Читать книгу Янголятко - Колин Маккалоу - Страница 15

Сьогодні я зустріла кількох мешканців Будинку. На двох я натрапила, коли, прийнявши ванну (тут немає душу), вирішила вийти на задній двір. Більш за все на Вікторія-стрит мене цікавило те, що ліворуч від неї не починається жодна вулиця чи провулок, тобто наш маленький сul-de-sac[14] був глухим кутом, а далі по вулиці не було будинків за номерами, нижчими ніж 17. Бруківка під моїми вікнами вела аж до заднього двору. Двір навхрест перетинали мотузки для сушіння білизни, «прикрашені» простирадлами, рушниками та іншими речами, які, здавалося, належали чоловіку та жінці. Милі маленькі оздоблені мереживом трусики в стилі Розкішної Гуссі[15], боксерські труси, чоловічі сорочки, бюстгальтери та жіночі блузи. Я проклала собі шлях крізь них – вони вже були сухі – і дізналася, чому ліворуч немає провулка, чому ми в глухому куті. Вікторія-стрит розташувалася нагорі двадцятиметрового бескиду з пісковику! Піді мною стелилися вкриті шифером дахи вулиці Вулумулу до Домейн. Я вперше побачила, що трава там гарна та зелена. Мені подобається, як трава відокремлює Вулумулу від Сіті, центральної частини міста, хоча я цього не усвідомлювала раніше, доки не зупинилася біля заднього паркану та й не побачила. Ач ці нові будівлі в Сіті! Так багато поверхів! Але все-таки можна розгледіти вежу Ей-Ві-Ей. Праворуч від Вулумулу розташований порт, де аж сліпить від білого, бо сьогодні неділя й увесь світ пішов плавати під вітрилами. Який краєвид! Хоча я в захваті від своєї квартири, таки відчула напад заздрощів до мешканців будинку 17-В, які живуть у квартирах нагорі, з вікнами на порт. Сьоме небо – лише за кілька фунтів на тиждень!

Коли я розстелила газети, збираючись повернутися до малярства, коридором прокрокував молодик з пустим кошиком.

– Привіт, ти, напевно, та сама Гаррієт Перселл, – привітався він, коли порівнявся зі мною й простягнув довгу, тонку пещену руку.

Я була заклопотана розгляданням співрозмовника, тож швиденько потиснула його руку.

– Я Джим Картрайт, – назвався «він».

Отакої! Лесбіянка! При другому погляді стало зрозуміло, що Джим не чоловік, навіть не схожий на женоподібного чоловіка, але ж вона була вбрана у чоловічі штани – із застібкою попереду, а не збоку – та в кремову чоловічу сорочку з підгорнутими закотами. Модна чоловіча зачіска, ніякої косметики, великій ніс, дуже красиві сірі очі.

Я потиснула їй руку, сказала, що рада познайомитися, і вона припинила подумки глузувати з мене, дістала з кишені сорочки кисет з тютюном, папір і скрутила однією рукою цигарку – так само вправно, як робив відомий голлівудський кіноактор Гері Купер.

– Ми з Бобом мешкаємо на третьому поверсі, над місіс Дельвекіо-Шварц – така краса! Наші вікна виходять сюди й на вулицю.

Від Джим я дізналася більше про Будинок і про його мешканців. Місіс Дельвекіо-Шварц займала весь другий поверх, за винятком кімнати в кінці коридору, саме над моєю вітальнею. Її орендував літній вчитель на ім’я Гарольд Ворнер, хоча коли Джим згадала його, то скривилася, немов воно викликало в неї огиду. Прямо над Гарольдом мешкає новий австралієць з Баварії, якого звуть Клаус Мюллер. Він заробляє собі на шматок хліба гравіюванням на прикрасах, а задля розваги куховарить та грає на скрипці. Щонеділі він відвідує друзів, які мешкають біля Баурола та готують божевільні барбекю з цілого ягняти, поросяти або теляти на рожні. Більшу частину третього поверху займають Джим з Бобом, а горище належить Тобі Евансу.

Згадавши це ім’я, Джим вишкірилась.

– Він художник. Господи, ти йому сподобаєшся!

Цигарка опинилася в урні, Джим почала знімати білизну, тож я допомогла їй скласти простирадла й інші речі в кошик. Потім з’явилася метушлива та насуплена Боб – маленький білявий пупс, а не дівчина, набагато молодша за Джим: маленькі ніжки в дитячих блакитних черевиках на пласкій підошві, схожі на мишачі лапи, ще й одяг за останнім словом жіночої моди чотирирічної давнини – пастельно-блакитна сукня з довгою нарядною спідницею, яку підтримували шість накрохмалених нижніх спідниць, ушитих в талії; груди стиснуті в загострені мисики. Це, як кажуть мої брати, завжди означає: «Руки геть!»

Вона спізнилася на електричку, схвильовано пояснила Боб, і поряд не було жодного таксі. Джим нахилилася, щоб її поцілувати – ось це поцілунок! Розтулені вуста, язики, муркотіння від задоволення. Це спрацювало – Боб заспокоїлася. Притиснувши кошик з білизною до несумірного стегна, Джим повела Боб коридором, вони завернули за ріг і зникли.

Дивлячись собі під ноги, занурена в роздуми, я помандрувала до своєї квартири. Я знала, що існують лесбіянки, але ще ніколи їх не зустрічала – принаймні не була знайома з ними особисто. Певно, їх багато серед старих дів у будь-якому шпиталі, але вони цього ніяк не виказують, бо це надто небезпечно. Якщо дізнаються, що ти лесбіянка, – кінець кар’єрі! Отже, місіс Дельвекіо-Шварц відмовляє у квартирі на першому поверсі проституткам, але не проти надати притулок двом відвертим лесбіянкам. Робить їй честь!

– Вітаю, люба, – почувся чийсь голос.

Я підстрибнула й поглянула туди, звідки чувся голос, явно жіночий, – на рожево-бузкові мереживні вікна будинку 17-Г. Вікна 17-Г неабияк мене цікавили; їхні рожево-бузкові фіранки та горщики з червоно-рожевими геранями перед кожною видавалися такими милими! Через це № 17-Г скидався схожим на пошарпаний приватний готель. З вікна визирнула молода оголена жінка, яка енергійно розчісувала густе викрашене хною волосся. Її груди, дуже повні й трохи відвислі, жваво гойдалися в такт рухам, верхівка чорного трикутника на її лобку ховалася в геранях.

– Вітаю! – озвалася я.

– Переїжджаєш, так?

– Так.

– Приємно познайомитися! – І вона причинила вікно.

Після побаченого фарбування вже не так мене захоплювало, проте я фарбувала, доки не заболіли руки, а всі стіни й стеля не були вкриті першим шаром фарби. Я проґавила свою недільну гру в теніс з Мерл, Джейн та Денізою, але фарбування має багато спільного з розмахуванням ракеткою, тож, принаймні, спортом я позаймалася. Цікаво, чи біля Крос є тенісні корти? Можливо, але не думаю, що тут багато хто грає в теніс. Ігри тут значно серйозніші.

Надвечір хтось постукав до мене в двері. «Паппі!» – подумала я. А потім зрозуміла, що вона стукає по-іншому. Цей стук був владним та енергійним. Коли я відчинила двері й побачила Девіда, серце впало в п’яти. Я просто не очікувала на нього, гівнюка. Він увійшов, перш ніж я встигла запросити його, зогледівся з таким виглядом вередливої відрази – так мав би дивитися кіт, який опинився в калюжі пивної сечі. Я мала чотири гарні стільці, міцні, дерев’яні, які ще не розпочинала шліфувати, тож ногою підштовхнула один для Девіда, а сама вмостилася на край стола, щоб мати можливість поглядати на гостя зверхньо. Але він на це не купився – продовжував стояти, тож дивився мені прямо у вічі.

– Хтось тут курить гашиш, – сказав він. – Я відчув запах у передпокої.

– Це китайські палички Паппі – фіміам, Девіде, фіміам! Такий гарний хлопчик-католик, як ти, мав би впізнати запах, – відповіла я.

– Ну, розбещеність та блуд я точно впізнав.

І хто тільки мене за язик тягнув?

– Ти маєш на увазі кубло розпусти?

– Якщо тобі більше подобається така назва, то так, – вимушено відповів він.

Я прийняла грайливий тон, кидалася словами, як повітряними кульками.

– Правду кажучи, я мешкаю в кублі розпусти. Вчора заходив констебль з «поліції моралі», щоб пересвідчитися, чи я не проститутка. А сьогодні вранці я привіталася з однією професіоналкою з верхнього поверху сусіднього будинку, коли вона абсолютно гола визирнула з вікна. Сьогодні вранці я також познайомилася з Джим та Боб, двома лесбіянками, які живуть двома поверхами вище, і бачила, як вони цілувалися. У їхньому поцілунку більше пристрасті, ніж та, яку ти коли-небудь виявляв до мене! Закарбуй це собі на носі!

Він змінив тактику, вирішив відступити й звернутися до моїх почуттів! На кінець своєї промови про гарних дівчаток, які до заміжжя живуть вдома, він додав:

– Гаррієт, я кохаю тебе.

Я цмокнула язиком на знак зневаги з несподіванки й вилаялася – в голові немов світло спалахнуло. Раптом я все зрозуміла!

– Девіде, ти з тих чоловіків, які навмисно шукають дуже молодих дівчат, щоб виліпити те, що задовольнило б їхні власні потреби. Але тут, хлопче, тобі не поталанило. Замість того щоб виліплювати з мене дружину, ти розбив свою кляту дорогоцінну форму!

Ух, почуваюся так, наче звільнилася з клітки! Девід завжди приборкував мене своїми нотаціями та повчаннями, але тепер начхати мені на його проповіді. Він втратив свою владу наді мною. А втім, як майстерно: позбавити мене можливості оцінити його як чоловіка ані за поцілунком, ані за обіймами, – годі й казати вже про те, щоб дати мені на огляд свого «малюка». Через те що він такий вродливий, з такою гарною статурою, такий «принадний шматочок», я трималася за нього, переконана, що кінцевий результат виправдає всі очікування. Тепер я зрозуміла, що кінцевий результат – то він сам. Я ніколи не мала дізнатися про його вади як чоловіка, тож єдиний спосіб, до якого він міг вдатися, – тримати мене подалі від спокуси спробувати «інші товари». Я все не так розуміла – це не Девіда я мала позбутися, а свого старого життя. А я його позбулася саме в той момент, коли зацмокала язиком.

Тож я дозволила йому закінчити промову про те, яка в мене криза, але він буде терплячим і зачекає, поки я не отямлюся й таке інше.

У пральні я знайшла пачку «Дю Мар’є» й поклала собі в кишеню. Коли він добалакався до того, що мене потягло на героїчні вчинки, я дістала з кишені пачку, взяла цигарку й запалила сірник від газової плити.

В нього аж очі на лоба повилазили.

– Витягни це з рота! Шкідлива звичка! – Я випустила дим прямо йому в обличчя. – Наступним кроком буде гашиш, а після гашишу ти почнеш нюхати клей…

– Ти недалекий сліпий фанатик, – відповіла я.

– Я вчений-медик і швидко все розумію. Ти опинилася в поганій компанії, Гаррієт. Не потрібно бути нобелівським лауреатом, щоб це побачити, – заперечив він.

Я загасила цигарку в тарілочці – яка гидота ці цигарки! – але я не збиралася показувати це Девіду – і проводила його до дверей. Далі – до виходу на вулицю.

– Прощавай назавжди, Девіде, – сказала я.

У нього на очах заблищали сльози; він поклав мені на плече руку.

– Не повинно все отак скінчитися! – промовив він тремтячим голосом. – Після стількох років! Будь ласка, поцілуймося й усе владнаймо.

І тут мені й увірвався терпець. Я стиснула праву руку в кулак і вдарила його в ліве око. Коли він похитнувся – у мене непоганий удар правою, про це подбали мої брати, – я через його плече побачила новоприбульця, тож зіштовхнула Девіда зі сходів на стежку. Сподіваюся, в очах новоприбульця я видалася надзвичайно небезпечною амазонкою. Оскільки незнайомець побачив Девіда у кумедному стані, той поквапом утік до воріт і помчав уздовж Вікторія-стрит, неначе його переслідував собака Баскервілів.

Нам з новоприбульцем лишилося оглядати одне одного. Навіть беручи до уваги той факт, що я стояла на сходинці, а він внизу на стежці, я б сказала, що на зріст він був помітно нижче від середнього. Кремезний, він трохи пританцьовував, як боксер. Його рудувато-карі очі недобре дивилися на мене. Красивий прямий ніс, гарні вилиці, копна золотаво-каштанового хвилястого волосся, укладеного в охайну зачіску, прямі чорні брови й густі смоляні вії. Надзвичайно привабливий!

– Ви будете заходити всередину чи збираєтеся стовбичити тут? – холодно запитала я.

– Увійду, – відповів він, але не ворухнувся, щоб увійти. Він був надто зайнятий розгляданням мене. Особливий погляд – тепер, коли злість в його очах згасла, – неупереджений. Такий причаровує, не збуджуючи емоцій. Як лікар дивиться на всіх людей як на пацієнтів. Утім, якщо він лікар, я з’їм Девідів капелюх з широкими крисами. – Ви жінка-змія?

Я заперечила.

– Прикро. Я б поставив вас у позу куріпки. М’яса на вас замало – через це у вас спортивний вигляд, але ж груди надзвичайно спокусливі. І скоріше, це заслуга вашого тіла, а не справа рук виробників бюстгальтерів. – З цими словами він стрибнув на сходи і почекав, доки я відійду.

– Певно, ви художник з горища? – здогадалася я.

– Саме в яблучко. Тобі Еванс. А ви, напевно, нова дівчина з квартири на першому поверсі з вікнами у двір.

– В яблучко. Гаррієт Перселл.

– Ходімо нагору, я пригощу вас кавою – вам, мабуть, не завадить філіжанка після того, як ви відлупцювали того бідолаху. У нього з місяць не сходитиме синець.

Я пішла за ним нагору, подолавши два прольоти сходів, до сходової клітки, де на одних дверях (безумовно, на дверях Джим та Боб) висів величезний жіночий символ та альпійський краєвид – на інших (безумовно, на дверях Клауса Мюллера). Дістатися горища можна було по міцній драбині. Тобі поліз першим, але тільки-но я відчула тверду поверхню під ногами, він потягнув за мотузку й забрав драбину і приставив її до стелі.

– Ой, як чудово, – промовила я, здивовано оглядаючись навколо. – Можна затягнути нагору підйомний міст і витримати облогу.

Я опинилася у величезній кімнаті з двома мансардними вікнами у нішах в глибині й іще двома у передній частині – тут стеля мала нахил. Уся кімната була пофарбована у чистий білий колір і скидалася на стерильну операційну. Кожна дрібничка на своєму місті, жодної плями чи цятки, жодної порошинки. Навіть сліди від дощових крапель вишикувалися в лінію. Це було горище, тож вікна розташовувались низько над підлогою, а на підвіконнях-сидушках лежали білі вельветові подушки. Картини у білих пофарбованих рамах були відвернуті до стіни, тут стояв ще й великий професійний мольберт (також пофарбований білим), поміст із білим стільцем і маленьким білим комодом біля мольберта. Це було робоче місце. Для відпочинку він мав два крісла, вкриті білим вельветом, білі книжкові полиці, де кожна книга стояла суворо прямо. У кухонному закутку за білою ширмою, як у лікарні, – квадратний білий стіл та два білих дерев’яних стільці. Навіть підлога була пофарбована білим! На підлозі також ані порошинки. Тут навіть світло було флуоресцентним. Єдине відхилення у кольорі – сіра армійська ковдра на двоспальному ліжку.

Оскільки він першим вдався до фамільярного тону, висловившись про мої груди, – яке нахабство! – я сказала те, що думала.

– Господи Боже, в тебе, мабуть, настирлива ідея! Б’юся об заклад: ти видавлюєш фарбу з кінця тюбика, потім акуратно згинаєш пустий край, пересвідчившись, що він ідеальної квадратної форми.

Він посміхнувся, схилив голову й нашорошив вуха, немов насторожений маленький собака.

– Сідай, – сказав він, зникаючи за ширмою, щоб зварити кави.

Я сіла і стала розмовляти з ним крізь крохмальні випрасувані складки бавовняної ширми. А коли він з’явився з двома білими філіжанками кави, ми просто продовжили розмову. Тобі зізнався, що він дитя прерій, зростав серед безкраїх пасовищ Західного Квінсленду та Північної території. Його батько був казарменим кухарем, але передусім п’яницею, тож саме Тобі частіше випадало куховарити, аби його батько не втратив роботу. Здавалося, він анітрохи не гнівається на свого старого, який врешті-решт і помер від пияцтва. Тоді, у дитинстві, за фарби хлопчику правили дитячі акварелі, а за полотна – дешевий пакувальний папір. Свої перші олівці він поцупив з контори підрозділу. Після смерті батька юнак попрямував до «Великого Смогу»[16] – навчатися малювати вже масляними фарбами.

– Але місто Сідней безжалісне, особливо коли ти ще не знаєш тут жодної людини, а з-за вух ще стирчить солома, – розповідав він, підливаючи коньяк три зірочки у свою вже другу філіжанку кави. – Я спробував працювати на кухні: кухарем у готелях, пансіонах, безкоштовних їдальнях, лікарні репатріантів «Конкорд». Просто жах, коли перебуваєш серед тих, хто не розуміє англійської, а всюди, за винятком лікарні, самі таргани. Чого в лікарень не віднімеш, того не віднімеш, – там чисто. Але годують ще гірше, ніж на пасовиську. Потім я переїхав до Кінґз-Крос. Я мешкав у сараї шість на вісім в задній частині будинку на Келлет-стрит, коли познайомився з Паппі. Вона привела мене до місіс Дельвекіо-Шварц, і та запропонувала своє горище за три фунти на тиждень. Гроші можу віддати, коли вони у мене з’являться. Розумієш, всім відомі статуї Діви Марії, святої Терези та інших – вони просто красуні. Але тоді мені здалося, що стара потвора місіс Дельвекіо-Шварц – найпривабливіша жінка, яку я будь-коли зустрічав. Одного дня, коли стану впевненішим, я намалюю її із Фло на колінах.

– Ти й досі куховариш? – запитала я.

Він глянув з презирством.

– Ні! Місіс Дельвекіо-Шварц наказала мені знайти роботу – затягувати гайки на фабриці. «Ти без великих зусиль заробиш великі гроші, крихітко» – так вона сказала. Я послухався її поради, і, коли не малюю у себе на горищі, затягую гайки на одній з фабрик в Александрії.

– А скільки ти вже мешкаєш у Будинку? – запитала я.

– Чотири роки. У березні мені виповниться тридцять, – відповів він.

Коли я запропонувала помити філіжанки, він жахнувся – гадаю, подумав, що я не зможу зробити цього як належить. Тож я забралася вниз, до власної оселі, занурена у роздуми. Який день! Які вихідні, коли на те пішло! Тобі Еванс. Звучить немов музика. Проте коли він згадав Паппі, в його очах промайнула тінь якогось нового почуття. Печалі, болю. Зрозуміло: він закоханий у Паппі! А її я ще не бачила, відколи переїхала.

Боже, я втомилася! Час вимкнути світло й насолодитися вдруге в житті сном у двоспальному ліжку. Єдине знаю достеменно: більше ніколи не спатиму в односпальному ліжку. Яка насолода!