Читать книгу Янголятко - Колин Маккалоу - Страница 6

Знову Девід. Чому він не може затямити, що людина, яка працює в лікарні, не хоче дивитися потворні й пишномовні іноземні фільми? Вони до вподоби йому з його стерильним, закритим маленьким світом, де найвидатнішою подією є поява у клятої миші клятої пухлини. Я ж працюю там, де люди страждають від болю, а іноді навіть помирають! Мене оточує жахлива реальність – тож сліз вистачає, я й так пригнічена! От коли я йду в кіно, то хочу посміятися або принаймні ще раз похлюпати носом, коли Дебора Керр[7] відмовляється від кохання всього свого життя, бо назавжди залишиться в інвалідному візку. А фільми, що подобаються Девіду, такі депресивні. Не сумні, а саме депресивні.

Я спробувала пояснити йому це, але замість відповіді він уточнив, що запрошує подивитися новий фільм у кінотеатрі «Савой». Я сказала, що це не просто навіює сум, це огидно.

– Велика література та великі фільми не можуть бути огидними, – зауважив він.

Я запропонувала: хай його серденько втішається у «Савої», а я піду до «Принца Едварда», подивлюся вестерн. Але він нагородив мене таким поглядом, після якого обов’язково слід чекати – багатий досвід нашого знайомства дається взнаки! – ціла лекція: щось середнє між проповіддю у церкві та виступом з трибуни. Тож я скорилася й пішла з ним у «Савой» на «Жервезу» за романом Золя – так пояснив мені Девід, коли ми вийшли з кінотеатру. Я почувалася вичавленою як лимон – насправді не гірше порівняння. Події розвивалися у величезній пральні вікторіанських часів. Головна героїня була надто молодою та вродливою, чого не скажеш про мужчину: на нього не можна було дивитися без сліз – весь такий гладкий та лисий. Гадаю, Девід з роками стане лисим, хоча й тепер його волосся вже не таке густе, як тоді, коли ми познайомилися.

Девід наполіг на тому, щоб відвезти мене додому на таксі, хоча я залюбки шугонула б на Центральну набережну та сіла в автобус. Він завжди відпускає таксі біля нашого дому, потім проводжає мене до бічних дверей, де в темряві кладе руки мені на талію та тричі запечатує мені губи таким цнотливим поцілунком, що навіть папа римський не угледів би в тому нічого гріховного. Потім дивиться, чи безпечний мій шлях до чорного ходу, а далі йде собі додому чотири квартали пішки. Він мешкає разом із матір’ю-вдовою, хоча й придбав просторе бунґало на пляжі Кугі-біч, яке він здає в оренду родині новоавстралійців з Голландії, – ці голландці дуже охайні, так він каже. Боже, що у Девіда в жилах замість крові? Жодного разу він не поклав руку, навіть і пальцем не торкнувся моїх грудей. Навіщо тоді мені груди?

Мої великі брати були вдома, пили чай та помирали від сміху – від того, що коїлося в темряві за дверима.

Бажання на ніч: хочу мати змогу відкладати на новій роботі п’ятнадцять фунтів щотижнево й до початку 1961 року зекономити достатньо, щоб поїхати на два роки працювати до Англії. Так я позбудуся Девіда, який, напевно, не залишить своїх клятих мишей, якщо в однієї з них виросте клята пухлина.