Читать книгу Янголятко - Колин Маккалоу - Страница 19

Нарешті сьогодні ввечері я побачилася з Паппі. Заходячи в Будинок, я штовхнула вхідні двері і мало не збила її з ніг. Напевно, зустріч, на яку вона поспішала, була не надто важливою, бо подружка одразу ж пішла за мною й стала чекати, доки я зроблю каву.

Я вмостилася у крісло, поглянула на Паппі уважніше й зрозуміла, що в неї кепський вигляд: шкіра набула жовтуватого відтінку, а очі з чорними колами від втоми стали ще вужчими. Її губи припухли, а на скронях з обох боків темніло по потворному синцю. Хоча вечір був задушливим, вона не зняла вовняного джемпера – на руках теж синці?

Кухар з мене кепський, тож я запропонувала підсмажити ковбасу й повечеряти капустою та картопляним салатом, який мені ніколи не набридав. Вона похитала головою й посміхнулася.

– Попроси Клауса, щоб він навчив тебе куховарити, – запропонувала вона. – Він кухар від Бога, а в тебе належний склад характеру, щоб стати гарним кухарем.

– А який склад характеру має бути, щоб добре готувати? – запитала я.

– Людина має бути вправною та дисциплінованою, – відповіла вона, відкидаючись на спинку крісла.

Звичайно ж, я розуміла, що сталося. Один із приятелів вихідного дня брутально повівся з нею. Але вона навіть переді мною цього не визнає. Мені так і кортіло сказати їй, що вона не на жарт ризикує, лягаючи у ліжко з ледь знайомими чоловіками. Проте щось мене зупинило, і я промовчала. Хоча ми з Паппі багато в чому значно ближчі подруги, ніж були з Мерл, – ого, вже у минулому, «були»! – я відчувала, що між нами існує стіна, яку розумніше й не намагатися зруйнувати. Ми з Мерл були одного поля ягоди, навіть попри те, що в неї вже було два-три любовних зв’язки, а я досі незаймана. Паппі на десять років старша за мене й набагато досвідченіша! Мені не вистачає сміливості навіть удавати, що ми рівні.

Вона поскаржилася, що ми стали нечасто бачились – ані обідів, ані прогулянок на роботу й додому. Але вона знає Кріс Гамільтон і згодна, що Кріс стерво.

– Стережися! – так вона сказала.

– Якщо ти маєш на увазі, щоб я не заглядалася на чоловіків, це я вже зрозуміла, – відповіла я. – На щастя, в нас повно роботи, тож коли вона метушиться й робить чаї для якогось бовдура в білих штанях, я займаюся своєю справою. – А потім наважилася спитати: – З тобою все гаразд?

– Так собі, – позіхнула вона і змінила тему бесіди, спитавши буденно: – М-м-м, ти вже бачила Гарольда?

Питання мене здивувало.

– Шкільного вчителя, який мешкає наді мною? Ні.

Але й цю тему вона не стала розвивати, тож і я замовкла.

Коли Паппі пішла, я підсмажила собі пару сосисок, проковтнула картопляний салат і капусту і рушила нагору шукати співрозмовників. Коли починаєш працювати о десятій, тобі не треба рано прокидатися, а я добре знала: якщо рано ляжу спати, встану з першими півнями. У Джим і Боб були гості: я чула гомін крізь їх зачинені двері та гучне іржання – точно не дівчат. Але драбина Тобі була спущена, тож я натиснула на дзвоник, який він приладнав для відвідувачів, і дістала запрошення підійматися.

Він стояв біля мольберта, затиснувши у зубах три пензлі, ще чотири тримав у правій руці й один у лівій, яким і накладав крихітну крапельку фарби на суху поверхню. Це було схоже на клубок пари.

– Ти лівша, – промовила я, сідаючи на білий вельвет.

– Нарешті помітила, – рохкнув він.

Гадаю, що картина, над якою він працював, була чудовим витвором мистецтва, але не мені судити. На мій погляд, це більше нагадувало смітник, який парує під час грози, але картина притягувала погляд – дуже драматична, чудові кольори.

– Що це? – спитала я.

– Смітник під дощем, – відповів він.

Я зраділа! Гаррієт Перселл, мистецтвознавець, знову влучила в ціль!

– Невже смітники парують? – здивувалася я.

– Цей парує. – Він закінчив з клубком, поклав пензлі у стару білу емальовану раковину й ретельно вимив їх евкаліптовим милом, потім посушив їх і відполірував раковину «Господинечкою». І запитав, ставлячи чайник на вогонь:

– Нема що робити?

– Якщо казати правду, то нема.

– Чом би не почитати книгу?

– Зазвичай я читаю, – різко відповіла я, – о, а він може гладити проти шерсті! – але зараз я працюю у відділенні нещасних випадків, тож коли звільняюся, вже не в змозі читати книжки. А ти грубіян!

Він повернувся до мене з посмішкою, здивовано звівши брови – такий красунчик!

– Ти говориш так, наче читаєш книжки, – мовив він і взявся складати лабораторний фільтрувальний папір, вставив його у скляну лабораторну лійку і всипав туди розчинну каву. Я була у захваті: ніколи не бачила, щоб так готували каву. У помешканні відбулися зміни: ширму склали. Мабуть, з’явилася плямочка.

Кава була смачнюча, але гадаю, я звикла до свого ситця в новому електричному чайнику. Певно, я не така вже варивода. Природно, що Тобі варивода у душі.

– І які книжки ти читаєш? – запитав він, сідаючи в крісло й перекидаючи одну ногу на підлокітник.

Я згадала все – від «Віднесених вітром» до «Лорда Джима» та «Злочину й кари», після чого він зізнався, що його власний світогляд обмежений «жовтою пресою» та книжками про те, як малювати олійними фарбами. Мені здалося, він неабияк переймався через брак формальної освіти, але відразу ж показав свої «голки», коли я спробувала вжити «реабілітаційних заходів».

Раніше я вважала, що митець одягається як бурлака, але Тобі одягався вишукано. Він приділяв увагу смітнику під дощем, вбраний наче хлопець з «Кінґстон Тріо»: мохеровий светр, зверху гарно випрасуваний комірець білої сорочки, на штанях гострі мов ніж запрасовані складки, а коли він нахилився наді мною, щоб поставити філіжанку з кавою, я відчула лише тонкий аромат якогось дорогого сосново-трав’янистого мила. Відразу помітно, що затягування гайок на фабриці дуже добре оплачують. Дещо вже знаючи про нього, я подумала, що гайки він затягує досконало – вони ані перетягнуті, ані послаблені. Коли я сказала йому про це вголос, він сміявся до сліз, але що в цьому смішного, так і не пояснив.

– Ти вже познайомилася з Гарольдом? – запитав він згодом.

– За сьогоднішній вечір ти вже друга людина, яка мене про це запитує, – зізналася я. – Ні, до речі, з Клаусом я теж не знайома, але про нього мене ніхто не питав. Що в цьому Гарольді такого особливого?

Він стенув плечима, але не квапився з відповіддю.

– Паппі, так?

– У неї кепський вигляд.

– Знаю. Якийсь козел трохи захопився.

– Таке часто трапляється?

Він сказав, що нечасто, явно не звертаючи уваги на мій пронизливий погляд. За виразом його обличчя було помітно, що його це турбує, але не завдає страждань. Який з нього гарний актор! І як, мабуть, йому боляче терпіти таке нехтування. Я хотіла було його заспокоїти, але останнім часом мій язик узяв за правило прилипати до піднебіння, тож я промовчала.

Потім ми побалакали про його життя на пасовищі, коли він усюди ходив за своїм татом, про поля, про ті місця, де зелені луки тягнуться від річки Мітчелл у безкрай, «мов сріблясто-золотий океан», додав він. Я це добре уявила, хоча ніколи там не була. Чому ми, австралійці, зовсім не знаємо власної країни? Чому нам усім так хочеться неодмінно поїхати до Англії? Тут, у цьому надзвичайному будинку, де повно надзвичайних людей, я почуваюся немов комаха, немов черв’як. Я нічого не знаю! Чи зможу я колись вирости настільки, щоб дивитися їм у вічі як рівня?