Читать книгу Янголятко - Колин Маккалоу - Страница 21

Що ж, нарешті я це зробила. Я запросила родину на вечерю до нової оселі. Я і Мерл запрошувала, але вона не прийшла. Мерл телефонувала мені якось у січні, коли я ще працювала на флюорографії, і я була змушена попросити молодшого лаборанта переказати їй, що персоналу заборонено відповідати на приватні дзвінки. Вочевидь, Мерл сприйняла це як особисту образу, бо відтоді, коли б я не зателефонувала їй додому, її мати казала, що Мерл немає. Справа в тому, що вона перукарка, а перукарки, здається, півжиття проводять на телефоні за приватними розмовами. У «Райд» правила були не такими суворими, але «Квінз» – зовсім інша справа. Як не крути.

Я воліла також запросити на вечерю місіс Дельвекіо-Шварц з Фло, але господиня посміхнулася й відповіла, що зайде пізніше – привітатися.

Вечірка вийшла не надто вдалою, хоча все ніби відбувалося досить гладенько. За столом виявилося не дуже багато місця, але я принесла стільці з квартири на першому поверсі – та знову вільна. Дві жінки й чоловік – він запевняв, що їхній брат, – винайняли цю квартиру, і, повірте мені, чоловікам не однаково, коли йдеться про їхню брудну білизну. Кріс Гамільтон, порівняно з гарнішою серед двох «сестер», була схожою на кінозірку Аву Гарднер. Від немитих тіл обох «сестричок» тхнуло сечею й жахливими дешевими парфумами. Від «братика» тхнуло лише немитим тілом. Вони налагодили жваву торгівлю, але після одного випадку місіс Дельвекіо-Шварц зателефонувала до поліцейського відділка. У порту стояв американський авіаносець, тож коли в четвер увечері я відчинила парадні двері, всюди куди не кинь погляд були матроси – вони сиділи на сходах, у передпокої підпирали стіни з карлючками Фло, влаштувалися навіть у коридорі біля квартири Паппі, а ще з десяток зібралися натовпом біля туалету, і той від того, що в ньому так часто спускали воду, почав стогнати й булькати. Місіс Дельвекіо-Шварц було зовсім не до жартів. «Братик» із «сестричками» рушили до відділка у поліцейський машині, а матроси кинулися врозтіч під суворими поглядами хлопців у блакитному на чолі з Нормом та сержантом – мускулястим велетнем на ім’я Мерв. Старі добрі Норм та Мерв – гордість поліції моралі Кінґз-Кросу!

Прикро, що я не можу переказати цю історію своїм близьким.

Я ще не познайомилася з Клаусом, тому відмовилася від того, щоб куховарити самій. Отже, я трішки схитрувала й замовила всі ці смачні страви у своїй улюбленій гастрономії. Але моїм рідним жодна не стала до смаку: ані салат з макаронами, ані долма, ані шаурма. Я купила божественне апельсинове печиво з лікером, з товстим шаром ароматного масляного крему між тоненькими прошарками тіста. Мої рідні лише повертіли їх у руках. Гаразд. Здогадуюсь, що біфштекс з картоплею фрі, варений пудинг з ізюмом і заварним кремом або морозиво з шоколадним сиропом – ось про що вони мріють, коли вночі у них бурчить у шлунку.

Вони ходили всюди, мов кішки у незнайомому місці, яке – це вони давно вирішили – їм не до вподоби. Мої брати трохи сором’язливо сунули носа крізь завісу зі скляних кульок, щоб огледіти мою спальню, а мама з татком взагалі не звернули на неї уваги. Бабусю ж більше турбувало те, що їй кожні півгодини потрібно було пі-пі. Бідолашна матуся мала її постійно виводити надвір і супроводжувати до пральні, бо мій унітаз у блакитних птахах виявився надто високим, щоб бабуся могла на нього видертися. Я вибачилася за стан туалету та ванної кімнати, пояснила, що, коли матиму час, все пофарбую велосипедною емаллю, тож приміщення матиме цілком пристойний вигляд. «Кобальтово-сині стіни, ванна – біла з пурпурним», – збуджено гомоніла я. Більшість часу розмовляла саме я.

Коли я запитала, чи бачив хто-небудь Мерл, мама припустила, що тепер я не бажаю мати з цією дівчиною нічого спільного, – тепер, коли переїхала, бо не вірить, що у «Квінз» персоналу заборонено відповідати на приватні дзвінки. Мама говорила це тихо, ніби заспокоюючи мене – так говорять матері, коли вважають, що їхні діточки будуть гірко розчаровані, але я лише знизала плечима. Прощавай, Мерл.

Про Девіда вони знали більше, ніж про Мерл, хоча він і не приходив до них – не наважувався, здогадалася я, доки не зійде той синець, яким я його нагородила.

– У нього нова дівчина, – мимохідь додала мама.

– Сподіваюся, вона католичка, – бовкнула я.

– Так, католичка. І їй лише сімнадцять.

– На нього схоже, – зітхнула я з полегшенням. Більше ніяких девідів мерчісонів! Він знайшов новий віск, щоб виліплювати собі дружину.

Я прибрала недоїдене печиво й зробила чай, коли нарешті матеріалізувалися місіс Дельвекіо-Шварц з Фло. О господи! Родина не знала, що й думати! Одна не розмовляє, інша розмовляє з таким жахливим австралійським акцентом, і єдине, що можна було сказати про їхні невипрасувані сукні, – що вони чисті. Фло, як завжди боса, була вдягнена у звичайний дитячий фартушок тютюнового кольору, а її мати навпаки – вся в оранжевих маргаритках на яскравому рожево-бузковому фоні.

Хазяйка кинула на мого високого атлетичної статури батька, безсумнівно, багатообіцяючий погляд, сіла й заволоділа його увагою, чим роздратувала мою матусю. На своє виправдання місіс Дельвекіо-Шварц обрала розмову про Гаррієт Перселл з нашого роду й почала допитувати, чому, коли в його поколінні не було дівчат з таким іменем, він нагородив цим жахливим ім’ям свою єдину дочку. Природно, що тато пішов жіночим примхам назустріч – від такої уваги в нього аж очі запалали. Яке кокетство! Йому вже скоро вісімдесят, але на вигляд не більше від шістдесяти п’яти. Правду кажучи, дивлячись на них, я думала про те, що вони насолоджуються товариством одне одного. Місіс Дельвекіо-Шварц слід вже було піти, тож матуся дуже розсердилася, а бідолашна бабуся, схрестивши ноги й скосивши погляд, теж відчайдушно воліла піти. Лише тоді, коли місіс Дельвекіо-Шварц і слід прохолов, мама зробила бабці ласку. Я ніколи раніше не бачила матусиних ревнощів.

– Від цієї малявки я весь аж затрусився, – зізнався Гавін. – Схоже, спершу Бог мав намір зробити її недорозвинутою, а потім забув і подарував розум.

Я розлютилася майже так, як і мама, кинула на брата зневажливий погляд – короткозорий юнак!

– Фло – особлива! – відрізала я.

– А мені вона видалася трохи виснаженою, – винесла вердикт бабуся, коли вони разом з мамою повернулися з туалету. – А яка в неї мати – жінка-гора! Дуже типово!

Це найжахливіша лайка, якою бабуся характеризувала людей. Типовий. Мама палко з нею погодилася.

О господи! Я вирядила їх о десятій, стояла й махала рукою «до побачення», коли тато увозив усіх на новенькому «Форді». Стояла й сподівалася, що вони більше ніколи не повернуться. Що вони сказали про мене, мою квартиру, Будинок, Фло й місіс Дельвекіо-Шварц, коли дісталися додому, можу лише здогадатися. Але впевнена: ставлення татка до моєї хазяйки дещо відрізняється від ставлення до неї моєї мами. Б’юся об заклад, що старому прокляттю досить перетворитися на буденні негаразди, щоб переконатися: родина Перселлів не стане постійними відвідувачами Будинку, якщо їм заманеться вийти в люди.

Від чого хотілося плакати – це від емоцій та вражень, що переповнювали мене. За останні чотири тижні зі мною стільки сталося! А ще, побачивши їхні обличчя, коли вони дивилися на малюнки Фло у передпокої, я зрозуміла, що не зможу їм відкритися. Чому так, коли я досі люблю їх до смерті? Люблю. Люблю! Але це нагадує прощання з другом, який пливе до Англії на старенькому пароплаві «Гімалаї», а ти прийшла до порту його проводити. Ти стоїш, вдивляєшся в сотні облич людей, що тісняться біля поруччя, тримаєш у руці яскравий транспарант, а буксирні судна знімають корабель з кітви, він рушає від пристані, і всі транспаранти разом з твоїм рвуться, падають і пливуть у брудній воді без будь-якої мети, просто як уламки.

Колись я приїду до них у Бронт. Я вже писала в щоденнику, що ніколи не зможу повернутися до Бронту, але я мала на увазі – повернутися душею. Утім, тіло має виконувати свою справу.