайся у справи людей, коли вони зайняті, принцесо, – відповіла вона, плюхаючись у крісло на балконі й плескаючи коньяк у дві чарки фірми «Крафт». Фло спершу чіплялася за її спідницю, а потім забралася до мене на коліна, вмостилася і втупила в мене свої сумні янтарні очі. Лежала й посміхалася.

Я зробила маленький ковток огидної бурди – мені знову не сподобалося.

– Я ніколи не чула Фло. Вона розмовляє?

– Увесь час, принцесо, – відповіла місіс Дельвекіо-Шварц.

Вона потримала колоду величезних карт, потім подивилася своїми очами-рентгенами й відклала вбік.

– Що тебе непокоїть? – запитала вона.

– Паппі каже, що спить з багатьма чоловіками.

– Так, спить.

– Що ви на це скажете? Я завжди вважала, що господині виселяють дівчат, які приводять до своєї квартири чоловіків. Я знаю, ви так і робите, коли йдеться про квартиру на першому поверсі.

– Не годиться змушувати насправді гарних жінок вважати, що вони аморальні лише через те, що вони люблять трохи «порозважатися», – зізналася вона і зробила добрий ковток. – Трахатися так само природно й нормально, як справляти нужду. Що скажеш про Паппі? Секс – це її спосіб подорожувати.

Ще один погляд-рентген:

– Ти зовсім не така, правда?

Я відчула себе страшенно збентеженою та старомодною.

– У будь-якому разі, поки що ні, – відповіла я, зробивши ще один ковток. Напій почав здаватися кращим.

– У вас із Паппі різні жіночі долі, – вела далі місіс Дельвекіо-Шварц. – Для Паппі немає дотику – немає кохання. Вона винова краля, Терези, а це не дуже сильні жінки. Її планета переважно Марс. Надто розмиті перспективи. Ось її Юпітер. Місяць у Близнюках, безпосередньо біля Сатурну.

Гадаю, я правильно все запам’ятала.

– А я хто? – запитала я.

– Не знаю, поки ти не назвеш свій день народження, принцесо.

– Одинадцятого листопада тисяча дев’ятсот тридцять восьмого.

– Ага! Я так і знала! Скорпіон! Дуже сильний знак! Де народилася?

– Лікарня «Вінні».

– Поряд із Крос! О котрій годині?

Я порилася у пам’яті.

– Уранці. Об одній хвилині на дванадцяту.

– Одинадцять. Одинадцять. Одинадцять. О господи! Крихітко! – Вона посовалася на кріслі, відхилилася на спинку й заплющила очі. – Гм, дитино… ти – Водолій. Добре, добре!

Наступної миті вона вже стояла на колінах біля маленького комода і діставала книжку, настільки потерту, що та розсипáлася в руках, потім – кілька аркушів паперу й маленький дешевий пластмасовий кутомір. Один із цих аркушів полетів до мене разом з олівцем.

– Запиши все, що я тобі зараз продиктую, – наказала вона, дивлячись на Фло. – Янголятко, дай-но нам свої олівці.

Фло зісковзнула з моїх колін, побігла до вітальні й повернулася з блакитним, зеленим, червоним, фіолетовим та коричневим олівцями у руках.

– Я тримаю все в голові. Маю тримати після стількох років, – пояснила місіс Дельвекіо-Шварц, заглядаючи у свою замизкану книжечку й роблячи дивні позначки на аркуші паперу, який вона вже розділила, мов пиріг, на дванадцять рівних частин. – Так-так, дуже цікаво. Пиши, Гаррієт, пиши! Три протистояння, всі могутні: Сонце – Урану, Марс – Сатурну, Уран – Полюсові світу. Більшість напруження знімають квадрати. Пощастило, так?

Поки вона диктувала у звичайному темпі, я мусила, наслідуючи Фло, усе занотовувати карлючками.

– Юпітер у першому домі Водолія, твій знак на підйомі, дуже могутній! Проживеш щасливе життя, Гаррієт Перселл. Сонце в Десятому домі – це означає, що ти все своє життя будуватимеш власну кар’єру.

Від цих слів я завмерла! Кинула на неї похмурий погляд.

– Ні, тільки не це! – відрізала я. – Будь я проклята, коли все життя до пенсії робитиму рентгени! Сорок років носити на своїх плечах свинцевий фартух і щомісяця здавати кров? Це не про мене!

– Тут всюди кар’єра й кар’єра, – посміхалася вона. – Венера також в Десятому домі, а твій Місяць – у Раку. Сатурн на кордоні Другого й Третього дому – це означає, що ти завжди піклуватимешся про тих, хто сам не в змозі піклуватися про себе. – Вона зітхнула. – Ого, тут багато ще чого, але то все дрібниці порівняно з ідеальним розташуванням у шаховому порядку Місяця до Меркурію!

– У шаховому порядку? – це прозвучало як груба непристойність.

– Особисто мені це багато пояснює, – сказала вона, потираючи руки від задоволення. – Тобі слід подивитися усю діаграму, перш ніж зрозумієш шаховий порядок, але якщо відстежити рух зірок з часу твого народження, цей порядок саме шаховий.

Вона знов просвітила мене очима, мов рентгеном, підвелася, пішла в кухню й відчинила холодильник. Назад вона повернулася з тарілкою зі шматочками чогось, більш за все схожого на розрізану вздовж змію.

– Ось, пригощайся, принцесо. Копчений вугор. Дуже корисна страва для мозку. Приятель Клауса Лернер Чусович ловить і коптить їх власноруч.

Копчений вугор мав неперевершений смак, тож я жадібно накинулася на частування.

– Вам багато відомо про астрологію, – промовила я з повним ротом.

– Ще б пак! Я віщунка, – зізналася вона.

Раптом я пригадала жінку з підсиненим волоссям з Північного берега, ще кількох, яких бачила в передпокої, – і частини ребусу склалися докупи.

– Ті шикарно вдягнені дами – клієнтки? – запитала я.

– В яблучко, крихітко! – Вона знов настромила мене на ці свої крижані пронизливі очі. – Ти віриш у потойбічний світ?

Я спершу поміркувала, потім відповіла:

– Можливо, важко вірити у розсудливість та справедливість Божого промислу, коли працюєш у шпиталі.

– Справа не в Бозі, йдеться про потойбічний світ.

Я відповіла, що в цьому теж непевна.

– Зрозуміло, а я маю справу з потойбічним світом, – сказала місіс Дельвекіо-Шварц. – Я складаю гороскопи, ворожу на картах, дивлюсь крізь свій магічний Кристал (судячи з її тону, з великої літери!), спілкуюся з померлими.

– Як?

– І гадки не маю, принцесо! – жваво вигукнула вона. – Я до тридцяти років навіть і не підозрювала, що маю такий дар.

Фло забралася до неї на коліна, щоб посмоктати матусиного молочка, проте її ніжно, але рішучо поставили знову на підлогу.

– Не зараз, янголятко. Ми з Гаррієт розмовляємо.

І підійшла до невеличкого буфета, витягла звідти дуже важкий предмет, загорнутий у брудно-рожевий шовк, і поставила на стіл. Потім передала мені колоду карт. Я перегорнула їх, сподіваючись побачити там звичайні вино, черви, жир та дзвінка, але на них були малюнки. На одній, найнижчій, було зображено оголену жінку, а довкола неї – вінок. Яскраво розмальована картинка.

– Це Земля, – пояснила місіс Дельвекіо-Шварц.

Під нею лежала карта, де було зображено руку з чашею, з якої лилася тонкими струменями рідина. Голуб з чимось маленьким і круглим у дзьобі нависав над чашею вниз головою. На самій чаші було написано щось на кшталт латинської «W».

– Чаша чаш, – сказала вона.

Я дуже обережно поклала колоду на місце.

– Що це?

– Карти Таро, принцесо. Я багато чого можу робити з цими картами. Якщо бажаєш, можу прочитати твою долю. Запитай у мене будь-що про майбутнє, а я дам відповідь. Я можу сидіти сама-самісінька й розкласти циганський пасьянс, щоб знати, що відбувається в Будинку з моїми «підопічними». Карти мають власну мову. Вони вміють розмовляти.

– Скоріше з вашим серцем, ніж з моїм, – відповіла я, здригнувшись.

Вона вела далі, наче я нічого і не казала.

– Ось Кристал, – промовила вона, зриваючи брудно-рожевий шовк з предмета, який витягла з буфета, і потяглася через стіл, щоб схопити мою руку й покласти її на прохолодну поверхню цієї чудової речі.

Фло, яка стояла й мовчки дивилася, раптом почала задихатися й хутко сховалася за своєю матусею. Потім вона подивилася на мене звідкись з-за Кристала широко розкритими очима.

– Це звичайне скло? – запитала я, дивуючись тому, як в ньому химерно відбивається балкон, господиня Будинку, платан – усе догори ногами.

– Ні. Це кришталь – справжній! Йому вже кілька тисяч років. Він бачив усе, цей Кристал. Я нечасто його використовую – наприклад, з перепою.

– З перепою? – Скільки ще залишилося питань?

– З п’яного переляку, з похмілля – у маячні білої гарячки. З Кристалом ніколи не знаєш, що з’явиться всередині й притисне своє обличчя до поверхні. Ні, я частіше використовую карти. А для поважних пані – Фло.

Тієї миті, коли вона вимовила ім’я Фло, я зрозуміла, навіщо мене втаємничують у ці речі. Місіс Дельвекіо-Шварц вирішила – не здогадуюсь для чого, – що я повинна знати про її таємниче життя. Тож я перепитала:

– Фло?

– Так, Фло. Вона медіум. Вона просто знає відповіді на запитання, які ставлять поважні пані. Сама я від народження таким даром не володію. Я трохи стала чимось володіти, коли – о Гаррієт! – відчайдушно бідувала! Спочатку, відверто кажучи, я пророкувала долю, обдурюючи легковірних. Потім відкрила-таки в собі дар. Але Фло – справжній медіум. Іноді лякає мене до мурашок. Правда, Фло?

Так, вона і мене лякає до мурашок, хоча не до нестями. Я б могла в це повірити. Фло здається такою, наче вона не від цього світу. Тож не надто дивним видалося зізнання про те, що вона має доступ до потойбічного світу. Можливо, для неї той світ справжній. Або вона істеричка. Це трапляється в будь-якому віці – істерики. Проте навіть дізнавшись правду, я полюбила Фло ще більше. Це пояснювало загадкову печаль в її очах. Певно, вона щось бачить і відчуває! Медіум.

Після випитої чарки коньяку я доволі незграбно спустилася сходами, однак не впала на ліжко, бо воліла все занотувати, доки не забула. Тож я сиджу з кульковою ручкою й дивуюся, чому я не обурююся, чому не волію продемонструвати місіс Дельвекіо-Шварц свій гострий язик, засуджуючи її відверте використовування маленької доньки. А в мене ж гострий язичок. Усе, про що я дізналася, таке далеке від того, що я знаю та розумію! Отже, навіть за нетривалий час проживання тут я дуже подорослішала. Принаймні я так відчуваю: по-новому. Відчуваю, що змінилася. Мені подобається це потворне ім’я – місіс Дельвекіо-Шварц, я люблю її доньку. Це притримує мій гострий язичок, Гораціо, – усвідомлення того, що на світі багато речей, які навіть не снилися нашим мудрецям з Бронту. А до Бронту я більше не повернуся. Я більше ніколи не зможу жити в Бронті.

Фло – медіум. Її мати натякнула, що й сама спілкується з померлими крізь Кристал, але навіть не обмовилась, що екстрасенсорні здібності Фло мають щось спільне з померлими. Фло знає відповіді на запитання, які ставлять «поважні пані». Я пригадала тих «поважних пані» й дійшла висновку, що вони не схожі на жінок, які полюють за привидами коханих. Навпаки, жодна з них не виказувала невгамовної печалі. Хай що б змушувало їх шукати допомоги в місіс Дельвекіо-Шварц, воно стосувалося цього світу, а не потойбічного. Я це відчувала. Хоча Фло не від цього світу.

Певно, раніше, коли місіс Дельвекіо-Шварц шахрайством заробляла гроші, яких їй так бракувало, вона знала їм ціну. Гадаю, саме на них вона придбала Будинок. Але сьогодні? У цьому бідному, безрадісному, жахливому оточенні? Місіс Дельвекіо-Шварц навіть і копійки не витратила ані на власний комфорт, ані на комфорт Фло. Якось я не помітила ані шикарних суконь, ані зручних диванів. Я навіть розумію, чому Фло досі на грудному вигодовуванні. Це зв’язок з матір’ю, якого вона потребує.

О Фло! Янголятко. Твоя мати для тебе увесь світ – всього початок і всього кінець. Вона твоя кітва й твій притулок. І для мене велика шана, що ти подарувала мені свою прихильність, янголятко. Я почуваюся щасливою.