Читать книгу Янголятко - Колин Маккалоу - Страница 5

Сьогодні вранці я стала до роботи. Дев’ята година. «Роял Квінз» значно ближче до Бронту, ніж лікарня у Райді! Подорож на автобусі забирає хвилин двадцять. Решту шляху, приблизно зо два кілометри, я долаю пішки.

Раніше я ніколи не була в цьому районі, лише кілька разів проїздила повз разом із родиною, коли ми прямували на північ або в гостину, або влаштувати пікнік. Яке місце! Тут є власні крамниці, пошта, електростанція, пральня, настільки величезна, що укладає угоди з готелями, цехами та складами, – в «Роял Квінз» є все. Уявіть собі, який то лабіринт! Швидкою ходою за п’ятнадцять хвилин я дісталася від головних воріт до рентген-кабінету, минувши майже всі здобутки архітектури Сіднея за останню сотню років. Чотирикутники, скоси, веранди з шерегою колон, споруди з піщанику, будівлі з червоної цегли, чимало жахливих нових будинків зі скляними фасадами – надто спекотно, щоб у них працювати!

Дорогою я зустріла купу людей – мабуть, тут працює близько десяти тисяч осіб. Медсестри, схожі на зелено-білі пакунки через силу-силенну крохмалю, зобов’язані вдягати товсті брунатні бавовняні панчохи та коричневі черевики без підборів, на шнурках, – бідолашні. Навіть Мерілін Монро навряд чи вдалося б мати звабливий вигляд у непрозорих панчохах та черевиках на шнурках. А ще чіпці, схожі на двох білих голубів, що сплелися між собою, рукава та комірці з целулоїду і спідниці, облямівки яких сягали середини литки. Сестри з реєстратури мали такий самий вигляд, але вони не носили фартухів, вбиралися у франтові єгипетські хустки замість чіпців, нейлонові панчохи та черевики на п’ятисантиметрових квадратних підборах.

Авжеж, мені бракує терпіння витримувати всю цю безглузду дисципліну, наче у казармі; певно, я краще б мирилася зі зневагою студентів-хлопців, які старанно захищали «свою територію». Ми, лаборанти, мали носити лише білу форму з ґудзиками на передній поличці (довжина – нижче від коліна), нейлонові панчохи та мокасини.

Тут, мабуть, сотня фізіотерапевтів – як я ненавиджу фізіотерапевтів! Я хочу сказати: що роблять фізіотерапевти крім того, що вихваляють масажери? Але господи, як вони поводяться! Вони навіть доброхітно крохмалять свою уніформу! І всі мали такий однаково бадьорий та зневажливий вигляд, коли вони боляче щипалися за сідниці, немов солдати, та лише шкірилися зі словами: «Непогано!» або «Агов, супер!»

Добре, що я вийшла з дому із запасом часу і навіть після цієї п’ятнадцятихвилинної мандрівки вчасно дісталася до кабінету сестри Топпінгем. Яка мегера! Паппі каже, що всі звуть її сестра Аґата, тож і я стану звати – за її спиною. Їй років з тисячу, колись вона працювала медичною сестрою – вона й досі вдягає крохмальну єгипетську хустку як дипломована сестра. Її фігура схожа на грушу, навіть її акцент – грушоподібний, просто стрррахітливий! А її блідо-блакитні очі, холодні, немов морозний ранок, дивилися крізь мене, наче я була якоюсь плямою на вікні.

– Ви, міс Перселл, почнете з грудних кліток. Спершу – добрі прості легені, розумієте? Я волію, аби весь новий персонал працював на випробувальному терміні, виконуючи щось нескладне. Пізніше подивимось, на що ви здатні, домовились? Відмінно! Відмінно!

Збожеволіти! Яке випробування! Грудні клітки. Заштовхати пацієнта за екран, наказати затримати подих. Коли сестра Аґата сказала «грудні клітки», вона мала на увазі флюорографію – ходячих хворих, нічого серйозного.

Нас на рентгені працює троє: я та ще дві практикантки. Але рентген-лабораторії користуються несамовитим попитом, тож маємо діяти з плівками вправно та енергійно, з максимальною швидкістю – тобто якщо хтось затримується довше ніж на п’ять хвилин, на нього вже гримають.

Тут царять жінки – і це мене здивувало. Дуже рідкісний випадок! Рентгенологи отримують гідну зарплатню, тож чоловіки юрмою сунуть у рентгенологи – у Райді майже всі студенти чоловічої статі. Гадаю, що у «Квінзі» все навпаки завдяки сестрі Аґаті. Отже, є в ній і щось добре.

Із санітаркою я познайомилася в похмурому місці – між шухлядами для перевдягання і туалетами. Вона сподобалася мені з першого погляду значно більше за усіх лаборантів, з якими я сьогодні познайомилася. Дві мої помічниці – милі дівчатка, але вони вчаться на першому курсі, тож швидко набридають. А от санітарка Папель Сутама – цікава. Саме ім’я чого варте! Його володарка має великі очі, але є в них щось китайське, – подумала я, ледь побачивши її. Не японське – її ноги надто стрункі та рівні. Пізніше вона підтвердила мою здогадку про китайські корені. О, це найпривабливіша дівчина, яку я будь-коли зустрічала! Губи як бутон троянди, вилиці, за які можна загинути, тонкі брови. Її звуть Паппі, наче маленьке цуценя, і це ім’я їй личить. Така собі крихітка, зовсім невеличка на зріст, дуже худорлява, але нічого спільного з в’язнями Бухенвальда – тими знервованими анорексійними пацієнтками, яких психіатр надсилає до мене на флюорографію. Навіщо, в дідька, дівчата-підлітки морять себе голодом? Утім, повернімося до Паппі, чия шкіра схожа на шовк кольору слонової кістки.

Я теж сподобалася Паппі, тож вона, дізнавшись, що я принесла з дому бутерброди, запросила пообідати разом на галявці за моргом. Це дуже близько від рентген-кабінету, але сестра Аґата нас не побачить, навіть якщо буде стежити. Сестра Аґата не обідає, вона надто заклопотана підтримуванням порядку у своїй імперії. Звісно ж, ми не могли обідати цілу годину, особливо у понеділок, коли рутинну роботу, що накопичилася за вихідні, всовували у звичайний графік роботи. Та нам з Паппі вдалося багато дізнатися одна про одну лише за півгодини.

В першу чергу вона розповіла, що мешкає у Кінґз-Крос. Ого! Це один з районів Сіднея, на який тато наклав табу, а бабуся назвала «кублом розпусти». З’їдений пороком. Я не зовсім певна, що розуміюся на пороках. Знаю хіба що про алкоголізм та проституцію. В Кінґз-Крос і того й іншого досхочу, судячи зі слів преподобного Алана Ролкера. Утім, він сам п’яниця, але дуже праведний. В Кінґз-Крос мешкає Розалін Нортон, повія, – про неї завжди згадують у новинах: вона малює непристойні картини. А що непристойного в картині, де люди злигаються? Я поцікавилася думкою Паппі про це, але вона відповіла, що у кожного свої межі пристойності. Паппі дуже глибока людина, читає Шопенгауера, Юнґа, Бертрана Рассела та інших вчених, але про Фрейда вона невисокої думки. Я запитала, чому вона не вступила до сіднейського універу, і вона зізналася, що їй завжди бракувало формальної освіти. Її мати – австралійка, а тато – японець із Сінґапуру. Під час Другої світової війни їх захопили німці. Батько помер, мати після чотирьох років таборів для військовополонених збожеволіла. Яка буває у людей трагічна доля! І тут я – на що мені скаржитися, крім Девіда та Горщика? Народжена та вихована у Бронті.

Паппі каже, що Девід – сама стриманість; на її думку, у всьому винне католицьке виховання. У неї навіть є назва для подібних девідів – «школярики-католики, хворі на закреп». Але годі вже про нього, бо хочу дізнатися, яке воно, життя в Кінґз-Крос. Вона відповідає: як і будь-де. Але я не вірю – це надто банально. Я вмираю від цікавості!