Читать книгу Янголятко - Колин Маккалоу - Страница 12

Що ж, я зробила це сьогодні за вечерею, у присутності Девіда. Біфштекс з картоплею – улюблена страва моєї родини, хоча для мамусі це не мед, бо вона змушена смажити м’ясо на великій сковороді й одночасно стежити за фритюрницею. Гавін із Пітером з’їли по три порції, навіть Девід з’їв дві. На десерт був «плямистий собака» – варений пудинг з родзинками та вершковим кремом, наш улюблений, тож усі за столом перебували у стані задоволення, коли мама з бабусею поставили на стіл чайник. Час мені їх приголомшити.

– Знаєте що? – почала я. Ніхто й не думав відповідати. – Я винайняла кімнату в Кінґз-Крос і переїжджаю туди.

На це теж ніхто нічого не відповів, але всі звуки разом вщухли: брязкання ложечок у чашках, бабусине сьорбання, татів кашель курця. Потім тато дістав пачку «Ардатс», запропонував Гавіну і Пітеру, підпалив усі три одним сірником – агов, оце так неприємність!

– Кінґз-Крос, – нарешті промовив тато, суворо дивлячись мені у вічі. – Дівчинко моя, ти дурепа. Принаймні я на це сподіваюся. Лише дурні, богема та шльондри мешкають у Кінґз-Крос.

– Я не дурепа, тато, – сміливо заперечила я. – І не шльондра, і не з богеми. Хоча зараз їх називають богемними бітниками, «розбите покоління». Я знайшла собі суперреспектабельну квартиру в суперреспектабельному будинку, який, так сталося, розташований у Кінґз-Крос – у кращому його краю, біля Шалліз-авеню. Майже у Поттс-Пойнт.

– Поттс-Пойнт належить Військово-морським силам Австралії, – відповів батько.

Здавалося, матуся ось-ось заридає.

– Чому, Гаррієт?

– Бо мені вже двадцять один і мені потрібен вільний простір, мамо. Я вже закінчила стажування, заробляю добрі гроші, а квартири в Кінґз-Крос доволі дешеві, як на мене, мені вистачить, щоб заощадити на подорож до Англії наступного року. Якби я переїздила кудись в інше місце, то мала б мешкати разом з іще двома-трьома дівчатами, а так я не бачу відміни від того, щоб жити вдома.

Девід мовчав, просто сидів праворуч батька й дивився на мене так, ніби у мене виросла ще одна голова.

– Що ж, давай-но, розумнику, – гримнув на нього Гавін. – Що скажеш?

– Я не схвалюю цього, – холодно відповів Девід. – Проте я краще побалакаю з Гаррієт наодинці.

– Що ж, я вважаю, це чудова ідея, – сказав Пітер, перехиляючись через стіл, щоб на знак схвалення злегка вдарити мене кулаком у плече. – Тобі потрібно більше місця, Гаррі!

Здається, це переконало батька, він зітхнув і сказав:

– Гаразд, я мало що можу вдіяти, щоб зупинити тебе, так? Принаймні це набагато ближче, ніж стара матінка Англія. Якщо вскочиш у халепу, я завжди зможу висмикнути тебе з Кінґз-Крос.

Гавін зареготів, теж перехилився через стіл – краватка в маслі – і поцілував мене у щоку.

– Молодець! Браво! – реготав він. – Кінець першої подачі, а ти досі в загоні. Тримай свою биту напоготові, зараз будуть подачі з фінтом!

– Коли ти все це вирішила? – спитала мама, часто блимаючи.

– Коли місіс Дельвекіо-Шварц запропонувала мені квартиру.

Це ім’я прозвучало як щось особливе в нашому домі.

– Місіс хто? – перепитала бабуся, яка сиділа із самовдоволеним виглядом під час всієї бесіди.

– Дельвекіо-Шварц. Хазяйка будинку. – Я згадала те, про що досі не казала. – Там мешкає Паппі, саме завдяки їй я й познайомилася з місіс Дельвекіо-Шварц.

– Я завжди знала, що ця вузькоока до добра не доведе, – зітхнула матуся. – Відколи ти з нею познайомилася, зовсім забула про Мерл.

Я скинула підборіддя догори.

– Це Мерл, мамо, зовсім забула про мене. У неї новий хлопець, крім нього, вона більше нікого не бачить. Вона знову подарує мені свою прихильність, коли він її кине.

– Це хоча б пристойна квартира? – поцікавився тато.

– Дві кімнати. А ванну кімнату ми ділитимемо разом з Паппі.

– Не надто гігієнічно користуватися однією ванною кімнатою з кимось іще, – зауважив Девід.

Я вищирилася на нього:

– Тут, вдома, у мене немає особистої ванної кімнати, так чи ні?

Від цих слів він проковтнув язика, а матуся вирішила стиснути зуби і стійко зустріти неприємності.

– Що ж, – сказала вона, – я так розумію, що тобі знадобиться порцеляна, ножі з виделками та кухонний посуд. Можеш забрати з дому свої простирадла.

Я не встигла й оком змигнути, як відповідь сама вирвалася з рота.

– Ні, спасибі, мамо, але не треба. У мене там двоспальне ліжко! Для мене однієї! Правда, чудово?

Усі витріщилися на мене, немов уявили собі, що в ногах ліжка стоїть кондуктор.

– Двоспальне ліжко? – перепитав Девід розгублено.

– Так, двоспальне ліжко.

– Неодружені дівчата сплять в односпальних ліжках, Гаррієт.

– Що ж, так-то воно так, Девіде, – огризнулася я, – але ця неодружена дівчина буде спати у двоспальному ліжку.

Матуся хутко підвелася.

– Хлопчики, посуд сам не вимиється, – защебетала вона. – Бабусю, час дивитися «Сансет-Стрип, 77»[12].

– Збоченка, збоченка, дай-но мені свій гребінець! – проспівала бабця, трохи підстрибуючи. – Ой-ой, уявляєте? Гаррієт їде з дому, а в мене буде власна кімната! Думаю, я собі теж влаштую двоспальне ліжко, ги-ги!

Тато з братами прибрали зі столу вдвічі швидше, ніж звичайно, і залишили мене з Девідом наодинці.

– Чому ти так вирішила? – запитав він крізь зуби.

– Тут я не маю де залишитися на самоті.

– Зате ти маєш дещо набагато краще, Гаррієт: у тебе є дім та родина.

Я хряснула кулаком по столу.

– Чому ти такий короткозорий хлопчисько, Девіде? Я мешкаю в одній кімнаті з бабусею та Горщиком, мені нікуди покласти власні речі – я змушена їх одразу ж забирати, щойно покладу. Який би простір мені не належав, його завжди займає хтось іще. Тож відтепер я буду насолоджуватися своїм власним особистим простором.

– У Кінґз-Крос!

– Так, у клятому Кінґз-Крос! Де посильна плата за квартиру.

– У найманому будинку, який належить іноземці. Новій австралійці.

Цього я вже витримати не могла і розсміялася йому в обличчя.

– Це місіс Дельвекіо-Шварц іноземка? Та вона справжня австралійка з яскраво вираженим австралійським акцентом!

– Це ще менше зрозуміло, – відповів він. – Австралійка з таким ім’ям – наполовину італійським, наполовину єврейським? Вона хоча б одружена?

– Ти клятий сноб! – роззявила я рота від подиву. – Підліток-фанат! Що чудового в австралійцях? Ми всі походимо від клятих каторжників! Нові австралійці принаймні оселилися тут з власної волі!

– Із синдромом Шегрена, що витатуйовано їм під пахвами, чи туберкульозом та смородом часнику! – прогарчав він. – І ти маєш рацію – вони вільні, бо приїхали сюди за простим квитком у десять фунтів!

Усе, з мене досить. Я зірвалася з місця й почала бити його по голові, саме по вухах. Хрусь, хрусь, хрусь!

– Відчепися, Девіде, благаю, відчепися! – пронизливо голосила я.

Він відчепився, але по його очах було видно: він вважає, що в мене один з тих днів, тож він повернеться й спробує іншим разом.

От вам усе й відомо. Я люблю свою родину – вони гарні люди. Але ж Паппі влучно прозвала Девіда – «школярик-католик, хворий на закреп». Дякувати Богові, я належу до англіканської церкви.