Читать книгу І день як вимір нашого життя - Олександр Афонін - Страница 46

Місяць старий в темнім небі блукає,

Зірочок юних у гості гукає.

А ті регочуть до ранку з старого:

«Прийдемо, прийдемо до молодого!»

Місяцю сумно, сховався у хмари,

Бо розгубив він юнацькі вже чари…

Зірочки! Годі ж бо з нього сміятись!

Прийде час в місяця вам закохатись.

Бо, на відміну від роду людського,

Місяць до юності знає дорогу.