Читать книгу Янголятко - Колин Маккалоу - Страница 14

Нарешті! Я переїхала! Сьогодні вранці я взяла таксі й із картонними коробками, повними всілякої «здобичі», рушила на Вікторія-стрит, № 17-В. Водій виявився чудовим хлопцем: ані слова не сказав мені, просто допоміг забратися з барахлом в авто, великодушно взяв чайові й поїхав геть – шукати чергового клієнта. Одна з картонок була до гори забита бляшанками з рожевою фарбою – щиро дякую, татусю, за сто фунтів, – а в іншій містилося десять мільйонів добірних скляних кульок. Без зайвих церемоній я ввійшла до квартири. Витягла коробку з ефірним милом (добре працювати у шпиталі й знати, чого варте ефірне мило), жорстку щітку, тонку сталеву стружку для чищення каструль і зайшлася прибирати. Місіс Дельвекіо-Шварц пообіцяла, що все тут прибере, коли показувала мені квартиру, і вона насправді непогано прибралася, але повсюди було порозкладане добриво тарганів. Мені знову слід зателефонувати Джинджерові з «Райду» й попросити в нього трохи отрути для тарганів. Ненавиджу тарганів, вони переносять мікробів, – фу-у, вони живуть у колекторах, спускних отворах та у гної.

Я шкребла та мила, доки природа не дала про себе знати, тоді пішла шукати туалет, який, як я запам’ятала, був у кімнаті для прання. Який жах ця кімната для прання! Не дивно, що місіс Дельвекіо-Шварц не внесла її до переліку об’єктів для огляду, коли робила екскурсію квартирою. Тут стояла мідна газова плита з лічильником, що «з’їдає» гроші, і дві важкі величезні бетонні діжки зі старезним котком для віджимання білизни, прикрученим до підлоги. Збоку, позад нього, тулилася ванна з відлущеною емаллю. Коли я торкнулася ванни, вона з глухим гуркотом завалилася – була відбита одна з її ніжок. Можна було б підкласти брусочок, але ванні не завадили б кілька шарів велосипедної емалі. Воду нагрівала газова колонка на стіні – ще один лічильник, додаткові витрати. Дерев’яний решітчастий килимок я поклала прямо в діжку для прання й замочила в ефірному милі. Туалет – окрема крихітна кімнатка, унітаз – справжній витвір мистецтва: англійська порцеляна минулого століття, сама чаша всередині й ззовні прикрашена кобальтовими птахами та виноградною лозою. Бачок висів дуже високо на стіні, з’єднувався з чашею розчавленою свинцевою трубою й також був розписаний синіми птахами. Я дещо сторожко присіла на стару дерев’яну сидушку. Хоча та, правду кажучи, була дуже чистою, вона була розташована так високо від підлоги, що навіть я не змогла зробити пі-пі, не здершись на неї зверху. Ланцюг був оздоблений подібною до комплекту порцеляновою гулею, а коли я натиснула на неї, у чашу каскадом полився Ніагарський водоспад.

Я працювала весь день і не зустріла жодної живої душі. І справа не в тому, що я сподівалася когось зустріти, але мені здавалося, що я маю почути, як десь грається Фло, – малеча, коли не галасує, то завжди сміється та верещить. Але всюди було тихо як на цвинтарі. Де вештається Паппі, я взагалі не мала уяви. Матуся наготовила цілий кошик з наїдками, тож мені вистачило «пального», щоб зробити всю важку роботу. Але я просто не звикла бути на самоті. Дуже дивне відчуття. Й у вітальні, й у спальні було лише по одній штепсельній розетці. Але я дуже винахідлива дівчина, тож витягла набір інструментів, подарунок Гавіна, та заклала ще кілька розеток. Потім довелось іти на передню веранду, щоб перевірити запобіжники. Так, я така! Типовий керамічний штекер зі шматком трьохамперного дроту між полюсами. Я витягла його, намотала на нього дріт, розрахований на п’ятнадцять ампер, і вже збиралася зачинити коробку, коли у ворота ввійшов юнак у зім’ятому костюмі з криво пов’язаною краваткою та зі стрижкою «їжачок».

– Добридень, – привіталася я, вважаючи, що це пожилець.

– Новенька, так? – запитав він замість привітання.

Я відповіла, що новенька, і чекала на продовження.

– Ти звідки? – запитав він.

– Мешкаю у задній частині, біля пральні.

– Не на першому поверсі з вікнами на вулицю?

Я насупилася. Коли людина така смуглява, як я, це надає їй дуже лютого вигляду.

– Тебе це не обходить, – відрізала я.

– Ще як обходить!

Він поліз у внутрішню кишеню свого піджака, витяг потертий шкіряний гаманець, з ляскотом розгорнув.

– Відділ поліції, який веде боротьбу з незаконною торгівлею спиртними напоями, – відрекомендувався він. – Як вас звуть, міс?

– Гаррієт. А вас?

– Норм. Ким ви працюєте?

Я нарешті зачинила дверцята коробки із запобіжниками, взяла його під руку, подарувавши палкий погляд а-ля Джейн Рассел[13]. Принаймні я сподівалася, що він був палкий.

– Чашку чаю? – запропонувала я.

– Дякую, – охоче погодився він і дозволив супроводити себе всередину.

– Якщо ви займаєтесь проституцією, краще відверто зізнатися, – почав він, оглядаючи мою вітальню, поки я ставила чайник на вогонь. Гроші! Доведеться розміняти цілі мішки дрібних монет: тут стільки газових лічильників – як їх прогодувати?

– Ні, я не займаюся проституцією, Норме, я старший рентгенолог у лікарні «Ройял Квінз», – відповіла я, пораючись біля чайника.

– Еге! То тебе сюди привела Паппі!

– Ти знаєш Паппі?

– Хто ж її не знає? Вона грошей не бере, вона розумна.

Я подала йому чашку, налила й собі, знайшла солодке печиво, яке матуся поклала до кошика. Хвилину ми мовчки вмочали його в чай, потім я почала розпитувати Норма про роботу. Який чудовий повчальний досвід! Норм виявився відмінним джерелом інформації, таких Паппі називала закінченими прагматиками. Неможливо вилучити проституцію із соціального рівняння, і не має значення, що кажуть всі ті суворі охоронці моралі – архієпископи та кардинали з міністрами, – пояснив він, тож слід упорядкувати, а не приховувати це явище. Кожна дівчина на вулиці має свій район; проблеми починаються тоді, коли нова дівчина намагається вдертися на «чужу територію». Усі наче скаженіють.

– Не на життя, а на смерть б’ються, просто-таки не на життя, а на смерть, – говорив він, беручи ще одне хрустке печиво. – Потім сутенери виймають свої ножі та бритви.

– Гаразд, тож поліція не заарештовує відомих їй проституток? – поцікавилася я.

– Лише тоді, коли пуритани починають наполягати на цьому: коли лігам матерів та легіонам порядності віжки під хвіст попадуть – хай їм грець, цим праведникам. Господи, як я їх ненавиджу! А втім, – продовжував він, стримуючи свої почуття, – квартира на першому поверсі вашого будинку завжди є проблемою, бо у 17-В проституцією не займаються. Місіс Дельвекіо-Шварц тримає оборону, але дівчатка намагаються туди дістатися будь-що. А потім дибки стають хазяї 17-Б та 17-Г.

Як я зрозуміла, кімната на першому поверсі з вікнами на вулицю – ідеальне помешкання для дівчини, яка займається проституцією. Можна заводити клієнтів крізь великі скляні двері з веранди й так само випроваджувати їх за чверть години. І кому б не здала місіс Дельвекіо-Шварц цю квартиру на першому поверсі, жінка (або жінки) завжди виявлялася проституткою. Я вирішила ще трохи розвідати цей терен і дізналася, що обидва будинки праворуч і ліворуч – борделі. Що б сказав на це тато? Та просто не слід йому говорити.

– А ви робите облави в сусідніх борделях? – запитала я.

Норм – симпатичний, до речі, хлопець – вкрай перелякався.

– Навіть на думку не спадає! Це два найшикарніші борделі в Сіднеї, вони обслуговують найкращих клієнтів: членів муніципальної ради, політиків, суддів, підприємців. Якщо б ми сунули туди ніс, нас би підвісили за яйця.

– Нічого собі! – здивувалася я.

Тож ми попили чаю, і я виставила Норма з квартири, але він встиг-таки запросити мене на пиво наступної суботи у паб на Пікаділлі, де відпочивають жінки. Я погодилася. Норм навіть не здогадувався про існування в моєму житті Девіда Мерчісона. Дякую вам, місіс Дельвекіо-Шварц! Не минуло й дванадцяти годин, а мене вже запросили на побачення. Я не вважаю, що Норм стане моїм першим чоловіком, але він досить пристойний чоловік, щоб випити пляшечку пива. І поцілуватися?

Бажання на ніч: нехай моє життя рясніє цікавими чоловіками.