Читать книгу Янголятко - Колин Маккалоу - Страница 9

Кінґз-Крос, безперечно, не розчарував. Я вийшла з автобуса на зупинці перед Тейлор-сквер і решту шляху здолала пішки, послуговуючись вказівками Паппі. Вони, мабуть, в Кінґз-Крос рано не обідають, бо на мене чекали не раніше за восьму. Тож, коли я вилізла з автобуса, вже сутеніло. Коли я проходила повз лікарню «Вінні»[8], пішов дощ. Скоріше мряка – нічого суттєвого, із чим не могла б упоратися моя рожева парасолька з рюшами. Діставшись до того велетенського перехрестя, я вирішила, що ось він, справжній Кінґз-Крос – Королівський Хрест. Пройтися тут пішки, по цих мокрих вулицях, бути засліпленою неоновими вогнями та фарами машин, що відбиваються у воді, – аніскілечки не схоже на те, що бачиш, коли мчиш крізь цей квартал на таксі. Він красивий. Не розумію, як господарям крамниць вдається ухилятися від виконання сіднейського «пуританського закону», бо всі крамниці були досі відчинені – і це в суботу ввечері! Мене трохи розчарувало те, що мій шлях лежить не вздовж крамниць на Дарлінґхерст-роуд, а вулицею Вікторія-стрит, на якій і розташований Будинок. Так його називає Паппі – «Будинок», і я розумію, що вона має на увазі Будинок з великої літери. Наче назва навчального закладу. Тож я хутко потрусила повз шереги будинків по Вікторія-стрит.

Мені подобаються шереги вікторіанських будинків, яких багато у старій частині Сіднея. На жаль, зараз вони в занепаді. Милі чавунні мережива хтось поцупив, і їх замінили листи азбесту – балкони перетворилися на додаткові кімнати, а штукатурка на стінах потемнішала. Але навіть у такому вигляді будинки видавалися дуже таємничими. Вікна, схожі на заплющені очі, завішані фіранками з манчестерського мережива та шторами з пакувального паперу. Вони так багато бачили! Нашому будинку в Бронті лише двадцять два роки: тато побудував його після Великої депресії, коли його крамниця почала давати прибуток. Тож найвизначнішою подією в ньому була наша поява, а ми такі нудні! Нашою найбільшою проблемою є тарілочка для Віллі – принаймні це був єдиний раз, коли до нас завітала поліція.

Будинок стояв у глибині Вікторія-стрит. Крокуючи до нього, я побачила, що на цьому кінці вулиці на деяких будинках залишилося чавунне мереживо, нещодавно пофарбоване та доглянуте. Відразу ж по той бік Чалліз-авеню вулиця розширювалася до напівкруглого глухого провулка. Вочевидь, міській раді не вистачило смоли, бо дорога була залатана маленькими дерев’яними блоками, і я звернула увагу, що тут машини не паркують. Це надавало півмісяцю з п’яти будинків, які виходили в цей провулок, такого вигляду, ніби вони не належать до теперішнього часу. Вони всі мали номер 17: 17 А, Б, В, Г та Д. Той, що стояв посередині, – 17-В – і був Будинком. З казковими вхідними дверима: на прозорому склі – гравіровані яскраво-червоні лілії, гострі кути яких відблискували жовтогорячим та пурпурним через світло, що лилося зсередини. Двері були не замкнені, тож легким поштовхом я їх відчинила.

Але казкові двері вели до безлюдної пустелі. Засмічений передпокій, пофарбований у брудно-кремовий колір, червоні сходи з кедру нагору, пара поцяткованих мухами електричних лампочок на довгих скручених дротах, жахливий старий коричневий лінолеум, увесь у дірочках від підборів-шпильок. Від плінтуса майже на півтора метра над підлогою кожен клаптик стіни, скільки мені було видно, густо вкривали карлючки: безглузді віти і закрутки різних кольорів, намальовані чимось схожим на м’який олівець.

– Агов! – гукнула я.

Паппі з’явилася з-поза сходів, привітно всміхаючись. Гадаю, я витріщилася на неї вкрай нечемно: вона зовсім була не схожа на себе. Замість неприємної світло-бузкової форми та чіпця, що вкривав волосся, на ній був атласний халат павичевого синього кольору з вишитими драконами, який тісно огортав її фігуру, і з таким великим розрізом на лівому боці, що я бачила край її панчіх та мереживо підв’язки. Її волосся струменіло по спині густим сяючим водоспадом – чого в мене немає такого волосся? Моє таке ж чорне, але настільки кучеряве, що, коли я відпускаю його, воно стирчить, як мітла в епілептичному припадку. Тож доводиться підрізати його доволі коротко.

Вона завела мене у двері в кінці коридору за сходами, і ми опинилися в іншій, меншій вітальні, яка йшла вбік і, здавалося, виходила на вулицю. Тут були лише одні двері; їх Паппі й відчинила.

Усередині – казкова країна. У кімнаті було стільки книжок, що стін було не бачити: самі книги, книги, книги від підлоги до стелі, ще й повсюди лежали стоси книжок, які, я підозрюю, вона прибрала зі стільців та столу, щоб прийняти мене. Під час вечері я намагалася полічити, але їх було надто багато. Її колекція ламп приголомшила мене: вони були такі розкішні! Дві у формі бабки з кольорового скла, ілюмінований глобус на підставці, керосинові лампи з Індонезії, перетворені на електричні, одна схожа на білий димар мало не два метри заввишки, вкритий різьбленим пурпурним орнаментом. Електрична лампочка на стелі була всередині китайського паперового ліхтарика, з якого спадали шовкові китички.

Потім Паппі приготувала страви, які не йшли в жодне порівняння зі «стравами» від Го Фланґа з Бронт-роуд. У мене трохи пекло в роті від імбиру та часнику, коли я проковтнула все в одну мить. І справа тут не в моєму апетиті, хоча мені ніколи не вдавалося набрати достатньо кілограмів, щоб змінити чашечку другого розміру на третій у своєму бюстгальтері. Клята Джейн Рассел носить повний четвертий, але я завжди вважала, що над велетенською грудною кліткою Джейн Менсфілд здіймається лише другий.

Коли ми поїли та випили чайник запашного зеленого чаю, Паппі проголосила, що час зійти нагору, щоб познайомитися з місіс Дельвекіо-Шварц – господинею.

Коли я запитала про незвичне ім’я, Паппі посміхнулася.

Вона повела мене назад у передпокій, до червоних сходів з кедру. Поки я йшла за нею, знемагаючи від нетерпіння та цікавості, помітила, що олівцеві кривулі не зникають. Скоріше їх навіть побільшало. Сходи вели вище, на наступний поверх, але ми попрямували до просторої кімнати, і Паппі заштовхнула мене всередину. Якщо прагнеш знайти кімнату, абсолютно не схожу на кімнату Паппі, іншої годі було б шукати. Порожня. За винятком кривуль, які так щільно вкривали стіни, що не залишилося й клаптика чистої поверхні. Може, саме тому одну стіну грубо пофарбували: вочевидь, щоб надати митцю свіже полотно, – його вже прикрашало кілька нових карлючок. У кімнаті було, здається, шість крісел і стіл на дванадцять осіб, але більша її частина пустувала. Тут містилися іржавий хромований кухонний стіл з червоною ламінованою поверхнею, чотири поржавілих стільці, на яких з червоних пластикових сидінь просочувалася набивка, немов гній з карбункулу, оксамитова кушетка, дуже потерта, та сучасний холодильник. Пара скляних фільончастих дверей вела на балкон.

– Ми тут, Паппі! – гукнув хтось.

На балконі ми побачили двох жінок. Та, що стояла до мене ближче, безсумнівно, була з передмістя Східного узбережжя або з Північного берега: підсинене волосся, сукня із самого Парижа, черевики до пари, червоні лайкові сумочка й рукавички та крихітний капелюшок, значно чепурніший за ті, що вдягає сама королева Єлизавета. Аж раптом крок уперед зробила місіс Дельвекіо-Шварц – і цей взірець моди середніх років випав у мене з голови.

Оце так! Ось так жінка-гора! Мало сказати, що вона була гладкою, – вона була велетенською! Майже метр дев’яносто на зріст, у старих брудних кімнатних черевиках зі стоптаними задниками – жінка з неабиякими м’язами. Без шкарпеток. Линялий, пожмаканий старий халат на ґудзиках з кишенями по боках. Кругле зморшкувате лице, кирпатий ніс та очі на пів обличчя, що дивилися просто мені в душу, блідо-блакитні, з темними обідцями, маленькі зіниці – гострі, немов дві голки. Рідке сиве волосся, коротка чоловіча зачіска, а брови ледь помітні на обличчі. Скільки їй років? Мені здалося, п’ятдесят з добрим гаком.

Тільки-но вона відвела від мене погляд, увімкнулися мої професійні знання. Синдром Тінеля? Синдром Кушинґа? Але ж у неї немає величезної нижньої щелепи і лоб не випинається вперед, як у хворої на акромегалію, та й хворою із синдромом Кушинґа ні за будовою тіла, ні за ступенем волосатості її не назвеш. Щось, безперечно, зі слизовою, або із середнім мозком, або з гіпоталамусом, але що саме, я не могла сказати.

Еталон Моди ввічливо кивнув нам з Паппі, мимохідь зачепив нас сукнею та прослідував до виходу за місіс Дельвекіо-Шварц. Оскільки я стовбичила у дверях, то бачила, як візитерка сунула руку в сумочку, витягла товстий стос грошей кольору цегли – банкноти у десять фунтів! – і кілька з них передала господині. Господиня Паппі просто стояла, простягнувши руку, доки її не задовольнила кількість вкладених в неї банкнот. Вона зігнула їх та поклала в кишеню халата, поки Еталон Моди з найзаможнішого району Сіднея виходив з кімнати.

Повернувшись до нас, місіс Дельвекіо-Шварц опустилася на один з чотирьох стільців і змахом руки, що нагадувала розміром ягнячу ногу, запросила нас сідати.

– Прошу, принцесо, сідайте! – голосно запросила вона. – Як ся маєте, міс Гаррієт Перселл? Чудове ім’я – двічі по сім літер – сильна магія! Духовна обізнаність та вдача, щастя через досконалу працю – і я зовсім не маю на увазі політиків, що відстоюють ліві погляди, хур-хур-хур.

«Хур-хур-хур» було схоже на неприємне кудкудакання, яке набирало обертів, – немов у світі не лишилось нічого, що б могло її здивувати, але все в ньому її дуже розважало. Той сміх нагадав мені сміх Сіда Джеймса з фільмів «Не зупиняйтеся!»[9].

Я так нервувалася, що, схопившись за її коментар щодо мого імені, потішила слух присутніх історією про Гаррієт Перселл, розповівши, що це ім’я мали представниці кількох поколінь моєї родини, але до мого народження всі його власниці були трохи не в собі. Одна Гаррієт Перселл, повідала я, опинилася за ґратами через те, що каструвала свого колишнього коханця, а ще одна – за напад на прем’єр-міністра Нового Південного Уельсу під час мітингу суфражисток. Господиня слухала з цікавістю, а коли я закінчила свою оповідь словами про те, що рід мого батька настільки боявся цього імені, що більше нікого не називали Гаррієт Перселл, вона розчаровано зітхнула.

– Проте твій батько охрестив тебе Гаррієт, – промовила вона. – Добра людина! Схоже на те, що з ним цікаво було б познайомитися, хур-хур-хур.

«Ого! Руки геть від мого батька, місіс Дельвекіо-Шварц!»

– Він зізнався, що йому подобається ім’я Гаррієт, і він не вірить родинним забобонам, – пояснила я. – Розумієте, я пізня дитина, до того ж усі вважали, що з’явиться ще один хлопчик.

– Але ж народилася дівчинка, – додала вона з усмішкою. – Так, мені це подобається!

Під час розмови вона пила нерозбавлений коньяк без льоду – на чарці було намальовано емблему плавлених сирків компанії «Крафт». Нам з Паппі вона теж запропонувала по чарці, але мені вистачило малесенького ковточка «загибелі Віллі». Жахлива річ – їдка та гірка. Я помітила, що Паппі, здається, сподобалося, хоча свою порцію вона не проковтнула, як місіс Дельвекіо-Шварц, одним духом.

Я сиділа та розмірковувала: чи обійдеться мені без «писемної» судоми в суглобах, якщо я скорочу її ім’я до місіс Д.-Ш., проте мені не вистачило сміливості. Хоробрості мені не бракувало, але місіс Д.-Ш… Ні, тільки не це!

Потім я відчула, що на балконі ми не самі. Весь цей час тут був хтось іще, але він залишався абсолютно невидимим. Я відчула, як стало поколювати, немов маленькими голочками, мою шкіру, відчула приємну прохолоду на кшталт першого подиху південного вітру-гуляки після багатьох днів та тижнів притаманної цьому століттю спеки. Десь з-за спини місіс Дельвекіо-Шварц на мене уважно дивилися очі. Потім над столом з’явилося обличчя. Найчарівніше маленьке личко: загострене підборіддя, широкі вилиці, бездоганно біла шкіра, кучері темно-русявого волосся, чорні брови, чорні вії, настільки довгі, що схожі на заплутаний клубок, – ох, шкода, що я не поет, щоб описати цю божественну дитину! У грудях все стиснулося – я полюбила цю дівчинку з першого погляду. У неї були величезні очі, широко посаджені, темно-бурштинового кольору – найсумніші очі, які мені доводилося бачити. Її малесенькі рожеві губи, схожі на пелюстки троянди, розімкнулися, і вона посміхнулася мені. Я посміхнулася у відповідь.

– Гей, вирішила посидіти з нами, так? – За мить маленьке створіння сиділо вже у місіс Дельвекіо-Шварц на колінах і продовжувало мені посміхатися, але маленькою ручкою жадібно хапатися за сукню місіс Дельвекіо-Шварц.

– Це моя дочка Фло, – сказала хазяйка будинку. – Бачте, чотири роки тому я вважала, що у мене вже почався клімакс, аж раптом розболівся живіт, я пішла до туалету, вважаючи, що мене пронесе, і – бух! На підлозі, звиваючись у слизу, немов черв’як, з’явилася Фло. Мені навіть і на думку ніколи не спадало, що я вагітна, доки вона раптом не з’явилася, – щастя, що я не втопила тебе в унітазі. Правда, янголятко?

Останні слова зверталися до Фло, яка бавилася ґудзиком.

– Скільки їй років? – спитала я.

– Нещодавно виповнилося чотири. Козеріг, не схожий на Козерога, – відповіла місіс Дельвекіо-Шварц, звичним жестом розстібаючи сукню. Звідти випали груди, схожі на старі шкарпетки, у яких великий палець було набито бобами, та встромила свій величезний загрубілий сосок у рот Фло. Фло блаженно заплющила очі, розкинулася в материних обіймах та стала смоктати довго, неймовірно гучно присмоктуючи. Я сиділа роззявивши рота, не знаючи, що сказати. Очі-рентгени відвели погляд від доньки й пронизали мене.

– Любиш матусине молочко, так, Фло? – промовила вона співучо. – Я розумію, що їй чотири, так, але до чого тут вік, принцесо? Найсмачніші ласощі – матусине молоко. Єдина біда – в неї вже вилізли всі зуби, тож вона так боляче кусається!

Я так і сиділа роззявивши рота, доки Паппі не запитала цілком несподівано:

– Отже, місіс Дельвекіо-Шварц, що ви скажете?

– Я вважаю, що Будинку потрібна міс Гаррієт Перселл, – відповіла місіс Дельвекіо-Шварц, киваючи головою та підморгуючи. Потім вона поглянула на мене й додала: – Ти коли-небудь розмірковувала над тим, щоб поїхати з дому, принцесо? Переїхати у красиву маленьку власну квартирку?

Я стулила нарешті рота, аж зуби клацнули, і похитала головою.

– Я не можу собі цього дозволити, – зізналась я. – Розумієте, я відкладаю гроші, щоб поїхати на два роки до Англії попрацювати.

– Вдома ти сплачуєш за комунальні послуги? – запитала вона.

Я відповіла, що сплачую п’ять фунтів щотижня.

– Що ж, у мене насправді є гарна невеличка квартирка в задній частині будинку – дві великі кімнати – за чотири фунти на тиждень плюс світло. У пральні є ванна й туалет – в особистому вашому з Паппі розпорядженні. Моя пожилиця Дженіс Гарві переїжджає. У квартирі є двоспальне ліжко, – додала вона, хитро скосивши очі. – Ненавиджу ці малюсінькі односпальні ліжка, де й не розвернешся.

Чотири фунти! Дві кімнати за чотири фунти? Сіднейське диво!

– Якщо житимеш тут, то матимеш кращі шанси позбутися Девіда, ніж вдома, – впевнено зауважила Паппі і додала, знизавши плечима: – Врешті-решт, ти отримуєш непогану зарплату, то зможеш заощадити й на подорож.

Пам’ятаю, як мені раптом пересохло в горлі. Я відчайдушно шукала ввічливий спосіб сказати «ні» – і несподівано сказала «так»! Не знаю, звідки це «так» узялося – в мене, звичайно, і гадки не було погоджуватися.

– Чудово, принцесо! – прогуркотіла місіс Дельвекіо-Шварц, забрала сосок з рота Фло й незграбно підвелася.

Коли я зустрілася поглядом з Фло, то зрозуміла, чому погодилась. Це Фло вклала «так» в мої вуста. Фло воліла, щоб я була тут, і я піддалася. Вона наблизилася до мене, обійняла за ноги, розтягнувши в посмішці замурзані молоком губи.

– Тільки-но погляньте на це, – вигукнула місіс Дельвекіо-Шварц, посміхаючись до Паппі. – Яка шана, Гаррієт! Фло зазвичай не жалує чужих. Правда, янголятко?

Тож ось я сиджу, намагаючись записати все, що сталося, поки очі не злипаються, і шукаю відповідь на єдине питання: як, у дідька, я розповім цю новину своїй родині? Як скажу, що невдовзі переїду в двокімнатну квартиру на Кінґз-Крос, – прихисток для алкоголіків, повій, гомосексуалістів, сатаністів, «нюхачів» клею, курців гашишу й казна-кого ще. Крім того, те, що я побачила крізь темряву й дощ, мені сподобалось. Та й Фло ж воліє, аби я жила в Будинку.

Я порадилася з Паппі: скоріше за все рідним скажу, що квартира розташована в Поттс-Пойнт, а не в Кінґз-Крос, але Паппі лише засміялася.

– Поттс-Пойнт – це евфемізм, Гаррієт, – відповіла вона. – Увесь Поттс-Пойнт з тельбухами належить Королівським Австралійським військово-морським силам.

Бажання на ніч: нехай у батьків не станеться серцевого нападу.