Читать книгу Михайло Драй-Хмара - Группа авторов - Страница 6

Ще губи кам’яні

дахів високих

пожадливо бузу татарську ссуть¹,

ще безматень² у вульні³ велетенськім

не зворухнувся:

грузно спить,—

а вже

набряклими повіками за містом

моргає хтось

і пальцями нервово

по ринві стукотить.

Бульвари.

Сніг таранкуватий —

як стародавній мармур,

а коло прикорнів чорніє:

провалились рани…

І сльози

(не мої – дубів померклих)

моє обличчя й руки кроплять.

Чого ви плачете, незрячі?

Нехай брудною дергою⁴

вкривається дорога,

нехай замість блакиті

висне повсть,—

та вірте:

скоро, скоро

до нас веселик прилетить,

і ще послухаєм музик,

коли і в хаті найбіднішій,

і в найубогішім кварталі,

і в кожнім місці,

в кожнім серці

заквітнуть сонячні троянди.

Ґринджолами

мовчазно

кожух проїхав.