Читать книгу Михайло Драй-Хмара - Группа авторов - Страница 13

Я п’ю прив’ялу тишу саду,

як стигне пізній холодок,

і слухаю Шехерезаду,

що знає тисячу казок.

До мене простягла долоні:

«Я жду давно тебе, – прийди!»

А на блакитній оболоні

зринає срібний молодик.

За садом царина і поле.

Гей, скільки йде туди стежок!

Не переслухаю ніколи

Шехерезадиних казок!

Стогнала ніч. Вже гострі глиці

проколювали більма дня,

і синьо-золоті грімниці

дражнили відгульня-коня.

Розбурхалася хмар армада, —

а ти, опалена, в огні,

ти, вся любов і вічна зрада,

летіла охляп на коні.

Під копитом тріщали ребра,

впинались очі в образи, —

а ти розпліскувала цебра

передсвітанної грози.

Із бур, о молода гонице,

ти пролила своє дання —

і світом гомін і стрілиці

дзвінкокопитого коня.

Помережав вечір кучерявий

льодяними гратами вікно.

Жовтожарні там горять заграви,

голубе кипить вино.

А за ґратами останню мичку

допрядає скалоокий день.

Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,

чую голос вітряних пісень.

Доки ти манитимеш з надземних,

зачарованих тобою берегів?

Я не хочу потороч таємних

і важких, морочних снів.

Поведи мене в простори сніговії,

де метелиця розгониста гуля

і смерком дрімає й леденіє

під пухнатими заметами рілля.

Я побачив тебе з трамваю.

Ти все та ж: голуба й ясна, —

тільки я, тільки я не розмаю

снігового сна.

Ти прийшла у вербляницю1: «Здрастуй!

Про мене – хай верби цвітуть:

не топтатиму синього рясту,

у глуху виїжджаючи путь».

Ожило у душі незабутнє…

Золотіє бань вінок,

і співає в далеке майбутнє

трамвайний дзвінок.